Ведичний цикл «З минулого до майбутнього»
Фрагмент 5 - 200 сторінок

З циклу "Від минулого до майбутнього", ново-ведичний реалізм

Вступ

Це п'ята книга з цілісного циклу художніх авторських романів, написаних в стилі ведичного ново-реалізму. В ній розповідається про подальші здобутки головних героїв, що знайшли своє місце в нинішньому багатомірному, здебільшого невидимому іншим, світі. Знаходить своє продовження художня лінія з подальшого розкриття образів Ісуса і його оточення в часи їхнього тілесного перебування на Землі. Продовжуються висвітлюватися основні чинники негараздів в сучасному світі і способів їх магічного подолання. Читачі знайомляться з поєднаними шляхами головних героїв. Неочікувані події, неймовірні особистості з досяжними і нам здібностями, розкривають перед читачами зовсім інші картини земного буття. З нами поруч ті, котрі пов’язують собою минуле й нинішнє. І нехай в кожного з них своя доля, але всі герої є учасниками більш загальних подій, із яких найважливішими, як і завжди, виявляються вміння породжувати і зберігати живі людські стосунки. Детальна ж передісторія до всіх описаних у книзі подій пропонується до прочитання чотирма попередніми книгами

Автор
_______________________________________________


СВІТОВИТ

Частина перша
Повернення

Розділ перший
Маганаг

1
Щільно притиснутий до кам’яних стін вузького шляху підземеллями Меру, я обирав – продовжувати бій і прориватися або відходити. Хоча ні те, ні те, як довготривале дійство, мене не влаштовувало. Чуття підказували, що десь поруч мав існувати перехід чи хоча би діра в стіні, пройма, крізь яку линула в цю пітьму енергія, і нею не зле було би поповнитися. Та це виглядало тільки одним із сприятливих моментів, але не виходом із непростого становища. Тож, натомість, я присів під куполом своєї захисної оболонки і спробував медитувати. І для цього була причина. Інтригувала раптово спала на думку цікава ідея. Навряд чи її здійсненню могло щось зашкодити. То й не став очікувати.
Максимально зосередився, поєднав усі свої здатності і скерував чуття разом зі зверненням Угору:
- «Гор!»,«Ша!».
І все навколишнє на мить завмерло. Але тільки на мить. Мої нинішні, розширенні не лише поверненням пам’яті, але й значно тоншим розумінням буття, тонкі системи сприйняття і взаємодії спрацювали найрішучішим чином. Частково полишаючи тіло, без вагань, моє єство майнуло ними угору – за цей прошарок Землі, і, загалом, за мембрану, котра оточувала наш вимір. Сяйний промінь усвідомлення без жодного тривалого польоту, наче рухаючись по новій, додатковій координаті буття, враз поєднав мене зі сферами, з якими ніколи раніше не стрічався. І тут мої чуття, не в змозі торкнутися чогось чіткого, хоч якось проявленого, розгублено завмерли. Та ледь не відразу із вкрай розрідженої, абсолютної чистоти оточення, неочікувано виринула допитлива тепла хвилька, що обережним торканням привітала мене. І я відразу впізнав її, як упізнають себе і все своє після прокидання зі сну! Мене пронизала неймовірна насолода єднання! На жаль, вона не тривала довго, бо тої ж миті, натомість, каналами мого сприйняття згори донизу полетіло рясне жовтаве сяєво - щедро наповнивши мій притілесний простір, заіскрило на поверхні захисної оболонки, легко долаючи липку чорноту, яка до того щільно обліплювала її.
Будучи розділений у собі відчуттями, я вловив це наче мимохідь, продовжуючи подивовано чіплятись усіма засобами сприйняття за раптово увиразнені навколишні видовища, котрі, певно, вартувало визначати, як вібраційні, зарамкові обриси, як близьких, так і значно більш віддалених просторів. Схоже, я знову сприймав буття, злившись із іншим, значно більшим за мене, єством, із набагато ширшими здібностями. Щось подібне вже було, коли я користався сприйняттями інших живих істот, єднаючись з ними в океанських водах. Особливо незабутньо вийшло з молодим кашалотом, із котрим ми разом пережили ще ті пригоди. І зараз відбувалося схоже, але значно тонше й обширніше - в розмірах, скерованих ледь не до безмежності! І чуттями я був не лише у звичному власному тілі, але й далеко за межами нього. Бідолашний мій мозок, доєднавшись до нової ситуації і отримуваної усією моєю цілісністю інформації, машинально намагався знайти хоч якусь подібність цього всього відомим йому формам дійсності. Як міг, намагався накинути на зненацька вкрай розширене сприйняття хоча б якусь близьку його основам координатно-понятійну сітку буття, але марно – у нинішньому своєму стані він, схоже, ще не мав доступу до керування подібними процесами. Та подібні пошуки нової рівноваги, мали б спонукати і його до відповідних змін, що не могло статися швидко. Але поки для стійкості в нових умовах вистачало й мого духу, вільно розтягнутого в свій ріст у цій, раптово досяжній мені, ледь не безмежності близького мені єства. Від нього я щойно отримав дещо важливе, і мав якось відреагувати, але не знайшов нічого кращого, аніж іще раз повторити «Ша – Гор!», разом із чим жадібно закручуючи вири навколишніх енергій до себе земного. Вочевидь, з мене було досить, бо ми роз’єдналися. І тої ж миті, разом із усім отриманим, понеслася униз і мандрівна частина мого самоусвідомлення. Але щось змінилося, бо тепер, при опусканні, рухоме оточення вже сприймалося значно зрозуміліше, аніж при підйомі. Можливо, швидкість сповільнилася, але більш вірогідно, я набув умінь зауважувати надшвидкі переміни. Наразі перед моїм внутрішнім зором відкрився шалений зоряний вир, в центр якого скеровувався промінь мого зворотного польоту. Вир стискався й гуснув, аж доки не зійшовся до земної багатошаровості, проникаючи далі у землі нагів, відтак до кам’яного тунелю, а потім і місця, в якому оце перебувала моя плоть. Та я чомусь вже бачив своє тіло й зі сторони - досі ще будучи розділеним, знаходячись усвідомленням одночасно в різних місцях – ззовні, і всередині себе!
Це вражало. Певно, в мені зараз працювали дві різні системи сприйняття – одна звична, в тому числі й зір через лобову Аджну, а друга – включена з того, вищого виміру, де перебувала після розділення частка мого колишнього єства, додаткова, духовна Аджна. І коли земна дивилася на світ з лоба і залежала від мого тілесного стану, то вищу ніщо не обмежувало, окрім мого бажання нею користуватись.
Вочевидь, йшлося і про декілька осягнутих, відкритих для мене цілісностей - вищу і нижчу, що являли вище і земне «я». І можна було обирати масштаби світосприйняття. Що, явно, стало наслідком відкритих чергових досяжних мені чуттів.
Ці здатності і вміння поступово наростали з моменту мого знайомства із «Євангеліє Творця», хоча далі й розкривалися не так крізь осягнуте, як через загальний масив тоді підсвідомо отриманого. Нехай і сталася затримка у зв’язку з моїм раптовим полоненням нагами, але розуміння повернулося, і безсумнівно примножувалося. Чим я тепер і скористався для самооборони.
І так, як про поєднання непоєднуваного не йшлося, моє чуттєве розділення було цілком контрольоване, а зовнішній захист від нападників діяв потужно й без моїх зусиль, я пригасив суто тілесні сприйняття, перевівши їх у звичний стан, і взявся вивчати обшири нових можливостей новими, щойно отриманими засобами.
Вищому зору нічого не заважало. І це сприйняття демонструвало значно ширшу картину, аніж щільно забиту ворогами сутінну залу. Тож невдовзі я вже знав, куди рухатися – передусім, тілесно, бо від моїх земних покликань отримані вміння аж ніяк не звільняли, та й передчуття, пов’язані з цими обов’язками, викликали зацікавлення. І взагалі, життя, здавалося, радісно всміхалося черговим моїм відкриттям, і насправді пропонувало роздратованому всіма останніми негараздами малюку зробити нові й нові кроки. І саме звідти, де він зупинився - наче нічого в цьому вже не перешкоджало.
Сферу мого перебування й далі оточували велетенські сторожові змії, котрі нехай і дещо відсторонилися, але відступати не збиралися. Дивно, що нижня й вища Аджни являли мені їх по різному. Земна показувала звичні зміїні форми, а ось астральна – різновиди багряного полум’я, більш схожі на людські силуети. Певно змії відрізнялися одна від одної енергетично, що відбивалося й на спектрі прояву. Де ті, чи ті кольори несли в собі й ключі доступу. Та я не став шукати нових шляхів порозуміння, бо поспішав йти далі.
Між тим, з іншого боку тунелю з пітьми, з котрої нещодавно прийшов сюди і я, в цю невеличку залу викотилася більш світла сфера вогню, що з погляду земної аджни була такою ж почварою, як й інші, тільки сивих, чи ж бо темно сріблястих тонів.
Розштовхуючи стражів, істота ковзнула до моєї жовтуватого блиску сфери і завмерла. Можливо прагнула вийти на контакт, тож я приглушив верхнє сприйняття, і зосередив увагу на притілесних чуттях.
«- Малий титане» - проступили в моєму єстві рівні, безбарвні інтонації звертання сивого змія. - «Ти будеш покараний за вбивство королеви Ассуталі.»
Отже, зі мною таки вирішили поговорити! Я був не проти, хоча й не вважав себе винним у тому, що сталося з королевою.
«- Дивно карати невинного.» - Я злегка прихилив голову, подаючи знаки готовності до мирного вирішення справи. Настрій був піднесений - усе земне в цю мить здавалося не надто суттєвим у порівнянні з тим, із чим я щойно зустрівся угорі. Проте тілесне моє «я» знаходилося тут, на Землі, і ніхто мене від цього буття ще не звільнив. Тож нехай воно виглядало тепер не таким вже єдино сущим, але вартувало проявляти максимальну обережність, аби не наробити помилок у новій для себе ситуації.
«- Як житель вищих земель Середзем’я, силою узятий в полон, я готовий долучитися до розслідування трагічної загибелі вашої королеви і передам вам усе, що знаю.»
Таке вирішення здавалося найбільш зваженим. Змієвидна істота ледь не впритул наблизилась до моєї захисної сфери, і якийсь час мовчки вивчала мене пронизливим зором, схоже, зовсім не бажаючи витрачатися на балаканину. Це було не єдине, чим вона займалася, бо довкола моєї сфери згуснула їхня, ще більша - геть чорна, складена з тісно переплетених зміїних тіл, готових розчавити мою оборону. Одначе, у відповідь на спробу продавити її новим, посиленим тиском, тільки рясно увсебіч посипалися іскри. Це зупинило атаку. Я міг додати до астральної захисної і скеровану ззовні власну енергію, але наразі стримався. Тож, коли обійми нападників дещо розімкнулися і чорнота відскочила, ми із сивим знову вп’ялися поглядами. Якийсь час роздивлялися один одного, аж доки мій супротивник не проявив чергову ініціативу, цього разу більш мирного характеру.
«- Я – На-ага, Верховний страж Ссета. І прийшов по тебе, аби відвести на Суд.»
«- А я - вищий Суддя. І здатен до Суду тут і зараз.» - І нехай ці слова прозвучали із зовсім легкою іронією, та вона подіяла.
Навколо почулося виразне шипіння, але Нага спинив шум.
«- Ми на території святих місць, не змушуй нас пускати чорну людську кров просто тут.»
Верховний страж і далі вдавав із себе єдиного вершителя доль. І це не виглядало, принаймні у моєму випадку, єдиною даністю.
«- Я запропонував свою допомогу, якщо вона не потрібна, піду далі своєю дорогою.» Тепер я був повністю упевнений у своїх силах, як і у власній правоті, хоча почуті звинувачування непокоїли мене. Вільно чи не вільно, але я став учасником загибелі декількох істот, і не міг ставитись до такого байдуже. А ще ж існувала й та, вища гармонія, з якою я тепер прагнув єднатися кожним своїм кроком. Тому зараз, як ніколи раніше, чітко усвідомлював, що є речі значно вагоміші за власну правоту. Тож саме пошуки точного позиціювання поки стримували мене від негайних дій.
«- Ти носиш знак одного самовпевненого титана, якого ми вже ось так притискали до дна. Де він і обрав самознищення в часі. А він так само знався на власних силах, як і ти, може навіть і більше. Тож я наказую мирно пройти за нами, або просто зараз вмерти.»
Як цікаво. Виходить, ця ж компанія напала й на титана Прометея, та ще й на нашій лоці. Хоча в часи Калі земні світи і змішувалися. Та попри все – така впевненість головного стража віддавала і мало передбачуваним фанатизмом. Отже, я вартувало діяти без зволікань. Та з огляду на гармонію і своє Суддівство, мав дати перед рішучим ривком вперед останнє попередження, заодно, фіксуючи положення сторін.
«- Ви щойно відмовились від допомоги в розслідуванні, тому я покидаю вас.»
Я не встиг договорити, як вони знову напали. І цього разу особливо люто, та й енергія зосередженого удару ледь не подвоїлась! Я навіть не помітив, коли прибули нові сили, але вони вже атакували, пробуючи будь-якою ціною пробити мою оборону. З різних сторін замиготіли десятки блискавок, та ніхто не відступав. І ось вже захисну сферу взялися пропалювати струменями полум’я. Та я відчував лише збільшення перетоку енергій згори.
Але терпіти таке відношення до себе було неправильно. І хто його знає, які сили вони ще зберуть. Якщо подібне і справді сталося колись із Прометеєм - не вартувало очікувати. Тож, опираючись на бокову стіну, я зосередився і, концентруючи сили, двинув уперед. Та особливо напружуватися не довелося, щедрий дарунок Верхів, жовтаве захисне поле зробило далі все необхідне, роз’єднуючи, проштовхуючи щільне плетиво темних тіл. Але недалекий вихід із скельної зали невдовзі забився ними настільки щільно, що рухатися можна було лише прорізаючи шлях у цій стверділій масі. Тож рух значно вповільнився.
Та зненацька все змінилося. Світло навколо заяскравішало, полилося наче крізь стіни. І саме воно подіяло на зміїний корок, що раптово затремтів, і взявся розповзатися. Чим я, не барячись і скористався, проковзуючи вглиб тунелю, що задирався ще більш виразно вгору. Та далеко не відійшов, за якусь сотню метрів потрапивши в чергову темну залу. Остерігаючись погоні, відійшов подалі від отвору, крізь який сюди дістався. Позаду було навдивовижу спокійно, навіть мій захист перестав світитися, вочевидь, таким чином реагуючи на відсутність небезпеки. Схоже, я таки дістався святих місць, на які натякав головний Страж, і куди доступ для нього виявився закритим. Але навряд чи стражі розступилися би по власній волі, без наказу з боку вищої сили. Тож ситуація навряд чи полегшала. Утім, ні перед ким відступати я вже не збирався. Та діяти мав обережно, подальший рух вимагав повнішого розуміння.
Я роззирнувся. Простий зір впирався у тьму, але через тілесну аджну відкрилося чимало цікавого, я аж здригнувся. Переді мною лежала велетенська сфера скельної зали, сповнена золота, різних прикрас, сповнена розмаїтими зміїними силуетами, і не лише живими, але й відповідними їм скульптурними виробами.
Відразу спало на думку, що це якийсь місцевий храмовий комплекс. Хоча могло бути й щось значиміше, бо моя супровідна, припнута на Середземному Кайласі, магічна линва тепер променем витягнулася строго вгору, втикаючись в зенітну частину округлого велетенського зводу, яким завершувалася багатоярусна внутрішня вибудова. І чим уважніше я вглядався, тим грандіознішим цей комплекс виглядав. Важко було відірвати погляд, нехай і турбувати мене мав лише інший вихід звідси. А ось його я ніде і не зауважував. Тож я просто продовжував неспішне споглядання, у спробі зрозуміти, що тут до чого, бо ж саме за цим усім і ховалася відповідь - як бути, і куди далі.

2
Після потрапляння в це місце, я так і стояв при кам’яній стіні осторонь усіх присутніх тут живих істот. Помітили мене чи ні, поки залишалося невідомим. Найближчі, десь в п’ятдесяти метрах, наги займалися чимсь біля моїх змієподібних скульптур, не звертаючи поки жодної уваги на мене. Та, в основному, на тутешньому першому рівні, змії юрмилися нижче - при чималій водоймі в центрі зали – в надирі овальної чаші цього величного обсягу. Одні з них медитативно погойдувалися на кам’яних плитах мілини, а інші брали участь в загальному плині супроти годинника навкруги грандіозного гостроверхого кристалу, що стримів острівцем серед хвилястого плеса. Я припав до нього зі всією увагою, бо ж він і міг містити потрібні мені відповіді. Та й безперечно вартував вивчення - діамант ритмічно дихав, спалахував і пригасав, то вбираючи енергію, то видаючи її м’яким світінням пучків променів, скерованих строго вгору. І відразу спало на думку, що я міг спробувати цим скористатися. Тож я вже збирався більш дієво торкнутися таємничого кристалу, коли почув просто в своїй голові:
«- Не поспішай.»
Я ошелешено роззирнувся, підсвідомо перейшовши на простий зір. І ним зауважив праворуч від себе напівпрозору сферу, в якій знаходився сивий сухорлявий чоловік, що сидів у медитативній позі зі складеними в мудру самадхі долонями. В грубій полотняній накидці поверх широкої і довгої сорочки, з копною дбайливо укладеного волосся над відкритим лобом із символом змії, він, на перший погляд, був тут подібним мені випадковим гостем. Проте, поглянувши лобовою аджною, я не відчув у незнайомці людської сутності, хоча й усього іншого там теж наче не було. Бо я не угледів чогось виразнішого за пасмо сивого туману, нехай і з силуетом тієї ж особи.
Третій, не тілесний, недавно отриманий вищий зір, взагалі нічого біля мене не показував.
«- Невже зовсім не схожий на нага? Чи дещо подібний на міфічного творця? А чи всі ману, чи антропо схожі на нього? Може й образ людини – це щось спільне для всіх вищих земних істот?»
Голос в моїй голові звучав рівно, хоча й сухо.
«- Вітаю. Напевно так і є.» - Цілком згідно відповів я на розсип розмовних тем, розвертаючись до незнайомця, і приймаючи майже ту саму позу, хіба лише без мудр.
«- Але невже для всіх вільних земних істот досяжний схожий спектр існування?» - Мене здивував подібний обшир світобачення в цих низинних місцях, на що я з деякою зверхністю і спробував натякнути своїм узагальненням. Хай вже сам обирає, про що говоритимемо далі.
«- А хто чи що забороняє природним проявам?»
Тема виглядала також вкрай цікавою, і після раніше увібраного, і вже пригаданого Послання Творця, я мав що додати, але зараз жадав продовження руху більше, аніж усього іншого. Та поспішати вартувало повільніше. Бо ж ця істота в людській подобі зовсім не випадково зараз поруч.
«- Невже останні століття тут не стали змаганням із природою речей?» - відповів я запитанням на запитання. Так чи інакше, все це поки нагадувало спробу перемовин, особливо із закидом щодо людини. І переді мною, вочевидь, була саме та сила, що розчистила прохід від стражів. Тож виглядало слушним виказати і свою вдячність.
«- Але дякую за допомогу.»
Сивий, перебуваючи у задумі від останніх моїх слів, злегка гойднув головою.
«- Ти вважаєш це допомогою?»
«- Як не як – крок уперед.»
«- Туди, де суддя сам потрапляє під суд, і ще більш строгий?»
Тепер все остаточно ставало на свої місця. Хоча навколишнє і не нагадувало місце для подібних речей, та хтозна, що в них і до чого.
«- Невже є щось строгіше за обіцяну там, позаду, смертну кару?» -Узявся я за розширення свого позиціювання.
«- Судячи з твого єства, ти розумієш – тіло осуджується завжди менш строго, як усе інше. І про це зараз і йдеться. То за що ти виніс і виконав вирок раіні Ассуталі?»
Я не став з’ясовувати першу, туманну частину почутого, зосередившись на заключній.
«- А звідки взялося твердження про мій вирок?».
Здивувало й слово, яке він використав для позначення статусу Ассуталі, воно без сумніву мало праведичне походження.
Сивий пронизав мене глибоким поглядом темних очей.
«- Таким був її викрик після твого нападу, і ось що ми маємо.»
Він розімкнув долоні і з правої здійнялася хмаринка, що розрослася до об’ємної картини дійства, вочевидь, узятої ще від самої Ассуталі. Я побачив її очима, як сам стрімко лечу повз кам’яне ложе, збиваючи все на своєму шляху. Як падають, перевертаються повні чаші, від чого спалахують рясні кольорові вогні, клубочаться густі дими. За мить видіння потануло. Але й цього вистачало, аби вловити і гостру біль Ассуталі, а, відтак, і її безмежну ненависть до мене.
Мій співрозмовник пильно вглядався, вочевидь, зважуючи мої реакції на побачене. Мені справді було прикро, що все склалося подібним трагічним чином, але й винним я себе не вважав.
«- Я почув, що ти виявив бажання поділитися тим, що сталося, тому і впустив тебе сюди.»
«- Так, я готовий це зробити, але хто ви?»
Напевно, ми мали би познайомитися по добрій волі, нахабно обмацувати нутро незнайомця за цих обставин не виглядало виправданим.
«- А хто ж тут іще може когось приймати? Я місцевий верховний настоятель, а тепер і твій Суддя, можеш вважати мене і Маганагом»
Нарешті! Я очікував на щось подібне. Що ж, нехай спробує розплутати цей зміїний клубок. Я теж спробую - ми ж обоє судді. І навряд чи я, попри різні фактори, нижчий за статусом. Тож, вочевидь, міг тепер обходитися і без виразнішої персоніфікації свого співрозмовника - разум проти розуму, і без усього зайвого.
«- А я із Середзем’я. Тамтешній Суддя, захоплений і утримуваний у ваших краях, звідки оце й повертаюся до світла.»
Останнє слово несло трохи сарказму, то й не дивно, що верховний настоятель ледь усміхнувся. Нехай і не хижо, але дещо зверхньо.
« - У тебе цікаві здібності, але і вкрай обмежене вашим видом єство. Якби не дивна сила, то виглядав би звичним дикуном. А так іще й міні титан. Небезпечна суміш.»
«- Хіба, а чому бачу ваших стражів на рівні наших дикунів, нехай і в плоті змій?»
В нас там теж купа недоліків, але рабство ми давно проминули. Невже ми, там, нагорі таки ближчі до творцевого образу, аніж ви?»
«- Ти даремно вважаєш людиноподібність вершиною онтології. Найперше тому, що не в той бік дивишся. А чому все таки бачиш мене у формі ману, антропоса? Бо це та частина мене, що найбільше стосується зараз твоєї справи, тому вважаю за доцільне бути саме в ній. Але спробуй зрозуміти, коли ти бачиш мене схожим на себе, то що заважає мені бачити тебе схожим до нага, і навіть куцим, але змієм?»
Я раніше не задумувався про подібне, та почуте виглядало цілком реалістично. Та, зрештою, те, як вони мене бачать, зараз далеко не найважливіше.
«- Головне, аби це не заважало знайти істину.» - Послав я співрозмовнику цілком дружню відповідь.
«- Істина ж вища за стереотипи?» - Вищий наглядач, чи ж бо Маганаг, і далі свердлив мене зором.
«- Коли все в точному позиціюванні. А я ще не відчув вашого місця в цій ситуації.»
«- Он як! Місце дійсно має значення. І ці території справді ніяк не людські, і ти зараз там, де не мав би знаходитися. Хіба це не дивно? Ти ж бо вже встиг розглянутись. І мене запитають, чи це не святотатство? Подумай сам, невже з цієї ситуації можливий вихід інший, аніж жорстке покарання?»
Тонкогуба усмішка народилася й тут же потанула на незворушному обличчі предвічного аскета. Утім я, мимоволі вглядаючись, вже зумів пробитися дещо глибше, де під людиноподібною маскою відшукав легку заздрість! Невже до мого вироку? Чи до чогось іншого?
І чого б це? Останнє вловлене відчуття, схоже, зміцнювало мою позицію. Певно тому й дозволив собі більшу відкритість.
«- А що можу сказати? Очевидне неподобство, що у виміри нагів потрапляють люди. Та чи за своєї волі? То що у вас тут, ваша високо поважносте, загалом коїться?»
Співрозмовник, наче зважуючи мій випад, гойднув головою.
«- Те, що й раніше. Та не граймося сенсами. Йдеться саме про це, священне для нас, місце. Ти ж мчав саме сюди. Чому?»
«- Бо це найближча дорога додому. А вело розуміння дійсності.»
«- Он як. І як ти вважаєш, куди саме прийшов?»
«- Вловлюю перетоки великої сили, і бачу дійство навколо великого, сяйного кристалу, що нагадує стовпотворіння довкола Кааби в нашій Мецці.»
Він знову гойднув головою.
«- І що там у вас просто на місці стається із непроханими чужинцями? Тож ми хоча й не дикуни, але в нас є закони і традиції, які тобою порушені.»
«- Для кого вони?»
«- Ти натякаєш і на особливий свій статус?»
«- На те, що я не з вашого племені, а випадкову змійку на дорозі відніс би з неналежного місця подалі - в її середовище.»
Ми з хвилину мовчали. Відтак Маганаг продовжив.
«- Матиму на увазі. А щодо цього місця, то тут очищаються й медитують наші живі і ті, що в стані посмертного переходу.»
«- Мені це нагадує наші ритуали, звісно, окрім долучення мертвих.»
«- В якій мірі мертвих?» - Холодно зблиснув очима співрозмовник, «- Але про ці речі ми вам достатньо розповіли у вашому індуїзмі, буддизмі, й не лише в них.»
«- Он воно як, тоді зрозуміло.» - В голові в мене й далі продовжувала складатися докупи розмаїта мозаїка земного буття. Моє розуміння підтримувало інформаційні потоки сприйняття і в цих нижніх верствах. Це мені подобалось.
«- Маєш щось проти?» - Насторожено запитав настоятель, певно, зреагувавши на моє зухвале «зрозуміло».
«- Проти минулого? Ні. Хоча воно належало не лише вам. Жителі ваших вимірів такі ж учасники буття, як і ми, але хіба нам дано користуватися однаковими премудростями? Та й скільки тепер перекручень додалося. Тож я не за премудрості, а за практичні інструменти постійного сприйняття.»
І поки мій співрозмовник, чи там, суддя, розмірковував над почутим, додав, вказуючи рукою на залу.
«- Отже й Ассуталі знайде тут своє місце?»
«- Ні. Отрути знищили таку можливість для неї. Це погано.»
Верховний наглядач чомусь роззирнувся, відтак продовжив.
«- Загалом, її кончина прикра не лише для нас, але й для всього Середзем’я. Ассуталі обстоювала мирне співіснування з вами. Тепер багато чого може змінитися в гіршу сторону.»
«- Та куди вже гірше?»
«- Ви на дні своїх можливостей і це вас губить.»
«- Хіба катастрофа знищить не все живе.»
«- Я кажу про вашу нинішню недоцивілізацію. Вона нежиттєздатна. Як і ряд попередніх. Ось тому ми тримали й тримаємо в себе частину вашої популяції – про запас.»
«- Тільки для цього?»
«- Є і супутні речі. Але на цьому, певно, завершимо знайомство, і ходити колами - ти розповів мені про себе більше, аніж вважаєш, тож перейдемо до головної причини нашої зустрічі. Розповідай свою версію подій.»
Отже поспішав не лише я один. Це мені теж подобалось.
Наші погляди знову зійшлися, але пускати суддю в своє єство я не збирався. Тому просто перекинув на кришталик окремі згадки, починаючи зі свого падіння крізь виміри, виходу із чорної піраміди в резервацію і завершуючи покиданням зали Ассуталі крізь відкритий нею для мене тунель. Відтак скерував запис людиноподібному Нагу. Кристалик неспішно проплинув невеличку відстань поміж нами, і потанув на його долоні.
Наг миттєво занурився в споглядання і якийсь час мовчав. А я продовжував приглядатися до нього, проникаючи глибше й глибше в його єство. І хоча переді мною далі могла бути й цілковита бездонність, та на передніх планах, нехай і вкрай нечітко, ніби за межею прямого зору відчувалося щось знайоме.
«- Я вас зустрічав раніше?» - подав я звістку про себе, коли настоятель скерував погляд на мене
«- Можливо.»
«- На зустрічі вищих владик Темносвіту?»
«- Не лише владик. Але й справді, тоді не гарно вийшло. Але вже здавна до такого йшло.»
«- Еге ж. То ви знайшли спільну мову? Дали раду з чорним полум’ям?»
«- Смієшся? А ти би дав?»
«- Якісь кроки зробив, але, відчуваю, головне попереду.»
«- І для цієї боротьби ти й розділився в собі?»
Вочевидь, він відав про мене значно більше, ніж я думав. Говорити відкрито на суді проти себе не виглядало розумним, але йшлося про щось грандіозніше. І якщо верховний наглядач цікавиться таким, отже йдеться про спільні сенси.
«- Я ще не збагнув, що сталося насправді, але з чорним полум’ям займатися варто, владики й поводирі нижніх лок мене в цьому розчарували. Стали дрібними, як і ми?»
«- А ти хіба Будда чи який незнаний бодхісатва, що можеш без страху торкатися подібних тем?»
«- Ні, я не такий. Але до чогось званий на Землю. Тож наскільки я зрозумів, владикам не вдалося домовитись? Сподіваюся, війни не сталося?»
«- Все затихло, але ти усіх розсварив, а нині ще й став причиною загибелі повелительки Ассуталі. І чомусь мені здається, що цим трагічні події не завершаться?»
«- Хіба це не карма? Чи всі її вчинки були достойними? Можливо, сама доля втрутилася, а ми суто випадкові свідки.»
«- То тебе покликала сюди доля? Нехай. Але хтось відкрив тобі двері з людського поселення й провів до нас, а далі й вштовхнув у покої повелительки в найбільш несприятливу мить. В твоїх згадках присутній поклик з наших країв. І я знайду того, хто скеровував тебе.»
Цікаво, що й повелителька в кінці виказала подібні погляди, і, зрештою, відкрила вихід для мене. Невже щось передчувала в майбутньому корисного і для свого роду?
«- Для мене це було майже такою ж несподіванкою. Я навіть не відав про її існування. Та більше, аніж у наданих згадках, не маю що додати.»
«- Це тобі так здається, завжди є що додати. В нас є для подібних випадків все необхідне. Та й око за око, зуб за зуб – теж діє.»
«- Але як суддя, я маю недоторканність на всій Землі.»
«- Якщо знаходишся при виконанні своїх суддівських справ.»
«- А хіба мене не покликали вищі владики в нижні виміри, не долучили таким чином до ваших справ?»
«- Але ж не як суддю.»
«- А в якості кого? Невже вершителя?»
Мій співрозмовник, схоже, не мав чіткої відповіді. Тож трохи почекавши, я прийшов йому на допомогу.
«- Зрештою, це не має аж такого значення. Важливо інше – на нижніх рівнях Меру ви вчергове напали на мене, як на вільну особу, і як на суддю, і це злочин.»
«- Але ж хіба ти не впав на саме дно Нагалоки, опинившись у краях Патали?»
«- І що з того? Ви порушили ширші установи, аніж ті, які самі для себе встановлюєте. І з того, що сталося, бачиться і висновок, що все подальше виглядатиме як вирок долі для більшості з вас - в тутешніх вимірах, і колоніях під Середзем’ям.»
Мій співбесідник знову узявся свердлити мене зором.
«- Кого і що ти зараз маєш на увазі?»
«- Вас тутешніх і тих, що приховано існують в Середзем’ї, маскуючись під людей. Бо ми ж багато в чому споріднені, чи не так?»
«- Є й таке. Але наша місія в цілому інша, аніж ти гадаєш. Повіриш чи ні, але наше існування важливе для всього живого. Бо ми, наги, на відміну від ганів – стражі не когось особливого, а всієї Землі. І свого часу саме ми підтримали повернення її до світла.»
Він, схоже, натякав на ту саму велику боротьбу з темним Абсолютом. Що справді виглядало вагомим внеском. Але було й інше.
«- Та чи надало це право аж так користуватися людським ресурсом Середзем’я?»
«- Без нас вас вже не існувало би, та й нинішньої Землі теж. Але хіба ми захоплюємо чужі краї? Хіба не робимо вас мудрішими?»
«- Але дехто з вас долучений до безсумнівного зла. Як так вийшло? Ви ж свого часу обрали життя, а не розчинення в темному Абсолютові? То який сенс знову тягнутися до нього?»
«- У нас вистачає проблем, як і у вас. Але наше розділення глибше, аніж ти думаєш. Я не уповноважений відкривати наші таємниці, тому кажу найважливіше – у цих краях ворогів людства найменше, та й звуться нині вони не нагами.»
Верховний наглядач замовк і якийсь час сидів із заплющеними очима, ледь помітно погойдуючись, можливо, шукаючи щось у пам’яті, чи ж бо навіть спілкуючись подумки із подібними собі істотами. Я ж, подивований його останніми запевненнями, мав над чим порозмислити. Хоча й не довго. Та коли мій співрозмовник знову «заговорив», його інтонація здалася трохи іншою.
«- Які світогляди Середзем’я є твоїми? Релігії, культи, школа?»
«- У мене свій малопомітний шлях. Я поважаю добрі путі, на загальні не покладаюсь.»
«- І ти вважаєш себе малопомітним? Та й прагнеш таким залишитися? І при цьому вже здійснив і далі здійснюватимеш виразний вплив на земні світи. Чи подібне можливе?»
Стиль звертань мого співрозмовника знову змінився.
«- Не помічав аж такого свого впливу.»
«- Навіть до нас дійшло, і ось коли ваші дракони лютують, і особливо та мегера, що при них, - це взагалі щось надзвичайне. І всі шукають тебе. Власне тому ми оце й вирішуємо, що важливіше – суворий суд, чи грандіозна війна внаслідок нього.»
«- Невже аж так далеко зайшло?»
«- Куди вже далі. З драконами ми завжди були у зважених стосунках, але далі стається щось незрозуміле, і скажи – хто це з ними? Долинули слухи - твоя супутниця й вихованка, чиї неймовірні можливості - наслідки твоїх діянь.»
Все, що я зараз почув, ніяк не вкладалося в голову. Дракар – вояка ще той, але ж П`Алан і Дракар якраз збиралися піти по «родинній лінії». Тож ніяк не могли брати участь у жодних війнах. Та й Ірина не могла, принаймні поки що.
«- Як таке взагалі можливо? Сумнівно якось.»
Наг настоятель підняв долоню, і з хмарки туману, котрий заклуботів над нею, виринула панорама грандіозного бою. Велетенська левиця, розміром з грозову хмару, дерла якусь сутінну чортівню наліво й направо, особливо не реагуючи на лаву дротиків, стріл, та й розрядів блискавиць, котрі й поокремо, й разом, не завдавали їй жодної шкоди, а лише збурювали її лють, і бойову спроможність.
«- І чим глибше вона занурюється в Темносвіт, тим дужчою стає. Ще й миттєво переймає магічні уміння, використовувані проти неї.» - Пролунала чергова задумлива інтонація верховного наглядача.
«- І чого ця левиця тут жадає?»
«- В тому і справа, що вона прагне лише помсти і загального нищення. Насолоджується цим.»
«- Кому і за що вона мститься?»
«- Краям, дотичним до твого зникнення. А, загалом, і всім, котрі стають на заваді, чи просто не встигли втекти. Декілька разів її ловитимуть у магічні пастки, та де там! Невідомі сили знову витягуватимуть, звільнятимуть і лише для того, аби вона й далі йшла вперед – нещадно, і до кінця.»
Щось було категорично не так у почутому і побаченому.
«- А в кінці – що? І як це – її ловитимуть? Це і про майбутнє?»
«- В тому і справа! Таке сьогоднішнє передбачення наших авгурів! І воно вельми стривожило нас. Тож зустріч із тобою тут має на меті зрозуміти ситуацію, аби вчинити розсудливо і не дійти до порогу, за яким лише неминучості.»
Я видихнув спокійніше – отже побачене лише можливе майбутнє. А отже в мене не такі вже кепські карти.
«- То ви намагаєтесь далі вчиняти правильно? Невже не суто для себе? Бо ж я на свої очі бачив тисячі полонених й ментально отруєних людей у місцинах-клітках, і мене ви теж тримали у такому стані.»
«- Думаєш, той наш вплив шкодить більше, ніж ваше буття в Середзем’ї самій Землі? Ми твердо впевнені, що людство потребує серйозних обмежень. Жаль, що подібне не в наших повноваженнях. А щодо переміщень сюди із Середзем'я, то це й спосіб зближення, більшість свідомо приймають наші пропозиції щодо переходу, і після не тривалої підготовки бачать нагів в найкращому світлі. Відтак, кожен займає своє місце в нашому світі. Жаль, що ти цього не помічаєш.»
«- Невже ваші вчинки аж такі добрі? Вам потрібні людські слуги і розваги. Підозрюю, що присутня й антропофагія…»
«- Нехай дехто з нас схожий на вас, бо як в Середзем’ї до змій ставляться? Однозначніше, так? Ким ви їх у себе вважаєте? А ми з вами панькаємося, шукаємо порозуміння, часто навіть споріднення. Когось дійсно наближуємо до себе, і потім ці особи перероджуються й нагами. Ваш Будда двічі був нагом до народження в середовищі ману, де проявив людяність. Тож усе живе поєднане і ми тут не дарма навчаємо своїх, що кожен, коли чогось не з’ясував в одному бутті, зрозуміє це далі в більш близьких стосунках із тими, кого зневажав. Нехай не йдеться про безпосереднє переродження, та хіба на обличчях ману, в їхніх характерах не проявлено, хто й звідки? І те саме й у нас, нагів.»
Сивий хвилину помовчав, даючи мені осмислити почуте.
«- Попри всі конфлікти ми ближче споріднені, аніж здається.»
«- Про Будду знаю небагато, але стійке враження, що все його вчення проявилося наче нізвідки і досить недавно.»
«- Коли Будда народився у Середзем’ї, щоби нести Слово звільнення, ману, люди були іще не готові його зрозуміти. Тоді він став проповідувати й нагам, аби ми передали Слово вам, коли ви зможете його усвідомити. Звідси й часові розриви.»
«- То чутки про те, що буддизм прийшов суто від вас – не зовсім точні?»
Я не бажав аж надто заглиблюватися в ці теми, хоча зараз твердо вважав, що не слово, і навіть не знання, важливі, а дещо інше. Тому й цікавило не ілюзорне, а безпосереднє.
«- І до нас, і до вас він прийшов з одного джерела, Згори. Жаль, що ти наразі не прагнеш прийняти світоч мудрості Будди. Зрештою, ти не схожий і на прибічників відомих релігій.»
«- Мені близьке все добротне, наповнююсь ним. І нічого не важливіше за доброзичливість і любов – проявлених і скерованих увсебіч. Тому тримаюсь подалі від культів. Але здивували ваші потрактування дійсно важливих для мене речей. Ви справді вважаєте, що земна особа реінкарнує?»
«- Ми знаємо, що до реінкарнації здатна свідомість, зі всіма своїми кармічними відбитками. Це, як одна свічка запалює іншу: полум’я ніби те саме, але гніт і віск уже нові. Нехай шляхи запалення і не прості.»
«- Отже, не душа, і добре.»
Пояснення мене особливо не задовольнили, бо хіба свідомість особи не з чогось персонального витікає? Хоча ми могли розуміти терміни по-різному. Я не збирався дискутувати, тим паче - з протилежних позицій, та й все це, ймовірно, було лише перевіркою моєї адекватності. А адекватні хіба сперечаються?
І я мав рацію, бо мій співрозмовник по миті затримки змінив тему, і досить неочікуваним чином.
«- Чимало хто зараз чує тебе. Ми осягнули погляди й скерування твого єства. Тому останнє, що цікавить - як оцінюєш нинішні події в наших вимірах?»
Я вже зустрічався раніше, з такою колективною участю, тому особливо не здивувався. Та й подібним чином можна було як уникнути відповідальності, так і легше винести вирок. А щодо моєї оцінки, то я навіть не задумувався про подібні речі. Та, схоже, це мало для них значення, бо сивий настоятель особливо старанно намагався проникнути в мене зором. Але що я міг їм повідомити, крім поверхневих вражень і своїх емоцій?
«- Карма все виразніша. Відхилення від природи речей присутні, нехай і менші, аніж у нас. На жаль, моє повернення використали вороги Ассуталі, вона, схоже, розуміла призначення людей краще за інших. Та досі не знаю, як бути із введеною в мене ментальною отрутою. Без неї я би відчував до нагів, принаймні до тих, які не крадуть людей, ті ж чуття, що й до всього живого.»
«- Досить в’їдливо. Та нинішнє ставлення дозволило б тобі ближче познайомитися з нами? Пожити серед нас?»
«- Напевно так. Хоча й не зараз.»
«- Тоді наша частка, що зовсім не отрута, може міститися в тобі й далі для порозуміння при зустрічах з нами, і легшого здійснення твоїх мандрів сюди і звідси. Інакше в ці краї добратися важче, як і вибратися.»
«- То чи не ця ваша частка і зараз стримує мене?»
«- До вирішення твоєї долі.»
«- Але, як виявилося, не кажучи вже про щось більше, навіть моя затримка не на спільну користь.»
«- Ми зважуємо всі варіанти. Та це буде спільне рішення наших вищих кіл, і наша спільна відповідальність. І ми вже маємо її проєкт.»
«- Скарати не можна помилувати? Сподіваюся, йдеться лише про кому? »
«- Ми не такі метафоричні. Але більшість вирішила, що краще можливу криваву битву вирішити мирною її формою.»
Мені чомусь відразу згадалась суддівська підстава з неочікуваним знайомством на одній з лок із провідником чорного полум’я.
«- І про що йдеться? Сподіваюся, не про остаточне вирішення проблеми чорного полум’я?»
«- Це було би бажаним, але краще не чіпати лихо, поки воно тихе. Наразі, нічим не проявлене. Та й не воно вінець загрози.»
Напевно йшлося про Чорний Абсолют. Він точно за межами нашого впливу.
«- То ми про господаря того полум'я?»
«- Ні. Але наразі про змагання в обсязі розуму. Саме звідти всі витоки.»
Це мене вкрай заінтригувало, Маганаг зараз натякав на маловідомі мені речі, чи ж бо уважно замасковані.
«- І яка конкретика?»
«- Ми зійшлися на тому, що можливе звільнення має залежати від успіху твого інтелекту. Наприклад, у грі в наші улюблені шахи. Точніше – це може довести усьому оточенню, що ти не такий дикий, як більшість твоїх земляків. І наскільки жахливі вчинки, що трапилися нещодавно, відповідають твоїй істинній натурі.»
Пропозиція хоча й здивувала поверхневою поблажливістю, але скеровувалася до явно невинного, яким я себе вважав. Та й за будь-яких обставин була для мене програшною. Шахи я любив, та володів ними посередньо навіть в земному їхньому вигляді, а тут ще й йшлося про давні чужі традиції, а, можливо, навіть про особливу різновидність гри, яка і в нас не тільки одного виду. Та свою обізнаність про ці нюанси я залишив поки при собі.
«- Тобто, якщо програю, маю здатися на вашу милість, а якщо виграю, зможу вільно полишити край?»
«- Якось так.»
«- І чого мені, невинному, на це погоджуватися?»
«- Тому що тобі теж не цікаво надовго тут застрягти, а так маєш надію довести нам свою розумову притомність і загальну адекватність.»
«- А ви вважаєте, добрий гравець в шахи – це завжди моральна особа, а поганий - навпаки?»
«- Ні, я так не вважаю, але для мого народу шахи є чимсь більшим, аніж просто гра. Сама магія долі в них – і виявлені стосунки з нею можуть значно полегшити твої питання.»
Слова пояснення виглядали не менш дивно, аніж сама пропозиція. Але дотичність до магії, сам розгляд моїх магічних здібностей, дещо змінювали акценти. Та й що міг змінити мій програш, особливо в умовах, коли моїх супротивників, схоже, цікавив виключно сам процес. Але виникав тонкий нюанс.
«- Тож мені дозволена особиста магія?»
«- А нам наша. То по руках?»
Верховний наглядач дозволив своєму обличчю проявити щось схоже на емоцію. І я відразу використав свій новий вищий третій зір, входячи ним в єство Маганага. І тепер, на противагу минулій спробі, з’явилася доволі чітка картинка - відразу безліч образів мозаїчно закружляло перед очима – в основному, різних химерних осіб, чиї лики я бачив наче зсередини. Що ж, це було або диво, або підступ, але, може, й раптовий дружній прояв – мовляв, хотів, дивись.
«- Я маю для початку ознайомитися з тою грою, яку ви звете вашими шахами, ви ж не проти?» - Відповів я, тягнучи із остаточною відповіддю, не зважаючи на те, що Маганаг ніби й відкрив доступ до себе.
«- Можна й так.»
Маганаг уважно поглянув на мене й навіть підморгнув. Проте цей прояв дружності ніяк не відобразився в його єства, де правив вир голосів на чужій мені шиплячій мові, яку я чомусь розумів – і більшість погоджувалася з моєю вимогою.

