Святковий день із сонцем попрощався,
Вдягнувши помаранчевий халат,
За обрій у колиску заховався
І там заснув із співом пташенят.
Царівна ніч із темінню-сестрою
Кидають в небо жменями зірки.
А місяць-сторож тихою журбою
Серпом проколює вночі дірки.
Мабуть, казково, гарно романтично,
Але не всі побачать красоти.
Для когось це все просто
і так звично –
Так, ніби день міг навіть не прийти.
Горять думки і плутаються швидко,
Блукати важко у тунелі почуттів,
Байдуже бачить бруд у світі просто гидко,
Сказавши всім: „я того не хотів.”
Тунель веде пречорним лабіринтом,
Хоч вдалині промінчик мерехтить,
Та непомітний він. Важким упертим гвинтом
Людськая суть в єстві й думках стремить.
Чи то щаслива, чи гірка й кривава,
Чи то самотня, чи жорстка й смутна.
Так само й доля – то глуха й лукава,
А то прихильна, лагідна така.
Отож прямуєш... Раптом над обривом
Чи то стрибати і піти у забуття?
Чи врятуватися, пірнувши в безвість, дивом.
Повіривши у казку, як дитя.
Життя так сильно давить, заважає,
Стирає з пам`яті думки, слова.
Усе проходить, все біжить минає
Болить від шуму, тисне голова.
Але у прірві сонце вже не світить,
Не віє вітер, не шумлять ліси,
У безвісті ніхто вже не помітить
Ні переваг, ні шарму, ні краси.
Назад вернутись – в темряві блукати,
Піти вперед – пропасти назавжди.
Та вихід треба все одно шукати.
Лиш прагнути його, немов води.
І варто глянути, можливо, хтось ще збоку
Стоїть, вагаючись зробити крок.
Боїться темряви, і впасти так глибоко,
І більш не бачити, ні сонця, ні зірок.
Простягнена рука, наївний голос,
Прохає помочі, хоч він такий, як ти.
Але якщо до смерті тільки волос,
Чому ж взаємно не допомогти?