Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.04
11:46
Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
2026.11.04
11:26
Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
2026.11.04
09:26
У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, що на площі Ринок, відбулася презентація ювілейного перевидання книги «Марія з Магдали» – релігійної драми маловідомого польського поета й драматурга Антона Шандлєровського в українськом
2026.11.04
08:10
Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
2026.11.04
07:19
Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
2026.11.03
23:42
ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
2026.11.03
14:53
Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
2026.11.03
13:42
Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
2026.11.03
10:48
В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
2026.11.03
10:35
Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
2026.11.03
08:44
«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
2026.11.02
23:38
щодо творів отих неумисних
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
2026.11.02
22:38
У москалеві присутній синдром вищості, але відсутній синдром вартості.
Найбільша небезпека для цивілізації – дикуни, які вважають себе цивілізованими.
Дідька чортом не настрашиш, а путіна Трампом.
Основні функції диявола нині виконує путін.
Об
2026.11.02
20:59
Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
2026.11.02
20:38
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.
ІІ
Одні й останні воїни у полі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.
ІІ
Одні й останні воїни у полі
2026.11.02
16:24
Поплач дощем, журливий листопаде!
За спогади про вересень пробач!
Твої пісні - не світлі серенади...
Покриєш сумом втомлені левади...
А я - єдиний вдячний твій глядач.
Забувши про весни легку браваду,
Поплач!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За спогади про вересень пробач!
Твої пісні - не світлі серенади...
Покриєш сумом втомлені левади...
А я - єдиний вдячний твій глядач.
Забувши про весни легку браваду,
Поплач!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Гундарів (1955) /
Проза
Подвійний ювілей
Так трапилось, що сімдесятирічний ювілей Жана Сергійовича й сімдесятиріччя видавництва дитячої літератури, в якому він вірою і правдою відпрацював без малого п’ятдесят років, припадали на один день – 10 жовтня.
Наприкінці вересня Жану Сергійовичу зателефонувала колишня колега, колись найкращий у місті коректор, Роза Григорівна:
– Жане, привіт, як ся маєш?
– О, Розонько, радий тебе чути. Як там всі наші?
– Жане, коротше, – голос Рози Григорівни лунав, як завжди, дзвінко й діловито, – починай чистити пір’я, скоро всіх побачиш. Щоправда, мінус Закусило. Місяць тому відкинув ноги – менше треба було жовчі копити… Телефонували з відділу кадрів: нас всіх збирають 10 жовтня, вручатимуть якісь грамоти, потім фуршет. Отже, тебе офіційно повідомлять. Це я поки так, психологічна підготовка. Сам прикинь: який же ювілей без тебе, старий, – без віртуозного редактора, без легендарного Жана?
– Ну, Розко, ти, як завжди, ходяча метафора й гіпербола в одній особі.
Й почалася підготовка. Ретельна, що передбачає найдрібніші дрібниці.
– Жанчику, – делікатно наполягала Ада Сергіївна, віддана й безмежно любляча свого чоловіка дружина, – все ж таки потрібен новий костюм. Новий, Жанчику!
– Адо, та не треба витрачатися на якийсь ювілей, запросто можна мій сірий здати в хімчистку, і буде, як новий.
Пристрасні дискусії точилися практично щодня.
– Слухай, Адо, а може, борідку відпустити – ну так, ледь-ледь?
– Та побійся ж Бога, – скричала Ада Сергіївна, – ти зараз молодий хлопець, а так будеш, як дідусь у печалі.
– Теж скажеш: хлопець! Хлопцеві сто років у суботу.
І, нарешті, настав завітний день – 10 жовтня.
Снідали мовчки.
– Жанчику, та й фіг з ними, що не зателефонували. Ну, закрутилися там. А може, ще й зателефонують. А не зателефонують – то й сам іди без дзвінка. Що це взагалі за ювілей без тебе?
Жан Сергійович різко відсунув чашку, навіть чай шоколадними крапельками пролився на скатертину:
– Як сам? Адо, чи взагалі усвідомлюєш ти, що кажеш? Треба ж якусь гідність, хоч крапельку гідності мати!
Рівно о чотирнадцятій годині вони сиділи за столом. Він – гладко поголений, у новому темно-сірому костюмі, у вузенькій, по моді, краватці. Весь якийсь відчужений, з восковим безкровним обличчям. У великих сірих очах під сивуватими бровами стояли великі дитячі сльози.
Ада Сергіївна сиділа поруч, поклавши руку у коричневих цяточках на довгі пальці чоловіка.
Телефон мовчав. Й відчувалося, що він вже навряд чи дзвонитиме.
У кімнаті якось одразу стало темно, й по підвіконню монотонно забарабанили краплі дощу.