3
Вищий наглядач протягнув обидві руки назустріч мені і з того ж туману поміж нами проявилася подібна до баченої в хоромах Ассуталі десяти клітинна шахівниця. Маганаг, не зволікаючи, взявся розставляти фігури, котрі вилітали з широких рукавів сорочки просто в його долоні. І деякі з них, мене вельми здивували. А ще з обох боків дошки виблимували цілком сучасні електронні годинники, на яких виставлявся час гри кожного з нас.
«- Вони автоматично реагуватимуть на хід» - Помітивши моє зацікавлення, пояснив ситуацію мій супротивник.
Саме тоді я й помітив відображення нашої шахівниці у його єстві, як він про себе просто на ній вже аналізує можливі варіанти початків. Це виглядало, як натяк на можливі підказки в подальшому, що досить сильно інтригувало. Залишалося зрозуміти - це мій зір виявився таким проникливим, чи мені подібне з якогось дива дозволене, та виясняти я не став.
«- Все, як у вас у Середзем'ї, лише з невеликим доповненням – фігури нага біля королеви і нагині біля короля. Ходять змійкою в різні боки по своєму кольору, довжина переміщення ніяк не обмежена, якщо дорога вільна. Перестрибувати через перешкоди не можуть, а, беручи, стають на місце взятої фігури.»
Нічого собі – невеличке доповнення! Такі новації виглядали насмішкою над тим, хто мав би зіграти в цю гру, та ще й на власне майбутнє!
«- Я не великий мастак і в класичних земних шахах, але нові фігури змінюють ледь не все в порівнянні з відомою мені грою.»
І нехай дійство справді ускладнилося, проте я мав визнати, що зауважені ще при розкладанні фігур додаткові елементи, були цікавим доповненням.
«- Повір, це не найскладніші шахи, в які я грав. Та й ми обійдемося без отрути від ударів нагів - найпростішим рівнем гри. Загалом - це початковий рівень нашого мислення. І тобі варто з ним ознайомитись ближче.»
Мозаїка із різних сутностей в єстві Маганага на мить завмерла, очікуючи моєї відповіді.
Однак, я поки виказав зацікавлення суто в тренуванні, аби дати собі трохи часу для вибору остаточного рішення. Та гра поволі захопила мене.
З мого боку це виглядало вкрай неоднозначно, проте, розігравши з десяток початків, усе ж вирішив за деяких умов погодитись і на серйозну гру. Я брав право першого ходу й фігури світлого сяяння. Вони, як принагідно пояснив мені опонент - у розширених версіях з отрутами й іншими тонкощами могли тимчасово втрачати яскравість, а отже й деякі дрібні якості, зрештою, як і темні фігури теж щось за укусів губили. А ще в противника було п’ять хвилин на гру, тоді як в мене в шість раз більше. Я наполіг і на, загалом, людських правилах класичних шахів, нехай і з наявністю додаткових чудернацьких нагів. Та це виглядало майже непомітним плюсиком, коли проти тебе грали монстри своєї справи, та ще й колективно! Навіть неочікувана можливість спостереження єства Маганага не додавала особливих надій. Одначе в мене, попри все, склався план, котрий за крайньої обережності міг спрацювати, хоча й не обов’язково. Все залежало від того, що замислили наги. Утім, я й далі не мав сумніву, що ситуація швидше нагадувала іспит. Бо хіба потреба гри неодмінно полягала у чиємусь виграші? Мало значення й спостереження за моєю поведінкою, вивчення здібностей. Тому, нехай я мав значно більше часу й можливість підглядати аналіз дій мого суперника, та це могло бути тільки приманкою.
Та що я губив у разі програшу? Нічого з того, що мав на цю мить – повну відсутність простих рішень для свого звільнення. І я ризикнув - і ми взялися грати на моє майбутнє.
Дійство на дошці спершу нагадувало класичний королівський гамбіт, але наявність нових фігур давала про себе знати. На попередні свої навики - колись скромного першорозрядника - я майже не розраховував. Переді мною сидів не просто вмілий гравець, а ціла сукупність осіб, які спліталися ще в той колективний розум!
Картинка помислів моїх суперників, на щастя, поки нікуди не зникала, і це давало мені шанс протриматися довше - супротивники ж бо аналізували, і вкрай стрімко, кращі ходи не лише за себе, але й за мене, чим я після власної, поверхневої оцінки ситуації, й користувався. Хоча й намагався обирати не найбільш оптимальні, але цілком пристойні, із можливих кращих ходів. Та ситуація невдовзі настільки ускладнилася, що я практично втратив власне бачення навіть на два кроки уперед. Мої суперники теж напружилися, бо активних помічників-учасників усередині Маганага значно поменшало. Схоже, менш майстерні перейшли в статус тихих спостерігачів, що тільки погіршувало мої шанси – я грав із високим шаховим розумом, який значно перевищував навіть теперішні мої аналітичні можливості. Та ще й ув’язався в суто його гру. Але я рішуче відігнав від себе сумніви. Навіть у таких справах існували стратегічні нюанси. І обрана мною з різних, прорахованих, в основному, моїми опонентами варіантів стратегія максимально можливого ущільнення фігур на дошці поки діяла. Ми досягли неабиякої щільності позиції. Утім, задля подібного розташування я навіть поміняв одна за одною обидві свої тури на коней супротивника. Він безсумнівно сприймав виграш якості за проміжні успіхи. Тож мій план, схоже, спрацьовував. Бо, як виявилося, в ситуації повної закритості, аби прорвати мою надщільну оборону, та ще й за обмеженого часу і моєї провидницької обачності, супротивнику довелося би йти на суттєві жертви. Вочевидь, в таких випадках у своїх шахах вони й користувалися отруйними ударами з боку фігур нагів, але зараз ми обходилися без хімікатів. І в умовах такого спрощення, на тлі виниклої позиції, колективний супротивник дещо розгубився. Можливостей в нього ставало менше й менше, він пробував прораховувати їх глибше, і це мало наслідки. Коли в мене залишалося ще близько п’яти хвилин, у нього йшлося про скромні три десятки секунд. А про добавки часу ми не домовлялися. Проривати мою оборону з віддачею важливих фігур за таких умов виглядало безперспективно. Та чорні все ж пішли на це. Одначе, взявши своїми пішаками кинуті на прорив фігури, я не став домагатися цілком імовірної своєї перемоги. І не тільки тому, що деякі варіанти мав би розглядати виключно сам. Тож наразі просто ходив королем туди-сюди, очікуючи нових жертв противника на контрольованих мною клітинах. Але вони б стали зовсім суїцидними. Відтак зауваживши триразове повторення позиції, та ще й на тлі правила п’ятдесяти нерезультативних ходів, я й запропонував нічию.
В єстві Маганага, де вже давно визріла напруга, вибухнула буря, що тривала рівно пару секунд, бо більше часу в нього на гру не лишалося. Та мою пропозицію було прийнято і шахівниця поміж нами тої самої миті потанула.
Ми обмінялися довгими поглядами.
«- Це значить, всі суперечності вирішено й кожен може йти своєю дорогою?» - Не втримався я.
Верховний настоятель заперечно гойднув головою.
«- Нічия в нашому ілюзорному змаганні залишає нас на попередніх позиціях. Але ми належно оцінили твій підхід до подальших стосунків, якщо такі усе ж будуть.»
Я не став відповідати подякою на подяку. Мене цікавило наразі зовсім інше.
«-Якщо чесно, то повертатися в подібні напружені ситуації, навряд чи знову б захотілося. Ви надто специфічно бачите допустимі взаємини.»
«- Ману, чи люди, як ви себе інколи звете – хіба кращі? Але чи ти достатньо знаєш про нагів? Вважаєш, ми жителі суто нижніх земних лок, істоти із предвічних сутінків?»
«- І часті гості в Середзем’ї.»
«- А про локи невидимої частини Сонячної системи тобі відомо?» - Він уперше посміхнувся, нехай і без відповідного проблиску із глибин єства.
Запитання застало мене зненацька. І, певно, користуючись тим, що я досі не відвів свого особливого зору, в єстві Маханага промайнув ряд неймовірних, як космічних образів, так і картин значно дрібніших - як із нагами, так і без них, та все це були рівні, схоже, значно вищі навіть за земний Першосвіт!
Отримані картини виходили далеко за досвід мого особистого пізнання.
«- Отже є й темніша за земну сторона, і світліша?»
Спробував я вхопитися за якусь протилежність.
«- Є. Але людям нині досяжна тільки одна планета, в той час, як ми існуємо на значно ширших територіях. То чи варто нарікати, розумно просто прийняти дійсність, якою вона є.»
«- Це важлива тема, нехай зараз я і не в тому стані, аби бути їй відповідним. Тож які у вас пропозиції з вирішення мого питання?»
«- Щодо цієї справи, то ніхто поки не знайшов доказів безпосередньої твоєї вини у вбивстві Повелительки. Що не знімає з тебе твоєї частини відповідальності. Та попри потребу покарання усіх причетних до загибелі Ассуталі, ми справді можемо тебе відпустити, якщо це в майбутньому служитиме нашим цілям. Мить твого звільнення аж ніяк не дорівнює часам попереду. Тож, якщо виникнуть вагомі підстави для продовження нашої бесіди, то ми знову зустрінемося.»
Нарешті! Попри повну натяків тираду Маганага, йшлося про завершення мого перебування в їхньому краї! А щодо майбутніх взаємин, то хто проти?
«- Чого би й ні. Я спробую бути максимально корисним світлому конструктиву, проте, як суддя, буду зобов’язаний повністю з’ясувати ситуацію з викраденням люду з територій Середзем’я, в тому числі й у ваші краї.»
«- Домовилися. Утім, тоді заодно розглянь і масове вбивство змій, що безмежно злочинне дійство. Ви ж тут в набагато кращих умовах, аніж вони у вас. Чи не так? Але є в мене підозра, що до подібного розгляду справа не дійде, і дуже з багатьох причин.»
Це виглядало, як точна оцінка реальності в моїх краях, з чим не випадало сперечатися.
«- На жаль, ми в Середзем’ї, і справді ще дикуни, і в будь-якому разі не мали би діяти подібним чином. Але я робитиму тільки те, що здатне покращити ситуацію.»
«- Ти це висловив, а я, і всі інші, почули!»
«- Нехай і так. Але які в нас можуть бути спільні справи - досі в імлі.»
«- Тому й може статися, що доведеться це обговорити в майбутньому.»
«- Тоді маємо знати один про одного більше. Бо хто ви насправді для нас?»
«- А ти хто? Невже із людей? Нині наче найближче до драконів, але дух твій поєднався і з тим, що родом навіть не з цього Всесвіту. Хіба таке колись бувало? Тож ми й поставилися до тебе нині максимально м’яко.»
«- То ви добре мене знаєте.»
«- Тепер так. Звали Сергієм, потім Яромиром, хоча нині вже й не Яромир. Ми дещо зрозуміли, але далеко не все. Однак, уважно слідкуватимемо.» - Верховний настоятель підвівся, простяг дві руки. І від мене кам’яним долом потягнулося щось напівпрозоре і тремке.
«- Даю тобі благословення на вихід звідси. Оце зараз прибрали з твого тіла все, що приземляло і затримувало в наших краях. Тепер ти вільний.»
Я розгублено супроводив поглядом те, що злинуло з мене, і повернув погляд на Маганага.
«- В будь-якому разі - дякую. Та маю останнє запитання. Але тільки якщо ви зараз відключені від інших.»
«- Тепер вже сам.»
«- Я не відчув у вас ні зміїного, ні людського, і все ж ви тут?»
«- А що дивного? Я настільки давній, що плоть остаточно полишила мене. Це стосується ледь не всіх вищих Темносвіту. І тут я на своєму місці. А от щодо твого місця в мене є сумніви. Та попри свої вагання й пошуки, зроби усе, аби отримані нашими провидцями перестороги не стали дійсністю. Тримай дорожню карту і до зустрічі.»
Верховний настоятель направив у мій бік згусток мли, котрий після розкриття виявився путівником виходу звідси.»
Поки я жадібно вглядався, Маганаг розтанув так само непомітно, як було і з’явився.
Що ж, тепер я міг осмислити нову ситуацію, але часу для цього не виявилося. Я ще вивчав отриманий путівник зі скеруваннями до тутешнього магічного кристалу, котрий використовувався й задля переміщень між локами, коли відчув раптове напруження навколишнього простору. Я озирнувся і зрозумів, що став видимим. До мене відразу потягнулося найближче зміїне оточення, і навряд чи для дружніх привітань.
Вартувало чимшвидше покинути це місце. Я був не проти, та ще й відчуваючи незвичну після обтяжень останніх місяців легкість у тілі. Нарешті! Нещодавнє очищення від отрути дало неочікувано швидкий результат. Тож тепер, як те й робив колись, я цілісно поєднався із ефірним середовищем навколо, і повільно піднявся над кам’яним ложем зали. Змії, не відриваючи від мене напружених зорів, зупинилися. Не бажаючи бути в центрі загальної уваги, спробував задіяти колишню здатність до невидимості і знову все вийшло! Тож мій подальший політ до купольної частини, в центрі якої і знаходився вихід до основного каналу Меру, далі бачив лише я. Отримана інструкція до подальших дій досі була перед очима. Тож в один із наступних видихів-викидів енергій озерного кристалу я злинув усією сферою свого перебування в пучок проміння, що бив у, здавалося, глухий горішній скельний масив цього пантеону, і подався ним угору.
Та із жодним непробивним масивом моя куля не зустрілася. Тільки різко сповільнилася. Потягнулася ще тою бульбашкою крізь густе мастило нового ефіру невідомого проходу.
Як би не було, я нарешті полишив зміїну локу позаду і далі мало значно посвітлішати.
Я сподівався невдовзі виплисти в основний канал Меру. Проте сталося інакше. Ця дорога вела не туди, чи трапилося іще щось, та підйом завершився.


Розділ другий
Талатала

1
Усі зусилля пробитися вище ні до чого не приводили. Схоже, я ще був не готовий до подальшого злету, а може і якісь сили зупинили в цій лоці. Хай так, якщо зі зміїного царства вибрався, то й звідси зможу!
Я роззирнувся, намагаючись збагнути, що й до чого, оглядаючи нову грандіозних розмірів печеру, в яку оце потрапив. На противагу зміїній, тут усе свідчило лише про катастрофу, за якої стіни і стелі осипалися громіздкими купами каміння. Але світла вистачало й простому зору. Звідкись пробивалися дужі промені сонячного світила, ймовірно, зі сторони колишнього входу. І я, остерігаючись йти ногами по розвалам, полинув у той бік у своїй захисній сфері. Прохід залишився майже неушкодженим, тож я опустився на твердь і вийшов назовні вже звичайним чином.
Назовні було і сяйно, і тепло, й загалом, радісніше. Тіло поволі налаштовувалося на місцеву, помітно ріднішу, аніж поверхами нижче, енергетику. Нічого нагівського не відчувалося, певно тому й дихалося вільніше. Я потер долонями вилиці, наче допомагаючи тілу остаточно позбутися нещодавнього минулого. Хоча куди тепер від нього дітися? Ким би наги себе не вважали – їхня чужість бачилася мені у всьому. І чого я не розумів? Бо ж останній Творець скористався і їхньою допомогою, і їхня підтримка мала неабияке значення. То чому ми не разом супроти тьми? Ассуталі натякала, що це в якійсь мірі можливо, і її клан здатен до такого, тому я маю зустрітися з її донькою Ассуалі. Навряд чи я повинен шукати її - сама знайде, якщо це матиме для неї сенс, зрештою, як і верховний наглядач Маганаг, з яким варто обговорити деякі питання, подякувати за підтримку. Усе ж, як демон, він виявився значно гнучкішим за своїх спадкоємців.
Утім, для повнішого осмислення того, що зі мною сталося внизу, ще прийде час. Зараз я мав знайти шляхи, аби вибиратися і з цього краю. Найкоротший шлях додому проходив нутром Меру, міжлокового простору, - гори, з якої я щойно вийшов, та це не значило, що він був єдиний. Нехай і напружувало, що я чомусь не здатен скористатися ним, та тонкі чуття виразно промовляли, що цей світ мені вже знайомий, і я міг знайти інші дороги.
Так! Вочевидь. саме в тутешній лоці я недавно й проходив останнє суддівське випробовування! Про це сповіщало ледь не все – від характеру світла до вібрацій повітря й тверді.
Це добре. Я прокрутив подумки ті події, що утім, не принесло нових підказок. Та й щодо присутності недругів не вартувало забувати. Нехай Анагел мене й запевнив, що темні егрегори покинули цей простір, але Рій міг і повернутися.
Я підвівся з чималого каменю і ступив уперед. Сама печерна зала позаду виглядала тотальною руїною, та на вході в неї залишилося, нехай і в не найкращому стані, але цілком достойне обрамлення з подібними індуїстським храмам горельєфами. Щоправда, ману тут було менше, аніж змій, нагів і демонів, але всі вони брали спільну участь в розмаїтих мізансценах. Я уважно переглянув усе досяжне різним формам свого зору, але ніщо не натякало на те, як вартувало діяти в цій печері. Склалося навіть враження, що йшлося про щось інше, аніж цей розбитий вертеп. Але й він щось значив і для чогось служив. І це єднало строкату компанію на горельєфах. А ще, мені здалося, зображені сценічні дійства, так чи так натякали на єднання різносторонніх гармоній. Що здавалося дивним, як на таку розмаїту компанію. Та й гармонія могла складатися лише в умовах рівноправності, то невже таке тут колись і було? І в яких цілях вони тут єдналися? Я відчував, що це можливий ключ, але не більше того.
Зрештою, не зумівши вирішити загадки, я здався. Шукати підказки, чи навіть інші дороги, я міг і десь інде. Ці горельєфи нікуди з моєї пам'яті не зникнуть, то що стовбичити біля них. Кнопка виклику прихованого ліфта на вищі поверхи світобудови тут навряд чи існувала, бо тільки Середзем'я, схоже, і йшло оманливим шляхом технічних принад. Хоча відповідні знання і чимала кількість артефактів, як мене запевняли, могли зберігатися саме на нижніх локах. Можливо навіть у нагів.
Віддалившись на декілька десятків кроків, я озирнувся –позаду, кутаючись у вишині в густі хмари, стрімко здіймалася могуть тутешнього прояву Меру. В той час, як на іншій стороні небо дихало прозорістю й блакитним привіллям. Тому я обрав не здіймання майже гладкими стінами скель, а рух в інший бік, нехай і без наміру до тривалих мандрів цим краєм.
Зійшовши залишками старовинної дороги пологим спуском на зеленавіші місця, я присів на м’які трави, озираючи тутешні гори й полонини, які дещо нагадували б Карпати, якби не той огром скелястого кільця позаду них. Тож ніби й неординарно, але напружено. Не так м’яко, як вдома, де на мене, як я сподівався, очікували не тільки супутники, Дракони і недруги.
Як я волів би вже зараз опинитися там. Проте відкрити тунель переходу не вдавалося. Чи то бракувало енергії, втраченої при розділенні, а може й ще чогось. А потугою, щойно отриманою з вищих вимірів, я міг, схоже, користуватися тільки для захисту. Тож у цілому я дієво ослаб у порівнянні з часами, коли бував тут минулих разів. Коли протистояв спершу Рою, а потім і демонській агресії, відійшов тунелем додому під їхніми ударами, навіть не помітивши прикладених для цього зусиль. Та чи діяв тоді тільки я нинішній? Очевидно, того разу мені допомагала й та складова, що далі відділилася. Певно, саме наслідки мого розділення в собі і давали про себе зараз знати.
Надивившись на величні пейзажі, а, заодно, й увібравши достатньо тепла від рідного Сонця, я взявся вивчати чуттями тутешні підземні території. Вони здалися легко досяжними, і не були поблизу Меру особливо глибокими. Утім, я не мав упевненості, що швидко дам собі раду і в цих лабіринтах. Небесні простори виглядали значно привабливішими, та й Анагел, до свого розділення, під час мого судового випробовування, нехай і з ремством, та сюди якось потрапляв.
І я спробував піднятися усім собою вгору, але безуспішно. Єство і плоть потрібним чином не єдналися із місцевим ефіром, якась внутрішня важкість утримувала на тверді, чимось подібна тій, що була на зміїних локах. Зробивши декілька спроб, вгамувався - не виключено, що мене тому й відпустили, бо відали про подібні обмеження, знаючи, куди саме я потраплю. Але ж хто їх наклав? І що робити далі?
Стан мого тіла і єства досі був не відповідним бажанням мого духу, але це підправлялося. З Творцевого послання, котре знову розкривалося в мені, я й далі отримував доречні підказки і про тонкі сприйняття, і взаємозв’язки в своїй цілісності. І хоча поки не складалося враження, що я помітно додав з моменту зустрічі з Ассуталі у своєму відновленні, та під час бою з нагівськими стражниками таки устояв, а ще й діставався чуттям променю до найвищих земних сфер!
Але ще й було оте початкове магічне «Гор-Ша», як ключ виклику? Виходить, я скористався «родинною лінією». Та знову тягнутися до неї виглядало зовсім по-дитячи. Та й хіба мені б не дали відразу більше, якби могли? Та й чи маю черпати звідти? Хіба не опираються ті сфери саме на низи, чи не потребують самі допомоги?
Тоді вартувало покликати на допомогу земних знайомців – Ірину, Драконів, Велунда. Про Анагела, певно, не могло йтися, але хто його знає. Та я стримався від негайної спроби сконтактуватись із кимсь із них. Найбільше мене хвилювала Вероніка, яка ніяк не могла допомогти, але її спокійне існування додало б мені впевненості. Певно хвилюється, відганяє різні думки. Було б добре переслати їй вісточку, що нехай і затримуюся, але живий, при пам’яті й почуттях. І наче очікуючи саме цієї миті, образи з минулого наповнили мене теплими хвилями згадок. Якийсь час я дозволив собі погойдатися на них, а відтак узявся діяти.
Я раніше міг торкатися до знайомих сутностей через чималі простори. А зараз ще й отримав разом із покращеним захистом і вищий зір аджни. І який! Тож міг ним скористатися! І ледь стримав себе від подібного кроку. Спершу мав би уважніше оглянутися довкруж - осягнути ситуацію, оцінити загрози, зважити перспективи, а не репетувати – заберіть мене звідси. Поблизу цієї деміургової гори могли існувати поселення місцевого люду зі своїми повелителями, котрі мали би розумітися в мандрівках, подібних моїй. Вартувало знайти з ними спільну мову.
Та й тутешні вищі демони могли би мені допомогти - пророцтва нагівських оракулів мали дійти й до них. І навряд чи хто із місцевих владик прагнув би кривавого апокаліпсису у своїх краях.
Тож, притамувавши егоїстичні бажання, я зосередився на огляді найближчих територій за допомогою найвищого свого нинішнього зору. Піднявся ним над зеленим пасмом плато, де посеред трав і гірок каміння виднілася й укрита сірим ельфійським плащем моя фігура. Трохи далі трав’яний осередок завершувався кам’яними осипами й спуском у долину, куди я і полинув зором. Внизу мій рух супроводжував спершу струмок, а далі й гомінка річечка, що збираючи води, зазміїлася повз вкритого добре відомими мені сірими магічними плитами битого шляху.
Надивившись, я перевів погляд далі, відразу перемістившись, опинився посеред достатньо широкої улоговини на виду місцевих гір, навпроти гротескного вигляду невеликого містечка за високими й грубими фортечними мурами. Довелося піднятися вище, аби охопити його внутрішню казкову цільність. І якою ж дивною вона була!
Якщо навколо мурів сільське життя буяло просто і майже звично – в полях, садах, в численних поселеннях, щедро розкинутих всією долиною, снував східного вигляду місцевий люд, то за високими стінами панували безлюддя і майже сакральна тиша. Але це не означало покинутості - тамтешній простір щільно заповнювали східного типу храми й білокам’яні палаци, уважно доглянуті сади, лужки й двори, ставки й канали, а поруч мощені тими ж магічними плитами дороги й площі. Під міськими стінами, околом, пролягав неширокий пояс двоповерхових житлових будівель, що здавався і додатковим обрамленням, чи ж бо й захистом основного наповнення міста.
Якийсь рух і прояви діяльності осіб, вочевидь уважно вишколених під тутешнє існування, нехай і спостерігалися, але це було категорично інше буття, аніж за стінами. Та й воріт, які б єднали ці два світи, я не помічав. Після минулих відвідин цієї локи, мені вдалося більш-менш вияснити, що тут і до чого, нехай, в основному, йшлося про міфологічні згадки. Тож у моїй голові, чи десь там ще, вже існувала деяка інформація про обширні краї Талатали, в самому центрі яких, неподалік від Меру, колись довго мешкав і правив древній архітектор і будівельник Майя Данава. Це могло пояснювати й існування цього перлинного містечка. Але, вочевидь, великому правителю, як і більшості інших, не вдалося в часи Калі уберегтися, затриматися, аби зберегти основи свого світу – інакше розмаїті священні місця не являли б собою руїни. Проте храмово-палацове місто при Горі ще промовисто виявляло своє минуле. Невже сам Рій і дозволив?
Вочевидь, шукати ключі до виходу з цих земель крізь Меру я мав саме тут. А отже, вартувало прийти сюди й цілісно. І найбільш коротким шляхом.

