На ледь похилій мармуровій брилі лежать групами: одні на мокрім камені, підстеленому чорнуватим мохом; інші - у дрібних плетених кошиках, потемнілих від вологи. Срібнолускаті: одна з них вгору вигнулася так, немов рука з мечем на ге́рбі, і срібло, що на ній, напружується й мерехтить. Срібнолускаті: ті, котрі лежать навскіс - як старовинне срібло, затемнене патиною, а поверх них - одна, жахом пойнята, пащу висуває уперед, неначе хоче вирватися з купи. Помітивши цю пащу, помічаєш іншу, потім - ще одну, яка неначе скаржиться. (Те, що називаємо ми “скаржиться”, виникає, певно, лиш тому, що місце, звідки мав постати голос, тепер же означає тишу, образ тиші.) І от, можливо з міркувань, ми починаємо шукати очі. Ті пласкі, з боків покладені, немов під скельцем окулярів, — очі, у яких ще донедавна відбивалися картини водяних глибин, доки ще бачити могли. Вони й тоді були такими ж — байдужими й пустими: бо не тримає поглядів вода. Такі ж порожні і пласкі, обернені назовні, немов каретні ліхтарі при світлі дня. Але крізь рух і спротив щільної стихії вони тихо й упевнено вкидали малюнок за малюнком, жест і зміну — углиб свідомості, що невідома нам. Тихо й упевнено пливли вони з рішучістю твердою, не зраджуючи їй. Тихо й упевнено стояли днями проти течії, вкриті нею, затемнені перебігом тіней. Тепер же, вивільнені з довгих пасом зору, лежачи плазом, вони для світу іншого закриті. Зіниця ніби вкрита чорною тканиною, обведена тонким сусальним золотом. З жахом, неначе щось тверде куснувши, ти відкриваєш непроникність тих очей — і раптом відчуваєш, що стоїш серед суцільного металу і каміння, так ніби погляд ковзає поверхнею стола. Все вигнуте — таке жортске для ока, і гурт блискучих наче сталь, шилоподібних риб лежить немов важка й холодна купа інструментів, якими шліфували інших, схожих на каміння. Усі вони тут поруч: округлі й гладкі агати - у переливах коричне́вого, блідого, золотавого; рум'яно-білі смуги мармуру; шматки нефриту, згладжені до ніжної опуклості; подекуди - оброблені топази; гірський кришталь з вершечком аметисту; опали — ніби виткані з медуз. Ще тонкий шар води тримається на них, ще відтинає їх від світла, їм чужого. Вони — мов скринька під замком, яку намарно силкуватися відкрити.

(Переклад з німецької )
_________

Джерело: www.zeno.org/Literatur/M/Rilke,+Rainer+Maria/Dichtungen+in+Prosa/%5BProsagedichte%5D