Так трапилось, що сімдесятирічний ювілей Жана Сергійовича й сімдесятиріччя видавництва дитячої літератури, в якому він вірою і правдою відпрацював без малого п’ятдесят років, припадали на один день – 10 жовтня.
Наприкінці вересня Жану Сергійовичу зателефонувала колишня колега, колись найкращий у місті коректор, Роза Григорівна:
– Жане, привіт, як ся маєш?
– О, Розонько, радий тебе чути. Як там всі наші?
– Жане, коротше, – голос Рози Григорівни лунав, як завжди, дзвінко й діловито, – починай чистити пір’я, скоро всіх побачиш. Щоправда, мінус Закусило. Місяць тому відкинув ноги – менше треба було жовчі копити… Телефонували з відділу кадрів: нас всіх збирають 10 жовтня, вручатимуть якісь грамоти, потім фуршет. Отже, тебе офіційно повідомлять. Це я поки так, психологічна підготовка. Сам прикинь: який же ювілей без тебе, старий, – без віртуозного редактора, без легендарного Жана?
– Ну, Розко, ти, як завжди, ходяча метафора й гіпербола в одній особі.

Й почалася підготовка. Ретельна, що передбачає найдрібніші дрібниці.
– Жанчику, – делікатно наполягала Ада Сергіївна, віддана й безмежно любляча свого чоловіка дружина, – все ж таки потрібен новий костюм. Новий, Жанчику!
– Адо, та не треба витрачатися на якийсь ювілей, запросто можна мій сірий здати в хімчистку, і буде, як новий.
Пристрасні дискусії точилися практично щодня.
– Слухай, Адо, а може, борідку відпустити – ну так, ледь-ледь?
– Та побійся ж Бога, – скричала Ада Сергіївна, – ти зараз молодий хлопець, а так будеш, як дідусь у печалі.
– Теж скажеш: хлопець! Хлопцеві сто років у суботу.

І, нарешті, настав завітний день – 10 жовтня.
Снідали мовчки.
– Жанчику, та й фіг з ними, що не зателефонували. Ну, закрутилися там. А може, ще й зателефонують. А не зателефонують – то й сам іди без дзвінка. Що це взагалі за ювілей без тебе?
Жан Сергійович різко відсунув чашку, навіть чай шоколадними крапельками пролився на скатертину:
– Як сам? Адо, чи взагалі усвідомлюєш ти, що кажеш? Треба ж якусь гідність, хоч крапельку гідності мати!
Рівно о чотирнадцятій годині вони сиділи за столом. Він – гладко поголений, у новому темно-сірому костюмі, у вузенькій, по моді, краватці. Весь якийсь відчужений, з восковим безкровним обличчям. У великих сірих очах під сивуватими бровами стояли великі дитячі сльози.
Ада Сергіївна сиділа поруч, поклавши руку у коричневих цяточках на довгі пальці чоловіка.
Телефон мовчав. Й відчувалося, що він вже навряд чи дзвонитиме.

У кімнаті якось одразу стало темно, й по підвіконню монотонно забарабанили краплі дощу.
За вікном пролунав жіночий голос: «Денисе, мерщій додому! Я кому сказала?»
Поважні чоловік і дружина переглянулися й… разом пирснули, наче двоє підлітків на нудному уроці.
– Здається, час подавати шампанське, – грайливо запропонувала Ада Сергіївна, витираючи сльози.
– Здається, дощик збирається, – у тон підхопив Жан Сергійович.
І тут задзвонив телефон.
– Адусю, миленька, тільки не знімай слухавку, – скоромовкою заторохтів Жан Сергійович, схоплюючись зі стільця. – Нас немає вдома!
– Нас є вдома, лише не для всіх, – урочисто, з акцентом на кожному слові відповідала Ада Сергіївна й, ефективно похитуючи стегнами, попрямувала на кухню за шампанським.

2026 рік