2
Пригасивши зір вищої аджни, я відкрив очі.
Довкола буяли трави і віяв помірний теплий вітерець. Велетенська гора наразі ще не затуляла сонця, але я вже покидав це гарне місце. Визначившись із найближчими цілями, підготував вібрації плоті, єднаючи її і єство із вібраціями нижчих рівнів. Відтак, опустився у першу, а потім і в другу підвалину місцевої тверді.
Все тут видавалося майже таким, як і вдома, хіба що світла долітало менше. І залишки давніших побудов теж спостерігалися. Хоча вони до свого руйнування і просідання були значно багатшими за зовнішнім виглядом, аніж «домашні», - переважно зведені з тонко обробленого світлого каменю, і зі значною присутністю замшілої тепер деревини.
Нижчих форм місцевого життя в руїнах я не запримітив, але, без сумніву, тут щось діялося і просто зараз.
Я роззирнувся, невиразна дражливість на денці сприйняття занепокоїла мене, наче тихе звертання того, що поки не відкривалося очам. Тільки максимально тонко налаштувавшись, зауважив легке світіння з боку Меру, від входу до печери, з якої нещодавно вийшов.
Подавшись туди, першим зауважив незвичне спорудження, схоже, теж давно поглинуте твердю. Мляве сяєво линуло з його боку. Наблизившись впритул, наштовхнувся на чималу овальну металеву чашу, схожу на човен. На палубі якої, рівно по центру, містилася ротонда під склепінчастим, схоже, золотим куполом. Я обійшов знахідку, відмічаючи незвичну, як для човна, округлість, а, заодно, і те, що все це, схоже, призначалося для обслуговування персон, щонайменше, вдвічі вищих за мене.
Земний ґрунт, що приховував під собою все поглинуте, тут видавався лише легкою сутінню, яка особливо не перешкоджала огляду знайденого обрядового ковчегу чи то, як раптово спало на думку, і справжньої вімани.
І нехай пройшли віки й льняні полотна, які прикрашали цей грандіозний виріб зітліли, та ніяк металеві частини не постраждали, зрештою, як і купа коштовностей, та прикрас, що опали до підніжжя ротонди. Ймовірно, і привідні механізми, якщо тут такі були, залишалися цілими. Утім, подібні моменти мене наразі мало цікавили. Та й сяяла, кликала до себе зовсім не ця таємнича штуковина.
Я пішов далі на сяяння, що значно повиразнішало, й відразу наштовхнувся на продовгуватий, щільний шкіряний міх, крізь який і пробивалося світло. Знахідка насторожила мене. Щось підказувало про можливу небезпеку. Тож я спершу підвів долоні до невідомого, прихованого предмету, що відразу, як мені здалося, виразно запросився в руки! Потім оглянув його другим зором аджни, котрий проявив золотистий тризуб на довгому металевому тримачі. Ого! Зважаючи на його потужне світіння, що пробивало декілька шарів шкіри, вартувало припустити, що це саме той виріб, котрий згадувався в численних легендах. І як стверджували найдревніші, був виготовлений поряд із іншими виробами безпосередньо із сонячної могуті. Без цієї частки Сонце і стало більш лагідним. А сама тришола понесла в собі неабияку силу. Ось тільки хто її міг приборкати, узяти в руки? Останній, про кого я чув, загадковий Шива. Але був і прадавній Геб, що пережив із Землею її стрибок на нову, більш віддалену від Сонця, орбіту. Чи не тоді, до переходу, й виготували цей артефакт. Цікаво, для чого саме?
Чуття підказували обути вкрай обережним. Розкрити знахідку зараз значило не лише потрапити під потужне сяєво, але й сповістити про себе усім, здатним відчути подібний спалах. Виріб цей тому ніхто й не чіпав, бо він украй небезпечний. Але якщо мій зір витримав його сяєво, то чи не дозволено мені торкнутися до нього, відчути його хоча би крізь грубу шкіру?
Внутрішніх заперечень не виникало, тож я обережно протягнув руку і провів пальцями по прихованому під покриттям тримачеві.
Нічого особливого не сталося, просто полилося тепло й виникло потужне бажання узятися міцніше, звільнити тризуб з полону віків.
Та й ідея використати знайдений артефакт задля енергетичної підтримки вищого переходу виглядала перспективною. Але не лише здоровий глузд утримував мене від подальших дій, я в останні часи звик покладатися на тонкі чуття, котрі наразі не підтримували використання цієї тришоли. Залишалося повернутися до попередніх планів – дійти до міста в долині й шукати порад місцевих вершителів.
Тож пригасивши бажання негайного вирішення усіх назбираних проблем, я покинув місце дивовижних знахідок і почимчикував підземним путівцем у потрібну сторону. Дорога майже нічим не відрізнялася від подібної у Середзем'ї. Над головою стрімко рухався поверхневий ландшафт, а тут змінювалися хіба густі мохи, котрі вже невідомо, що й вкривали. Відчувалася легка паморозь, та моє тіло, вкрите не лише ельфійським плащем, а ще й захисною сферою, поки нічим не обростало. І добре. В мохах линуло своє дрібне життя, що безперечно зацікавило б мою добре знайому Ірину, коли вона ще була тільки Кішкою, та зараз їй точно не до подібних справ. Але ж було весело! Ступаючи, якийсь час я ще розмірковував над ситуацією загалом, а потім думки перетекли до розповідей мого навчителя Деві Тамаза. Найперше, до питань існування на Землі різних владних тримурті. І цей тризуб, і вімана могли належати подібним особам, спадкоємцям Геба. Хоча навіщо їм вімани? Вони і без цих засобів чудово справлялися з будь-якими переміщеннями. А може це пізніші дарунки місцевим асурам від архонтів? Чи навіть презент самому Данаві, бо я ж ніби в його краї зараз і потрапив. Утім, де зараз той Майя? Але тутешні владики цілком могли бути нащадками відомого асура.
А ще чогось вертілося в голові, що різні тримурті представляли й розмаїті, виведені в краї Середзем’я групи ману. Це пояснювало би все. І натякало на те, що в нас нині більше привілля, аніж раніше. Хоча, як сказати. Бо замість демонічних і божественних істот над людством усе виразніша тінь технічного прогресу, цифрові технології контролю над усім і кожним, обманки грошей, інше. І коли раніше лише орди безтямно покорялися наказам Сета і його воєвод, доходячи так до стану повної одностайної одноманітності, то тепер людству світить перебування в лещатах тотального контролю й технологічного насильства загалом. Таке враження, що це основна ціль аби добити Середзем'я, відтак і Землю. Але кому це принесе користь? Де тут різниця між архонтами і Чорним Абсолютом? А ще ж є дещо у сфері розуму, на що вказав Маханаг, як на головного ворога. Невже може бути іще більше зло?
З такими думками я наблизився до тіней обрядового міста понад собою, проте виходити біля фортечних стін не став, піднявшись на твердь на ближній зручній околиці, перед самою смугою густих лісів, що завершували свій спуск із гір в кілометрах п’яти від мурів.
На поверхні мене зустрів лагідний вітерець і підвечірній шелест зелених крон. Я любив дерева, як близьких сутностей. І вони відповідали мені навзаєм, як вдома, так і тут. В мене вже здавна існувала підозра, звідки приходили в наш світ єства дерев, тож я цілком розділяв їхню радість буття навіть в такій, малорухомій формі. І зараз я із задоволенням пройшовся поміж лісовими велетнями і підліском, бажаючи усім їм наснаги, дощів і рясного небесного світла. І нехай вони поки стримувалися від виразнішого виказування подібних побажань навзаєм, та щедро дарували своє зацікавлення і нотки приязні загальним живим тлом. І пташки підспівували їм щиро й дружно, і я не знаходив жодного натяку на присутність Рою.
Нагулявшись, я вибрав для перепочинку зручний пагорб у півколі кремезних дубів, якими завершувався лісовий прибій на рівнину. Тут із усіх поглядів було добре – звичним зором проглядалися близькі поселення й далекі міські мури, та й оксамитова мурава м’яко підтримувала на собі. Тож я прийняв ту саму адійогівську позу зі складеними у відповідну мудру долонями, поправив самозахист, відмовившись від невидимості, і з насолодою помчав розширеним зором вищої анджі тутешніми просторами.
Ясна річ, тепер я був помітний усім тутешнім істотам, а також місцевому люду, але саме цього я і прагнув. Тож далі залишалося тільки очікувати, заповняючи вільний час вивченням довкілля. Найвищий мій зір підніс частку моєї уваги увись, спершу над цією достатньо широкою приміською рівниною, далі над супутніми їй лісами, ближніми горами. Та поки не став перебиратися за кільце височезних скель, які відділяли цей край від інших земель цієї локи. Насолоджувався прекрасними пейзажами внизу, заодно, шукаючи й можливі небезпеки. На перший погляд, навколишні землі нагадували ельфійський острів Раті в Красенсвіті. І мені хотілося, аби й тут було щось подібне. Тож тут могли існувати й давні лісові, річкові, й інші вищі світлі істоти. Адже відсутність розрухи, і явна упорядкованість буття місцевого люду, що займався, куди не глянь, своїми справами, не виглядала випадковістю. Але жодних слідів присутності ельфів, чи їм подібних істот, поки не зауважив. Було ще саме обрядове місто, і нехай у вельми гарному стані, та й там я не знайшов ознак присутності вищих світлих. Тож і приглядався тепер чи це правдива дійсність навколо чи оманлива ілюзія від якогось темного мисливця.
Я цілком допускав, що відсутність чогось виразно доброго могла означати й наявність великого злого – і все, що я оце бачу, могло служити й приманкою. Моя підозрілість була вельми природною після нагівського полонення, тож я її поки не сторонився.
Відтак, вщерть наповнившись місцевими враженнями, я майнув найвищим зором значно дальше. На диво стрімко перетнувши усі кордони, котрі наразі не пропускали мою плоть і більшу частину «я» з цієї локи, вийшов аж до місця присутності Вероніки! Та й так легко, наче я і раніше був зовсім поруч!

3
Моя улюблена жінка знаходилася в кімнаті своєї київської квартири на Вітряних Горах і щось малювала на невеликому полотні.
Якийсь час я впивався нею неначе той, безмежно спраглий, що раптово дістався джерела жаданої води. В цілому дуже далекий звідси, я відчував подібну гостру внутрішню насолоду, нехай лише і від картини, досяжної суто поглядові! Тому просто вглядався, цінуючи кожну відкриту тепер мені дрібничку. Стільки місяців минуло, як ми вимушено розсталися. І повернення досі не сталося.
Вдовольнившись головним видінням, прилинув ближче, зазираючи через плече художниці на її роботу. На полотні вимальовувалися знайомі силуети чоловіка й жінки посеред барвистого ефірного виру, що розходився далі від них просторами моря і пасмами близьких мальовничих берегів. Він і вона, здавалося, обирали, куди тепер – поринати у хвилі вод, чи здійматися угору. Це було надто близько до всього того, що ми з Веронікою пережили в ілюзіях чи в дійсності, дарованих нам ельфійським Домом Життя. Коли декілька місяців насолоджувалися спільним перебуванням в краю наших мрій. Я про це пам’ятав у всіх прожитих там подробицях, але невже й до моєї симпатії повернулася пам'ять про ті події? Принаймні, до миті нашого вимушеного розлучення, природа того, що тоді з нами сталося, оберігала її від зайвих хвилювань.
Я наблизився ще ближче і, здавалося, вже торкався її волосся, сплітався з ним, ніби ще трохи й відчую тепло її тіла, занурюся в те блаженство!
Жіноча рука враз перестала малювати, сторожко завмерла, відтак торкнулася волосся саме там, де був я, роззирнулася.
Тої ж миті в двері постукали. Заглянула худорлява, чорнява дівчина, як я вже знав, молодша з її дочок.
- Мамо, нам пора виходити.
- Так, Надю, зараз.
Дівчина підійшла ближче, вглядаючись в мамину роботу.
- Це ті сни, які ти згадувала?
- Так. Хоча, тепер мені здається, що навряд чи тільки сни. Бо ж мої мандри, і дивні шати, привезені для вас із сестрою, - цілком реальні, та й чимало іншого іще було. Та маю відчуття, що досі не згадала щось важливіше, то й малюю оце відчуття.
В кімнаті повисла тишина. Мати й донька з хвильку дивилися одна на одну.
- Не сумуй, все налагодиться. Проте ми запізнимося, якщо не вийдемо найближчим часом.
Надія покинула кімнату, не прикриваючи за собою дверей.
Вероніка ж відступила від полотна, поглянула в дзеркало невеличкого трюмо поруч, енергійно вдихнула-видихнула, і теж вийшла з кімнати. А я залишився, вдивляючись в обриси майбутнього чи то минулого, проявлені на ще не завершеній картині. Відтак, ледве спинив себе, аби не податися слідом за своєю симпатією.
Наснажений новими можливостями, з таким баченням і сприйняттям, нехай і при немислимій відстороненості у просторі, я зараз знову був готовий до будь-якого шаленства, аби перейти кордони, що роз’єднували нас. Проте десь там, далеко внизу, в сутінних краях Темносвіту, усе ж зумів стриматися. Обмеження для мене в нижній лоці встановлювала об’єктивна дійсність, а не мої бажання, щоби лише на їхньому спалахові обійти отримані обтяження. Але ж я міг діяти частково, як зараз вищим поглядом? Та що б це принесло при надто великих розбіжностях в реальному місцезнаходженні нас обох? Проте, здатен подати звістку про себе - моя обранка очікувала на неї. Та я не мав упевненості щодо термінів свого повернення. Ясність мали принести близькі події в краю Майі Данави, тоді можна було й давати про себе знати.
Тож натомість, як мчати за Веронікою, я кинув сумовитий погляд з висот вікон цього будинку на панораму Києва під вже зосенілими, важкими небесами. І відразу опинився понад містом, ще раз відмічаючи для себе, як розмаїто воно вписане в чудову навколишню природу.
Десь у тутешній місцині, схоже, колись містилася й одна із домівок міфічного Індри, царя девів. І чи тільки їх? А, можливо, на одному із тутешніх пагорбів медитував і сам багатоликий Адійога, з непідйомним для простих рук сяйним тризубом, увіткнутим у твердь поруч. І ніщо не мало порушувати його спокою в блаженному перебуванні в Істині. Зрештою, як і мого, якщо я хотів досягти розуміння тої Істини. Але ж прагнув наразі й чимало іншого! В тому числі і з'ясувати, чи у Шиви-Адійоги був той самий тризуб, який оце здибався мені чи якийсь інший? Проте Шива і тришула ніби складали одне ціле, чи могли вони розділитися? Та чом би й ні.
Але з металами загалом до нинішньої технологічної цивілізації існували свої загадки. Навряд чи ельфи й демонічні істоти самочинно копали, шукали в руднях потрібні матеріали. Безсумнівно, існували підземні умільці, на кшталт тих самих гномів, котрі забезпечували одних й інших необхідною сировиною, та й до ковальських справ вони мали не останній стосунок. Вони мали теж зберегтися і якось проявляти себе.
Та в Середзем'ї, після зникнення ельфів, володарем металів древні хроністи чомусь вважали саме демонічного Сета. Виходить, в пізніші часи демонічні сили перетягли суто на себе древні вміння? Але викувати атрибути благотворних якостей чорні сутності ніяк би не змогли, зрештою, як і користуватися подібними артефактами. Отже, вони могли мати один вигляд, і проявляти діаметрально різні якості. То що ж відбувалося в забуті часи у цьому місті, знаному колись, як Куява, де стільки познаходили історичних двозубів і тризубів? І чому виключно у нашій країні тризуб - це головний державний символ? Чомусь такі думки закружляли за мого ширяння над цим величним містом. Та потрібно було на якийсь час припинити цю приємну мандрівку, зосередитися на тому, що коїлося внизу. Тож іще раз майнувши над півсонним Дніпром, потягнувся розпорошеною увагою до полишеної власної тілесності. І там, остаточно зібравшись докупи, розплющив звичні очі.
У центровому краю Талатали, де я отак медитував, зовсім звечоріло. З навколишніх поселень полинули домашні дими, що відразу заверховодили над іншими запахами. Та й люд якось дуже швидко потанув у своїх, найскромнішого вигляду, глинобитних оселях. Утім і в драконовому Мукачеві, пам’ятається, перехожі зникали ледь не з першими сутінками.
Першою справою, я майнув чуттями по близькому околу тверді, дещо здивований, що своєю появою досі не викликав у місцевих жодного зацікавлення. Можливо винний захисний купол? Хоча я під ним я й був добре помітним, та дещо зменшив його енергетичне напруження. І ледь не тої ж миті з лісу за спиною вискочив невеличкий жовтавої масті пес і отетеріло уперся в мене поглядом. Він сторожко обійшов пагорб широким колом. Відтак, принюхавшись, підійшов, тицьнув носом у захисну сферу і миттю відринув. Але не втік, і зрештою, приліг неподалік. Я торкнувся глибше його сутності, але нічого незвичного не відчув.
Що ж, ось і перше знайомство з місцевими жителями. І на одного вартового більше. Очікуватимемо на подальші події разом. Але прилягти й заплющити очі, як цей Бровко, я собі зараз не міг дозволити. Тому скориставшись ситуацією, яка склалася, знову повернувся вищими сприйняттями в Середзем’я.
І зразу гостро забажалося побачити Вероніку, спробувати встановити зв’язок із нею, я ж її відчував просто поруч! Та як би цього не хотілося, я стримався від поспіху – настав час навідати інших. Найперше, свою колишню супутницю Ірину, чия загадка, схоже, остаточно не вирішилася її розділенням. Саме Іринина неабияка поведінка в найближчому ймовірному майбутньому вкрай схвилювала нагів і суттєво полегшила мені вихід із скрутного положення в нижній лоці. Я скерувався подумки на її вібрації – раз, другий, але марно. Уявлення її образу й сутності теж не спрацьовували. Я старався, напружував сприйняття, проте нічого не виходило. Вочевидь, вона нині істотно змінилася. Та коли я вже був готовий перейти до пошуків інших важливих осіб, згадалися ті самі дивні імена, осягнуті в миті розділення Ірини в печері Кайласу - «Те-Ра-Іштар» і «Алладель».
І я вклав у свій пошук найперше з них.
- «Те-Ра-Іштар» - звернувся до обсягів, далеко за межами цієї локи.
І тої ж миті перед моїм найвищим зором постав морський простір, щедро всіяний невеличкими островами – здебільшого скелястого вигляду. І хоча навколо вже сутеніло, та моєму сприйняттю це особливо не дошкуляло. Тепер я додав до картинки перед очима і уявний образ колишньої супутниці й мій зір відразу перенесло до однієї з кам’яних твердинь, що причаїлася на околицях розсипу оточених морем гірських вершин.

4
Я застиг над сумною, здавалося, безлюдною скелею. Але придивившись, помітив невеликий, штучного походження майданчик перед входом у внутрішнє скельне приміщення.
Вхід був хоча і неширокий, але із промовистим обрамленням - щедро прикрашений символами-візерунками із червоного золота, здавалося вплавлених просто у гладкий камінь. На місці верхнього замкового каменю пройми красувався кольоровий анкх – той самий знак життя, і виконаний із напівкоштовного каміння. Обидва боки завішеного полотном входу у внутрішні приміщення прикрашали і чималі золоті підставки із однаковими чорно-золотистими на собі чашами канфар. Поруч стояв невеликий круглий столик з трійкою ажурних крісел.
Далі мій погляд пірнув у пройму входу, за якою ледь не відразу вткнувся в громіздку істоту, котра сиділа просто на кам’яній долівці, займаючи більшу частину висоти приміщення. Вона була з головою накрита цупким полотном, тому нагадувала невеликого слона, що, присівши на задню частину, поринув у медитації чи ж бо був уведений у транс.
Раптово дзеленькнув мідний дзвіночок і з прихованої кімнати вийшла, й плавно полинула над долівкою, тонкостанна примарна істота. Вбрана в довгу білу туніку й шовковий палантин, з лицем, прикритим вуаллю, на тлі велетенської фігури поруч, вона здавалася зовсім невагомою. Наблизившись до живої гори, що розмірене посопувала, вона стала вчиняти магічні порухи долонями. І невдовзі поміж ними стала згущатися тінь, що поступово зібралася в темний клубок, з яким ця особа й відплила.
Відтак гучно вдарив гонг.
- Агрипо, прокинься, ми завершили, - пролунало в залі.
Попри очікування, голос не видався мені знайомим. В приміщення вплила та ж примара, що зауваживши реакцію слоноподібної істоти на свою появу, продовжила:
- Як і домовились, зняла головний тягар, далі втрачатимеш його вагу аж доки не скажеш «годі», і не промовиш тричі власне ім’я.
У відповідь з-під накидки злетіло невдоволене хрипіння.
- Вже відчула! Непогано! І сподіваюся, що станеться, як домовлялись, інакше з’їм тебе разом з цією скелею!
Істота рвучко стягнула з себе грубе полотно й шпурнула його в закуток зали. Що ж, очікувати на інші манери посеред нижчих лок не доводилося. І, можливо, тут загалом саме так і спілкувалися, вишукуючи слабинки, шпаринки для можливого насильства, чи обману.
- Буде, як повинно. Але, Агрипо, не забувай, ми домовилися тільки про твоє схуднення. Повернення краси й інших речей шукай деінде.
Істота, котра й без полотна на голові, виглядала так само плоско й невиразно, як і з ним, загиготіла.
- Хе-хе. Я вже знайшла до кого звернутися. Тут у вас непоганий вибір, в тому числі й на схуднення, хоча в тебе найдешевше. Цікаво чому? Та мені аби тягар із себе скинути. Але інші розпитуватимуть, тому й цікавлюсь.
- Скинеш.
- Сподіваюсь, та я вже взнавала, твої клієнти не жаліються.
- У нас усе по чесному. Але ми завершили, ти розрахувалась, можеш йти.
Проте гора плоті навіть не здригнулася, й далі гнучи, ймовірно, звичну лінію своєї поведінки.
- Та все ж дуже дивно, що ти береш лишень те, що і так прагну віддати. Тут точно не має підступу?
- Маєш вибір – якщо не влаштовує, то й не віддавай нічого. Ти здатна спинитися будь-якої миті.
Голос цілительки звучав упевнено, але й виразно байдуже.
- Я багато чого можу, Адо! Жаль, тільки це щодо інших, а не собі! - Громіздка особа дещо змінила інтонацію, додавши купу строгих, навіть владних ноток. - Але твоє ім’я, раніше його не чула. То де ти була раніше? І на запах не рідна, - звідки ти, якого роду?
- Це заборонені для мене розмови. Я лише служниця своєї господині й виконую тут свої обов’язки. Якщо в тебе немає претензій, то в мене ще є інші справи.
- А якщо я не задоволена, обцілуєш мене? Приклонись! – З велетенської плоті вилетіло щось подібне на магічний наказ. Але він не подіяв. Тоді Агрипа вирішила зайти з іншого боку.
– Тут, як мені бачиться, не вистачає мого захисту. Ви його приймете по добрій волі, чи я маю наполягти?!
Однак і ця спроба взяти ситуацію під свій контроль жодного ефекту не дала, радше навпаки.
- Ти, Агрипо, близька до порушення домовленостей, і наслідки тобі відомі.
В просторі кам’яної зали виразно відчулася нова, досить значна енергія, що сповнила собою й рівну відповідь цілительки. І це відразу подіяло.
- Це інша справа. Я мала перевірити – хто ти. То вже нехай. Сподіваюся, буде, як домовились. Тож я пішла!
І в ту ж мить скеля легко здригнулася, і гора плоті ковзнула кудись униз, не залишаючи слідів, потанула просто крізь кам’яну долівку.
Примарна особа зробила їй услід декілька магічних пасів руками. Приміщенням тої ж миті промайнуло барвисте сяєво, з океану влетів свіжий вітерець. А ще й пожбурнута відвідувачкою накидка, мовби само по собі, здійнялася з долу і, за мить вже гарно складена, лягла поруч із іншими речами на широку дерев’яну полицю в кутку приймальної зали.
Після цього Ада рушила в сусідню кімнату, звідки долинало чимало ознак присутності однієї, вельми знайомої мені особи, тож я охоче полинув услід за нею, сповнений неясних, але безумовно теплих передчуттів.
- Дякую, Адо, - ти вела себе достойно. – Пролунав добре знайомий голос Ірини. – Схоже, ми з тобою відмінно справляємося.
Моя супутниця була в тому самому ельфійському вбранні, яке я їй подарував у ніч її преображення. Це зауважилось найпершим. Відтак вже те, що вона сиділа в дальньому кутку магічно вбраної різними артефактами зали, та ще й на розкішно інкрустованому коштовностями царському кріслі, понад високою спинкою якого висіли два самосвітні шари.
Я безмежно радий був бачити її, але антураж дещо дивував. Хоча той факт, що зайнятий нею трон стояв у самому кутку, могло говорити про випадковість його використання. Скоріше за все, приміщення здали разом із меблями.
- Два десятки обслужених демонських осіб – вагомий денний результат, - діловито підсумувала Ірина. - В тебе, сестричко, талант до наших справ.
- І самій цікаво. Хоча й бридко торкатися навіть подумки чорноти, але ж це їхня територія, і те, що від них отримуємо, йде на добро, - вже значно жвавіше відповіла цілителька.
- О, так, сестричко. І ми разом. Я теж після нашого розділення почуваюся вразливою, особливо на темній стороні. Не слабка, але остерігаюся зірватися в ці безодні. Твоя ж присутність дозволяє втриматись.
- І я нагорі додала кондицій – хоча там і не до тілесності, принаймні, колишньої.
Земна Ірина зблиснула поглядом зі свого трону.
- І як тобі там нині?
- Вже адаптувалася. Спершу була наче колишньою собою, а потім додалася купа тамтешнього, пробач, та це нелегко пояснити.
- І тутешня чорнота новому балансу не шкодить?
- Поки все складається. Більшає розмах крил і розуміння, що куди й до чого. І перспективи хороші.
- Сильна стать присутня?
- Як без неї.
Я приглядався й трохи ніяковів, що вимушено підслуховую. Але ж які цікаві розмови. І, як не дивно, абстрактну їхню складову я розумів більше, аніж те, що діялося в цьому вертепі.
- А ну покажи, що за сьогодні в тобі додалося.
Ада на мить завмерла, відтак елегантно скинула палантин разом із вуаллю. І вони миттю потанули. Та ще й туніка стала напівпрозорою, являючи в цілому іншу версію Ірини, формально значно витонченішу – ледь голубуватої плоті, місцями ще прозору.
- Тутешнім чоловічим інтересам дечого ще не вистачає, але ми впораємось. – Діловито зауважила моя звично тілесна супутниця, підводячись зі свого трону, аби підійти ближче.
- Безсумнівно. Хоча, для мене минулі погляди вже не такі важливі, але в тому вимірі, де я в дійсності – це теж присутнє.
- Он як! Мені раптом спало на думку, якщо ми рідніші за близнят, то можемо інколи й мінятися місцями?
- Навряд чи, в мене там все значно складніше. Тому й далі змінююсь. Але тобі все покажу крізь себе. Навіть тутешнє, якби не ти, вже би далеко відійшло від мого розуміння, все – крім тебе. Це наш мостик.
Отакої. Отже, Іринине розділення завершилося саме таким чином. Все поволі ставало на свої місця, і нехай картина виглядала вкрай дивно, але не ірраціонально.
Між тим Ірина вже впритул підійшла до Ади.
- Виглядаєш гарно, і колір тіла бомбезний, такий, як у давніх богинь. - Вона доторкнулася до світло-блакитної шкіри, але її пальці, не зустрічаючи опору, пронизали плоть.
- О-о, обережніше, сестро. – Приглушено зойкнула Ада.
- Які відчуття цього разу?
- Гостро-проникливі, хоча поки ще ніби сама до себе торкнулася.
Тіло Ади нагадувало голограму, з чутливістю до всього зовнішнього. Неймовірно. Це було зовсім інше вирішення буття плоті, аніж в колишнього ангела Анагела.
- Неймовірно, я по світлому заздрю твоїм здібностям. – Ірина продовжила обходити Аду. - А ще мені здалося, ти непокоїлася перед тим, як показати себе?
- Так, я відчуваю тут іще чиюсь присутність. Чийсь погляд на собі. І найдивніше – він лине згори. Але не відразливий, чимсь навіть близький.
Ада оглянулася й зробила неясний вітіюватий порух рукою.
- Тобто, лине з твого вищого світу? - Здивувалася Ірина.
- В тому і справа, що звище.
Жінки замовкли, вглядаючись одна в одну, наче шукаючи там відповіді.
- Може це Яромир отак сигнали подає? Якась частка його досі з нами і в нас.
- Я колись би сказала, що це сексуально. Проте він теж розділився – водночас існує і десь тут, і там. – Ада підняла палець угору. - Та хто б це не був, я відчуваю його погляд, як щось над своїми небесами, що лине сюди.
Мені здалося, ще мить і ми побачимо один одного - я спробував навіть помахати рукою і привітатися. Та зробив це дуже далеко звідси. В результаті тільки дещо збився фокус тутешнього зору, однак він швидко повернувся.
- Хотілося би вірити, що це наш Яромир пробивається. Провидиця з Раті запевнила, що він невдовзі повернеться, і мені не варто йти на його розшуки. Але я вже готова. – В голосі Ірини промайнули достатньо грізні ноти. Вони викликали в пам'яті яскраві картинки, котрі так перелякали нагів.
Зненацька скелясті стіни виразно завібрували.
- Ми хіба не завершили на сьогодні? – Здивувалася блакитношкіра Ада, миттєво вбравшись із головою у глухе, попереднє своє вбрання.
- Більше схоже на емоційного коханця за дверима, нехай вони й вільно прочинені, - Ірина посміхнулася, - це мій Красогор! За нашими справами начисто все забула. Пообіцяла йому вихідні! Нагадує мені, а заодно проявляє і стриманість, бо раптом у нас ще якийсь клієнт затримався.
Ірина легко сплеснула долонями і ледь не в ту ж мить в залі проявився Красогор.
Очі палали, улюблене його мисливське вбрання натякало на серйозність намірів.
- Ірино! Адо! Звісно, два споріднення разом - це вже доконаний світ, навіщо іще хтось! – Його Величність, знявши з тим ще «па» свого капелюха, ніжно торкнувся губ Ірини. - Привіт, люба!
- Пробач, Красе, ми захопилися справами, а ще ж маю в клініку потрапити, потім, хоча б на око, переглянути баланси.
Ірина майнула допитливим поглядом по гостю, певно зважуючи його реакцію.
- Я прийшов дещо раніше, бо засумував, та й ревність - аж до всього світу! Приємно, що твої плани не змінилися.
Красогор розвів руками, відтак звернувся й до Ади.
- А ти з кожним днем додаєш. Вищі світи невдовзі ревнуватимуть тебе до наших земних юдолей. - В голосі короля промайнули натяки на щось, вочевидь, добре відоме йому.
- Можливо, та нагадую тобі, мої почуття до тебе залишилися суто при Ірині. – Голос Ади здався мені дещо показово іронічним, утім, вона ж бо й справді змінилася геть у всьому.
- Я однолюб, і бачу все, що сталося, лише як божественні метаморфози однієї моєї любові, яка, слава Деміургам, залишилась зі мною. - Спробував парирувати Красогор відвертості з боку Ади, заодно повернувши погляд на тутешню Ірину.
Вона ж, вирішивши не спокушати долю дилемами, обійняла гостя, і досить ніжно проворкотала: - Як би, Красе, складно не було - нам пора йти далі.
Вона підхопила свого короля з роду Драконів під руку, зблиснула теплою усмішкою Аді.
- Невдовзі побачимось, сестричко!
І вони потанули у відкритому щойно Красогором тунелі.
Я не вагаючись подався за ними. З Адою я теж мав установити стосунки, але усьому свій час. А ще ж десь неподалік присутній і розділений мною Анагел, а також демонічний Орно. Цікаво, скільки в них нині мого, бо ж довелося тоді ділитися єством з кожним із них.