За вікном пролунав жіночий голос: «Денисе, мерщій додому! Я кому сказала?»
Поважні чоловік і дружина переглянулися й… разом пирснули, наче двоє підлітків на нудному уроці.
– Здається, час подавати шампанське, – грайливо запропонувала Ада Сергіївна, витираючи сльози.
– Здається, дощик збирається, – у тон підхопив Жан Сергійович.
І тут задзвонив телефон.
– Адусю, миленька, тільки не знімай слухавку, – скоромовкою заторохтів Жан Сергійович, схоплюючись зі стільця. – Нас немає вдома!
– Нас є вдома, лише не для всіх, – урочисто, з акцентом на кожному слові відповідала Ада Сергіївна й, ефективно похитуючи стегнами, попрямувала на кухню за шампанським.
2026 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Подвійний ювілей
Так трапилось, що сімдесятирічний ювілей Жана Сергійовича й сімдесятиріччя видавництва дитячої літератури, в якому він вірою і правдою відпрацював без малого п’ятдесят років, припадали на один день – 10 жовтня.
Наприкінці вересня Жану Сергійовичу зателефонувала колишня колега, колись найкращий у місті коректор, Роза Григорівна:
– Жане, привіт, як ся маєш?
– О, Розонько, радий тебе чути. Як там всі наші?
– Жане, коротше, – голос Рози Григорівни лунав, як завжди, дзвінко й діловито, – починай чистити пір’я, скоро всіх побачиш. Щоправда, мінус Закусило. Місяць тому відкинув ноги – менше треба було жовчі копити… Телефонували з відділу кадрів: нас всіх збирають 10 жовтня, вручатимуть якісь грамоти, потім фуршет. Отже, тебе офіційно повідомлять. Це я поки так, психологічна підготовка. Сам прикинь: який же ювілей без тебе, старий, – без віртуозного редактора, без легендарного Жана?
– Ну, Розко, ти, як завжди, ходяча метафора й гіпербола в одній особі.
Й почалася підготовка. Ретельна, що передбачає найдрібніші дрібниці.
– Жанчику, – делікатно наполягала Ада Сергіївна, віддана й безмежно любляча свого чоловіка дружина, – все ж таки потрібен новий костюм. Новий, Жанчику!
– Адо, та не треба витрачатися на якийсь ювілей, запросто можна мій сірий здати в хімчистку, і буде, як новий.
Пристрасні дискусії точилися практично щодня.
– Слухай, Адо, а може, борідку відпустити – ну так, ледь-ледь?
– Та побійся ж Бога, – скричала Ада Сергіївна, – ти зараз молодий хлопець, а так будеш, як дідусь у печалі.
– Теж скажеш: хлопець! Хлопцеві сто років у суботу.
І, нарешті, настав завітний день – 10 жовтня.
Снідали мовчки.
– Жанчику, та й фіг з ними, що не зателефонували. Ну, закрутилися там. А може, ще й зателефонують. А не зателефонують – то й сам іди без дзвінка. Що це взагалі за ювілей без тебе?
Жан Сергійович різко відсунув чашку, навіть чай шоколадними крапельками пролився на скатертину:
– Як сам? Адо, чи взагалі усвідомлюєш ти, що кажеш? Треба ж якусь гідність, хоч крапельку гідності мати!
Рівно о чотирнадцятій годині вони сиділи за столом. Він – гладко поголений, у новому темно-сірому костюмі, у вузенькій, по моді, краватці. Весь якийсь відчужений, з восковим безкровним обличчям. У великих сірих очах під сивуватими бровами стояли великі дитячі сльози.
Ада Сергіївна сиділа поруч, поклавши руку у коричневих цяточках на довгі пальці чоловіка.
Телефон мовчав. Й відчувалося, що він вже навряд чи дзвонитиме.
У кімнаті якось одразу стало темно, й по підвіконню монотонно забарабанили краплі дощу.
За вікном пролунав жіночий голос: «Денисе, мерщій додому! Я кому сказала?»
Поважні чоловік і дружина переглянулися й… разом пирснули, наче двоє підлітків на нудному уроці.
– Здається, час подавати шампанське, – грайливо запропонувала Ада Сергіївна, витираючи сльози.
– Здається, дощик збирається, – у тон підхопив Жан Сергійович.
І тут задзвонив телефон.
– Адусю, миленька, тільки не знімай слухавку, – скоромовкою заторохтів Жан Сергійович, схоплюючись зі стільця. – Нас немає вдома!
– Нас є вдома, лише не для всіх, – урочисто, з акцентом на кожному слові відповідала Ада Сергіївна й, ефективно похитуючи стегнами, попрямувала на кухню за шампанським.
2026 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