5
Ірина з Красогором вийшли з тунельного переходу в невеличкій кімнаті з глухими стінами. Не вмикаючи світла, прочинили вихідні двері й потрапили в просторий, обставлений різними мистецькими артефактами кабінет, де їм назустріч підвелася жінка в гарному, стриманих темних тонів діловому костюмі, та ще й у схожій на медичну темно-сірій шапочці, розшитій багряними й синіми орнаментальними візерунками. Обі дами, майже не торкаючись одна одної щоками, обережно обійнялися. Я ж не вірив своїм очам – переді мною стояла та сама Віка, моя знайома київська галерейниця! Патронат над нею я передав якраз перед власним розділенням Володарці Палацу Раті - Л’аліті. Вона пообіцяла виправити мої втручання в долі моїх близьких знайомих, переважно жіночої статі, і ось перший результат.
Віка після привітання відступила на крок назад, і зробила легкий нахил.
- Я очікувала на вас, Повелителько! Королю!
Вона приязно всміхнулася і Красогору. Безсумнівно, акуратний поклон стосувався їх обох, і мав свої витоки з навчань в Палаці Л'аліті.
- Як настрій, самопочуття?
- Бадьорий, усе ж завтра вихідні.
- Так, пора закривати черговий трудовий тиждень. Який наш поточний стан справ?
Ірина не здалася мені жорсткою керівницею. Хоча звертання до неї, як до Повелительки, заінтригувало.
- Маємо останнього гостя, що дещо запізнюється. Але як таким відмовити.
- Отже матимемо нагоду побачити, як ти, Дево, діятимеш нині.
- Звичайно. Хоча ще й досі не звиклася зі своїм новим статусом.
- І в мене подібна історія, Віко.
Обі дами, здається, цілком щиро усміхнулися одна одній.
Віка була трохи старшою по віку, але магічний досвід, як і статусність, додавали усьому, що линуло від Ірини, виразної ваги.
- Але йдемо, - підсумувала Ірина. – Не гоже тримати гостей на порозі.
Віка прочинила перед ними більші двостулкові двері, що вивели в обширне, схоже на музейне, приміщення з двома високими вікнами, за якими, в декількох кроках, розкинувся чималий осінній сад у першій хвилі дещо відстроченого ясною погодою місцевого звечоріння.
Я роззирнувся, ковзнув поглядом по м’яких гамбсових стільцям, що манерними стражниками оберігали засклені пройми назовні, утім, готові послужити й іншим чином, якщо до них звернуться строго персонально. Підсвічені ж багряними відблисками сонця стіни рясно прикрашали цілком пристойні для візуальної насолоди класичні картини. На садовій стіні переважали види казкового древнього світу, а на протилежній в промінні світила ніжилися глибоко солярні морські пейзажі.
Короткі сторони кімнатного прямокутника частково займали дві, майже однакового вигляду інсталяції – витончені кольорові еліпсовидні світові сфери, що ненав’язливо барвилися, в точності наслідуючи одна одну. В тій із них, що була біля входу в кабінет Віки, містилося цілком сучасне м’яке відпочинкове крісло. В мене виникли деякі підозри щодо призначення цих конструкцій, але це виглядало надто ірраціонально. Утім, у моєму стані це було цілком природньою грою уяви. Та, загалом, я не міг не визнати, що навколишній обсяг обставили з тим самим смаком, який личив ново-аристократичним поглядам на гармонію буття вічного, що, певно, прилинуло сюди від галерейних уподобань Вікторії. Та що слугувало цій залі краще за доглянутий парк за вікнами? Хіба лише море, або Дніпро, що протікав неподалік. Я упізнав любе Середзем’я у першу ж мить по виході Ірини й Красогора з тунелю, а слідом прийшло й відчуття Києва. Отакий букет, та ще й із раптовим включенням в нього Віки. Скільки всього сталося за час моєї відсутності, і з кожним тут присутнім! Але найбільш інтригувала нова місія моєї добре знайомої галерейниці. Невже це лише через опікунство над нею Л’аліті? А зараз ще й Іринине? Але жодних потягів до неї, як до колишньої своєї зваби, я зараз не відчув. Та й мені зараз було зовсім не до подібних пристрастей.
- Ти додала декілька гарних картин.
Ірина пройшлася поглядом морськими пейзажами.
- Видалося, що з ними просторіше, - чорнооко зблиснула Віка.
- Як на мене, не вистачає сцен грандіозного полювання, чи таких само битв - діловито пробасив Красогор.
- З участю Богині Діани, Арея, Зевса? - Дещо двозначно відгукнулася Віка.
Та той не встиг уточнити, бо у двері виразно постукали.
- Це вже наші гості, - зреагувала Віка.
- Що ж, ми тоді переходимо в глядацький зал.
Ірина з Красогором миттю спустилися нижче, на перший підземний рівень. І ледь не відразу в двері безцеремонно ввійшла група чоловіків у чорних костюмах. Двоє з них перетнули залу і без зайвих запитань проникли в кабінет Вікторії, ще двоє стали досліджувати стіни й картини якимись електронними пристроями.
До Віки тим часом підійшов невисокий чоловік у такому ж строгому вбранні , вочевидь, керівник цієї бойової групи. Трохи напружено, хоча й м’яко посміхнувся.
- Ви пані Вікторія?
- Так.
- Я помічник шейха Аміра, мене звати Нурсултан. Перепрошую за незручності, але переконатися, що тут безпечно – мій обов’язок. Особа, яку я представляю, також прагне й повної конфіденційності, тому вже вибачте за прискіпливість.
Чоловік говорив із виразним східним акцентом і такими ж візуальними проявами свого пошанування.
- Для мене головне - дотримання оговореної процедури. І, найперше, наш пацієнт має бути тою самою особою, що пройшла оглядини й діагностику, й отримала призначення щодо зустрічі.
- І з цим жодних проблем!
До Нурсултана підійшов один із його групи і ствердно кивнув головою, схоже, даючи знати, що огляд завершено, й нічого загрозливого не знайдено.
Керівник відпустив його і повернувся до Віки.
- Тоді, з вашого дозволу, розпочинаємо? Але охоронці залишаться тут.
- Це ваше право. – Віка м’яко всміхнулася. - Запрошуйте шейха.
Нурсултан подав знак і помічник зник за дверима.
Мене вельми зацікавило це дійство, що, ймовірно, було пов’язане і з чаклунствами Ади над Агрипою, та й, загалом, із існуванням того скелястого офісу десь у сутінних околицях Красенсвіту. Можливо навіть, все це, попри різні тонкощі, могло стосуватися й тих самих планів поєднання енергетичними перетоками земних лок Судді Алана, якими він свого часу поділився з нами. І я мав брати в тому неабияку участь. Та, схоже, ці речі почати втілюватися й без мене. Однак, зараз я міг лише робити перші припущення, та й то здалеку. Нехай з моїм нинішнім зором все здавалося аж надто близьким і досяжним.
Я оглянувся. Потойбіч міжсвітної межі - у підземці, строго під вітальною залою, теж був повний порядок. Ірина й Красогор розмістилися у двох широких м’яких кріслах поруч і з цікавістю спостерігали за розгортанням подій. Я наблизився до них, аби споглядати все подальше з того ж кута зору. Та й, згадуючи тонку реакцію Вероніки на мою присутність, мав надію, що солодка парочка теж якось зреагує – Ада ж бо відчула.
Тим часом двері в прийомну залу прочинилися ширше і в них ввійшов невисокий чоловік, чомусь у легкій масці для обличчя.
Вікторія і Нурсултан скерували зори назустріч гостю. Незнайомець без поспіху роззирнувся, відтак неспішно наблизився й вітально кивнув головою.
Вікторія відповіла трохи виразніше. Після чого її погляд майнув у бік однієї із голографічних інсталяцій, розміщених біля вхідних дверей.
- Моє вітання.– М’яко мовила вона. - Але ж ви не пан Амір?
- Радий знайомству! Так, я Самір. Але як ви довідалися?
Чоловік відповів майже ідеальною українською, знімаючи маску.
- Це моя робота – бачити, - туманно виразилася Вікторія.
- Нас із Аміром, нехай будуть щасливими й довгими його роки, навіть наша мати в дитинстві не завжди відрізняла! А ви нараз! Це дивовижно!
Самір широко всміхнувся і продовжив.
- Зараз мій дорогий брат завершує важливу розмову по телефону. Я буду між вами перекладачем, бо Всевишній дарував мені розумітися не так у справах серйозних, як у вивченні мов і в турботі про рідних і близьких.
- Це чарівні якості. – Дипломатично відреагувала Вікторія.
Самір усміхнено кивнув і подав знак Нурсултану. Той відразу поспішив із зали.
Ірина поруч прошепотіла Красогору, хоча звідси навіть гучний крик не долинув би вгору.
- Араби часто ведуть себе, як нам здається, наче діти, але це лише гра. І цей чоловік глибший, хоча й прикидається простаком. Та поглянь, Красе, як зараз заграють барви в нашій світломузиці на вході.
Я й собі глянув, пробуючи зрозуміти, що й до чого. І поки ніби нічого особливого. Але наступної миті все змінилося!
В залу в супроводі Нурсултана увійшла точна подоба брата-перекладача, але в дещо інших шатах, з міцною тростиною, що потребувалася зовсім не для імпозантності. І гама світової інсталяції відразу змінилася, кольори здригнулися, затанцювали.
Незнайомець з трудом підійшов ближче. Привітався.
- Ас'адака-Ллаху. (* Нехай пришле тобі Аллах щастя!)
- Барака-Ллаху фікс. Я рада, що бачу перед собою запрошеного нами високого гостя.
(* Хай благословить тебе Аллах)
Відповіла Віка й делікатно опустила погляд трохи нижче обличчя гостя.
Гості-брати обмінялися уважними поглядами.
- Вікторія, - сказав брат-перекладач, - де нам присісти, аби перекинутися декількома словами?
Господиня вказала рукою в бік вікна.
Самір дав указівку й охоронці розставили стільці. Після чого Амір порухом руки й спробою усмішки запропонував присісти. Але брати дочекалися поки присяде Вікторія, і тільки потім самі опустилися на м’які габси.
Якийсь час сиділи мовчки, перепочиваючи і вглядаючись в красоти осіннього саду, аж поки Самір не звернувся до Віки.
- Нам важливо було отримати вашу підтримку - братова хвороба різко пришвидшилася. А ми начувані про добрі результати у тих, хто пройшов крізь сито ваших вимог, а потім і лікування. Але ви відмовили ряду достойних людей, що готові були заплатити великі гроші. Між нами є якась різниця?
Обидва брати вп’ялися очима в жінку.
- Ми не всіх здатні повністю оздоровити.
- То ви знаєте наперед, кому можете гарантовано допомогти, а кому ні?
- Так, є ті, кому наші інструменти допоможуть, іншим – ні. Вам, на щастя, здатні.
Брати переглянулися, і щось між собою обсудили арабською.
Відтак Самір продовжив.
- То ж ви гарантуєте нам рік здорового буття. Але чому тільки рік? Нам потрібен довший час. І не готові на цьому заощаджувати.
- Ми боремося з недугом, що захопив тіло, і знаємо, що цей рік точно протримаємоcь, але чи остаточно переможемо хворобу – нині невідомо. Проте наші зусилля можуть справді принести більш вагомий результат, і зло відступить.
- Але хіба таке можливе, якщо тіло повністю відмовляє? У брата остання стадія раку крові, лікарі можуть лише пом’якшити страждання. Авторитетні клініки дають лише декілька місяців. А ви гарантуєте оздоровлення навіть без усіх тих їхніх досліджень, навіть без аналізів.
- У нас, шановний Саміре, свої методи. І ми про таке попереджали під час підготовки до цієї зустрічі. Зараз нам достатньо вже отриманих нами даних і експертних оцінок вашого стану для заключної роботи.
- Добре. Нехай так. Отже, нагадайте – операцій не буде, лише проста процедура, що триватиме усього декілька хвилин?
- Саме так.
- Фантастично. - Самір подивовано розвів руками. - І що ми матимемо після такого вашого лікування?
- Запрацює система дублювання над внутрішніми процесами. Вона є чи не в кожної живої істоти, і якщо не порушена за життя, то завжди спрацьовує. Остаточного вирішення проблем це не дасть, але до вашого брата на порівняно довгий час повернуться здоров’я й сили.
- Як гарно це звучить! Просимо Всевишнього допомогти вам у добрих справах!
Самір перекинувся з братом черговими короткими репліками. І видно було, що хворому Аміру розмова давалася непросто.
- А розрахуватися ми маємо після повернення брату здоров’я?
- Це вражало усіх, кому ми допомогли. Отже, це варто зробити протягом двох тижнів після нашої нинішньої зустрічі, якщо отриманий стан вас задовольнить. У випадку несплати ми повертаємо ситуацію до попереднього стану. Це, звісно, не стосується вас із братом, але такі наші стандартні умови.
- Про це не переживайте! Після років страждань і невдалих лікувань, ваші пропозиції – меди в моєму серці. Але що маємо сказати лікарям, які нас вже роками лікують? Вони ж і далі нас оглядатимуть. А тут такі зміни.
- Вони матимуть перед очима старе тіло, а ви житимете новим, для них невидимим, тому кажіть їм про щоденне диво, бо на все воля небес.
- Так, саме так, шановна Вікторія. Слава Всевишньому за його доброту!
Самір і Амір іще якийсь час гомоніли.
- Мій брат готовий! – Зрештою урочисто проголосив Самір.
- Добре, тоді приступаємо. Ходімо за мною.
Молодший допоміг старшому підвестися.
Вікторія повела їх у дальню від входу частину зали, до райдужної світової сфери з веселим відпочинковим кріслом, і запропонувала Аміру присісти в нього.
- Тростинка не зашкодить.
Амір, важко видихнувши, увійшов у блискіт кольорового сяйва. І райдужна сфера дещо трансформувалася, нехай і залишаючись ще копією отої, при вході, що після появи Аміра досі втримувала відповідну його первинному стану кольорову картину. Однак по цій сфері зараз поплили рясні бліді плями, чого не помічалося в сяйві початкової сфери.
- Ми бачимо загальну ситуацію до лікувального втручання, і невдовзі побачимо стан опісля.
- 'Атала-Ллаху 'умрак, – прошепотів Самір, заплющивши очі й піднявши долоні.
Вікторія теж підняла розведені в сторони, зігнуті в ліктях руки. Та це був і знак, бо по обидва боки від Аміра увиразнилися ледь помітні мені туманні обриси – зліва тої самої Ади, а справа на вигляд подорослішалого ледь не вдвічі того самого хлопчика Амадея, в якого перетворився після розділення мій супутник Анагел! Якого, як мені зненацька пригадалося, я чомусь тоді назвав Маті.
Ада піднесла до Аміра зі свого боку невеликий темний клубок енергій, а її напарник такий самий, але світлий, вони внесли їх у притілесну ауру Аміра, де вони відразу й потанули.
Напружений в очікуванні Амір стривожено здригнувся, відчувши вплив невидимих енергій.
– Бісмі-Ллах, - зірвалося з його уст.
(* З іменем Аллаха)
Він затремтів усім тілом.
Ада і Маті, залишаючись невидимими, стояли поруч, спокійно вглядаючись в Аміра. Та тремтіння в його тілі швидко минуло. І Маті, кивнувши ілюзорній знайомій, потанув.
Ада ж підпливла до Вікторії, котра й далі стояла в позі жриці, вочевидь, теж не помічаючи її. І певно щось прошепотіла на вухо, бо та відразу опустила руки.
- Ось і все! - Напружено вимовила вона, вглядаючись у кольори цілющої сфери. І дійсно, бліді плями на ній зникли. Зробивши свою незрозумілу мені справу, потанула й Ада.
- Я задоволена результатами, - Вікторія обернулася до Саміра. - Все, що можливо, зроблено. Загальна картина позитивна.
- І це все? – Очі в брата-перекладача округлились.
- Так. Просяяння відбулось. Допоможіть Аміру підвестися.
Чоловік із здивованим лицем заговорив арабською до брата. Відтак, обережно увійшовши у лікувальну сферу, котра від цього різко змінила кольорову гаму, допоміг йому встати і зробити перші декілька кроків. Той зробив їх аж надто обережно, вочевидь, прислухаючись до новизни свого внутрішнього стану.
- Усі функції після включення дублювання працюють. Сподіваюся, пан Амір невдовзі сам це повноцінно відчує.
- Субхана-Ллах! Як швидко! Але що далі? Все в нього буде, як колись, у юності?
(* Слава Аллаху, в радісне здивування.)
Вікторія посміхнулася.
- Аж так, як раніше – ні. Він же цілком зріла особа. Та інтереси вашого брата мають стати максимально гармонійними, гроші й боротьба за владу мають далі важити значно менше, аніж краса і природа – це важливо для закріплення одужання.
- О так! Що може бути краще, аніж бути з Богом у земних садах!
Самір, підтримуючи брата під руку, переклав почуте, і той проронив декілька речень у відповідь, уважно приглядаючись дещо затуманеним поглядом до Вікторії. Його близнюк реагував значно виразніше.
- Амір знаходить давно забуте піднесення в собі, і нехай тіло ще наче затерпле, але нудота вже відступила.
- Миттєво повного поновлення ще не сталося, для виразного покращення потрібно декілька днів, та ми даємо щедрі два тижні для усвідомлення оздоровлення.
Вікторія неабияк дивувала мене своїм преображенням з мисткині в маститу лікарку, але я поки втримувався від будь-яких оцінок і висновків. Так, таланти в ній і раніше були, проте одних їх замало. Але ж який незвичний задум і технологія вдалого зцілення! Як Ірині вдалося це все скласти докупи? І що б це все в цілому значило? Відповідей в собі я поки не знаходив.
Тим часом Амір, вислухавши переклад, щось прошепотів своєму братові, і той, зблиснувши очима, продовжив.
- Вражаючі можливості для такої бідної країни. Скромне устаткування, незрозуміла обстановка, ще й ви - і неймовірна майстриня, і вкрай подібні на найкращих красунь наших країв!
- Дякую! Та я не знайома ні з вашими краями, ні з вашими жінками. Та не маю сумнівів у досконалості й доглянутості краси.
- Це й не дивно, ми старанно оберігаємо найцінніше від темних сил із мирського оточення. І ми здатні створити і вам найкращі умови для найкомфортнішого перебування в нашому світі! У нас ви матимете все, що тільки забажаєте! Нову клініку за мільярди, особистий вільний статус! Тож ви добре подумайте, а ми з вами зв’яжемося.
Схоже, Амір, ще остаточно не зрозумів, що йому сказали про гроші й владу. А може щиро забажав присутності такої цілительки у своїх краях, чи просто запав на зваби Віки. Та на цьому, певно, дійство дійшло до свого завершення. І Аміру був необхідний перепочинок, і Вікторії.
- Дякую за щедрі пропозиції, хоча я й маю нині все необхідне, але чекатиму на ваші повідомлення про стан здоров’я. – Вельми гречно відповіла наша майстриня. - Та у вас вже все на своїх місцях. І вельмишановний Амір має негайно лягти перепочити. А я з вашого дозволу, завершую роботу. Рада такому осяйному знайомству.
Поки здійснювався переклад, Вікторія демонструвала на обличчі свою повагу до обох братів. Коли перемови братів стихли, ледь помітним кивком голови вклонилася й підвелася. Відтак, склавши долоні, побажала кожному з них найвищого небесного покровительства.
- Фі 'амані-ллах, Аміре. Фі 'амані-ллах, Саміре.
* Фі 'амані-ллах - Хай покровительствує вам Аллах.
І коли брати, прийнявши її побажання, підвелися, вона попрощавшись, подалася в свій кабінет.
Брати, в очевидному сум’ятті, в оточенні охорони теж вирушили до виходу. І невдовзі прийомна зала спустіла.

6
Ірина повернулася поглядом до Красогора.
- Ось так і працюємо.
- Я вражений, хоча і досі в тумані розгадок. Але ж, як ти кажеш, це не дива задля див.
- Брату Алану було легко давати свої багатозначні поради, а ось розробляти й втілювати їх після його з Дракаром переходу доводиться самим. Тож, як вміємо, любий, так і діємо.
- Ох, не нагадуй, я досі розгублений. Мої брати були б зараз особливо помічні. І раділи б, як і я, з того, як ти завзято ведеш справи. Та я простий воїн, тож і досі не розумію, що це ти вигадала і до чого воно приведе. Може якось поясниш докладніше? Бо дивлюся і, дивує, навіщо та світломузика? Я ж бачу, що вона лише тло.
- Вона важливе тло, і дійсно демонструє стани, і хоча й сама не лічить, але помічна, та ще й відводить на себе увагу. Для клієнтів вона виглядає важливим лікарським інструментом. Ми викупили її в одного митця-інсталятора, і трохи доробили з майстром із Раті. А щодо самого магічного процесу, то воно тобі потрібне, оте деталювання?
- Прагну захистити тебе від різних загроз. Бо за якийсь час ви з цим усім станете всесвітньо відомими, і тоді почнеться, хоча, напевно, й раніше.
- Я ж тобі вже казала, що ми в тісному колі вирішили почати здійснювати Аланові рекомендації. Нехай поки без Яромира, та між собою таким чином зберігаємо зв'язок, і ось, ще й людям допомагаємо.
- З Яромиром я був би спокійнішим. Бо ж у вас не якісь звичні речі робляться - тут явний вихід за відомі цивілізаційні можливості, тому й відчуваю попереду велику бурю.
- Люблю бурі! – Швидше муркнула Ірина, притуляючись до коханого. – Мій лицар мене захистить.
- Само собою!
Та видно було, що Красогора щось мучить.
- І ще одне, чому саме тут, а не в якійсь приватній клініці? Виглядало би природніше.
- А може саме це й потрібно? У цьому мистецькому залі хіба можна щось насправді зробити, окрім як телепатично вплинути – це поки все, що наразі про нас думають. Вікторія і її магічні сфери здаються основними інструментами.
- Але ж ви дійсно лікуєте. Чи як це називається?
- Ми встановлюємо нові взаємини, стійкі перетоки. Правильне керування енергіями завжди покращує ситуацію.
- Ось тільки саме це, що у вас - за межами можливостей цієї цивілізації.
- Нехай, але після Кайласа ми на таке здатні.
- І скоро кидатиметься в очі багатьом.
- Любий, хіба із перспективами квантових комп’ютерів ситуація не більш пікантна? І що, кидається комусь в очі? Головне, привітна картинка на екрані. Тому в нас ці світлові ефекти й присутні, хоча вони мають і практичні функції.
- Та вже нехай! Головне, люба, ти чудово справляєшся й міцнієш у всіх своїх іпостасях. І в кожному разі значно більше розумієшся в науці і техніці, аніж я.
Красогор узяв жінку за руку.
- Раніше на підземних рівнях ти ставала Кішкою, а тепер, коли магія в твоїй владі, ти вже як та громовиця і не лише в підземці.
- Саму лякає ця здатність до більш грізних ликів. Але тепер я маю можливість визначати – ким саме стати. І обираю, зазвичай, не змінюватись. Та лють до несправедливостей в мені нікуди не зникла, тому проста киця була би найбезпечнішим для темних вимірів вирішенням. І тобі вона ближча за левицю?
Останнє речення вона швидше промуркотіла.
- І в кожній левиці живе киця. – Він спробував оминути жіночі пастки, міняючи тему.
- А з Адою ти як?
Ірина уважно глянула на свого короля.
- Нині це вже не та шизофренія, що була спершу, після розділення. Тепер віддаляюсь від себе неземної, а вона від мене, як ті дві гілки, котрі ростуть в різні боки з одного стовбура. Малий Анагел, тутешній Маті, теж у подібному положенні, та там ще дивніша ситуація.
Якусь мить вони мовчали.
- Цей стан мені незнайомий. У нас із братами було інакше - ми існували в одному світі, ефективно поєднувалися при значимій загрозі в одне ціле, хоча жили й не на одній хвилі. Та зараз вони мовчать, нехай і відчуваю їхню присутність у далеких світах, але прямого зв’язку поки немає. Це прикро.
- І Мукачево опустіло. А жаль, там відчувалася особлива атмосфера. Можливо все ще повернеться з новими суддями?
- Не відомо. В Алана і Дракара були свої уподобання. Поки колишні справи висять на мені, а який з мене верховний суддя? Соглат, хоча й прийняв високі суддівські посвячення, та ще не вступив у нові обов’язки, Яромир зник. А темні сили настирливо проштовхують перенесення високого судочинства в Італію. І добре, що вони ще сперечаються, куди саме. Це дає нам трохи часу.
- В мене відчуття, що Яромир близько. І Ада сьогодні про це говорила.
- Це дає надію! Добре, що ти поруч, бо інакше я б зовсім розгубився.
- Та невже така далека від законотворчості й права особа, як я, здатна компенсувати відсутність братів? - Трохи єхидно запитала Ірина.
- Не знаю, як для світу - ти для мене значиміша. Але всередині в собі вразлива. І зло це відчуває. Тож нехай твої можливості й виросли, але ти, як і я, ще хитаємося, шукаємо себе в світі, що раптово змінився. Тож і далекі від гуни благості.
- Саме так все і є. Сталося надто багато різного. Знати б куди Яромира занесло – можливо на саме дно земних лок?
- Далі нікуди.
- З його здібностями вже мав і пішки звідти повернутися.
- Там ще та ситуація могла виникнути, та й ослаблений він напевно. Дракар у перші дні після розділення казав, що живий, і не варто нервуватися.
- Так вже три місяці позаду, отже в Яра були серйозні неприємності. А він мені ж як старший брат, а може і ще ближчий. Нинішніми справами втримую себе, аби не податися на розшуки, не спалахнути проти темних сил.
- Я маю і до Яромира ревнувати? – Повів, швидше грайливо, бровою Красогор.
- От саме наших з тобою почуттів у нас із ним немає. Хоча він з Анагелом для мене стали ближчими, аніж ти зі своїми братами.
- Не зрозумів.
- Я про нашу спільну місію, якщо хочеш, про наш троїстий ансамбль. З тобою щасливе кохання, і вся інша близькість – і нікого, нічого стороннього.
Ірина знову приклала голову до плече Красогора.
- Я відчувала наближення цих стосунків задовго до нашої зустрічі. І Яромир був єдиний, хто пояснював, що й до чого – натякав на достойне мене майбутнє, беріг для світу, і для тебе, а я стояла тоді на порозі пекла.
- Розумію, та однаково тривожусь, і тому радий, що в твого супутника є близька земна жінка. До речі, а як вона переносить його зникнення?
- Маті підкидає їй гарні сни, заспокоює, але їй потрібні дійсні пояснення, як і нам усім. Добре, що саме малий контактує з Веронікою, я могла б не ті емоції в ній породити.
- От і я про це. А що князь Велунд? Досі не з’являвся?
- Навіть Л’аліті здивована, але, каже, подібне не раз ставалося. Її більше цікавить, як справляється Вікторія, та інші її нові вихованки.
- Ти довіряєш їм обом? Ти ж прийняла пропозицію співпраці.
- Ще вагаюсь. Але ж Віку, за словами Л’аліті, знайшов колись сам Яромир, і не лише її. То чи я могла відмовитись? Та вона поки справляється і має непогані вміння.
- Тут чимало незрозумілого. Л'аліті дуже неоднозначна. Та й історія її життя ще та. Тому і прошу бути обережною. В останню ніч з братами ми говорили і про тебе, про нові ризики.
- Та вони у мене безперервні. А про що саме йшлося?
- От, наприклад, на перший погляд ти вже знайшла себе у цьому й частково у вищому світах, але це не зовсім так. І теперішнє, схоже, тільки підготовка до чогось більшого.
- Он як! І коли те більше станеться?
- За словами брата Алана - досить скоро.
- Люблю рух. Що ж, матимемо про що поговорити, але не тут, бо моя нервова система в підземці підштовхує лише до далеких визвольних мандрів! Ходімо довершувати поверхневі справи!
І за мить ця солодка парочка проявилася вже посеред прийомної зали.
Відчувши їхнє повернення, з дверей свого кабінету вийшла Віка. І відразу ж притисла пальця до губ. Найперше, натиснула на непримітну кнопку на пульті, який тримала в руках. І вікна ззовні покрили глухі жалюзі. Відтак оглянула залу і впевнено підійшла до трійці ще не повернутих на свої місця ажурних стільців. Повернула один із них боком і відчепила якусь липку смужку із вусиком. Скрутила її, ще раз уважно огляділася, і вийшла із зали. І поки Ірина з Красогором й собі приглядалися в пошуках жучків-спостерігачів, повернулася.
- Яка ти вміла! – Похвалила її Ірина. – І як ти їх знаходиш?
- Це школа Л'аліті, вона навчила відчувати те, що додалося, чого не було раніше. Я ж тут усе знаю до найменшої дрібнички.
- Ти провела останню зустріч на високому рівні. Молодець. Ми насолоджувалися дійством.
Ірина глянула на Красогора, та він тільки ствердно гойднув головою.
- А я вже зачекалася! З цією роботою невідомо хто моїх дітей і доглядає.
Вікторія всім своїм виглядом демонструвала свою впевненість у тому, що день минув успішно, й пора його завершувати.
- А чоловік теж зайнятий?
- Наша сімейна галерея нікуди не поділася. Тому доглядає, хоча він і менш комунікабельний.
- Розумію. То й справді, пора завершувати. Але що за жучка ти знайшла цього разу? – Зацікавилася Ірина.
- Схожий на декілька попередніх.
Віка була років на шість старша за Ірину і суто по жіночому сприймала цю різницю, як право опиратися суто на свій досвід. Та й, певно, вважала, що все тут знаходилося під покровительством божественної Л’аліті, раптові стосунки з якою повністю трансформували її нинішнє буття. Куточки губ Віки тому почували себе надто вільно в розмові з начальницею, що могло здаватися і виявом її природного темпераменту, проте, й дечим прихованим. Навряд чи вона розуміла, з ким насправді мала справу, вочевидь, вважаючи Ірину такою ж ставленицею Л’аліті, як і вона сама. І мені чомусь подумалось, що Ірина це все бачила, але проявляла натомість до підлеглої виключно одну лише симпатію.
- Добре, що ти не втрачаєш пильність.
- Це важко не помітити. Як пішли особливо багаті персони, то їхні служби, наче під копірку, намагаються заглянути чим глибше в наші справи, та й технологічний шпіонаж можливий.
- А з того боку стін, у самих стінах, в стелі, чи з підвалів, на вікнах ззовні - не встановлюють? Та й самі проводи електричного живлення – дають ще ті можливості. - Проявив своє розуміння Красогор.
- Ніби немає, - промовила в задумі Вікторія, - але від усього цього хіба можна повністю закритися?
- Із незахищених удень вікон бесіди у залі легко зчитуються. – Впевнено прорік Красогор.
- Отже, маємо вести глибші розмови в іншому місці. А тут не залишиться більш нічого таємного, окрім твоєї загадкової для всього світу персони.
Ірина акуратно перевела увагу на Вікторію.
- Так! Я теж сподіваюся на подальше зростання!
Віка зняла свою службову шапочку, схоже, разом зі шпилькою, і пасма чорного волосся розсипалися плечима. І я автоматично згадав і їхній пряний запах, і смак усього іншого, але вже відсторонено, про колишню чуттєвість не йшлося. Дякуючи Соло, мене вміло позбавили гачків і від цього джерела жіночості, проте, основну роль зіграла саме Вероніка.
Зараз я не відчував до Віки жодного потягу, окрім простої, дружньої цікавості, що прийшла услід першому подивуванню від нашої нової, нехай і не прямої зустрічі. Хоча, може її прихід у наші кола було й велінням долі, як і те, перше моє втручання в стан її єства. Л’аліті на всі сто відсотків використала це, але в чию користь? Певно, щось подібне сталося і з іншими особами, в житті яких я залишив магічний слід? З цими питаннями ще буде час розібратися, і я зосередився на картинці перед очима.
- Добре, що фінансові та й технічні питання не на мені. Всього не потягнути, бо ще і діти, й галерея, а чоловіки не надто витончені для подібних турбот.
Вікторія, наче випадково, ковзнула поглядом і по Красогору
- Ти гарно даєш раду справам, і в нас не промислове виробництво. Ми з тобою самі обиратимемо ритм життя, тож не більше двох-трьох клієнтів на день. Нам не горить.
Ірина й собі поглянула на коханого, що схоже, дещо розгубився в компанії двох неабияких красунь.
- Ірино, але що стосується саме моєї роботи - мені самій хочеться її виконувати, стільки нового, інколи ледь стримуюся від вродженої ініціативності. От як із цими двома, останніми. Могла би з ними і на їхній мові спілкуватися, але ж.
- Не варто аж так відкриватися незнайомцям. Та й до своїх талантів варто ставитись обережніше.
- Але ж мої здібності не спиняються в рості, відчуваю навколо більше раніше прихованого, додається сил. Але маю й робочі питання: Ось наприклад, що саме стається з нашими клієнтами. Пропустила через цю залу вже більше півсотні їх, і все чіткіше помічаю, що не лише мої чутливі долоні і ці мистецькі голограми впливають на люд, щось іще стається. Ось і сьогодні я бачила поруч…
Ірина торканням до своїх губ спинила її промову. Очі її блиснули, нагадуючи мені про різне, найперше, про те, як подібним чином на мене колись дивилася й вона сама.
- Ти невдовзі пізнаєш все потрібне, не поспішай. Та я тебе запевнюю, що ми робимо виключно добрі справи.
- Сподіваюся, знатиму більше, бо з відкритими очима легше. Але зараз на мене і справді очікують особисті справи. То я можу йти?
- Так. Але ще одне, в жодному випадку не використовуй свої нові вміння на комусь сторонньому, чи для збільшення особистих заробітків.
- Бо через гроші зло знаходить нас, я це знаю, мені цілком вистачає того, що отримую.
- Ти матимеш усе, що тобі буде потрібно для достойного життя, як, сподіваюся, і ми всі. Але про це пізніше.
Вікторія мило всміхнулась і розвела руками.
- Гарно провести вам вихідні, звіт за тиждень у мене на столі. Тільки світло в залі не запалюйте, а то охорона мене тролитиме.
- Нічний бал організуємо іншим разом - з появою більш загадкових, аніж ми з тобою, персон. До побачення!
Віка поглянула із неприхованою цікавістю, але розпитувати не стала, схоже, і справді поспішала.
- Господине, Королю!
Віка шанобливо легко вклонилася Ірині, і так само ввічливо не затримала погляд на Красогорі довше, аніж потрібно для офіційного прощання. Відтак, летко ступаючи, подалася до виходу. Хоча за пару кроків раптово, із виразним здивованням, обернулася.
Ірина у відповідь тільки махнула долонею, мовляв все добре. Коли ж двері за Вікою зачинилися, миттю приклала палець до уст. Відтак удвох пройшли в службовий кабінет, а потім і в ту саму гардеробну кімнатку, крізь яку вони раніше потрапили з Темносвіту в Київ. Звідси можна було рухатися далі.

7
Вони вийшли з тунелю на звечорілому плато Красогорового замкового бастіону. Стража спершу запитально наблизилася до них, але зауваживши, що розпоряджень не буде, зникла з поля зору.
- Ось ми і вдома. Повечеряємо?
- Спершу віддихаємось. В хоромах суєтно, а тут затишно.
- О так. І я, заодно, огляну наш край.
Красогор, ведучи за собою Ірину, зупинився біля кам’яного парапету, за яким, широким околом за фортечними стінами готувалися до ночі чималі землі його об’єднаного королівства.
- А чого ти так різко звідти нас вивела? – Пригадав він нещодавній поспішний відхід із Середзем’я.
- Вікторія почала чути думки. Я вийшла на її хвилю при прощанні – з подякою, і зауважила таке.
- Тому вона й здивувалася, зрозуміло. Виходить, вона майже така, як ми. Але ти досі з нею обережна.
- Вважаєш, я надто повільно будую стосунки?
- Ні, мені це якраз подобається.
- Чому?
- Тому, що для повної довіри в тебе є я. А отже в тобі відсутня порожнеча, необхідна для нових стосунків.
Красогор вимовив це з легкою грайливістю і спробував обережно обійняти Ірину.
- Ти натякаєш, що в подібних випадках жінки не мають покладатися одна на одну? – Дещо іронічно всміхнулася вона, м’яко відсторонюючись, і скеровуючи погляд вдалеч. - Я досі не відаю її здібностей, і до чого вона покликана долею в моє життя. Інтуїтивно не хочу її виразніше знайомити зі своїми справами. Та й мені самій поки цікаві ті механізми, якими вони обросли.
- Я в захопленні! - Красогор підхопив Іринину руку. - Після розділення ти додала у всьому, і нинішній букет мудрості й краси заводить мене з першого доторку! А особливо розпалює, що ми знову у місці наших перших обіймів і саме ти привела сюди.
- Красе, стільки гарних слів. Доля закидала мене здібностями, та біологічно я ще юна, тому для мене важливо почуватися захищеною - навіть від самої себе, і найкраще це виходить тут, у твоїй цитаделі.
- Дякую, це простори мого серця.
Він розчулено притиснув долоню Ірини до своїх грудей.
- Я поруч із тобою, як серце древнього воїна поруч із серцем юної діви.
- А ще дракон і його вершниця.
- Його улюблена пір’їна.
- Не забувай про це, коли з тобою випадково чи ні заграють інші жінки.
Ірина, схоже, натякала на деякі моменти в їхньому спілкуванні із Вікторією, але не стала уточнювати. А в короля вистачало мудрості згідно гойднути головою.
Якусь хвилину вони стояли мовчки. Відтак Красогор чомусь сам продовжив дражливу тему.
- Щодо непримітного спершу жіночого впливу на чоловіків - ти повністю права. І не лише щодо цього - ти мене захищаєш від багатьох підступів.
- Всі жінки такі. Я, хоч і сповнена протиріч, але який-неякий досвід назбирала. І ціню те, що ми маємо.
Відтак, Ірина задиркувато глянула на супутника: - А погляд Вікторії на тебе був досить проникливим. Що вона шукала, як думаєш?
- Я відчув лише вічну жіночу допитливість і краплину зверхності.
- Отже я не без причини зреагувала. Але що ти мав на увазі, кажучи про невизначеність моєї долі?
Після легкої шпильки, котра, ймовірно, мала натякнути Красогору на важливість повного монотеїзму в сенсовій архітектурі їхніх стосунків, Ірина поблажливо перейшла на іншу, хоча й не менш гостру тему.
Покровитель значних територій Красенсвіту з насолодою вдихнув нічне повітря й полегшено видихнув.
- Що мав на увазі? Тільки те, що навколо тебе на обріях подій і досі туманно проявлене. Наче сяйво нашої з тобою близькості втримує розвиток всього сутінного.
- Це милий комплімент. Та чи можна конкретніше?
- Твій нинішній статус, який брати описали, як патронування земного Темносвіту, та й загалом, сутінків усіх лок, він не схожий на остаточний. Я мовчав про це, пробуючи зрозуміти, про що йдеться. Але поки не знайшов жодних пояснень.
- Брати казали про мій статус, але тобі, любий, щось бачиться саме щодо мене?
Красогор трохи зам’явся, але відповів.
- Такого не бувало ніколи, аби над сутінними краями наглядала жінка людського типу. Та ще й така юна. Природним вирішенням був той чи той досвідчений демон. І ніколи раніше жодний такий Повелитель не мав любовних стосунків із Драконами з родини суддів. Те, що ти формально юна, тільки замулює багатьом очі. Про тебе чули тільки як про супутницю Яромира. Навіть Л'аліті не бачить в тобі щось більшого. Це добре. Всі зори будуть на Яромирові, коли він повернеться. І мені тоді дихатиметься радісніше.
- Ти сумніваєшся в моїх здібностях? – Брови в моєї супутниці нахмурилися.
- Щодо твоїх талантів – ні. Але брати були впевнені, що патронування над темними територіями й такими ж сутностями загалом не жіноча справа. Але після завершення Калі чимало дивного стається. І люди йдуть в ріст. Бо ж саме з них і виростають вищі істоти світлого плану. І контроль світлого над темним – гарна відповідь після тисячі років владування темряви. Але те, що цим займеться досить юна жінка, виглядає вкрай дивним. Найперше, у зв’язку з вельми характерним полем для подібної всеземної діяльності - з відповідними поруїнним часам давніми виразками, злочинними неподобствами, і можливою крайньою жорстокістю необхідних виправних дій. Таке природно личить особам чоловічій статі. Тому, на думку братів, твоє нинішнє положення – сформоване долею - може бути як би суто навчальним періодом перед чимсь іншим, можливо, ще значнішим. Тому вони й наполягали на неспішності у використанні тобою нових умінь. Тож і здається, що ситуація навколо тебе наче зависла.
І що далі, мені не ясно. То звідси й висновок про необхідну обережність, бо ж доля просто так не змінює своїх фаворитів.
Ірина притулилася до Красогора.
- Так приємно, коли поруч той, хто ненав’язливо ніжно турбується. Коли не надто мудрує. Я зі своїм нинішнім заплуталася, та не хочу втамовувати деякі свої теперішні потяги. І саме тому потребую і тебе, і Яромира. З тобою заспокоююсь і тішуся життям. Та цього, виходить, долі не достатньо. Тож і проростає в мені далі якась нежіноча сила. Раніше Яромир її вдало усмиряв. Коли він знаходився десь поруч, я просто жила, як хотілося, неспішно зростала разом із братиком Анагелом. А він нас виводив, як діточок, у все дальші прогулянки. Тепер, коли він зник, дійсність впала на нас, в той час як раніше, основний вантаж був на ньому. Це йому не заважало. Тож із ним усе складалося б нині простіше й доцільніше. Наш бос зумів би скерувати події найкращим чином.
- Повністю, моя люба, згоден. Алан і Дракар раніше вважали, що Яромирова місія завершиться при розділенні - виведенням вас трьох із демонічним Орно у призначені вам природою високі статуси. Але ваші внутрішні зв’язки після тої події не перервалися - Яромир залишився в центрі вашого трикутника. Брати помітили, що він і далі джерело, але чого саме, розгадати не встигли. Чому так сталося і що це значить, може дати відповіді лише він. Але щось досі утримує, приховує його. І, не виключаю, що так і має бути, принаймні поки що.
- Колишній мій братчик Анагел, що нині й наш юний Маті, теж підтвердив, що Яромир живий. Але при розпитуванні тільки загадково всміхається, наче щось відає, але веде себе, як той хлопчик. Добре, що ти його виманив із Кайласа. І верхня його іпостась, ще не зібрана остаточно, зрештою, як і моя вища, що тут частково в образі Ади. Та й Орно мовчить, жодної звістки про себе за останні місяці не подав.
- Дракар запевняв, що у нього теж усе по новому – одна його іпостась нині верховодить в посмертному місцевому Бардо, і інша в ньому ж, але рівнем вище. У нього там свої часи, свої метання. Тож і не до нас.
- Напевно. Хоча мені часом ввижається, що Орно частенько крутиться поблизу, спостерігає, але мовчить - зараза така. Не буду ж я його ловити, як привида?
Красогор уважно поглянув на свою любку.
- А й справді, чому він не проявляється, але швендяє поблизу? Остерігається чогось, когось? Невже мене? – Красогор, схоже, сказав це жартома, але Ірина поставилася серйозніше.
- Дивні натяки, ти знову про мою невизначеність?
- І про свою. Мені інколи здається, що я тримаю тебе, як вогонь в долонях, і не знаю, чи не хочу знати, що він може спопелити мене вмить, без остатку. А ось інші знають більше.
- Он як! То мій лицар усе ж зважає на мої пристрасті! Я справді така. – Ірина оперлася на кам’яний парапет замкової стіни. – Та дійсно досі вагаюся, що більше манить – світле чи темне.
- Хто ж проти темносвітного хмелю! Але тобі, як і Аді, потрібна для повноти зростання не лише чорна енергія, сутінні простори в собі, але й такий ж бо досвід, і набуття в світлих обсягах. Інакше можна геть зіпсуватися. Та й у собі зупинятися не варто, замикатися на чомусь.
- Ми тому, за підказкою твоїх братів, і взялися за перетоки між локами. Тягнемо із Темносвіту в Середзем'я темну енергію, а з Першосвіту – світлу. Заодно й допомагаємо декому прожити довше.
- Не пам’ятаю, щоби раніше це хтось робив. Круто. І ті, кому ви таким чином допомогли, самі стають каналами перетікання. Та для мене дивний підбір пацієнтів. Вам обов’язково потрібні саме багатії? Це щоби і додатково заробити гроші?
- Виглядало б неприродно, якби ми це робили безкоштовно, а так ми не викликаємо поки підозр, та й мати фінанси у Середзем'ї не шкодить. Утім, ми допомагаємо й безоплатно. Жаль, це не стосується дітей, бо для нашого методу годяться лише зрілі особи.
- Ясно. Та подібне чудотворство неодмінно викличе найширший резонанс. Думаю, мій брат, суддя Алан відносно перетоків між локами мав на увазі щось менш публічне. Та ціль одна – пробудження лок після Калі.
- То зараз вони в сплячому стані?
- Земля ще досі спить. Та не варто її різко будити. Але давай-но якось потім про це складне питання, Більше актуальні зв’язки Віки і Л’аліті. Я мало про це знаю. Пам’ятається, Л’аліті вийшла на тебе й попросила допомоги з глибшим ініціюванням нашої Вікторії в девині. Ти з повелителькою вже не раз зустрічалася в її Палаці?
- Я тобі про це вже розповідала. Погодилася на пропозицію, бо мені потрібна була подібна особа, але на умовах, що Вікторія отримає додаткові вміння тільки після випробовування, роботи під моїм патронатом. Хоча в мене й були сумніви. Однак вона прекрасно справляється.
- А знаєш, чому саме її прислали до тебе?
- Бо я можу щось не помітити? І маю достатньо енергії.
- Ось-ось. Тому чимало подій не випадково відбуваються в Києві. І пацієнтів теж оздоровлюєте в Києві, так? По-суті, ви ініціюєте їх в особливих умовах на продовження життя. І робиться це над однією із енергетичних вершин земного кристалу. Тут іще той витік сили, і як старий вояка, я насолоджуюся нею. Але є й дещо додаткове.
- Не такий вже й старий. І я теж відчуваю силу в Києві. Та що іще маєш на увазі?
- Те, що додатково пов’язує Л’аліті, Віку й тебе, точніше, йдеться про одного знаного нам чоловіка.
- Це вже не твої брати, і не ти. А більше нікого, окрім Яромира, не знаю.
- Еге ж. Так ось, в нього, як виявилося, були в минулому стосунки з Вікторією, і нехай він видалив їх із її пам’яті, але дещо увиразнив її здібності. І так залишив її єство в залежності від себе. А отже і від усіх, з ким Яромир під час розділення поділився своєю сутністю. Тому ти і є найкращим кандидатом для ініціалізації цілого ряду колишніх його коханок.
- Ти навмисне це акцентуєш?
- Ні, та найкраще, аби Л'аліті не нав’язувала тобі Яромирових справ.
- З цим я згідна. Виходить Л’аліті підготувала Віку й піднесла нам її на тарілочці, знаючи, скільки в мені Яромирового. А я вважала, що ми з ним позбулися взаємозалежності, скинувши той магічний пасок, який нас сковував. Як усе дивно склалося. Пригадую, коли ми ще навчалися у одного мага – Дева Тамаза, Яромир брався сам виправити ситуацію з колишніми. Схоже не вийшло.
- Так, і цим потім скористалася Л'аліті, отримавши дозвіл від Яромира, що вже не мав часу на остаточне залагодження старих справ, не тільки на зачищення залишених слідів, але й на подальше патронування над тими особами.
- Ти це знав від самого початку?
- О ні, довідався учора. Соглат став свідком цих домовленостей, які сам Яромир не вважав за потрібне приховувати від оточення на Раті. Ось тільки колись я чув видуману чи дійсну історію про те, як ініціювали саму Л'аліті в деякі темні сфери. Тож так в неї могла потрапити і темна, демонська частка. Ні, я ні в чому не звинувачую її, таке було життя, та все ж.
- Ти маєш на увазі, що Л’аліті і Віка можуть нести щось небезпечне в собі, про що й самі не здогадуються?
- І твоє можливе товаришування з ними обома несе невизначені наперед наслідки, а в результаті і учасники найближчого кола Яромира, за його відсутності, повністю не захищені. Саме цю невиразність навколо тебе я й відчуваю.
- Он як ти круто завернув. То виходить, ми всі після розділення залишаємося й далі залежними від Яромира. Але він здатен вирішити і всі наші проблеми?
- Так. Якщо захоче, і з ним нічого не станеться.
- То виходить, не ми його маємо рятувати, а він нас?
- Кажу ж, брати в останні свої дні тут казали, що Яромир зовсім не змалів після розділення, і його земне покликання складніше, аніж здавалося. Але ми можемо щось дізнатися про нас із тобою на Раті у тамтешньої Провидиці, та й із Велундом би поговорити, аби в якусь халепу не вскочити. Але й Велунд прагне від Яра дечого. А що він іще може хотіти, окрім, як повернення собі себе.
- Тоді тим більше вартувало би потрапити на Раті. Тож ти казав раніше, що частина єства Яромира подалася в Білизну Землі – в п’ятий вимір? Там, певно, і є те, що шукає Велунд? І що його мучить досі?
- Як того самого Люцифера. Ти ж знайомилась з отою Євангеліє – найвищою звісткою. Пам’ятаєш, боротьбу вищих світів із абсолютом тьми? Найперший із найсвітліших, що тоді не встояв перед злом, як потім і чимало інших, і був Люцифер. Отримавши поразку, він не згинув у нутру пітьми, а впав крізь виміри аж до нашого дна. По дорозі ще й розділяючись на складові. І ці частини складуться лише за зворотного руху єства знизу вгору, тому Велунду йдеться про саме таке власне визволення і відновлення.
- Я пам’ятаю ту війну. Але про долю Люцифера не задумувалася. То невже князь Велунд і є ним? Це все вкрай трагічно. А в скількох світах, вимірах його розділили?
- До війни, як говорили, було чи п’ятнадцять окремих просторових вимірів, після нашого горизонтального галактичного розширення їх стало значно менше. Це декого досі напружує.
- Ти про так званих архонтів? Я думала, це міфи.
- Ні. Колишні жителі отих осяйних вершин, що збереглися десь угорі, досі прагнуть повернути колишній стан – скасувати галактичне розширення, відтворити втрачені висоти. Через своїх посланців вони добираються і до наших низів, і діють тут згідно своїх планів. Нехай вони теж змаліли, але залишились при пам’яті. Я можу зрозуміти їхній розпач, та їхні покладання на колишнього ворога, що запропонував їм спільні дії – ніяк не вкладаються в моїй голові.
- Як цікаво. А в чому полягають плани тих архонтів?
- Хто б знав. Але їх навіть згадувати не варто, кажуть, що вони це відразу відчувають. Тоді приходять. Тому краще їх взагалі не торкатись.
- Як можна на таке заплющувати очі! Тож ти хвилюєшся, що Велунд при рухові угору лише додасть їм потуги?
- Велунд із тих, що пізнали підступ, силу і лють ворога. Він не поєднається і зі ще живими старцями, котрі мріють обманути нову дійсність, убивши більшу частину всесвіту. Але дні старців не вічні, тому поспішають, і шкодять, і зблизилися з ворогом.
- Трохи це все казково звучить. Назви мені хоча б щось із того, що вороги вже спільно втілили.
- Гроші, технічний прогрес, владний устрій, та все, що ти нині бачиш у Середзем'ї.
- Це капець.
- Алан якось казав, що із сутінними просторами в собі тому й потрібно бути вкрай обережним, бо лихо здатне пройти там. І якщо немає в нас доброго власного акорду, то зло пройде і через цю нестачу. Л’аліті – невідомо чи внутрішньо стійка. В неї вистачає образ на все нинішнє, та й на батька теж. І скільки таких колихливих повелителів у Темносвіті, і чи тільки там?
- А дракони стійкі перед темнотою?
- Я очікував на це запитання. Ми стійкіші за всіх земних істот, тому і судді, хоча точніше – охоронці природних устоїв, і кордонів. Ми на межі, тому в нас відхилення мінімальні.
На жаль, після Калі нас, колишніх, залишилося вкрай мало. А нову поросль ще й не видно. Певно тому зло так і розрослося.
- Зрозуміла. Та ніколи не зважала на те, що різна гидота чатує тут на кожному кроці! А тепер очі ніби тільки це й бачать. І ти хочеш, аби я про таке не думала? У тому найвищому посланні говорилося, аби я більше раділа попри всі загрози, бо мені дано обирати! І я завжди зможу це зробити правильно. А ти мені допоможеш.
- І мечем, і вогнем!
- Та ми тут застоялися, хоч і мали про все це поговорити. Ти вже оглянув свої землі?
- Як відповідальний господар. Обережність і дракону не завадить. Та дійсно пора в наш тихий домик в горах, до гарячих джерел! А з Анагелом у нинішніх його проявах вже зранку зустрінешся.
- Згідна. Та поки не забула, якось чула про здичілих драконів Темносвіту. Ти з братами з ними контактував?
- Всі дракони – одна велика родина. Не варто когось із них вважати поганцями. Вони у своїх краях живуть відповідно тамтешньому призванню. Люблять поговорити, та й перекусити співрозмовниками, але відповідність природі речей зберігається.
- Ти насміхаєшся?
- Тільки трохи.
- Навмисно лякаєш?
- Тільки аби ти коштовною пір’їною прикрасила простір поміж моїх крил. – Прошепотів Красогор. І солодка парочка замуркотіла щось на вушко один одному.
Вони ще з хвилинку цілувалися, а потім відкрили тунель, ймовірно, перемістившись ним в оте своє мисливське обійстя посеред гір і хащ на межі королівства.

Розділ третій
Еля

1
Я відкликав свій вищий зір із красенсвітних країв, сповнений ще обсяжнішою кількістю усвідомлених проблем. Нехай і більшість із них здавалися нині не суто моїми, але ще вчора я мав до них прямий стосунок, а, отже, матиму і в майбутньому. Та якби тільки це. Додалося й розуміння, що тільки новим силам випадало далі протистояти традиційному темному тиску, а скільки тих сил? Певно тому доля постійно й намагається призначила мене крайнім - тримати межу, за якою нічого, окрім безодні? Але чи варто у всьому бачити неминучість і вище призначення? От Ірина узялася за справи скоріше сумнівні, аніж неминучі. Проте кожне єство зростає не в одному якомусь напрямку, а у всіх відразу. Інша справа, що має домінувати далі. Ось із цим в Ірининій ситуації зовсім нічого не ясно. І найперше – її особисте місце у всьому подальшому. Красогор безперечно раціональний зі своїми сумнівами. Ірина ніяк не здатна бути поводирем, авторитетом для Темносвіту. То що мали на увазі його брати? Жаль, що вони так швидко пішли далі.
Але впадати щодо цих питань в глибокі роздуми не мало сенсу. Зараз я мав знайти шляхи для чим скорішого повернення додому. Помічним у цьому стало би власне вдале позиціювання в дійсності, воно автоматично би прояснило й вирішило багато чого. І саме цим вартувало зайнятися.
Я розплющив очі, роззирнувся – навколо царювала повноцінна ніч. Небо затягало важкими хмарами. Воно й тут виглядало як в Середзем’ї. Але і в Сяйносвіті здавалося вельми схожим. І що могло поєднувати всі ці прояви, як не одне реальне, спільне небо?
Те саме стосувалося й Сонця, а з ним і Місяця. Хоча, наразі, за щільними хмарами навіть блідої плями присутності земного супутника не спостерігалося. Затягнуло небо добряче. Рівнями нижче у людському вольєрі Ассуталі таке рідко ставалося. Та й нічне світило в тій місцині виглядало меншим. Зрештою, там усе здавалося обмеженим в розмірах. Цікаво, де саме містилася обитель Ассуталі? Вочевидь, на найнижчій земній лоці, на найвіддаленішій території Темносвіту – на Нагалоці - в Паталі? І що знали про той край ті, що ввели в мою рідну мову вираз: «кинути на поталу»?
Неподалік пронизливо закричала невидима птаха, почувся сторожкий шурхіт. Навколо буяло звичне природне дійство. Проте поруч окрім різноманітної дрібноти могли бродити й великі хижаки і не лише тваринного походження. Та поки ніхто не наближався. Навіть пес, котрий довгенько лежав поруч, зник.
Що ж, ніч як ніч, хоча й чужа. То й на сон не тягнуло. І я знав чим заповнити час. Найкраще - спостереженнями за усім тутешнім, лише не думами про далеке і поки недосяжне, яким лише дай волю! Інша справа - прикладне мислення, що тонкими корекціями мало допомогти в тутешньому позиціюванні. З отриманого до свого розділення вищого послання, що дотепер розпаковувалося в мені, я відав про процес думання, здавалося, все істотне: про закладені в ньому інструменти й ключі для налаштування практичного ума – того внутрішнього обсягу цілісності, котрий перебував під управлінням мозку. Але характер думання свідчив і про стан розуму й разуму в цілому. Й коли в цих обсягах царювала гармонія - про навали думок вже не йшлося. Думання тоді зникало, залишаючи просте блаженство від здобутої адекватності в позиціюванні єства. Тому зараз і намагався повернутися до цього стану, наче до свого дому, для чого вартувало відійти подалі й від простору ума.
Я знову збадьорив тонші чуття. І тло мислеформ, збурених різноманітними образами, що завзято кликали саме до себе, дещо відступило. Межі перебування єства розширилися. Домінувала вже не звична реакційна гра мозку, а сам простір ближньої й дальньої дійсності - мало чим обмежена розумова присутність там. Запрацювали всі осягнуті на цей час системи сприйняття та взаємодії. Енергії, наче сонячні протуберанці, рвалася до дії. І здавалося, від можливості безпосередньо сприймати на будь-якій відстані буття інших осіб до фізичних контактів з ними рукою подати! Але на цій межі все й зупинилося. Останній крок зробити не вдалося. Наче сама природа речей зупинила й відкинула назад, наче це ще не мій уділ.
Та якби мені дано було робити таке, то й зі мною могли би вчиняти те саме різні сутності, серед яких наги були далеко не найгіршими істотами! Та разом з тим, мені стільки вже далося незвичного. Якщо ці здібності розвинуться, то в будь-якому випадку суттєво змінять моє існування. То чого воно далі буде скероване, якщо деякі межі не перейти?
Хвилювало й те, що різні особливі досконалості історично, нібито, надавалися тільки демонічним особам. Невже я тепер з ними? Але якщо це далося тільки темній моїй частині, чим світла сторона має її збалансувати? То чи зараз я врівноважений? Навряд чи.
Певно, відповіді не забаряться після повернення додому, на межу розділу між земними світами. А коли воно ще станеться? Чи не переберу темного вантажу, аби могти жити на світлі? Але ж я тягнуся саме туди! Бо мій дім там! Бо лише там й очікують на мене прості людські радощі.
Я згадав образ Вероніки, і в єстві виразно потепліло. Мені було куди і задля чого повертатися! І не лише думками.
А ще вражало, як втілювалися ідеї судді Алана з енергетичними перетоками між локами. Нехай ні його, ні Дракара тут вже не було, і впроваджувалося усе в якійсь вкрай підозрілій формі, за чим відчувалося щось неоднозначне, зовсім неясне. Утім, невже ми могли зробити щось, не закладене завчасно в природу речей? Цілісність тутешніх вищих і нижчих вимірів, їхня взаємодія - все ж бо давно реалізоване живою вселенською натурою. Тож навіщо наші дрібні вправляння? Чи може вчергове щось змінилося і ми не такі дрібні, як здаємося, і наша участь дійсно потрібна? А може древні пращури саме так і творили буття у подібних взаємозв’язках поміж собою, темним і світлим - крізь серединне, і це актуальні справи?
Але чи можливе усе це просто зараз - на світанку після важкої ночі Калі, у диких руїнах високого колишнього? Коли куди не поглянь, не помітно тих, які хоча би щось чули про своє особисте Призвання. Коли люд, здавалося, лише поглиблює прірви, для подальшого глибшого, все важчого упадку. То хіба каменюки здатні здійматися птахами?
А судячи з мого падіння, я теж отой іще камінь. Напевно тому так нелегко дається повернення? Чи то здіймання? І в чому тоді моя закаменілість? В чому полягають накладені обтяження? А як скину їх із себе, що від мене залишиться?
Певно через це й можлива моя участь у Алановому проекті виглядала ще більш незрозумілою. В найкращому випадку, при максимальному очищенні від зайвого, горітиме десь скраю основних подій невеличкий вогник мого єства, грітиме найближче навколишнє, кидатиме кволі промінці у бездонність попереду - хіба я здатен до більшого?
То чому тоді Деві Тамаз і Велунд з драконами, чимало інших, покладають надії на мене? Хіба я, випадково чи ні, не дав їм те, що вони прагнули - не вивільнив Титана, не допоміг піти Алану і Дракару, не випустив над зорі із тілесного полону оту свою мандрівну сутність? Чому й далі вважається, що я здатен на щось більше і, в основному, задля загалу, якому нічого, крім мирських задоволень, не потрібно? Хіба Природа речей і Земля не обходилися раніше без подібних одинаків, і зараз не обійдуться без мене?
Так чи так, повністю задовольнюся ситуацією з повною персональною непримітністю. Та при нинішньому особистому розумінні дійсності хіба таке неможливе? Розуміння ж визначає собою відповідну власну присутність і чим воно ширше, тим і обсяжніша ота присутність. І як її поєднати з непримітністю?
Переді мною повставало відразу безліч варіантів ймовірних подій, і вони мені настільки не подобалися, що я навіть не намагався вникати глибше. Надто вже складна відчувалася партитура, і зіграти її одному ніяк не випадало. Але доля навряд чи зважала на мої погляди і ставлення - у кожному випадку виглядало, що майбутнє незворотно визначилося здійсненим на Кайласі груповим розділенням – усіма його близькими й далекими наслідками. І від мене в цій ситуації, схоже, вимагалися лишень супутні дрібнички, і не противитися течії власного року. А тому, найперше, знайти у тому вирі оптимальне поточне місце, відтак, відшукати поруч потрібні відповіді. Дорога повернення ж недаремно привела до стін цього храмового міста і навряд чи тільки задля знайомства із тубільним населенням, що десятком-другим невеликих поселень розташувалося на навколишній рівнині, чи з його повелителями. Та як би не було, не зашкодило б мати виразніше уявлення і про те, що коїться за скелястою стіною гір, котрі щільно оточили цей анклав у підніжжі Меру.

2
Для проникнення за обрій я знову звернувся до свого нещодавно покращеного, вже третього по рахунку зору. І вже невдовзі летів ним над височенними скелями й прямовисними, ледь не бездонними урвищами, поки не зауважуючи жодного шляху в оазу поблизу Меру. Але тут міг існувати і якийсь підземний чи печерний перехід, бо кільце в середньому мало, від сили, кілометрів з десять непрохідної частини, що цілком піддавалося наполегливому опрацюванню.
Відходячи від гір, твердь опускалася, і виглядала цілком звичними темними просторами лісів і рівнин з невеличкими іскринами сплячих поселень, переважно за густими дерев’яними частоколами. Хоча подеколи на природних підвищеннях зустрічалися й невеликі містечка за кам’яними мурами. Але й там загалом було темно - принаймні ззовні. Всередині ж будівель за наглухо зачиненими віконницями подекуди жовтувато блимало світло, засвідчуючи якусь буттєву активність. Та наразі в мене не виникало бажання з’ясовувати, що там і як.
Долетів зором аж до побережжя найближчого моря, де при незмінно скромних поселеннях на витоках рік, зауважив і невеличкі кораблі на вбогих причалах. Можливо, я подався не в той бік, чи, взагалі, вартувало шукати інші, більш населені континенти, та мене цікавили поки обставини саме неподалік від Меру. А в цілому ситуацію на всій цій серединній темносвітній лоці непогано описав Анагел, коли прилітав мені на допомогу під час моїх суддівських випробувань. Тоді він зауважив, що довкола досить спокійно, і загалом малолюдно, малолюдно, зате в лісах, і ближче до гір чимало різних істот - і вищих, й нижчих. В передгір’ях снували і зовсім темні. Але є і дивно схожі між собою обителі сили – досить рівномірно розкидані по всій території високовежі замки.
А потім він зауважив наближення Рою, тож на цьому його дослідження завершилися. Зараз я ознак присутності Рою не спостерігав, хоча розслаблятися не збирався.
Звісно, найкраще вивчити місцевість далося би на освітленій Сонцем стороні, але мені поки вистачало й Місяця, що в цих краях на диво швидко позбувся хмар.
Шукав я і, зауважені Анагелом, тутешні темні прояви, але скелі й пригірські масиви виразно не диміли ні вогнищами, ні підземними випарами. З глибоких нір і печер не вибігали зграї орків. Не палахкотіло і в хащах. Але це мало про що говорило. Якщо тутешні території співмірні Середзем’ю, а ще й існували заселені підземні рівні, то шукати відверті темні прояви на поверхні я міг довгенько. Та й хижі сили могли остерігатися близького остову Меру.
Зрештою, переконавшись, що навколо скоріше неясне міжчасся і виключно зачаровані терпкою вічністю землі, я повернувся ближче до себе тілесного.
Можливо більш-менш спокійна, мирна картина навколишнього буття й справді пояснювалася близькістю Меру, навколо якої я по суті справи лише своїм зором і блукав, та уважніше знайомство з локою не було моєю метою, хоча й принесло певне розуміння. Тож тепер зосередився на ситуації поруч себе. Майнув зором дуже схоже вибудованими поселеннями, подекуди заглядаючи в однотипні хатинки, котрі відрізнялися хіба що розмірами і малюнками на стінах. Всі тамтешні мешканці неодмінно міцно спали, і це дещо дивувало. Як і те, що посеред кожного житла обов’язково палав червоним сяєвом нічний світильник з якимсь місцевим світляком, що мляво ворушився під скляною лампадкою. І в цьому химерному, кволому світлі поставала одна й та ж картина непорушного старшого й молодшого люду на грубих дерев’яних стелажах і просто в кутках на підстилках із сіна.
А ще жодних шинків чи гостинних дворів, громадських будов, хіба лише дивні не жилого вигляду курники на околицях.
Зате поруч м’яко відсвічувало нехай і не бучними, але численними рясними вогнями храмове місто. І нікого з місцевих селян це ніяким чином не зачіпало, не дразнило. Щось тут було не так - і з одностайним швидким засинанням, і аж надто розділеним буттям. А ще ті, вочевидь, захисного чи снодійного характеру червоні вогники у житлах.
Навряд чи лише я бачив високі стіни міста і тамтешнє сяйво, але чи простий селянин міг осмислити побачене, та ще й проникнути туди за власним бажанням? А як це зробити, коли туди навіть воріт не було? Міг існувати і якийсь магічний захист, споріднений з невидимістю для простих очей. Утім, я самі стіни бачив, а ось крізь грубу кам’яну кладку з того самого особливого каменю, який я рекомендував демонічним повелителям використати супроти Рою, мої простіші системи сприйняття вже не пробивалися. Проте зайти третім зором згори нічого не завадило.


3
На відміну від глухо занімілих селянських поселень місто не спало, хоча особливого руху на ширших центральних вулицях і на сутінних бокових не спостерігалося. Буття відчувалося в середині розмаїтих, дивного крою, будовах, нехай і не всюди, а, в основному, лише там, де сяяли пройми вікон, підсвічувалися садочки й дворики. Знайомлячись, я пролітав зором і крізь стрій затемнених, певно, давно спустілих споруд. Пригальмовував тільки там, де зустрічалося те чи те дійство, спочатку зосередившись на подіях на поверхні, бо щось діялося ще й внизу. Де незмінно натикався на істот, яких раніше не зустрічав. Серед них домінували демонічні особи. За упевненою поведінкою вони, схоже, були і власниками будов. Саме вони керували подіями, перебуваючи в центрі вирів темносвітних персон. Проте вистачало й людського типу осіб - молодих жінок і чоловіків, і навіть підлітків, скроєних природою не як місцевий, азійського типу сільський люд, а вельми схожих на жителів Середзем’я. Вони займалися охороною й обслуговуванням, дехто розважав присутніх, але вони одягалися інакше, значно скромніше, аніж темносвітні, котрі ними повелівали. Однак, як не дивно, в залах на поверхні більшість присутніх намагалася зберігати людську подібність. Навіть ті, кому це важко вдавалося, ховаючись під накидками і плащами, утримували потрібну зовнішню форму. Ці особи, як я зрозумів, лише імітували тілесність, і чомусь мали це робити в цих стінах незалежно від власних уподобань. Та й вели себе публічно досить пристойно – гарні шати, ніяких явних грубощів, і диких розваг. Та й стінам палаців не бракувало і тонкої обробки, і стриманих прикрас. І ніби йшлося про царювання гармонії, принаймні, на досяжному тут рівні. Тож, певно, через це й не спостерігалося очевидного невдоволення чи напружень – навіть серед обслуги, яка виглядала врівноважено, займаючись добре відомими справами, неначе й справді перебуваючи на своєму природному місці.
Та уважно приглянувшись до стін і підлоги, я зауважив той самий світлий вплив, що був характерним і чарівним плитам мощення тутешніх вулиць. Це могло пояснювати стриману поведінку темносвітних істот. Тож, в цілому здавалося, що все побачене мною, попри деякі дивності, радше нагадувало часи вельми далекі. Навколо неначе буяло ще те середньовіччя. Але це швидше було поєднання атрибутів колишнього з новітнім маскарадом. Бо моє сприйняття охоплювало й інші речі, прояви, аж ніяк не відповідні попередньому міжчассю, а також неабияку особисту енергетику місцевих властителів і їхніх специфічних гостей. Саме ці персональні, часто досить брутальні енергії і найбільше вирізняли їх від людей. В такому контексті темносвітні істоти виглядали зовсім по іншому, являючи внутрішні образи розмаїтих внутрішніх звірів, інколи нагів, а подеколи й химерних, зовсім темних сутностей. Торкатися будь-кого з них глибше, я поки остерігався. Тому лише вивчав, чим вони займалися на поверхні, в явно несприятливих для себе умовах.
Однак, пригледівшись краще, помітив, що ледь не в кожному випадку йшлося про вирішення якихось важливих питань, бо окрім головуючих, існували й чітко розділені протилежні сторони, і ті, що, ймовірно, наглядали за порядком. Такими спостерігачами були один чи парочка нагів. Власники ж палаців, ймовірно демони середнього рівня, не надто зважали на нагівську присутність, почували себе максимально повноважно, але й не переходили межі дозволеного. До виразних суперечок різних сторін справа, утім, не доходила. Можливо тому, що людська прислуга, в основному складена із жінок, постійно підносили присутнім таці із напоями і дрібними пригощаннями. І це якось діяло. Бо після чергового вживання, емоції пригасали. Відтак, головуючі виносили свої вердикти, після чого всі знову пили і їли, споглядали виступи акторів. Потім сторони по черзі висловлювалися і вислуховували остаточні рішення, які вимушено приймали. Хоча дехто й покидав прийомні зали завчасно - перепрошуючи і кланяючись - у жодному випадку не вступаючи в гострий конфлікт.
Високі перемовини йшли, здебільшого, про права на території, про торгівлю, про якісь події. Але я не став глибоко в це вникати. Зрештою, я займався лише поверхневим оглядом. І шукав саме тих, хто міг би мені допомогти полишити цей дивний край – тобто, особливо значних за розмірами єства осіб. І я їх ніби і знайшов, але щось мені підказувало не поспішати контактувати з ними тут і зараз. Вартувало вибрати більш відповідний момент, коли стихне увесь цей гармидер.
Тож я спустився зором нижче, в підземелля міста, де мені відкрилася картина не менш цікава, аніж нагорі. Вибравши чуттями місце найпотужніших енергетичних виливів, відразу потрапив у добре освітлену центральну церемоніальну залу, що дещо нагадувала невеликий амфітеатр, з округлою сценою, рядами глядацьких місць, і прикритими тканинами ложами можновладців.
Судячи за убранством зали із промовисто жорстким войовничим декором, тут мали проходити суто криваві публічні дійства. Але наразі буяла торгівля, майданчиком для якої служила ця арена. Товари були різними, і виключно ручної роботи - картини, скульптури, коштовності - і всі зі своїм історичним минулим. А ще, походили винятково із Середзем'я, про що й повідомлялося при представленні тої чи тої речі. Мова була тою, що й на перемовинах нагорі і, безсумнівно, нагівською. Утім, цариця Ассуталі й Верховний настоятель Маганаг говорили дещо інакше, і значно глибше в усіх енергетичних проявах. Ця ж говірка була сухою, безбарвною, але чіткою й дужою. Голос чувся з однієї із лож, перед якою проносилися ті чи ті товари, перед тим, як їх по колу проносили ареною. Крупніші ж артефакти стояли в центрі торгівельного майданчика. Більшість із них накрили полотном - імовірно, вже придбані, інші, певно, ще торгувалися. Так само покривалися з голови до ніг у одинакові накидки й самі присутні, що не заважало їм проявляти себе іншим, характерним для себе чином.
Загалом, і кожна нова річ сприймалася глядачами з виразними емоціями. Нехай глядацькі ряди були заповнені нещільно, але присутні брали ними вподобане досить активно. Розрахунок відбувався в іншій залі, і здійснювався, як я зрозумів, представниками покупця чи ним самим після того, як називалася остаточна ціна. Це нагадувало звичні аукціони, ось тільки тутешній торг відбувався суто до моменту, коли річ обнесуть по колу арени. Остання найвища ціна була й заключною. А розраховувалися камінцями з якимсь суттєвим вмістом. І досить цінним, бо ціна не задиралася надто високо, та й не падала нижче названої при представленні.
Поки я роздумував над цією загадкою, артефакти на продаж закінчились. І починалося значно цікавіше для темних істот дійство, бо підземна зала відразу переповнилася. Торговий майданчик швидко очистили від усього зайвого. І на арену стали виводити людей - продумано неспішно, поодинці.
Спершу це були просто гарно вбрані в тоги і накидки молоді жінки і юнаки, що теж походили з нашого Середзем’я. Їх виводили і супроводжували спеціально навчені слуги, котрі знали, як і що, й коли показати.
Ціни починалися з двох простих, нехай і таємничих камінців, але по ходу «товару» по колу арени вартість здебільшого піднімалася. І причина для цього була не лише на майданчику. Був ще голос невидимого продавця, котрий стисло, але вельми детально описував головні риси особи, яку пропонували, незмінно підтверджуючи її добре здоров'я і високу енергетичну потенцію. Кота в мішку не пропонувалося. Тому не дивно, що торги нагадували битви. І, можливо, дійшло б і до безпосередніх, коли б не десяток озброєних списами й мечами охоронців, що загороджували собою живий товар. І його брали не особливо перебираючи, хоча, як мені здалося, у залі стало більше просто глядачів.
Найбільшу загальну цікавість викликало, коли слуги в кінці проходження виводили своїх підопічних в центр арени, де й знімали з нього чи з неї шати, демонструючи досконалість молодих тіл. В ці моменти зала одностайно захоплено стогнала. Самі ж невільники, вочевидь, знаходилися в глибокому наркотичному одурманенні, бо були абсолютно слухняними, із явним задоволенням приймаючи все, що з ними тут робилося. Це у великій мірі нагадувало те, що я бачив, та й сам пережив на нижчій лоці – у просторовій клітці в краях Ассуталі. Але там надавалася хоча б якась, нехай і вельми ілюзорна воля. А тут усім правила неприхована темна похіть, що сповнювала весь навколишній простір собою. Дивитися на все це було вкрай важко. І я розумів, що абсолютно нічого не здатен з цим нині зробити, аби якось вплинути на хід подій. Але підстав для реального втілення усіх страхів нагівських провидців явно додавалося!
Звісно, діяти вартувало не одним вогнем і мечем, можна було би й перекрити те русло, котрим сюди приходив живий товар, аби навести в Темносвіті лад! Особливо тут, поруч із Меру! Мене захоплювала ще та злість, хоча поруч виразнішала й думка, чи не скерував мене сюди Маганаг саме задля подібних рятівних вчинків?
Я згадав, як ми з Кішкою розгромили схоже місце у Середзем’ї, але тоді ми були майже ніким, лише зброєю в руках Деві Тамаза. А тепер, як суддя, я не мав права на подібні особисті вчинки. Проте міг виносити обов’язкові до виконання рішення! І певно саме так і мав лише впливати на все це свинство, яке пробивалося тут ледь не зі всюди. А ще ж були й нижчі поверхи підземки, де і взагалі могло робитися чорт знає що.
Наглядівшись на невільничі торги, я вже був готовий покинути це гибле місце, коли раптово оголосили особливу презентацію – красуні з Першосвіту! Там ще додалася купа слів і про виняткову рідкість пропозиції, і про неабиякі якості невільниці, її десятикратну енергетичну потенцію, та, головне - високу майбутню статусність того, хто прийме в своє розпорядження подібний скарб.
За мить на арену вивели високу худорляву блондинку. Шумний зал ураз замовк, заціпеніло дивлячись на проходження високої поневоленої особи. В навколишній сутіні вона не лише сама помітно сяяла, але й частково передавала це сяяння служниці, яка вела її за руку.
Хоча пропозиція була й справді особливою, й ціна починалася усього із десяти камінців, та ніхто з потенційних покупців поки нічого не пропонував. В мене склалося враження, що вони чогось очікували, і не лише миті роздягання. Зрештою, до такого й не дійшло,
- Сто каменів. – Почувся гулкий голос.
На арені виник вир, що охопив високу полонянку разом зі служницею, і вони тої ж миті потанули в ньому.
- О-о-х-х! – Видихнуло чимало темних грудей, зашепотіли приховані під накидками роти.
- Чорний володар.
- Хто б йому суперечив, хоча й платить.
- Та кому, окрім нього, ці, першосвітні потрібні.
- Вони кожному шию скрутять, як тільки отямляться.
- Могли б нам і не показувати цей цирк, а напряму віддавати!
- Невідомо, звідки той володар приходить, може й не земний зовсім.
Такий поворот подій збентежив і мене. Ясна річ, нічого доброго. Все лише іще більше заплутувалось. Я вже чув раніше про війни з Першосвітом, але хто їх вів, і з ким, і з чим саме? А тут ще й сторонні покупці.
Я перестав слухати перешіптування покупців-глядачів, які по завершенню торгів чомусь не покидали зали, так само стовбичачи понад і біля арени. Чорнолатні охоронці теж не покидали своїх місць. Наразі виходило, що нічого, окрім тотальної почварності, я в цьому місті поки не знайшов, хоча й виглядало на те, що було воно зведено зовсім не для тих жахів, які мені відкрилися. Та що мені було від цього розуміння?
Зненацька зал вітально загорлав. На округлий майданчик із потаємних дверей вискочили вкриті густою чорною шерстю кремезні звіроподібні істоти. Я уважніше придивився, пригадуючи, де я їх міг бачити. Відтак із пам'яті виник образ подібного перевертня, котрого колись, після нетривалої бійки, відправив у Темносвіт. Ці були такі ж самі. З десяток їх, озброєних грубими палицями, розмістилося по колу арени, вичікуючи на подальше, заодно, хижо позиркуючи в бік стражі, яка стояла між ними й глядачами.
«- Хорки», «хорки», - промчав поголос залом.
І тут же, із тих самих дверей вивели двох чоловіків. Вищий і худорлявий, без сумніву належав до мешканців Першосвіту, з тим самим, як і в жінки перед цим, сяянням плоті. Другий був простішого походження, зате значно кремезніший за високого. Його легке полотняне вбрання, утім, могло вказувати на тутешнє походження. На відміну від напівпрозорих осяйних шат високого, одежі цього мужа були досить брудні, і з рясними слідами крові. Позатим, ран на цьому чоловіку я не зауважив. Але на правій нозі у кожного чоловіка містився такий же браслет, як і в невільників, котрих тут щойно продавали. Можливо, саме ці вироби й були причиною загального малосвідомого стану їхніх носіїв.
Між тим, слуги під шалений гармидер з боку глядачів довели мужів до середини майданчика. Щось перемкнули на їхніх браслетах, і чоловіки швидко прийшли до тями. Відтак один зі слуг протягнув кремезному чорний кийок, а ось першосвітній муж від нього відмовився, тож обидва дісталися його напарнику.
Поки слуги поспіхом покидали арену, ці двоє роззиралися по сторонах. Відтак стали спинами один до одного, наче вже потрапляли у подібну ситуацію.
Я не мав сумніву в тому, що невдовзі станеться, тому, користуючись тимчасовою непорушністю сторін, взявся уважніше вивчати ті браслети. Очевидно, на них мав існувати вмикач-вимикач стану поневоленого, а ще й система розкривання-замикання. Я прокрутив у пам'яті дії слуги і віднайшов те місце, на яке він натиснув, повертаючи до свідомості спершу кремезного, а далі й Першосвітнього. А ось для зняття кайданки потрібен був ключ, відповідний отвір містився неподалік збоку. Я сфокусував зір своєї анджни, аби уважніше оглянути той отвір, але мало що з того вийшло. Тому підключив найвищий зір, і справа пішла. Я міг з його допомогою концентрувати погляд на значно дрібніших речах. Мене цікавив внутрішній замок, і я вже проник у нього, однак далеко просунутися я не встиг, бо на арені почалася бойова веремія.
Хорки, яких підштовхували в спини списи стражі, кинулися вперед, але не одночасно, тому двоє перших, зліва, отримали від на диво спритного кремезного вояки досить потужні удари по головах. Він спритно відбивався дубинкою в лівій руці і нападав тою, що була в правій. Якби не підмога, то він би, певно, й добив перших. Але їх прикрила собою четвірка інших звірів. Вони люто гатили своїми грубими палицями по захисту кремезного, та він поки справлявся.
За його ж спиною коїлося схоже дійство, хоча й зовсім іншого характеру. Першосвітній муж не тримав у руках зброї, проте рухав ними значно швидше, аніж його супротивники. І кожен, кого він навіть злегка торкався, падав і не рухався. І самозахист виглядав у нього інакше. Удари противників відбивалися невидимим для них полем, котре дещо прогиналося, але до тіла палиці не доходили.
Уклавши свою четвірку, світлий розвернувся до кремезного, що вже встиг отримати ряд ударів і тримався із останніх сил. І удвох вони за пару хвилин дали раду шістці нападників. Далі високий, не барячись охопив свого бойового колегу руками, як це зробив би і я, передаючи енергію. Можливо саме так він його і підлікував, бо кремезний на очах посвіжішав.
Між тим, на арені з'явилися слуги, котрі взялися відтягувати лежачі громіздкі тіла. Та потім з’явився ще один десяток чорношерстих почвар, яких очолювала вдягнута у сірий плащ із глухим каптуром невисока худа істота.
- Вершитель! – Зашепотіли в залі.
- Тут їм і кінець, вже й присипляти не доведеться.
- Хорки зараз їх зажруть.
- Наки не дозволять.
Вершитель підійшов до одного із тих, що лежали на піску. Витягнув з-під плаща тонку тростину і торкнувся нею непорушного тіла. Тої ж миті звіроподібна істота підскочила на ноги.
Отже, часу було обмаль. Я не знав, що це дасть, але вартувало спробувати скинути із цих чоловіків кайданки, котрі будь-якої могли перевести їх у стан обмеженої свідомості. Цього разу я увійшов у браслет високого і, максимально сконцентрувавши найвищий зір, проник ним в отвір для ключа.
Вочевидь, самозахист, яким користувався муж із Першосвіту, не охоплював цю частину ноги із чужорідним предметом, бо мій концентрований зір не лише, відкриваючи, запікав
рухомі частини замка, але й на вильоті торкнувся тіла чоловіка. Світлий зойкнув, але й браслет розкрився, і впав на пісок. Та це був не єдиний наслідок, бо першосвітній відчув не лише біль. Я помітив на його обличчі й наснаження, наче він, випірнувши із водних глибин, зробив довгоочікуваний вдих.
Вершитель, що підіймав чергового перевертня, теж уловив раптові зміни, кинув напружений погляд в центр арени і тої ж миті криком погнав усю зграю вперед. Але першосвітній і тут діяв швидше. Усвідомивши, що й до чого, він першим ж порухом охопив руками кремезного товариша, та не тільки аби захистити його своїм полем. Далі все сталося зовсім неочікуваним чином - темно-світлий колобок без зусиль пронизав чорну зграю нападників, розштовхуючи глядачів метнувся залом і зник в одному із вихідних коридорів. Все відбулося так швидко, що навряд чи більшість зрозуміла, що й до чого. Не збагнули і чорношерсті, але вони пізнали на собі, куди майнули утікачі й ринулися, змітаючи стражів, вслід за ними. Проте уперлись в ряди глядачів, які теж заважали їм у переслідуванні. Це страшенно не сподобалось хоркам і вони почали прокладати собі дорогу кулаками й палицями. Глядачі у відповідь огризнулися і засобів у них виявився значно ширший арсенал, хоча у натовпі краще було б зупинитися на кулаках і палках.
Я не став очікувати, чим завершиться це місиво, та й бігати підземеллями за двома втікачами не мало смислу. Тож тільки акуратно пригасив своє аж надто проникливе бачення і активізував більш звичні чуття. Навколо шепотілася глуха ніч. Плоть смиренно відпочивала, тривала медитаційна непорушність поки не давалася їй взнаки.
Зорова мандрівка пройшла вкрай інформативно. І хоча роздумувати над усім побаченим було, загалом, неприємно, та дещо суттєве в моєму я зацікавилося тим усім. І саме з того боку, куди я остерігався глядіти навіть за найбільшої упевненості в собі. Як ніколи раніше, я відчував зараз внутрішню темну складову, котра за тривалої мандрівки Темносвітом значно увиразнилася. Нехай зростала не лише та частина, але, вочевидь, саме вона й отримувала всі оті нові й нові магічні досконалості – сідхи. Натомість усе світле в мені у Темносвіті помітно затуманилося. Хоча саме вища сторона мала би підтримати моє повернення. То чи не це протиріччя - головна причина того, що я застряг на нижніх локах? Невже внутрішній баланс мого єства настільки порушено? З іншого боку нагівське отруєння вже ніби минуло. І я досі мав на собі давній магічний пасок, що вказував найближчий шлях повернення саме через Меру. То може не все так зле. І достатньо уважніше придивитися до цієї гори. На її схилах мали існувати й інші входи, тунелі для переміщення. А звідси я міг розглянути її значно краще, аніж будучи безпосередньо при ній. В’язнути в місцевих подіях, якими цікавими вони б не видавалися, зовсім не хотілося. Можливо той чоловік із Першосвіту і знав звідси дорогу, та вона відповідала його чистому сяйву, і тому була поки недосяжною мені. Тому я мав знайти темний шлях місцевих жителів.
Тож я полинув вищим зором уздовж свого магічного світлового паска, що виблискував цього разу срібним променем недосяжної мені волі. Він завершувався високо в Середзем'ї на вході до печер Кайласу, куди я й намагався прокласти дорогу для своєї плоті, та поки безрезультатно.
Тож я не здивувався, коли при самій горі мій зоровий шлях перервався дечим незрозумілим – щільним сяйним клубком енергій, крізь який годі було пробитися. Орієнтовно ця перешкода мала своє енергетичне джерело зовсім неподалік того місця, звідки я вийшов у цю локу. Наблизившись до витоку світла, мій зір ткнувся у самий його центр. І несподівано отримав цілком виразний зустрічний дотик, і який! Це навіть зуміло витягнути з моєї уваги й собі дрібку сили! Тієї ж миті від поверхні гладкої скелі, де концентрувалася ця сила, відділилася світлова куля. Далі вона стрімко подалася в мій бік, точніше, в напрямку долини і храмового міста. І це точно щось таки значило, тож я лише уважно супроводжував її зором.
Понад містом вона пригальмувала і, наче щось вишукуючи, заметалась над кварталами. Відтак над центральною палацовою будовою рішуча подалася вниз. І, проминувши надземну частину, закружляла підвальними переходами, викликаючи подивування й страх у декількох зустрітих сутінних істот. Невдовзі світова сфера спинилася перед зачиненими залізними дверима в якесь приміщення. Відтак ковзнула в замкову шпаринку всередину. Там, в блідому сяйві куцої свічки, я зауважив достатньо молоду світловолосу жінку з малюком років двох чи трьох, якого вона тримала на колінах.
Я роззирнувся уважніше. Мати, бо, схоже, це була саме вона, сиділа з незворушним виглядом на збитому з грубих дошок дерев’яному ліжку, опираючись руками на таку ж грубу поверхню чималого стола. На ньому виднілося плоске блюдце із огарком свічки, а поруч, наче обороняючи цю фортецю, постали маленькі фігурки вершників, виліплені, ймовірно, з хлібної м’якоті. Поруч містилася порожня кружка й більше нічого, за що міг іще ухопитися погляд, окрім лиць матері й сина. Та, на противагу жінці, малюк не дрімав, а пильно глядів у якусь точку попереду. В дальньому кутку стола при кам’яній стіні зачаївся щур, від якого, вочевидь, і захищав своїх іграшкових товаришів малюк. В його руці виднілася хворостинка, і він, певно, махав нею на нападника, коли той наближався.
Та звірка звабила забратися на стіл лише цікавість і можливість погратися. Однак тепер щур, зауваживши раптового осяйного гостя, насторожився. Відтак спритно ковзнувши стіною донизу, потанув у розщелині в дощатій підлозі.
А світлова куля, розміром з дитячий м’яч, зависнувши в кутку біля дверей, лише посилювала свій блиск, виявляючи навколо себе густе павутиння, котре закінчувалося трохи вище зросту малого бранця. Відважний малюк не давав і павукам аж надто розійтися в цьому невеличкому приміщенні - його вимушеному казковому царстві.
Та й сюди з боку підвалу давно ніхто вже не заходив, а їжу й усе інше подавали і забирали виключно з великого, наразі прикритого, отвору в стелі, який містився просто над тим же столом.
Світловий м’яч опустився нижче і став м’яко, грайливо гойдатися. Хлопчик, тримаючи хворостину перед собою, зліз із материнських колін. Його вельми зацікавив оцей раптовий гість, тож і про свою вірну зброю малюк не забував.
Мати поки ніяк не реагувала на все це дійство, вочевидь, перебуваючи в тому ж загальмованому стані, що й інші тутешні невільники. Але для чого було їх тримати у такому стані?
Я придивився пильніше. Райдужні аури їхніх тіл зовсім не нагадували ані бачені мною в істот із Середзем’я, ані в Першосвіті. Можливо ця парочка була з тутешніх людських родів, як отой кремезний муж, що недавно бився зовсім поруч на арені підземного амфітеатру.
Тим часом малюк ледь не впритул наблизився до світлоносного гостя, і якийсь час вглядався в нього. Відтак по-дружньому протягнув до нього долоню вільної руки. І осяйний гість неспішно опустився на неї. Якийсь час вони продовжили уважно вивчати один одного. Та от малюк грайливо підкинув сяйну кулю вгору, потім ще раз. І коли вона вчергове подалася вниз, то вже не затрималася на дитячій долоні, а ввійшла в неї. Він здивовано здригнувся, спостерігаючи, як запроменіла від увібраного спершу долоня, потім вся рука. Сяйво постало і в погляді його очей, і в задоволеній посмішці. Впустивши в себе нічного гостя, малий повернувся до жінки, сів на її коліна, і міцно притулився. І крізь його обійми прийняте світло полинуло і в неї.

4
Мене все це вельми зацікавило і я збирався додивитися, що станеться далі. Але дещо діялося і неподалік від моєї плоті. Тож я переніс увагу з подій в підземній частині міста на ближче навколишнє. Відкрив очі, оглядівся.
Затягнуте хмарами небо не стало світлішим. Та інтуїція підказувала, що скоро світанок започаткує мій черговий день в нижніх вимірах. І нехай я не мав радісних передчуттів, проте надій з кожною сходинкою - локою вгору більшало, зрештою, як і яскравості світла. Саме воно було поводирем і хотілося підготуватися до зустрічі з ним – пройтись, умитись, напитись води.
Я вже був готовий зрушити в напрямку недалекого потічка, можливо саме того, що супроводжував мене ще з гір, та завагався. На цих землях вартувало остерігатися всього невідомого – і в гущавині мій захист втрачав надійність, та й ці води могли, як зцілювати, так і принести щось неждане, наприклад, хворобливе забуття. Бо дивно, що аж так раптово з’явилася спрага, і саме в той момент, коли поблизу знову повторився слабкий рух, і не так на тверді, як знизу.
Я направив туди тонші чуття – і справді, на підземних рівнях зауважив декілька тіней, що віддалялися. Ймовірно, тривали й розшуки утікачів, та я не мав сумніву, що мене теж помітили. Утім, наблизитися їм заважала захисна сфера, яку ті істоти відчували навіть без торкань до неї. Певно тому спробували виманити у лісову гущавину, навіюючи різні жадання. Цікаво, що тільки я це зрозумів, як спрага зникла. Зрештою, як і тіні.
Проте в навколишніх зарослях буття не стихало. І так само продовжували шелестіли недалекі води. Я направився вищим зором у їхньому напрямку і ледь не відразу наштовхнувся на лисицю, котра стежила за мною з-за найближчих кущів. І нехай мряка була достатньо густою, але не для того сприйняття, яким я зараз користався. Тож тепер я ледь не заглядав у її очі. Певно вона щось відчула, бо раптово занепокоїлася і ковзнула в нетрі, сторожко пробираючись у бік струмка.
Невдовзі лисиця вийшла на низький берег потічка. Роззирнулася, принюхалася. Відтак, не перестаючи прислухатися, взялася поспішно хлебтати з невеличкої заводі, де швидкий плин вод дещо заспокоювався. Пиття тривало недовго, бо неподалік в траві зашурхотіло й лисиця миттю взялася до справи. Її тулуб, вкритий у колір місцевого ґрунту темно жовтавим хутром, витягнувся в нечутному, неспішному потягу до можливої здобичі.
Я скерував свій погляд туди, куди й вона, і помітив зовсім не дрібну, і таку ж бо жовту мишу, що якраз затягувала в нору щось подібне на шишку. Мить, і звірок потанув у своїй домівці. Та це не збентежило лисицю, котра спинившись на відстані стрибка, стала шурхотіти однією лапою, та ще й видавати звуки подібні на мишачий пискіт.
І за якусь хвилю з нори висунувся зацікавлений вусатий ніс.
Лисиця притиснулася до землі й приготувалася. Натомість миша видала декілька протяжних пискотів, обачно не висовуючись із нори більше, аніж на пів корпусу тіла.
Невідомо чим завершилася б ця дивна гра, якби раптово десь поруч не почулося виття, схоже на вовче. Миша зникла, лисиця дременула в гущавину. А мій зір полинув у напрямку нового дійства.
Метрах в п’ятдесяти, на іншому боці потічка відкрилася поляна із залишками давньої кам’яної будови. Під зруйнованими стінами яскраво миготів той самий, що і в місцевих хижчинах, вогник. Тільки цього разу лампаду тримала в руках закутана з головою в довгу накидку особа.
В колі світла перед нею, по псячому на задніх лапах, сиділа істота, що вельми нагадала вовка, якби не значно більший розмір і трохи інша будова тіла. Вив саме цей звір, можливо, когось звучи, але, як мені здалося, ще й від болю і злості. Невдовзі його виття перейшло в ледь чутне скиглення, звернуте до людиноподібної особи перед собою. Поодаль виднілося ще декілька варгів, які напружено спостерігали за дійством.
Та воно ледь не відразу й завершилося, принаймні для мене, як стороннього глядача.
Таємнича постать щось прошипіла, розвернулася й подалася вглиб руїн. Звірі ж бо нечутно відступили в темінь, що значно посвітлішала з відходом чи то чаклуна, чи то темного повелителя. Та для цього були й більш природні причини, бо раптово з боку ближнього селища загорлав півень – раз, другий. За хвилю услід першокрику полинуло репетування інших горлопанів. Судячи з того, що ніч завершувалася, це були ті самі треті півні. Як не дивно, перших і других я не чув. Але дружнє волання подіяло – розбуджене сонце таки проявило на обрії ледь помітну бліду смужку світанку. Та попри всі сонячні старання мряка, підтримана нагнаними за ніч важкими хмарами, відступати не поспішала. Горішні світи навряд чи впливали на тутешню погоду, скоріше, сезонний фактор, а ще й присутність стрижня Меру неподалік. Тож я б не здивувався, якби у світі поверхом вище, хмари аж так не затуляли небо, бо всі стекли сюди. Бо ж і самі локи багато в чому нагадували хмари, що інколи здатні були й піднятися вище, змінивши собою обважнілих мирською мрякою попередників. Подумалося, що саме за такої локальної зміни позиціювання й піднялися вгору деякі раси Середзем’я. Дехто навіть звідси. І, судячи з усього, не так давно, якихось півтори тисячі років тому в Бхараті, і біля шестисот-семисот в Цу-Го, нині Чіні. Нехай офіційні стереотипи щедро домальовують додаткові тисячі років різним царствам і народам Середзем’я, проте професіонали обману ніяк не пояснюють, чому в писаних-переписаних часописах тих чи тих країв найчастіше відсутні оригінальні речі і згадки. Звичайно, це можна спробувати пояснити тотальним стиранням, як ландшафтів, так і пам’яті у більшості, - подібне часто стається за всезагальних катаклізмів. Тож і старі зібрання, колекції тонули, згорали і населення змінювалося. Приходив невідомо звідки новий люд, часто настільки одноманітний, наче був зліплений щойно за одним трафаретом. І де їх таких тільки виробляли? Невже теж на нижніх локах? І потім туди приходили писати видуману історію європейські ченці, як то сталося в Чіні, чи сутінні наги, як в Бхараті.
А ще цікаво, який статус мало Середзем’я до початку цієї Калі Юги. В тому, що мені розповідав Деві Тамаз, точних означень я не почув, та й не до запитань тоді, під час суду, мені було. І він поспішав. Але він міг і не знати, що Середзем’я за тисячу років до його народження, могло бути однією з вищих лок, а не серединним розмежувачем, як нині. Це пояснювало би й значну ельфійську присутність, і інші дивовижі.
Я дозволив собі ці сторонні думки, аби спокійніше сприйняти все щойно побачене – в будь-якому випадку воно з пам'яті вже нікуди не дінеться, як і події в обрядовому містечку і в підземеллі під ним. Та, зрештою, хіба всі дійсні події не пов’язані між собою? В тому числі тутешнє із загальним, про що добре відали темносвітні владики. Але хіба вони збереглись? І Князь Велунд не раз натякав на важливі речі, жаль, я його послання розумів не достатньо глибоко. А сам він, схоже, вважав, - якщо я не вхоплюю тематику, значить не дозрів до неї. Може й так. Що ж до зустрітих в нижніх локах істот, то з ними буде дуже непросто знайти спільну мову. Та й чи хочуть вони ділитися правдою – і вищі демони, і змії, і ті, що посередині між ними і людьми? Ті, що й нині неабияк долучені до владного буття в Середзем’ї. Невже хтось із них міг пережити Калі? Хіба один Велунд. Та він натякав, що це його покарання – пережити усіх інших, в той час, як спадкоємці великого минулого безмежно подрібнішали, навіть оті варги. Але Ассуталі, Маганаг, деякі інші істоти, не здавалися юними. І, загалом, складалося враження, що зустріті, в тому числі й тут, наги приховували чимало важливих для мене таємниць. Їхні різноманітні раси, попри обмежену чисельність, жили ледь не на всіх локах. І якщо з ними колись взаємодіяли вищі світлі сили, то так само вони могли знатися і з найтемнішими, бо чим ще були ці торги людьми, як не злом? І поряд із посереднього рівня демонічними істотами, все це патронували й наги. Але які саме? Бо серед звичного люду теж вистачало і явних злочинців, і цілком доброчесних осіб. Тому загалом проти нагів я нічого лихого не мав, а до образів деяких з них ставився більш, ніж позитивно – бо хто ж такі ще Шіва й Вішну, й ряд інших міфічних осіб, як не їхні представники? Та чи їхня правда могла бути моєю?
Мої роздуми, схоже, таки зачепили раніше не затребувані пласти інформації, що зараз просто фізично завирувала безмежним простором, подібним до трясовини. В Євангелії Творця, що розкривалася в мені, тепер про це було чимало – і в раніше немислимих масштабах. І цей океан продовжував і продовжував ширитися навкруги, а я сторожко завмер в його нутрі - і навіть не на острівці, а на випадковій мілині, намацуючи для себе остови буття, більш надійні, аніж все колишнє. Проте, все виглядало, скоріше, навпаки. Подібне, нехай і в значно скромніших проявах, я вже зустрічав. Це були перші миті знайомства з Деві Тамазом, коли він дозволив заглянути всередину свого єства, де на внутрішній поверхні величезної сфери я побачив, нехай і лише знайоме мені, та вкрай безмірне: мирську і загальну природу, міста, будови, вулиці – перед собою, по боках, над головою! Але зараз в мені неначе Всесвіт розчахнувся!
І добре, що його розуміння приходило порівняно неспішно, інакше я б узагалі не дав цьому ради. Та й зі свого боку я не поспішав із усвідомленням таким чином привідкритих глибин буття. Вдома подібне сприйняття йшло б найбільш природним шляхом, і розуміння складалося б значно гармонійніше, бо я був би на своєму місці. А зараз панівне темне в мені й навкруги переважно притягувало сутінну сторону сенсів, усю ту чорну магію, з якою чим далі, то більше зіштовхувався. Та хіба це моя дорога? І куди далі з таким вантажем?

5
Продовжуючи увиразнювати в океані розуміння різні речі, я машинально якийсь час іще переглядав і близьке навколишнє, подивований, як усім нічним дійством, так і простішою магією тутешньої первісної природи, але нічого особливого більше не побачив.
Короткий проміжок між прокиданням півнів і пробудженням місцевого населення, усе ж відзначився й подальшим набряканням світлом захмарених небес. Чимала рівнина активувалася строго відповідно кількості світла навколо - неспішно оживала, звучала, рухалась. З коминів зазміїлися дими, почалася господарська метушня, що перейшла у всезагальні скорі сніданки. Відтак, зі скромних обійсть потягнулася худоба під наглядом пастухів, і в супроводі дитячих зграйок. Більшість люду завертілася ж навколо хат, потягнулася на присадибні ділянки і в поля.
Мені зі свого підвищення було на що поглянути, і зовсім не дивно, що невдовзі побачили й мене. Першими прибігли поглянути, що й до чого в’юнкі дітлахи, бадьорі голоси чиїх спільників сповнили тепер і узлісся. Але саме ці хлопчики і дівчатка, зі своїми широко розплющеними, ледь розкосими очима, вражено мовчали. І не лише вони, але і я глядів так само, вивчаючи їх. Вельми подібні між собою, азійського типу лиця, голови, вкриті однаково чорним волоссям, обрізаним у хлопців під макітру, а в дівчат заплетене в косички, з однаковим, жовтуватим кольором шкіри.
Діти ще з декілька хвилин ошелешено розглядали мене. Потім найсміливіші, про щось перешіптуючись, поволі наблизились, виявляючи вже не лише зацікавлення, але й певні наміри. І вони не здалися мені дружніми. Для них я був явним чужинцем - іншого походження, статури, раси, невідомим бродягою, котрий незваним гостем приперся в їхній край. І щодо таких могли існувати не лише антипатії, а й певні правила. Ця лока безсумнівно містила на собі різнорідне населення, що могло ворогувати між собою, тож існувала дійсна небезпека. Але дітям у будь-якому випадку притаманна цікавість і лише потім увиразнювалося все інше.
Я ковзнув по найближчих сміливцях глибшим поглядом, потім по юрбі юних глядачів.
Дослідники сторожко обійшли мене колом, проте не стали зупинятися позаду, спиною до хащі, повернувшись до тісної своєї групки, в найбільш сприятливому для швидкої втечі місці. А я й далі сидів у тій же медитативній позі, ніби ніяк не реагуючи на те, що відбувалося. Власне, в такій поведінці й полягав мій початковий задум - викликавши до себе максимально можливу увагу, знайти місцевих владик, яким моя присутність стала б на заваді, і котрі б виявили бажання чим швидше позбутися мене суто мирним шляхом.
Недоліки плану були в тому, що я міг очікувати аж надто довго, або зустрітися з крайньою агресією, котра б змусила до стрічних дій. Та подібне могло статися скоріше раніше, аніж по довгому очікуванню і звиканню до мене. Зрештою, нинішній день мав принести головні відповіді.
І події не забарилися. Невдовзі після знаходження мене місцевою дітворою, до мого пагорбу підтягнулися й дорослі, що спершу теж приголомшено вдивлялися і сторожко перешіптувалися. Хоча я не мав виглядати для них аж таким інопланетянином, та навіть магічний ельфійський плащ, котрий набув характерних цій місцевості жовто-зеленкуватих кольорів, не міг приховати моєї, невідомої їм іншості. Проте стан невизначеності не міг для вічно заклопотаних селян тривати до безмежності. Тож невдовзі юрба пожвавішала, бо з найближчого поселення прийшов староста, який хоча й сам неабияк здивувався побаченому, та, як особа наділена більш високими повноваженнями, першим відійшов від ступору. І виразно жестикулюючи став вимагати в люду негайно повернутися до праці, а ще дотримуватися порядку, в тому числі жадаючи подібного й від мене. І нехай він поки лише сторожко косив оком в мій бік, але моя присутність найбільше і нервувала. Його мова, як і висловлювання простолюду, не вирізнялися складністю, й здавалися тільки купою грубо складених коротких складів. Та інтонації при їхньому відтворенні різнилися, як і гучність - особливо з боку старости. Він явно пішов у наступ, розмахуючи руками, й підходячи впритул то до одного, то до іншого. Проте і йому відповідали не менш брутально, посилаючи й на поля, і на пасовища, і це дещо втихомирило владного мужа. Попри спільну беззубо горлову вимову, я непогано розумів почуте. Але сенсу в розмовах було обмаль: тепер тривала суперечка між тим, що спершу робити – зігнати мене з пагорбу, відтак піти займатися іншими справами, чи вчинити навпаки. Схоже староста був найрозумнішим із присутніх, бо втомився сперечатися першим, тож кинув вимогливий погляд на свого помічника, і щось гикнув. Той вихопив з рук одного зі збирачів хмизу чималий цурпалок і, зробивши декілька рішучих кроків уперед, спробував штрикнути мене. Наштовхнувшись на мій невидимий захист, спробував пробити його, проте в якусь мить дерев'яний кілок раптово спалахнув по всій своїй довжині, що змусило зляканого нападника кинути його і відступити в гущу юрби.
Побачене вчергове ввело всіх присутніх у ступор. І знову ж першим отямився староста, котрий, зауваживши неоднозначність становища, із ще більшою наполегливістю узявся наказувати усім розійтися, повернутися до справ. Однак ситуація вже вийшла з-під його контролю. Сільський люд, зачарований подією зі спалахом цурпалку, прагнув продовження видовища, і з подібними ефектами. Все гучніше з розмаїтих горлянок линули пропозиції про те, яким чином зігнати непроханого гостя з пагорбу, та й загалом, як спровадити геть з їхнього благочестивого краю. Тож нехай я і далі вдавав, що попри все перебуваю у медитаційній відстороненості, та зростання агресії юрби вартувало припиняти, не дожидаючись граничних проявів.
Негативного ставлення до місцевого простолюду я не відчував, тож і вартувало діяти максимально м’яко. Нічого кращого, аніж списати все подальше на волю небес, мені на думку не спало - погода була на моїй стороні. Залишалося тільки злегка проштрикнути набряклі не лише млявим світлом, але й щедро назбираною угорі густою парою хмари. І чомусь здалося, що для гарантованого ефекту потрібен дощовий потенціал дещо більший, аніж присутній над головою. І я повів зібраний за гвинтом коркотягу зверху вниз, до землі, невидимий люду вир енергій, затягуючи в нього значно більший круг небес, аніж простір суто над собою.
І таки подіяло, просто на очах потемніло і ледь не відразу задріботіло густим дощовим пилом. Це неабияк стривожило люд. Голоси згадали про період великих злив, котрий нинішнього року, вочевидь, прийшов раніше, аніж завжди. Геть забувши про мене, із якоюсь незрозумілою недовірою, всі присутні вглядалися в небо, ледь не до перших крупних крапель. І саме з ними, кидаючи на мене прощальні погляди, вони поспішили до своїх, вкритих грубою соломою хатин. А дощ дужчав і дужчав, викликаючи вже зовсім панічну втечу люду з полів і, вслід за худобою, з пасовищ. І недарма, бо хвилин за десять він перейшов у бучну зливу – з громом і блискавками, що танцювали просто над моєю головою.
Ого! Невже все це викликав саме я – своїми нинішніми вміннями? Чи то сама Меру послала зараз сюди своїх одвічних небесних стражів, аби змити й мене зі своїх околиць?
Та як би там не було, жодна краплина небесного потоку наразі ще не прошмигнула крізь купол мого захисту. Навіть блискавки, що вдаряли просто наді мною, здавалося, лише додавали мені енергій!
Що ж, залишалося очікувати далі, в тому числі й на послаблення грози. Але ж вона тільки додавала й додавала у своїй потузі. Навколишня твердь помітно набрала води, заповнилися малопомітні раніше канали, що прокреслили її рівномірними прямокутниками та й у хащі завирувало. Я гадав, що це змусило геть усіх добратися до своїх домівок, тому дуже здивувався, коли побачив на узліссі промоклу наскрізь маленьку дівчинку в дивному, як для цих місцин, геть прозорому платтячку. Її обличчя теж було іншого типу, аніж у тутешніх. І шкіра незвично біліла. Та головне, від неї віяло незвично м’яким світлом, якого я не помічав у люду ні в Темносвіті, ні в Середзем'ї, ні, навіть, у Першосвіті!
Дівчинка бачила мене, але наближалася неспішно, не надто зважаючи на потоки води зусібіч. Я, не зволікаючи, ступив до неї і без зайвих слів накрив плащем. Худеньке дитяче тільце здригнулося, відтак довірливо притулилося до мого тепла. Та вже за декілька хвилин дівча перестало шморгати і дрібно тремтіти, і тепер допитливо дивилося на веремію назовні.
Дивно було відчувати поруч із собою таку беззахисність, мимохідь спостерігати, як її платтячко в теплі плаща позбувається вологи, і, заодно, думати над раптовою зміною ситуації. Що би я раніше не планував, тепер, схоже, відійшло в минуле.
- Ти хто? – Звернувся я до неї на місцевій говірці.
Та вона промовчала. Злива гриміла з тою ж затятістю, спинивши увесь хід тутешнього буття, за виключенням стрімкого руху крапель. Залишалося лише очікувати. Зігріте дитя, сидячи під моєю рукою на моєму коліні, задрімало, і дивилося тепер свої короткі барвні сни. Побіжно сприймаючи, я поки зчитав з них лише те, що дівча не звідси. І раніше жила в чудернацькому саду з рослинами, яких я ніколи в житті не бачив. Можливо, це маля привели й полишили діти з селища, або ж навіть її могли підкинули, аби обтяжити мої можливості. Та як би не було, зараз до мене тулилося невагоме, прозоре, ясне єство, доля якого залежала і від моїх вчинків.
Один з її снів був чіткішим за інші – чудовисько, схоже на варга, опустивши пащеку до темної тверді, винюхувало щось у пелені ночі. Відтак, вогняно виблискуючи хижими очима, пройшло зовсім поруч. Проте у видінні я не відчув ні дитячого остраху, ні бажання втекти. Та й зручне дупло в дереві здавалося надійним захистом від усього невідомого назовні. А ще це дерево вміло співати тихі предовгі пісні, розповідаючи в них щось таке, від чого по різному шелестіло дрібне листя на її гілках.
Я виринув із малечих снів, так нічого особливо й не довідавшись. Дощ продовжував періщити жовтаву твердь, покриваючи її гомінким блиском вод. Певно це й нагадало про дещо позабуте назовні - про іншу сяйність, якої я торкнувся в своїй нещодавній зоровій подорожі до Меру. Породжений нею світляк, злинувши до обрядового міста, відшукав у храмових підземеллях полонену жінку з хлопчиною. Відтак увійшов своїм сяйвом у них. Що це значило? Мене потягнуло знову їх побачити. І ніби недавно лише й відірвався від спостереження за ними, а стільки всього вже сталося!
Та перед тим, як вчергове скористатися своїм третім, найвищим зором, я перевірив стан свого захисту, потім оглянув ситуацію на ближніх підземних рівнях. І не помітивши нічого загрозливого, метнувся зором до отої невеличкої в’язничної комірки під головним палацом храмового міста. Але матері з сином там вже не було!
Окуті залізом підвальні двері виявилися прочиненими. Але слідів, куди вони пішли далі, я за всіх старань не помічав. Утім, неподалік із підземної галереї угору здіймалися кам’яні сходини, якими, не довго думаючи, я й полинув поглядом угору. Тут теж було все прочинено. Невелике, перехідне приміщення, що містилося ярусом вище, вивело в сутінний коридор. Він тягнувся й тягнувся попри різні, вочевидь, господарські комірки, аж поки не уперся у вихідні двері, за якими виявився чималий задній двір центрального міського храму, що сусідував із Палацом. Полоненні могли пройти саме цим маршрутом. Але куди вони у таку зливу подалися далі? Попри водовідвід, кам'яну бруківку вкривало широке плесо води. За брамою воно зливалося із подібним тлом затопленої вузької вулички, на яку виходили задні двори інших будов. Я глянув в обидва її боки. Злива була такою рясною, що розігнала й сторожу, й прислугу, чим, вочевидь, скористалися невільниця з дитиною. Й іншого шляху для втечі, окрім як вслід за водами руслом цієї вулички, ніби й не було, тож я майнув нею зором, вишукуючи втікачів, і пролетівши з декілька кварталів, опинився біля міських стін.
Пішою ходою це зайняло би значно більше часу, але жінки з хлопчиком я так і не зустрів. Можливо вони подалися в інший бік, супроти течії. Але розвернувшись, не знайшов їх і там, проте декілька разів зустрілися промоклі охоронці з місцевого дрібнолюду, котрі ховалися у кам’яних нішах грубезного міського муру.
Тоді я піднявся зором над містом і в грозовій сутіні заширяв над ним. Але теж безрезультатно. Певно, вартувало просто перечекати, десь вони таки проявляться. Та мене чомусь тягнуло чимшвидше відшукати цю дивну парочку. Напевно і тому, що не могло бути випадковістю ні приліт до них світної кулі, ні їхнє щасливе визволення і втеча завдяки проявам стихії. Злива і сутінь стали надійним прикриттям для них. Дивно тільки, що наразі виходило, наче саме я це все сюди й накликав. Чи не тільки я? Можливо хтось під моєю м’якою магією приховав і своє набагато дужче втручання?
З цими помислами я узявся озирати околиці храмового міста. Та дивитися особливо не було на що, хіба на розливи дощових вод. Зараз царювали лишень вони, і аж до острівців статичних селищ. Окремо рухався у своїх справах по цій веремії лише самотній, вкритий шкурами, негроміздкий віз, точніше, крита кибитка. Її неспішно тягнули два байдужих до всієї навколишньої суєти вола. Повозка повзла саме в мою сторону, хоча нею ніхто наче й не правив. Виглядало на те, що тяглові тварини самостійно обирали шлях, яким вважали за потрібне рухатися. І ось лише всередині цієї кибитки я й угледів отих, кого шукав.
Цього разу полонянка-мати була при тямі, і злякано притискала до грудей синка, жодним чином вже не нагадуючи себе попередню. Куди лише й ділися її попередня млявість і відстороненість! Певно усе ж її розбудив і спонукав до дій отой світляк, родом з Меру. Я придивився – так, його сяйво досі перебувала в них обох. Можливо воно й вело їх. І невже саме до мене?
Як би не було, крита повозка повагом доповзла до мого пагорбу, де воли й зупинилися. Тепер я вже не мав жодних сумнівів у цілеспрямованості цього дійства. Випадковим чином не могло статися аж стільки збігів. Отже, це щось та й значило, і я був готовий прийняти таку даність. Тому без вагань, тримаючи на руках свою маленьку гостю, зійшов пагорбом донизу, аби привітався із двома загадковими особами в критій кибитці. Жінка і з острахом поглянула на мене, далі на мою супутницю. Кивнула у відповідь на моє привітання, все так же притискаючи до себе свого хлопчика. Він ж бо дивився на нас значно веселіше, і, передусім, на дівчинку.
Що ж, тепер я мав можливість поговорити з ними. Але як тільки присів біля них, вмощуючи поруч і свою дрібну білявку, воли раптово рушили й потягли кибитку далі. І це теж походило на знак. Без сумніву тваринами керувала якась невидима сила, і досить вміло - воли рухалися краєм узлісся залитою потоками твердю хоча й так само неспішно, але цілком цілеспрямовано. Нічого ж іншого, окрім таємничого сяяння, що зірвалося сюди з глибин Меру й зупинилося в цих двох особах навпроти, я не помічав.
Оцінивши таким чином ситуацію, я звернувся до жінки з малим на місцевій говірці.
- Я заблукав у ваших краях. Чи допоможете знайти дорогу звідси?
Світловолоса молодка відразу опустила очі, а от хлопчина, що й далі з цікавістю розглядував нас, оживився. Він торкнувся долонею світловолосої, між ними майнув спалах світла, і за мить все докорінно змінилося.
«- Твоя присутність тут відкрила й мені дорогу.» - Прозвучало в моїй голові. - «І нехай все, що тут коїться радості не додає, але я знову і при тілі, і в рідних мені місцях. Як тобі мої речення, зрозумілі?»
Жіночий голос, що зазвучав межи скронями, лунав чітко, тож настирливе биття зливи по шкіряному покриттю над головами не заважало. Я уважно глянув на молодку. Навряд чи вона зараз усвідомлювала, що хтось говорить крізь неї, та її стрічний погляд значно пожвавішав.
«- Ви заговорили проєвропейською мовою Середзем'я. Вона близька мені. І загалом, це перша після моєї появи на цій лоці, розмова.»
Молода жінка пересадила свого малюка поруч і поглянула на мене.
«- Радий знову користатися нею. Дивно, що все сталося, саме так. Але в цьому і неминучість природного ходу подій.»
Отже, дух, який не лише ввійшов у цю жінку, але й повністю керував нею був чоловічого роду. Цікаво, для чого йому це все?
«- Я бачив, як ви зійшли з Меру, як кружляли над долиною, потім над містом, аж доки не знайшли ув’язнених. Потім я відволікся від спостережень, бо почався цей водоспад. Та ви самі прийшли до мене, що трохи дивно. Як і те, що вашій компанії вдалося легко пройти крізь мури, в яких ні брам, ні дверей.»
«- Якщо ти не проти, можемо поговорити і вголос. Це для мене особливо приємно.»
«- Згоден.» - Мені теж цього хотілося.
- Це добре, що тебе іще щось дивує. - Жінка з насолодою вдихнула повітря і продовжила вельми мелодійним тембром передавати чуже їй речення. - Але ти значно більший за просто мага. Я бачу твій внутрішній обсяг, і він справляє враження. Та ще більше я захоплений з того, що відчуваю, не бачачи. Певно тому ми й знайшли спільну мову, і навіть здатні обмінятися знаннями й досвідом без довгих перемовин, бо тільки так відразу й отримаємо відповіді на всі можливі запитання.
Помітно виснажена, але попри все пережите й досі вкрай красива жінка, дивилася на мене цілком чоловічим поглядом, не приховуючи того, хто зараз нею керував.
- В мені присутні не лише мої таємниці, аби я міг повністю відкриватися незнайомцеві, хоча ваша пропозиція й цілком достойна.
Я з повагою кивнув головою, підтверджуючи сказане, і натякаючи на те, що вартувало би нам більше дізнатися один про одного.
- Що ж, тоді поки гордо залишимося кожен при своєму багажеві і в тутешніх земних реаліях?
- Побачимо, як складеться далі.
Попри очевидну й трохи зверхню, почуту мною іронію, ми всміхнулися майже так щиро, як всміхалися зараз один-одному діти при нас. Малюк вже пропонував дівчинці погратися разом, простягши їй долоню зі своїми хлібними вершниками. Мала взяла одного з них, уважно розглядаючи виріб.
- Як звати дівчинку? – Запитав по хвилі мовчання незнайомець, переводячи погляд блакитних очей на мою малу гостю.
І нехай це прозвучало з уст симпатичної жінки й вельми ніжно, та я продовжував бачити перед собою суто сяйну сферу духа всередині неї, і не збирався піддаватися підсвідомим рефлекторним чоловічим зацікавленням. Одначе, запитання було слушним. І нехай я вже дещо дізнався зі снів малої, та зараз іще раз торкнувся її тонкими чуттями, сформувавши запит, щодо неї самої. Й дитя пішло назустріч, і подумки пригадало голоси, що зверталися колись до неї. Там було декілька імен, і я взяв одне з них.
- Еля.
Мала білявка запитально підняла погляд на мене, але й відразу повернулася до гри, в якій вершник в руці хлопчика супроводжував подібну вершницю в її руці. Вони обоє видавали звуки цокання копит, якісь додаткові емоції, але обходилися тільки цим.
- А вас як величати? - Запитав я у відповідь.
- Це ти до прекрасної дами звертаєшся, чи до мене? – Цього разу світловолоса посміхнулася цілком по-жіночому.
- Залюбки познайомлюся з вами обома. – Я злегка розвів руками, виказуючи згоду на прийняття усіх варіантів.
- Колись я був знаним, як Бала. І був сином великого властителя Талатали, як звати цю локу. Хоча зараз перед тобою тільки продих духу Бали. Ти ж розумієш ці всі перетворення? – Погляд співрозмовниці знову потвердішав.
- Певно остаточно зрозумію, коли особисто пройду подібний шлях. – Я не хотів наразі відхилятися від основної теми. – Але в загальних рисах, так.
- Добре. А наша мила парочка - це близькі спадкоємці тих, що не так давно прийшли сюди з вищих Земних лок для порятунку Талатали. Ти ж бачив їхнє природне сяйво?
- Так, воно відчутне, хоча вони, схоже, вже поріднилися з місцевими.
- І не простими місцевими! Тож я тому і зміг їм допомогти, бо знаходжу в них і дрібку своєї колишньої крові. Поступили з вами нинішні правителі цих країв недобре - так, Сільвестре?
Жінка ніжно провела долонею по головці малого.
- Хазяйку пристанища мого мандрівного духу звати Гайа, Сільвестер - її син А ти – Світовит, так?

6
Певно що так, хоча на це я ще не звертав достатньої уваги, проте і з усвідомленням себе під старим іменем вже відчувався певний дискомфорт.
- Можливо, утім, приємно користуватися й тими іменами, з якими встиг зжитися.
- Там є ще імена, але вони приховані.
Отже, Бала, Гайа і Сільвестр, чудово. Образи жінки і її хлопчика стали більш відкритими, та й рівень довіри до духу з надто вже відомим для тутешніх місць іменем значно підвищився. Тож я не став ховати, що в мене і як.
- Я повертаюся в Середзем’я з найнижчих лок. А з Елею щойно тільки й звела доля. Дівчинка ще не встигла нічого мені повідати про себе, тільки й бачу, що вона нетутешня.
- Неймовірно світле дитя. Нам усім пофортунило познайомитися з нею. Хоча її життєві обставини і вкрай непрості, та дитячі неприємності вже позаду. – Жінка вдихнула-видихнула. – Але як бачу, вона спілкується лише подумки.
- То ви знайомі з Єлею? – Звернувся я до духа Бали.
- Дуже коротко. І хоча я і не уповноважений розкривати цю історію, але поява дівчинки для тебе чудовий знак. Та ми про неї ще поговоримо.
- Це від чогось залежить?
- Тільки від наших подальших домовленостей. Але поки про ситуацію. Ти ж помітив, що тут нині коїться?
- Чистий жах, хоча поверхами нижче не краще.
- Що поробиш, друже, - така вже Калі-руйнівниця. Але мені також боляче, що моє священне колись місто стало ринком невільників і центром розпусти. І якби лише це. Я зауважив надто багато прикрих речей, поки облітав цю територію. Так не мало бути.
- То Калі Юга винна?
- Цього разу все складніше. Прикрий збіг незалежних обставин. Мені розповідали в юності, що дуже давно подібне вже ставалося, хоча й причини були дещо іншими. Тож надія на повернення істинного ладу є.
- Ви особисто цим займетеся? – Дещо іронічно, аніж личило в таких обставинах, поцікавився я.
Але мій співрозмовник цього не помітив, чи сприйняв дещо інакше.
- Спробую, коли моє нове «я» сформується, а шлях до його становлення довгий і досить непростий.
- Отже знаменитий Бала вже не повернеться в колишньому вигляді?
- Двічі в ту саму річку, не вступити. Ти ж розумієш - ніхто безпосередньо не перероджується із себе вчорашнього в себе наступного, - приходить новий дух з особистого джерела. Бала нині - джерело, а я його продих сюди. І це наше продовження в новій плоті, в нових обставинах.
- Сподіваюся, це обернеться славним шляхом.
Останнім часом я довідався чимало такого, про що не міг і мріяти раніше, і, схоже, це був далеко не кінець моєму розумовому розширенню, та зараз я прагнув займатися не лише цим.
- Як вчасно ми познайомилися, Світовите. – Задумливо протягнув дух Бала. - Отже, я допомагаю тобі зараз, а ти потім моєму росточку, а значить і всьому цьому чудесному краю, що нині в такій біді.
- Підсоблю чим зможу. Хоча зараз навіть собі не дуже помічний. – Я розвів руками. І взявся уточнювати тему розмови. - Але куди ж нас тягнуть ці два чотириногі добродії?
- Якщо домовленості укладені, то в світле майбутнє! – Погляд співрозмовниці сяяв. – А наші воли воістину добродії! Коли я вивів Гайю із Сільвестром знаними мені з минулого життя дорогами, ці достойники відповіли на мій поклик першими. Тож благословляю їхні єства на переродження надалі славними воїнами мого роду. А везуть вони нас до таємного проходу в горах, за якими вільна-вольниця нашої локи. І найпершими будуть краї, звідки тутешні злодюги Гайю і її сина й викрали.
- То наш шлях не буде вкрай довгим?
- Ні. А ще й не так далеко звідси в пошуках зниклих рідних, якраз десь за цими скелями просувається один із пошукових загонів, там і наші близькі родичі. Сподіваюся на скору зустріч.
- Але волами це не один день шляху?
- Це не проста дорога, а швидша за інші, хоча тут вона і єдина, тож не хвилюйся за нас. В мене обмаль часу, маю чимшвидше прийняти своє тутешнє покликання. Невдовзі впаду сім’ям у лоно цих земель. І як воно у всіх тілесних стається, поступово втрачу теперішнє усвідомлення себе, забуду навіть джерело походження. Тож ти обов'язково розкажи тому, в кого я втілюсь, як прийде час, про Балу! Недарма ж доля звела нас! Зрештою, через це і чарівна Еля з тобою.
- Отже й ця шалена злива – не тільки моя заслуга. І щодо нашого дівчатка досі чимало не зрозумів.
- Додаючи свої скромні сили до твоїх, ми разом дещо пришвидшили настання сезонної негоди. Та й потрібно було, користаючись нагодою, чимскоріш звільняти полонених, їх бо тримали тут, аби захопити й рятівників. А ми зруйнували ці наківські плани .
- Я так і відчув. Але кого ти звеш наками?
- В давні часи одна нагівська раса потрапила під вплив ряду світлих істот з найвищих вимірів, чиї діяння привели цей всесвіт до великих проблем. Як наслідок, почалося його захоплення чорнотою. Можливо ти й сам про таке чув?
- Не так багато. Але до мене долинуло, що вихід знайшовся – із розширенням по низах і зменшенням по висоті.
- Так. І це вкрай не сподобалось потаємним винуватцям тих подій, які й вирішили за будь-яку ціну повернути свої колишні обсяги. Цих старців звикли звати архонтами.
- То вони й розділили нагів?
- Наги й так поділені, проте вони воліли залишатися в природі речей, а не бути інструментами чиєїсь вищої волі. Так ось, один із родів прийняв спокусливі пропозиції від архонтів, і під їх впливом подався небезпечним шляхом, все дальшим від природи. От вони і звуться наками, або анунаками
- То я тут зустрівся саме із анунаками? – Ошелешено пробурмотів я, згадуючи все, що відав про цей феномен, хоча знав небагато.
- Так, присутності справжніх нагів я не відчув. Але я давно покинув ці краї, тому можу помилятися в нових реаліях. Одне знаю точно, наша Еля стане помічною у вашому спільному поверненні додому.
- То ти нас тому й познайомив?
- Саме так, мені теж потрібна допомога, яку ти й пообіцяв.
- Але, усе ж, звідки Еля?
- Це складна тема, а ти й без того обтяжений. Та як мені відомо, твоє завдання – повернутися в Середзем'я, там усе проясниться і з Елею.
- То я маю взяти її із собою? І як крихітка допоможе в цих обставинах?
- Ти ж нині не здатен піднятися стволом Меру, так? – Відповів запитанням на моє запитання дух Бали.
- Поки не знайшов продовження шляху. Пробував там, куди прийшов знизу. Щось заважає подальшому вознесінню. Напевно існує й інша можливість повернутися додому.
- Чому ж ні, але не всі шляхи нас влаштовують. І не все, що колись працювало, є помічним нині.
- Але знесення ще можливе, і що для цього потрібно?
- Спершу зрозуміти причини, які штовхають до довгої дороги - і вони суто в тобі. Значить, вартує уважніше поглянути на себе. Ти ж і сам це розумієш. Тож поки не досягнеш тим чи тим способом потрібного внутрішнього стану – вище не підіймешся.
- Мені досі заважає нагівська отрута, якась їхня позначка, вони про це мені говорили. Чи є іще щось? І до чого тут Еля?
- Світовите, ти ясно бачиш зовнішнє, але не надто уважний до обсягу свого єства. А я гляджу на нього зі сторони і, принаймні, контури помічаю. Бала бачив чимало подібного в цьому світі, бо ж усі єства влаштовані однаково. - Дух поглянув на мене лукавим жіночим зором. – Тож бачу тебе зараз чорною горою з освітленою хатинкою на вершині, а вище, лишень купа хмар.
Он як. В мене самого були схожі підозри. А коли все і справді так, то подібне обтяження пояснювало мої невдачі зі швидким поверненням. Все це результат мого розділення. Як і поява нового мого імені, що відповідало змінам в сутності. І ці внутрішні пертурбації й приховали моє єство від друзів - мене ж шукали за старими атрибутами.
- Але я себе не відчуваю аж таким темним чином! – Я спробував більше дізнатися від Бали про себе нинішнього.
- Ще б пак, кордони твого єства достатньо просунуті й вгору. Проте нижня частина цього обсягу зараз заповнена, а горішня – спорожніла. Наче там було щось, чого тепер немає. - Гайа похитала головою. – Але ж цікаво, що там містилося, не скажеш?
- Сам не дуже відаю. Але я справді був розділений у собі й упав на дно земної безодні, - аж до змій чи там нагів, де й застряг.
- Співчуваю. То розповіси, як вибрався звідти.
- Але для чого тобі це, якщо ти скоро і так усе забудеш?
Це, ясна річ, було ще те запитання. Та дух не затримався з відповіддю.
- Я зараз іще поруч зі своїм джерелом. Тож сказане тобою не зникне, а потрапить до того Бали, котрий жив на власній лоці Темносвіту, і за потреби відповість мені завтрашньому, якщо я буду того гідний. Тому, якщо ми на одній стороні, є сенс ділитися уміннями й знаннями.
Що ж, нехай. Я і так вже передавав свої окремі згадки вищим нагівським жерцям. Тож мав підготовлений інформаційний зліпок, до якого додав тепер ще й зустріч із самим Маганагом. Чому б не поділитися цим і з Балу. Відтак за якусь мить я вже тримав на простягнутій долоні невеличкий кришталик зі своїми пригадуваннями.
З очей Гайі вискочив промінець і торкнувся мого кришталика, і той відразу потанув.
Обоє дітей з цікавістю відреагували на таке таємниче дійство. Певно, очікуючи на продовження, не відривали очей від нас.
- А Сільвестр зараз під твоїм впливом? – Звернувся я до духа Балу в жінці.
- Вже ні, я повністю перейшов у Гайю, з неї і народжусь менше, аніж за рік.
- Звідки така впевненість?
- Вона скоро побачить свого чоловіка. Тож у Сільвестра невдовзі з’явиться помічний в забавах улюблений братик.
- Он як. Тож чим здатна мені допомогти Еля?
- Не лише вона, я теж. Ви обоє повернетеся до того місця в остові Меру, де ти своїм чудернацьким зором зіштовхнувся із продихом Балу. Звідти, сподіваюся, ви удвох і здійметеся. Головне, міцно триматися один за одного. Та і я підсоблю, надам помічний кришталик.
Я не зовсім розумів, яким чином все запропоноване здатне виправити ситуацію з моїм важчезним темним обширом, але почуте вже нагадувало реальний план дій.
Поки я пробував собі уявити деталі, яких наразі не вистачало, Гайя знайшла серед купи різних речей поруч з нами бурдюк з водою, і мішечок із фруктами. Відтак, взялася напувати й пригощати дітей, заодно і мене. І хоча я скоштував соковиті плоди виключно з цікавості, та у всіх інших апетит був значно виразнішим.
Якийсь час ми їхали мовчки, злива все так же стукотіла в покриття кибитки, але всередині було сухо. Та й дорога під колесами, нехай і вкрилася водою, та досить помірно. Потоки переливалися по обидва її боки в спеціально облаштовані ще в сиву давнину відвідні канали. Низькі гори поволі розступалися й високі скелі, здавалося, ставали все вищими. Діти, поласувавши фруктами, повернулися до гри, а дух Балу до розмови зі мною.
- Дивовижна історія. - Задумливо промовили вуста Гайі, вочевидь, маючи на увазі мої згадки про митарства на дні земних лок.
- Я ще не мав можливості повністю те все осмислити, хоча й пережив кожну мить.
- Ясна річ, а ось я зустрів там декого з колишніх своїх знайомих. Передусім, царицю. Жаль, що з нею це сталося. Тобою, безсумнівно, скористалися, та Маганагу не просто буде знайти справжніх винуватців. – Дух Балу підняв на мене блакитний погляд очей Гайі, але тільки для того, аби побачити, як я відреагую на його наступні слова. - Отже, Ассуталі перед смертю просила наглянути за її спадкоємицею, та й допомогти молодшій зміївні повернути втрачене зі смертю матері. Це можуть підтримати старі роди, якщо ти підеш їм назустріч.
- А повинен? Мені лише їх не вистачало.
- Опору на нагів обирали і найвищі сили Всесвіту.
Що ж, із цим я не міг сперечатися.
- Побачимо, як піде.
- Але є одна суперечна річ, яку ти зронив сім’ям сумнівів в голівки чималої кількості юних зміїв. Якесь найвище послання, котре ти вивів зі своєї пам'яті.
- Там лише чисте сяйво, я подумав - їм воно не зашкодить.
- Як сказати. Вони ще замалі для високого, але ж послання їм і розкриється не відразу. Я правильно зрозумів?
- Я теж на це сподіваюся.
- То може й мені таке зерня істини не зашкодить?
- Чому б ні? Але я здатен запропонувати тільки те, що розкрите в мені. А повноцінне послання - що згодиться кожному, залишилося в Середзем’ї.
Мені знову пригадався той момент в печері Кайласу, коли я, сидячи поруч із юним Маті, витягував з плаща футляр із кільцями послань, бажаючи передати йому разом зі своїм досвідом і копію вищого розуміння. Та в останню мить це видалося надмірністю. Схоже, я тоді, перебуваючи в стані близькому до безпам’ятства, опустив футляр на кам’яну долівку, де він і залишився. Та може то й на краще, бо на відміну від магічного кинджалу на моєму поясі, маленька скринька для оригінальних кілець пам’яті не мала дару невидимості, й могла на земних низах потрапити в погані руки.
- Я радий і простішому дарунку. – Погодився мій співрозмовник. – Але згодом, коли виросту в плоті, понови його в мені.
Тож я знову протягнув кришталик пам’яті з усім досяжним мені з послання Творця. Нехай подібні кришталики містили не до порівняння менше активної енергії, аніж первинні кільця, але й вели себе значно м’якше.
Промінь з очей Гайі і цього разу точно торкнувся блискучого камінця на моїй долоні, визвавши нову хвилю дитячого зацікавлення.
Та, коли все завершилося, кришталик не потанув. Це здивувало мене.
- Я прийняв твій дарунок, натомість залишивши свій. Розкрий його для себе в мить переходу, там оте, що ненадовго стисне обсяг твого темного простору. – Дух Балу всміхнувся разом із Гайєю. - Сподіваюся, подіє. Та не затримуйся дорогою - в Меру чимало спокус, а мій допоміжний вплив короткочасний. І пам'ятай, ти надто обтяжений темрявою для світлих місць, можеш провалитися нижче. Будь і вдома обережним у стосунках із темрявою, яка виглядає часто й вельми осяйною.
- Дякую, буду обережний. Діятиму швидко й обачно. Але як далі бути з дівчинкою?
- Дивно, що ти це запитуєш. Я вважав, ти тонко розумієш долю і її пропозиції. Бачу, що твоє і її майбутнє – достатньо близькі між собою.
Мені здалося, що дух дещо не договорює.
- Подібні тобі духи бачать майбутнє?
- Загалом, воно однакове для всіх, деталі різні. Просто дивно, що з таких дрібничок складаються такі різні ситуації.
Я не збагнув, що дух мав на увазі. Та вирішив перевірити його слова.
- Тоді виходить, найвище послання, від Творця, теж стосується лише дрібничок?
- Хіба ні? Все основне вже зроблене, ми ж вчимося складати й вирішувати ситуації.
- То це все, чим займався Бала за свого життя? І тепер не шкодує?
- Шкодує. Та в тому й справа, що в стані земного забуття, чи там – земного служіння - на перше місце виходять не ті речі, і на тонкощі, суттєві дрібнички не звертаєш уваги, думаєш про велике, шо нібито залишиться тут після тебе. І найчастіше попадаєш в омани.
- То що Бала тут по собі зоставив?
- На цій лоці жив його батько, Балу дісталося значно веселіше, вище місце. І на жаль, він не досяг правдивого успіху. Залишив по собі не найкраще з того, що міг би. Тому і кидає зернятко свого духу в плоть для нової спроби.
Я знайшов уже в своїй пам'яті дещо про Балу, та не знав, як до такого поставитись.
- Балу, здається, залишив по собі повний набір сідхів?
- У тому й річ, що ні. Правдиві сідхи дав Аді-Йога Махадев, а Балу відтворив їх як містичні ілюзії, що здатні ввести будь-кого в оману. Тому і в Красенсвіті, колишній Аталі, збудувалося чимало ілюзорного, що потім зникло.
- Але і батько Балу займався ілюзорними справами.
- А хто нині на Землі поза навіяними ілюзіями? Але вище ілюзії зникають. - Гайя підняла палець вгору, вказуючи на небо. – Тож я тепер і за Балу, і за його батька маю знайти тут істинне, а не ілюзорне.
- І що це? – Мене вкрай зацікавила ця ситуація.
- Мале завжди найменш ілюзорне, тому я і говорив про важливість дрібничок, а позбутися ілюзорності у великому мало хто зміг, та спробувати варто.
- То ти спробуєш стати новим, справедливим властителем Талатали, чи загалом Темносвіту?
- Ні, я ж пояснював, що влада, сила – це омана. Спробую обійтися без цього. І ти мені допоможеш.
- Я з Нагалоки з трудом вирвався і, обтяжений тьмою, не здатен повернутися додому. А ти передімною ставиш такі завдання.
- Ти вже проминув Паталу, Магаталу, Расаталу, перескочиш звідси і Суталу, Віталу, Аталу, чи як вони нині називаються.
- Сподіваюся. Але ти вважаєш, ми всі тут досі в омані?
- Колись омана виглядала веселою, грайливою, повною насолод, в яких можна було жити дуже довго, й наче щасливо. Та поруч існувала й дійсність, яку не помічав до останнього. Але вона зустрічала кожного по повній втраті плоті.
- То ти зараз здатен відрізняти на Землі ілюзію від дійсності? Що бачиш нині тут?
- Тільки те, що зло набрало виняткову силу, а світла не вистачає. І оманливість вже не робить нікого щасливим. Важкий дурман Калі проминає, але що натомість? Можливо знайдеться пояснення в твоєму вищому повідомленні. Я вже дійшов у ньому і до шарів тутешніх налаштувань, залишених попередніми Творцями. Раджу і тобі звернути увагу на них, там чимало важливого, хоча наскільки нині дійсного?
-Це вже коли чимшвидше повернусь додому. Утім, ще вчора ці слова для мене звучали б дещо оптимістично. Та й зараз теж. Але мене здивувала місцева природа - вся ця фауна і флора. Це ілюзія чи ні, бо все природнє тут веде себе тим чи тим магічним чином. Так було й раніше?
- В природі всі сідхи правдиві. На нижніх локах вона завжди проявляла себе щедріше, аніж у Середзем’ї, чи у Сяйносвіті. Правдива магія – це дещо з більшої, нехай і невидимої, зовнішньої дійсності, а ілюзія – це використання внутрішніх, особистих налаштувань.
- Але склалося враження, що тутешня природа проявляє більше розумності, аніж на вищих поверхах.
- Багато джив із вищих лок опускаються сюди, знаходять собі прихисток і в тваринах, і в рослинах, і впливають на них.
- Але ж вони не можуть замінити собою нижче єство?
- Здебільшого не можуть, але якийсь час проявляти себе, як додаток, здатні. Найчастіше це обтяжені неуспіхом дживи, які через це не повернулися до своїх первинних джерел, і стали на окремий шлях.
- Цікаве поєднання. Я не мав часу з’ясовувати, що і як з цим усім. Але як можливо оминути те, що призначено природою речей? Хіба не всі повинні проходити очищення Чистилищем після свого забруднення?
Я дещо зумисно вдавав, що аж так незнайомий з цією темою, але цікавили погляди цього духа, котрий стверджував, що перебуває в дійсності, разом із тим, заполоняючи собою Гайю. Як на мене, він мав бути не просто духом, а якоюсь формою із різноманіття джив. Але і я, коли плавав в океані то з рибою, то з китом, певно таки являвся до них просто духом?
- В житті вищому немає насильства. Воно проявляється лише, коли йти в протилежну розвою життя сторону. Тож і після смерті можна упасти забрудненою дживою дуже низько, де страждання ще важчі, аніж у Чистилищі. Балу обрав свій шлях.
- То ти його дух зараз чи джива?
- Дух, що обростає душею на новому місці. Це стається просто зараз.
Якийсь час я розмишляв, відтак не міг обійти важливого питання.
- То в якийсь момент тобі треба остаточно приземлятися.
- Зараз я ще у свідомості свого джерела, я ще Бала. Та, як і казав уже, це ненадовго. Тілесність далі приховає від мене ледь не все. Тому не затягуй моє майбутнє просвітлення.
- Тоді підкажи мені, в чому головне Призвання Бали? У випадку вдалого збігу обставин, до чого саме скеровувати тебе.
- Це Призвання існує, я зараз відчуваю його, але не можу тобі його чітко розкрити, бо це як музика, як мій простір, нехай завдання в цілому одне й те ж – он як у Елі на цю мить: піднятися вище, й рости далі. Тож якщо твоя ласка - додай мені за наступної зустрічі світла. В мене будуть всі інструменти для його сприйняття.
- Якого саме світла? Бо тут бачив і променисту віману і сяйний тризуб, але ж це хіба не вироби, котрі призначалися сутінним істотам?
- О, ти їх знайшов. З ними дійсно не просто. Але Махадев зумів сяйне сутінне використовувати, як осяйне світле, бо й темного походження речі не вищі за внутрішнє світло. Проте, вони здатні напускати оману, вводити в залежність від себе і найсвітлішого. До твого відома, так виникли й архонти. Тож принеси, коли подорослішаю, світло, від якого моїй темряві буде боляче!
Я лише погойдав головою і в задумі машинально слідкував за дітьми, в котрих наразі до темряви був природний імунітет.
Кибитка в’їхала в невеличку ямку, що легко стрясонуло нас усіх і вивільнило мене з розмаїтих роздумів. Я оглядівся: за розмовами ми дібралися аж до підніжжя високих скель, де дощ значно послабшав. Та й ліс залишився позаду. Як це могло статися, та ще й за такої негоди? Воли ж бо рухалися неспішно, та ще й вкритою водою дорогою. Ось і зараз плелися, та вже зовсім кудись на манівці, тягнучи воза по дрібних кам’янистих розсипах.
- Ми якось надто швидко добралися сюди. Це якась магія?
- Ні, прихована дійсність, колись вміли прокладати швидкі дороги. А зараз майже всі користуються повільними. Та вже настав час нам розставатися. Ви з Елею йдете звідси просто до Меру і найнижчим підземним шляхом. Так безпечніше. Потім підійметеся до місця, звідки я вилетів. Там побачиш вхід і подальший шлях. То вже не забувай заглядати час від часу до Гайі і її синів. А років за десять передай молодшому брату Сільвестра, себто мені, оцей перстень.
Гайя протягнула руку з прозорою подушечкою, в якій виднілися хитросплетіня тонкого білого металу навколо чималого симпатичного смарагду.
- В ньому ланцюжок, що пов’язуватиме в мені далеке минуле із сучасним. Це важлива додача до того просвітлення, яке ти мені принесеш.
- Дякую за довіру, Балу.
- Хай складеться доля!
- Саме так. Але маю останнє питання про Рій. Як йому протистояти?
- Хіба є інший шлях, аніж власний розвиток згідно природи речей? Коли кожен на своєму місці, тоді й рій на своєму.
- Але ж як нам діяти саме зараз?
Гайа з раптовим здивуванням глянула на мене, відтак її погляд знову змінився. Вочевидь, дух дійсно слабнув.
- Ти до відповідей значно ближчий, аніж я. Та й Рій і анунаки, як я встиг помітити, навряд чи найбільша загроза тобі. Але вже пробач, я втратив чимало енергії, домінуючи над єством Гайі, маю відходити з переднього плану. Тому до зустрічі, колись!
Воли зупинились. Принишклі діти, котрі вже достатньо набавились, прощалися поглядами. Я погладив кучеряву голівку Сільвестра і пообіцяв йому, що ще зустрінемось. Відтак зіскочив на твердь, підхопив Елю. Воли рушили, зашурхотіли дрібні камінці під колесами. Сидячи на моїх руках, дівчинка задумливо проводжала поглядом кибитку зі своїм новим другом.
«- Елю, тобі сподобався Сільвестр?» - Я спробував знайти спільну мову хоча би подумки.
«- Так.» - Пролунало в моїй голові.
«- Тоді ви ще обов'язково зустрінетесь.»
Та цього разу дівчинка нічого не відповіла. Ми стояли і гляділи аж доки повозка не зникла в ледь помітній навіть зблизька розщелині, яку так вдало приховували стіни величного скельного масиву. Попереду на них чекало продовження звичного їм раніше життя, та й з новими додатками. А нас, як я сподівався, ждало швидке повернення до своїх країв.

7
Перед тим, як пірнати в підземку, я присів на чималий валун і, посадивши поруч дівча, спробував поговорити з нею про різні її потреби. Розуміння нової дійсності в значній мірі повернулося до малої. Вона ледь не відразу підняла найголовніше питання, певно й тандем Гайі і Сільвестра спонукав до цього. Вона із усією серйозністю запитала, і все так же подумки, чи допоможу відшукати її маму. Я пообіцяв, що ми здійснимо це, але спершу повинні піднятися значно вище, звідки світ виднітиметься краще.
Відтак узяв її на руки, прикрив плащем, передав потрібні вібрації її єству і плоті, і ми пірнули вниз, плануючи опуститися аж до самого тутешнього дна підземки. Я міг і приспати її, аби не вантажити новими випробовуваннями, але вона мала жити далі в цьому, непростому земному світі, і знайомитись із ним попри всі труднощі.
Проминувши два замшілі рівні, ми дісталися такого ж дна. Жодних льодів і снігу і порівняно близько до поверхні, що не надихало. Тим не менше, кожен мій крок зараз викликав швидкий рух нагорі. Тутешня легка прохолода бадьорила, але напруження чуттів не покидало мене. Як і завжди, в підземках видимість угору була краща, аніж по сторонах, а десь неподалік проходили шляхи, котрі пов’язували місцеві розбійничі осередки із віддаленими, тому вартувало проявляти крайню обережність. Тож я спершу подався уздовж кільця скель, в центрі якого і знаходився остов Меру, плануючи наблизитися до нього трохи збоку.
Йшов досить сторожко, синьо-зелені мохи гасили звуки, та, на жаль, досить довго зберігали сліди. Та з іншого погляду, я міг завчасно помітити чужі відбитки, які вказували б на небезпеку потрапити в місця обходжені тутешніми істотами. Але поки в очі нічого подібного не кидалося. Втім, видимість в три-чотири кроки не дозволяла почуватися спокійно. А ще ж додавалася і дощова сутінь нагорі. Та настрій був піднесений, усе ж – я мав надію невдовзі вибратися звідси, тож хотілося ледь не бігти. Натомість я зупинився і спробував оглядітися – в мене тепер ж було значно більше засобів для розумнішої поведінки, передусім, - вищий третій зір. І судячи з пояснень духу майбутнього нащадку Балу – цей інструмент міг належати і третій моїй цільності, що розгорталася у більш високих сферах. А той, хто вийшов з мене при розділенні й наразі перебував десь у вишині, міг поділитися і зором, і додатковим захистом. Хіба це не щось схоже на досконалість в дарунок? А раз так, то і я міг долучитися всіма своїми скромними засобами до чогось значно вищого, складаючи разом дещо нове, незнане?
Подібне вільнодумство не заважало мені озирати навколишній простір, але відволікало від керування вищим поглядом. І я зосередився.
Простір до Меру виглядав вільним, ось тільки з боку околиць міста на вищих підземних рівнях все складалося інакше. Внизу, під людськими поселеннями на поверхні, спостерігалося чимало темних осередків, можливо, кубел напівтвариних істот, вовкулак, чи інших. І там зараз царював ще той гармидер. Якийсь рух відбувався і в тому напрямку, звідки ми прийшли.
Ймовірно, отямившись, темні стражі помчали вслід за Гайею і Сільвестром. Але рух поширювався і в інші сторони. Тож нам вартувало значно прискоритися й проскочити до Меру першими. Я кинув погляд своєї вищої аджни і в бік кибитки, проте не помітив її. Дорога, якою вони рухалися крізь кільце скель, була прихована навіть для мене. Та й дух колишнього тутешнього владики Балу міг використати свої особливі уміння. То вже потім придивлюсь уважніше, що з ними і як. А зараз я ще додав у швидкості, вже й не глядячи по сторонах, хіба лише під ноги.
Тутешній остов магічної гори швидко наближався. Долина з містом залишалася зліва, та звідти в мою сторону вже притьма рухалася пітьма, і не лише звідти. До того ж, на підступах до Меру, дно підземки значно підтягувалося до поверхні, і ось над нами вже був лише один рівень, яким, в основному, і ганяла тутешня нечисть. Але ми їх ще випереджали. При самій горі дно піднялося ледь не до поверхні, і вже не служило прихистком, та й невдовзі зовсім обміліло, й довелося вийти на поверхню стрімкого схилу, та вже зовсім близько від потрібного нам місця.
Не дивно, що нас помітили. І добре, що рух слідом спостерігався лише позаду. На самій горі якихось фортець чи сторожок із хижими дозорами ніби не було. Здіймання давалося непросто, дощ не стихав, підйом був мокрим і слизьким, і я остерігався підковзнутися, чи перечепитися, сповзти донизу разом із дівчатком, котре, сторожко вдивляючись назад, тісно притискалося до мене.
Мені не складно було знайти місце, з якого нещодавно була вилетіла сяйна сфера духу Балу. Це була непримітна на перший погляд печера, вхід у яку виднівся вже зовсім поруч, нехай останні метри і довелося ледь не повзти. Десь справа, значно нижче, залишилося місце мого прибуття сюди, з отими несподіваними знахідками в підземці. Напевно, я міг більше розпитати в духа про них, але не склалося. Та й в цілому поки було не до таємничих артефактів - невеличка пройма, до якої вів мій внутрішній навігатор, замаячила просто перед нами. Навряд чи я сам відшукав би її без сторонньої допомоги. Але те світіння на схилі Меру із подальшим польотом сяйної сфери міг побачити не лише я, хоча і користався тоді суто третім, вищим зором.
Я зупинився, віддихався, приглядівся. Пройма в скелі була досить вузькою, та ще й похило вела кудись углиб. Та відразу за природно замаскованим входом, все подальше виглядало наслідком роботи неабияких майстрів, бо геометрія і ступінь обробки кам’яних стінок вражали. Хоча далі пологий спуск приводив у чималу камеру, сповнену хаотично розкиданих різних речей. Але жодних загроз там не відчувалося, тож спершу я, а відтак, на моїх плечах і Еля, ми й ковзнули туди. Гора Меру миттєво огорнула нас внутрішнім своїм теплом. Протяг хоча й відчувався, але без тої, зовнішньої сльоти. Спустившись, я роззирнувся вже цілком звичним чином– приміщення кубічної форми перебувало в ідеальному стані, ось тільки знизу в кутку виднілася діра, звідки сюди і вривався вітерець. Схоже, її пробили грабіжники, котрі потім і перевернули тут усе догори дригом. Нормальний вхід сюди був перекритий, а таємний вони не знайшли, тому й пробивалися найбрутальнішим чином. Але що вони тут шукали?
Я взявся приглядатися більш уважно. На одній зі стін помітив приховану під малюнками тонку лінію периметра великої брамної пройми, наразі глухо зачиненої гладкою, вкритою розписами, плитою. Насичені різноманітним дійством картини на стінах і стелі підтверджували здогадки, що тут було саме те місце - упокоєння колишнього владики Талатали – божественного Майі. Але попри розкиданих різних: дивних і звичних для подібних місць речей, і відкритого, незвично великого розміру, порожнього саркофагу, ніяких коштовностей, як і решток тіла, я не помітив. Ймовірно, грабіжники постаралися. Та, зрештою, я не шукав нічого іншого, аніж можливості чимшвидше піти звідси на рівні більш високі. Та й містична жилка, котра продовжувала мене поєднувати із печерою на Кайласі, вказувала своїм летким жовтавим світінням напрям строго вгору. Можна було спробувати зринути вздовж неї. Та, для початку, я заткнув напівзотлілими тканинами, килимами, кам’яними уламками - усім, що потрапило під руки, лаз у долівці. І зразу стало значно затишніше. Можна було зосередити увагу і зусилля на поверненні.
Я підхопив на руки Елю, що до того уважно спостерігала за моїми трудами, і попросив думати тільки про сонце, уявляти його тепло й світло, бо зараз ми спробуємо податися ближче до нього.
«- Так, я люблю Сонце.» – Прозвучала відповідь в моїй голові.
«- Тому зараз ми маємо дуже захотіти разом повернутися туди, де значно сяйніше, захотіти і всім тілом, кожною своєю частинкою.»
«- Я вмію світитися і нагріватися.» – Промовило дівча.
І я виразно побачив простим зором, цю дивину! І відчув, як нагрілося її тіло!
«- Ось так і тримай своє тепло!»
Я не став більше очікувати, витяг із внутрішньої кишені плаща й стиснув у долоні кришталик, наданий духом Балу. І відразу усім тілом, і простором навколо розлилася ейфорія легкості!
Я зняв свій вищий захист, подякував, подумки промовивши звернення «- Гор-Ша», міцніше обхопив дівчинку і, виразно уявивши місце призначення – зі всіма тамтешніми вібраціями, підняв спіралі енергетичного вихору від серця першою, другою і третьою своєю цільностями, та ще й із сяєвом Елі при грудях, таки майнув угору!
І енергії, що мали на Талаталі вигляд важких скель, випрозоріли для нас обох. Майнули різнокольорові відблиски, єство моє розширилося і вивернулося назовні, де нас вже зустрічало неймовірно яскраве, вже призабуте сяйво внутрішнього Кайласу.


Частина друга. Середзем'я

Розділ перший
Вероніка, Красогор, Ірина

1
Було боляче навіть із заплющеними очима, зі щільно накинутим на голову каптуром. Та я щиро зрадів цим відчуттям.
- Не переживай, скоро ми покинемо це жарке приміщення. - Прошепотів я дівчинці.
«- Тут гарно, як вдома.» - Зблиснула її відповідь.
«- Тоді поклич когось зі своїх, може вони неподалік?» – Про всяк випадок запропонував я.
«- Я завжди кличу, тільки ніхто не відповідає.»
Я також не відчував у цій особливій печері нічого схожого на дружні обійми в честь мого повернення. Тож вартувало швидше вибиратися звідси.
Магічна линва вказувала напрямок, а погляд крізь тілесну аджну показував знайому височенну браму із дверями, крізь які я з таким напруженням потрапив сюди при розділенні. Та назовні ці двері відчинились напрочуд легко.
Пропустивши вперед мале дівча, я нарешті стягнув петлю магічної линви із зовнішньої клямки. Вона відразу стиснулася навколо мене, певно очікуючи на подальше використання. Зараз я міг остаточно зняти її з себе, та ховати цю дивину в кишені виглядало незручно, а на тілі вона не заважала. Та для початку просто причинив за собою двері у світ Кайласу. І глибшої мряки, що відразу запанувала навкруги, годі було уявити. Ось тільки Еля виразно виділялася з неї, наче ввібравши дорогою про запас того сяйва, що залишилося позаду. Але за хвилину-другу розвиднілося й тут, мої земні відчуття, прийшовши до норми, підтвердили моє повернення в рідну локу!
«- Ось ми і піднялися.» - Видихнув я з неймовірним полегшенням і звернувся до дівчинки. «- Як тобі у цьому світі?»
«- Мені сумно.» - Відповіла вона.
«- Не переймайся. Прийдемо і туди, де весело. І шукатимемо твій дім. Добре?»
«- Так.» – Аж надто тихо пролунав у мені її голос.
Остерігаючись інших варіантів, я вже збирався відкрити тунель до свого житла у Львові, коли згадав про залишені десь на тутешній долівці коштовності. Я роззирнувся, відтак звернувся до дівчинки, що й справді засумувала.
«- Елю, допоможи знайти одну невеличку річ. Вона випала з моїх рук десь тут.»
«- А що?»
«- Маленька коробочка.»
Ясна річ, я би й сам її знайшов, але якщо дівча допоможе мені, то настрій в неї покращиться.
«- Оця?»
Еля, зупинившись біля кам’яної скельної стіни, підняла щось із долівки. Підійшла і протягнула мені знахідку.
«- Так, це саме те, що я загубив. Дякую тобі, мій друже! Ти мене виручила.»
Я прийняв з її руки невеличку, гарно інкрустовану коробочку, відкрив кришечку й переконався, що всі кільця на місці. Відтак додав до них і отримане від духу Балу.
Тепер можна було рухатися далі. Я знову підняв дівча на руки, поновив навколо нас захисне поле і, взявши скерування на потрібні вібрації, без жодних труднощів відкрив просторовий тунель.
Пару кроків і ми вже виходили з іншого його кінця у Львові, просто в мою квартиру на Вірменській. Я привітався з домашніми стінами, втягнув забуті флюїди цього житла. Вони повідомляли про відсутність чужого і деяке запустіння свого. Я ввімкнув освітлення і провів дівчинку своєю обителлю, знайомлячи її зі всім наявним.
Без сумніву, побачене було незвичним для її очей, але Еля не проявляла здивування. Хіба лише на картинах затримувала погляд. Та, можливо, п’ять її юних рочків, і помітна втома наразі захищали від зайвих вражень. Я показав, як користуватися туалетом, далі ми повмивалися, мені було дозволено відмити від жовтуватого нальоту її стопи, а потім віднести у ліжко.
Якийсь час мене протримали біля себе і ми трохи ще поспілкувалися. Та почути звучання її голосу мені так і не вдалося, для цього, вочевидь, я мав іще привчити її говорити.
Коли мала заплющила очі, і розмірено задихала, я відпустив її зовсім невагому долоньку. Якийсь час я слухав її подих, і мені знову здавалося, що уловлюю в цій дитині дещо знайоме. Але з’ясовувати що й до чого залишив на потім.
Я ще раз обійшов дім, дарувавши йому глибшу увагу. А далі, легко підзарядивши давно покинутий під дзеркалом у холі мобільний, набрав один незабутній номер. Я не міг чекати ранку. Ми й так надто довго були поокремо! Не складало труднощів і негайно потрапити в Київ, та я не міг залишити свою юну гостю саму. Тому після нашої досить емоційної, нехай і на стишених тонах, телефонної розмови, я запросив Вероніку сюди. Тунелю переходу вона вже не дивувалася, а ось мені нинішньому – так.
Я ніби був і тим самим, але вона, певно, відчувала мене глибше, аніж я себе. Тож, мав чимало розповісти, і особливо нічого не приховував. Усе ж, причини моєї тривалої відсутності вартували максимальної щирості.
І нехай описував чужі цьому виміру своїй пригоди і зустріті сутності дещо розмито, але гранично чітко увиразнював свій сум по дому, і по відсутньому нашому спілкуванню, і буттю разом.
Чомусь історія Елі зацікавила Вероніку більше, аніж окремі мої подвиги. Та я не міг повноцінно задовольнити її цікавість, бо й сам небагато відав про дівчинку. А ще її схвилювали мої потаємні відвідини її київського дому - нещодавнє моє спостереження за нею своїм вищим зором.
- Я відчула тоді твій погляд, жаль, що ти стільки пережив, і довго мовчав. – Промовила, зрештою, Вероніка, притискаючись до мене.
Нам було неймовірно добре вдвох. І ми більше не збиралися розлучатися.

2
Ранок прийшов у цих досить сутінних стінах, як завжди, невідомо о котрій, проте зараз він стояв біля нашого з Веронікою ліжка у вигляді сонної і вкрай здивованої Елі.
- Елю, це Вероніка, я сподіваюся, ви подружитесь.
Сонно проголосив я. Відтак, звернувся й до Вероніки.
- Еля зі мною до останнього розмовляла тільки подумки.
- Це гарне вміння, та краще, певно, спілкуватися не лише так?
Вероніка приязно помахала долонею дівчинці.
- Еля дуже талановита, тож вона все зуміє.
Сказавши, я поглянув на дівчинку, що завмерла перед нашим ліжком.
«- Ми зараз зайдемо у твою кімнату, дозволь нам одягнутися.»
«- Так.»
Еля розвернулася і почимчикувала у свою кімнату. Ми з Веронікою переглянулися. Ніч була чудова і ранок додав неочікуваних барв.
- Як дивовижно - ми знову разом. – Прошепотів я їй. – І якщо ти не проти, хай так буде завжди.
- Мені бракувало цих слів кожен день розлуки. – Вероніка ніжно притиснулася до мене, та за мить сторожко відсторонилася. – Чарівна Еля певно чує нас, наші думки?
- Зараз ні. Вона ще замала для подібного вміння. Я особисто відкриваю їй такий тунель для спілкування і зараз його зачинено.
- А що їй заважає розмовляти звичним чином?
- Можливо ментальна перешкода, чи наша мова їй малознайома.
- А якою вона з тобою подумки розмовляє?
- Дуже давньою, що зібрана з музики, образів, і першоскладів.
- Як цікаво. І ти її теж знаєш?
- Частково. Мене колись навчали. Головне, гармонійно користатися акордами складів. Вони фундаментально присутні в слов’янських діалектах первинної праєвропейської основи, що нині частково в стані безладдя. Більший хаос лише в порівняно юних романо-германських мовах.
- Я вирішила би, що ти жартуєш, якби не знала з ким маю справу. Отже Елі важко опускатися до розмови з нами, а не зростати до неї. Відчуваю себе такою маленькою на тлі невидимих і неясних речей.
Почуте несло в собі і ноту розчарування, яку я спробував вписати в більш мажорний акорд.
- Чим вищі світлі істоти, тим більше гармонії повинно бути в їхніх діях, а темним вхід на територію світлих вкрай обмежений. Ти і я на світлому боці, тому не все так заплутано. Наше життя тільки наполовину загадкові сни. Але й вони часто виявляються реальністю.
Я натякнув так і на сновидіння, котрі час від часу приходили до неї за моєї відсутності. І які я цієї ночі розтлумачив, поновивши в її пам'яті збережені мною згадки.
- Я прагну повернення в ту реальність, де ми були, і чим швидше. – Рішуче видала Вероніка.
- Я за. Але нас зараз троє.
- Тим веселіше буде. Я відчувала, що то була дійсність. Та й у сні не засмагаєш, а засмага сходила з мене довго.
- Тобі вона личила.
- Якби так, то нікуди з мене б не ділася. - Вона притулилася тісніше. – А Еля справді незвична. Маємо допомогти їй в пошуках батьків. Ти зауважив, яке дивне плаття на ній. Я малювала собі подібні фантазії в дитинстві.
О, я пригадав, що дівчинка зайшла в нашу спальню вбрана дещо не так, ніж учора. Нехай платтячко було і з того самого матеріалу, що й попереднє, але ж виглядало інакше!
- Вона вміє утілеснювати свої бажання, це досить поширено у вищих світах.
- Ого, я б теж так хотіла. Хоча в тому раю, де ми жили, мені це теж вдавалося. - Вероніка, вдягнула на себе мій халат. – Може й Еля з тих світів, вона тобі щось про це повідомила?
- Ні, але ми й не мали часу на розмови. Це попереду. До речі, вона очікує на нас. І, гадаю, не проти навчитися говорити по нашому. Допоможеш їй?
- Але чуєш її думки лише ти. Як я контактуватиму?
- Вона зрозуміє тебе, головне вибудувати мостики між вами.
Вероніка виглядала дещо розгубленою, але досвід материнства вже проступав на її обличчі.
- Що ж, схоже, нам є чому одна в одної повчитися. Та спершу йдемо вмиватися. Спробую почати діалог з цього.
Вероніка, постукавши у двері, зайшла в кімнату до Елі. І невдовзі вони, тримаючись за руки, пройшли повз мене до ванної.
Я в цій ситуації виявився тимчасово вільним для підготовки сніданку. Проте на моїй кухні не було взагалі нічого, що можна було би запропонувати моїм дамам. Тож я, витягши зі старих грошових припасів купку купюр, поспіхом подався за продуктами,
Потреба накрити стіл, та ще із врахуванням дитячого раціону, віддавала призабутим минулим. Останніми місяцями я найчастіше обходився і без обідів з вечерями, і ось тепер вертався до звичного для більшості життя в Середзем’ї. За інших обставин мені б чимало допоміг з організацією сніданку Анагел, але за суто моїх скромних потреб я справлявся би й сам, нехай і в межах того чи того місцевого раціону.
Тож пройшовся знайомими заосенілими вулицями до найближчого ринку, де, повернувшись пам’яттю в не таку вже й далеку давнину, підібрав різні їства – від фруктів до круп і молочних виробів.. Нехай зібраний букет страв виглядав для мене нинішнього й дещо підозрілим, але іншої пропозиції тут не існувало. Та вже нехай – на один, чи два рази згодиться.
А ще я майже чотири місяці не носив звичних для Середзем’я одеж, тож почувався зараз дещо не так і в цьому питанні. Мій ельфійських плащ хоча й мімікрував під тони усередненого тутешнього вбрання, але все одно я в ньому виділявся. А міг, як тут подейкували, вбратися по-людськи, але, поспішаючи, не подумав про таке, тож тепер ловив на собі час від часу збентежені погляди.
Та, загалом, було приємно і щемко повернутися додому, в суєту безпечного, хоча й вічно чимсь стурбованого люду, якому не тільки невідоме, але й не цікаве усе, що його безпосередньо не стосувалося. І це правильно. Всі тутешні, ясна річ, були й залишаються на своєму місці, в рідному краю. А ось тому, кому спало би на думку їх критикувати, вочевидь, варто виставляти претензії суто самому собі. Щось не подобається – будь там, де для тебе все гарно, де нічого не напружує. І помисли про те, що всім тут давно пора змінитися – не варті нічого, коли ти сам не на своєму місці. Нехай більшість часто помітно пригальмовує, але за крайньої потреби помчить – не наздоженеш. А що може допомогти перебратися в кращі умови буття дієвіше, аніж страх? Особливо загальний, бо особистий переляк надійно гаситься колективною байдужістю. І саме цей страх, як на мене, підступав, проникав зараз з багатьох сторін - з отруйних речовин в звичних стравах, з очевидного посилення влади грошей, з гуркоту навколишніх воєн, і з подальшого загнивання систем керування країною. І вічному українському опортуністу, простому жителю міста чи села, раптово доведеться шукати рішення в незнайомій ситуації, нести відповідальність не лише за себе. Напевно, саме так і зростають народи, але, на жаль, через трагедії.
Я роззирнувся. І чому я про подібні речі роздумував у такий чудовий осінній день? Та ще й коли особисто в мене все складалося якнайкраще. Я вдома, зі мною Вероніка, і в нас є майбутнє, і є про кого, і про що турбуватися. Чи чергове кружляння над головою галок навіяло лихі передчуття, насторожило?
Вир чорного птаства був невеликим, але знову ж, як і колись, зависнув просто над головою. Мені пригадався рій «судових виконавців» такого ж вигляду, відтак подумалося про неждану-негадану передачу мені суддею Аланом своїх повноважень, до того ж підкріплених титаном Прометеєм врученням знаку вищого керівного статусу. І тепер ні того, ні іншого поруч немає, а отже я крайній. А ще й, напевно, колега Соглат у схожому положенні. Цікаво, де він і чим зайнятий?
З цими помислами я ввійшов у свій дім, піднявся старезними, затертими багатьма ногами дубовими сходами на третій поверх у квартиру, де передав куплене у вмілі жіночі руки.

3
Дівчата виглядали ідеально. Вероніка у вчорашньому вечірньому вбранні, а ось Еля, якщо не брати до уваги деякі дрібнички, цілком по земному. Я висловив своє загальне захоплення. І поцілував Вероніку в щоку.
Еля широко розплющеними очима слідкувала за нами.
«- Звідки така краса?» – Я торкнувся рукою її вбрання. «- Вчора ти була вдягнута інакше.»
«- Я вмію.» – Цілком виразно промовила вона.
«- Ти молодчинка!»
Дівча посміхнулося й світло в ній, здається, засяяло ще виразніше.
- І про що ви шепочетесь? – Вероніка звернулася чомусь саме до Елі. – Про щось гарне?
- Так. – Гойднуло головою дівча.
Це були перші її слова вголос! Моє непоказове здивування, схоже на зачарування, приємно вплинуло на малу.
- Ти зуміла!
- Еля дуже вміла. – Ствердно промовила Вероніка. – І ми заслуговуємо і похвали, і гарної прогулянки.
Ясна річ, я погодився на всі умови. І невдовзі, по вельми симпатичному сніданку, ми зробили невелику прогулянку Львовом, відвідавши ті місця, що могли зацікавити Елю так само, як і інших дітей. Ми кормили лебедів у Стрийському парку, потім проїхалися дитячою залізницею. Потім я відкрив тунель в Київ, у невеличкий парк поблизу оселі Вероніки, куди ми й перемістилися. Мене дещо здивувало, шо подібні мандри ніяк не вразили дівчинку, скоріше, викликали незрозумілу неприязнь до такого способу переміщення. Схоже, в неї був раніше подібний досвід, але неприємного характеру.
Та наше товариство, а потім і знайомство Елі з доньками Вероніки, покращили її настрій.
Я збирався за першої ліпшої нагоди поговорити з малою про її минуле, та поки були й інші справи, котрі очікували на увагу до себе ледь не з миті мого падіння у сутінний Тартар. Тож пошепотівшись із Веронікою, я отримав можливість узятися за вивчення ситуації, що склалася. І для початку, я поспішив до нової моєї обителі на межі Середзем'я і Сяйносвіту. Та проявив дещицю обережності, вийшовши на ближніх околицях дому, що дало нагоду з помірної відстані зауважити різкі зміни в навколишньому ландшафті. Скелі, в якій містився мій новий дім – не було. Схил, що підіймався аж до гори, наразі вкритої потрощеними й вирваними з коренем деревами, був хаотично засипаний кам’яними уламками. Я навіть не пробував уявити собі, що саме тут сталося, просто стояв і ошелешено глядів на залишки вчорашніх своїх мрій. Добре, що ми, дякуючи тривожним передчуттям Ірини, вчасно вибралися звідси!
Займатися розслідуванням було аж ніяк не на часі. Тож я, попрощавшись з цим краєм, із важким серцем повернувся в Середзем'я, у свою улюблену потайну місцину на океанічному березі. Зазвичай тут я відпочивав єством і тілом, але тепер звідси, немов із проміжної залізничної станції, я був готовий відправитися далі, свідомо розділяючи «куди» від «звідки». Безмежні обрії, велично-неспішні хвилі, приємний солоний бриз заспокоювали й повертали впевненість. Природа речей залишалася надійною опорою, а мирські неприємності скороминучі. Та з огляду на майбутнє, вартувало заглянути туди, де ми з Веронікою відчули себе повністю щасливими, проторувати дорогу в місце, куди нас обох свого часу відправив ельфійський Дім Призвання і Любові. Я добре пам'ятав вібрації тих земель, тож увібравши у повні груди подих океанічних просторів, прокинув туди тунель переходу. Але надпросторовий місток не відкрився, щось заважало. Я змінював адресу, зосереджував зусилля, та марно. Скоріше за все, я ще не був готовим ступити на ті світлі землі. Та й загалом, з тим обсягом чорноти у собі, вартувало проявляти обережність, аби знову не загриміти донизу.
Відтак спробував вийти на хвилю Красогора, але доступу теж не було. Я міг вийти на нього й третім своїм зором, але це виглядало надто пасивно, - я вже вдома, і мені досяжні більш дієві засоби. Тим більше, що існували місця, де ми б точно почули один одного. Використавши потрібні вібрації, я легко створив перехід в Мукачево, і, щоби не ошелешувати тамтешній люд, вийшов із тунелю на першому підземному рівні неподалік Замку. Відтак, не зауваживши ні туристів, ні місцевих жителів, ступив із чагарників на підйом дороги неподалік від широко відкритої вхідної брами у давню споруду. І відразу пірнув згадками у ті веселі часи, коли під час Суду наді мною, ми з Іриною й Анагелом знайомились із потаємним вмістом цих місць. Згадалося, як моя колишня супутниця в перший ж бо день тут, зухвало оголеною попрямувала до виходу із замку, добре, що ми встигли її вдягнути, нехай і на очах місцевих охоронців. Та й далі вистачало пригод у цих стінах.
У пригадуваннях механічно пройшовши квитковий контроль, я зрозумів, що в захисній сфері невидимий для зору простого люду. Це значило, що усі стрічні могли сліпо зіштовхнутися зі мною, та зменшувати рівень захисту не став, як і повертатися, й купляти дозвіл на відвідування. Замок у вимірі мого буття належав зовсім не місцевій громаді. Тепер мене цікавило, чи помітив мене в своєму обійсті Красогор, чи ж бо Ірина, якщо вона десь поруч. Але проходили хвилина за хвилиною, та на мене ніхто не виходив. Ймовірно, я достатньо змінився сутнісно, аби бути упізнаним, а сфера захисту закривала навіть від надтонкого сприйняття справжніх тутешніх господарів.
Користаючись невеликою кількістю люду, я знайшов непримітне місце, і знову вийшов на особисту хвилю Красогора. І зараз ми виразно відчули один одного.
«- Хто це ти?» - Мій королівського статусу знайомець здавався ошелешеним.
«- Я в Мукачеві, в замку, а ти де?»
Відповідаючи, я зробив усе, аби Красогор мене впізнав.
Якусь мить простір між нами мовчав. Відтак повітря завирувало і мій співрозмовник виринув просто переді мною - в тому ж мисливському вбранні, з широко розплющеними очима й такою ж усмішкою.
Він розкрив обійми.
- Неймовірно!
- І для мене.
Відпустивши мене Красогор відступив на крок.
- І як ж тебе нині величати? Мій нюх дракона відмічає суттєві зміни.
- Хіба це аж так важливо? Яким бачиш, так і називай. Хочеш, зви, як колись.
- Добре. Нарешті все добре! Але йдемо в спокійніші місця - нам є про що поговорити!
І за декілька миттєвостей ми вже заходили в його замкові хороми в Красенсвіті - локою нижче. Велика гостинна з овальними зводами стель містила обмаль всього того, що можна було би віднести до королівських пишнот. Все виглядало значно простіше, аніж могло би, одначе чимала кількість різноманітної зброї, дбайливо розміщена на стінах, а також усього того, що можна віднести до військової здобичі – гідно підтримували статус короля-воїна. Дивно, що Красогор назвав це місце спокійнішим. Хоча тут він безсумнівно відчував себе на своєму місці.
- Ого, життя справжнього кшатрія мало залишити подібні сліди, цікаво познайомитись із ними.
- Ще й які сліди! Але ми тут, друже, не для знайомства з ними.
- Отже, все навколишнє лише потрібний антураж?
- Є значно мирніші зали, але хіба нам до миру? Та про це потім, зараз мерщій розповідай, - що, як, і чому! Ми ж останні місяці місця собі не знаходили.
Красогор жестом руки запропонував присісти за достатньо грубим дубовим столом, на якому впору було розгортати топографічні карти для військових операцій. Та я сподівався, що зараз до цього не дійде.
- Я почуваюся тут наче на військовій нараді.
- Ми з братами цим не раз займалися саме за цим столом! Тож прямо кажи, хто заслуговує на добрячий удар за підступ чи інші злодіяння?
Я не планував надовго залишати Вероніку з Елею самих в Середзем'ї, тож перекинув усе, що зі мною сталося, окрім розмов з Ассуталі, Маганагом і духом Балі, на окремий кришталик, який і передав Красогору.
- Це найбільш об’єктивний звіт про те, що зі мною сталося, хоча він дещо й неповний.
- Дякую, друже.
Красогор зчитав інформаційний зліпок і прикрив очі, певно, в загальних рисах споглядаючи все записане на ньому. Тож деякий час мовчав, хоча обличчя й виражало розмаїті емоції.
- Он як все склалося. - Зрештою вимовив він. – І хоча ти не все показав, та вистачає й цього. Я маю уважніше переглянути ще раз, та вже разом із Іриною, заодно заспокою її.
- Сподіваюся, невдовзі побачу її. Як вона?
- О! Значно додала, і часто виходить за межі мого розуміння, хоча і я підріс після того, як ознайомився з Вищим посланням. Та й брати з його допомогою змогли знайти відповіді на деякі важливі свої питання.
- Ти з ними зараз спілкуєшся?
- Ні. Та по-родинному відчуваю, що в них усе добре.
- Що саме відчувається, яким чином сприймаєш?
- Це поки окремі сновидіння, але вони повторюються, і присутня певна логіка. Та я лише на початку розуміння.
- В мене подібні відчуття до своєї нинішньої ситуації. Поки не вистачає уміння, охопити її. Чи хоча би, як це вдається Ірині, вчасно відчути конкретну загрозу. Пам’ятаєш, як вона попередила нас про удар по моєму дому в Скелі? Як їй вдаються подібні речі?
- Вона така - із сутінню на близьку руку, чує її, хоча й сторониться.
- Незбагненно. Сподіваюся, і далі мені радитиме. Але потребую й твоїх підказок. Алан призначив мене Суддею, а титан і взагалі передав керівні атрибути. Як із цим бути?
- Я розмовляв з братами перед їхнім переміщенням. Вони наполягали, що Високий Суд має продовжити під твоєю опікою своє існування, немає причин відмовлятися. Особливо в нинішніх умовах, коли в Ватикані негідник Монтан з іншими сутінними типами організовує свій Новосуд.
- Ти пропонуєш мені із Соглатом продовжити місію Алана й Дракара у Мукачеві в тому вигляді, як раніше?
- Не певен, що це вдасться повторити. Раніше вище правосуддя опиралося на драконів. Зараз – вже нехай і на особливих, але людях із неясним вищим статусом. Ви ще не маєте авторитету в колі вищих темних і світлих істот. Ваша потуга нікому невідома і явно недооцінена. Тож після відходу братів усе сиплеться. А ще й дотичні до суддівської справи посадовці явно і неявно прислуговують нашим суперникам. Особливо кепсько із розслідувачами і судовими виконавцями.
- Отже, це кінець колишньому устрою дотримання порядку й справедливості?
- Навряд чи. Не все так погано, навіть у ситуації, що склалася. Бо є й інші варіанти, як діяти.
- Але на сьогодні – загальне вище судочинства втратило покровительство старих драконів. Місце діяльності оновленого Суду під питанням. Середзем’я будує Новосуд за ганебним мирським зразком. Мою обитель на межі Сяйносвіту знесли разом з частиною гори і скелею. І це попри всі надані мені повноваження. Подібне може статися будь-де і за поновлення роботи Суду. Та і вдвох із Соглатом ми його не відродимо.
- Мені прикро за твій дім. Ми з Іриною навідували ту місцину, неприємна картина. Але подібні напади – зовсім не виключення. Чорнота й на Сяйносвіт нападає безперестанку.
- Я бачив на Талаталі полонених із вищих лок. Як таке можливо?
- На кожній лоці є свої полюси і протиріччя. Є світліші й темніші сутності. Окрім цього, найвищі локи дають змогу кожному охочому створювати власний край, свою особливу земну комірку. Це і слабкість, і могуть – одночасно. Та в нинішніх умовах подібне, швидше, вразливість, бо рівень мешканців угорі ще не достатній. І якраз роздробленістю вищих осіб вороги й користуються.
- А хто саме нападає?
- Знаю лише, що в атаках беруть участь і неземні сили, і що жителі Середзем'я, нехай і не по своїй волі, часто діють на стороні зла. Подібна загроза нависає і над кожним із нас, тож опускати руки не можна. Вихід із цієї ситуації в прояві нашої сили.
- Варто детальніше поглянути на ту війну із вищими. А щодо Суду, навіть не уявляю як бути. У тебе є пропозиції?
- Якщо коротко - Високий Суд здатен переміститися в Красенсвіт – наприклад, в нижнє Мукачево. Тут у нас ледь не все те, що й нагорі. А ще й власні переваги: легше буде долучатися до роботи Соглату, місцеві жителі не зіпсовані, наберемо з них нових служителів порядку, знайдуться нові розслідувачі й судові виконавці.
Пропозиція виглядала несподіваною, хоча й дещо туманною.
- Але ж діяльність Суду в більшій мірі стосувалася особливих істот із Середзем’я. Навряд чи вони схочуть вирішувати свої питання на нижчому рівні, та ще й коли виникає альтернатива у вигляді Новосуду? Сили, які його підтримують, стверджують про нові часи й нові порядки - це легко дурманить голови. То вже й невідомо, чи й важливі нині тисячолітні традиції і авторитет усього пережитого раніше. І жаль втрачати оте Мукачево, яке я знаю.
- А чим красенсвітне Мукачево не до вподоби? Немає парків із облізлими оленями, автівок, залізниці, театру й кіно? Зате присутнє усе справжнє, а ратуша нехай і менша, але зі справжнього каменю, й внутрішній сад для засідань живіший! І мені теж важко дивитися, як вгорі руйнується все зроблене братами, але зверни увагу на інше! Наш світ природно відновлює втрачені енергії, ми відходимо від Калі юги. Це несе нові перспективи, як особисті, так і загальні!
- Проте, навіть в ідеальному випадку йдеться про поступове покращення протягом сотень і сотень років?
- Та варто завчасно передбачати правильне скерування, рух за течією природи!
- Але, королю, жодна ріка не тече прямо, інколи стаються несподівані, круті зиґзаґи. Все змінюється, ми теж, проте йдеться про коливання в різні сторони. Тож маємо потрапляти в адекватні нашій ситуації зміни, а в які саме, ще не второпаю.
- Це так, мені, як воїну, до вподоби прямота. Та, згадуючи діяльність братів, можу лише повторити улюблене Аланове, що ідеальне вирішення у будь-якій справі залежить не від долучення найвищого рівня посадовців, а від участі осіб, яким усі довіряють.
- Але ж ми не повинні ставити на бойові вирішення? Маємо повернути довіру саме до нашої діяльності в умовах тотальної омани з усіх боків. Це варто робити в місці, де облуди найбільше.
- Дорогий Яре, нинішня цивілізація Середзем'я хіба потребує порятунку? Їх цікавлять блага тут і зараз, а все інше, тільки наслідки. Та є не лише це. Бо коли йде повернення до світла, то найперше змінюються, наново шикуються згідно своїх дійсних якостей земні, та й інопланетні локи! Тобто, Красенсвіт займе місце Середзем’я, а воно з нинішнім населенням навряд чи підніметься вгору. Нам не змінити вирішень самої природи! Я бачу саме такі перспективи.
Я не був згоден із своїм співрозмовником щодо місії Середзем'я, але у його словах промайнуло щось важливе.
- Поясни детальніше щодо природніх переміщень, бо я не зовсім зрозумів, що й до чого.
- Зараз вищих і світових, і земних лок менше, аніж було колись, тож у нас лише коротка тимчасовість після ряду катастроф, і вже лине потужне природне відновлення. Тому, якщо Абсолют нас просто зараз не доконає, картина швидко зміниться. А чорнота перемагає лише там, де зникає правда й віра, світло життя. Тому ми з тобою, і багатьма іншими повинні тримати стрій, і там, де це можливо! Тобто в Красенсвіті!

4
Красогор просто палав ентузіазмом, але аж надто різко звернув на іншу тему, тож я вирішив поступово повернути його до більш важливих речей.
- Покидати Середзем'я все одно, що відступати перед злом. А ще, зрозуміло, що для поновлення роботи нинішнього Суду твоєї і моєї підтримки замало. Та й взаємо обмін лок хіба помічний нам?
- А хіба ми самі? Ти недооцінюєш сили Красенсвіту, та й нижчі локи за нас. Але поглянемо уважніше на головне – ніхто ж бо не знає, коли станеться отой довгоочікуваний після закінчення тутешньої Калі Юги стрибок угору, із струшуванням всього негідного вниз. Тому особливі істоти пильно глядять на Красенсвіт, де порядку й можливостей значно більше. За нами ж майбутнє! А тимчасовий відступ з місцин, що падають, на ті, які зростають, – хіба поразка?
- Он як. – Я призадумався. - То ти кажеш, після «струшування» істоти звище потраплять сюди?
- Після особистого чи ж бо загального струшування – це про різне. Одна справа перевертання лок, в інша – групове чи індивідуальне здіймання чи падіння. Та впасти можна й нижче сусіднього рівня. Красенсвіт нікому із малодостойних не гарантований, для таких навіть Патала не є остаточним дном.
- Отже можливе особисте падіння ще й до загального, якщо існує перекіс у середині єства.
І тут до мене дійшло. Я вловив нові нотки сенсів, що складалися не лише в акорди, а в можливу симфонію!
- І це найвагоміша річ. Ми здатні користатися нею вже зараз, що значно підніме вагу нашого Суду! Бо що може будь-який Новосуд – це лише впроваджувати підкилимні вироки цивілізаційного плану, сумнівної легітимності й справедливості. А існує й природне вирішення, коли можна відразу загриміти вниз, і спинитися аж у загородці нагів!
Красогор пильно поглянув на мене.
- Відчуваю, тут є щось важливе, але наче в густій імлі.
- Згоден, маю обдумати цю ідею, і тоді ми до неї повернемося.
І хоча в моїй голові картина майже склалася, та її подальше обговорення зараз не мало сенсу. Тому я спробував розвернути нашу розмову в бік деталізації ситуації, яка склалася навколо нас.
- Та що мене дивує, як сталося подібне падіння адекватності, й такі, як Монтан і Войд, стали суддями, а більшість керівних посад навіть у вищому Суді зайняли вкрай недостойні особи?
- Це особливість Середзем’я. Якщо звідси, з Красенсвіту, практичні інтереси йдуть саме вгору, то звідти глядять у всі боки, та найчастіше - вниз. Запевняю тебе - це основна відмінність в поведінці тамтешнього й нашого населення.
- Ти хіба не знаєш, як часто в Середзем'ї згадують духовний ріст і небеса, куди всі бажають потрапити? І що знають мешканці твоїх країв про вищі локи, в які ніби намагаються потрапити?
- Ти не зовсім правильно мене зрозумів. Тут простий люд нічого не знає про вищі локи, але кожен намагається за життя рости у справжніх чеснотах. Тут інакше неможливо. Натомість в Середзем'ї чесноти лише на словах, і чи не всіх цікавлять виключно тимчасові розрекламовані блага, вони й стали головними достоїнствами і метою життя.
Я не міг з цим повністю погодитись, бо не всі люди однакові, та знову ж, зараз було не до цього.
- То я ще раз переконуюсь, що перетягувати в Красенсвіт увесь той багаж із Середзем'я не варто, особливо, якщо слідом може прийти й війна.
Красогор нахмурився.
- Яре, моя справа запропонувати, але в цій справі вирішальний голос за тобою.
Я згідно погойдав головою, але в цьому жесті містилася й важкість.
- Мене твій брат не лише захистив від переслідувань, він переконав прийняти суддівство, хоча мене напружували атрибути влади й насильства в попередньому вищому судочинстві.
- То організовуй його відповідно, якщо знаєш куди правити.
Далі голос Красогора пом’якшав.
- Тут в данину, в кращі для Землі часи, ніколи не було примусу влади на рівні вільного ману, девів, інших істот. Кожен прагнув і нині прагне бути саме на своєму місці, бо все інше – омана. То це й було правом! Правом кожного!
Я повністю погоджувався з цим, але й земні локи не випадково відрізнялися між собою. І Середзем'я мало свою особливу місію – бути ізолятором поміж сутінними і вищими світами, і це багато чого пояснювало.
- А чому б тобі, дорогий королю, не зайняти місце твоїх братів?
- Якщо ти про Суд, то це не моє. Вистачає й іншого, що впало на мої плечі після їхнього відходу. То, сподіваюся, ви із Соглатом дасте мені можливість і далі бути собою.
- Ми з ним зовсім інші, аніж твої брати. Та й не дракони. Чи розумітимемо й далі один одного?
- А ти вважаєш, якщо дракони, то завжди такі, як ми? Он Соглат, нехай і без мітки внутрішньої відповідності, та по суті - сонячний дракон, це є в ньому, і тепер, попри всі його «не хочу» - проростає назовні. У тобі ж – присутнє усе відразу. Та такий, схоже, початок часів. коли все зростає наново, і саме з людей. Тому й надія на вас. Поки не зростуть інші.
- Тож мітка вже не важлива? Цікавий підхід. А в Софії вона є?
- Спершу не було. Та вона у всіх відношеннях – особлива.
- Отже й руки зараз у всіх розв’язані, раз внутрішні печаті можуть бути відсутні?
- Я й кажу, не статуси й печаті важливі, а дії і судження, - добро і зло нікуди ж не подівалися.
- Та виявити їх суто візуально вже не вийде. Тож, виходить, для Суду потрібен і відповідних якостей генеральний обвинувач, чи ж бо прокурор-наглядач. Є вже кандидати?
- Само собою!
- Я їх знаю?
- Ще б пак - ти її добре знаєш!
Моїм єством сяйнула підозра, а перед внутрішнім зором той іще образ, в якому я спробував знайти риси майбутнього правосуддя.
- Та невже? Але якщо це наша спільна прекрасна знайома, то їй найкраще підійшла би служба покарань.
- Сам знаєш, Ірину не варто спокушати кров’ю. – Пробубонів Красогор. - Тому й виконавці мають бути суто при голові Суду. І це не мої рішення, так складається доля, і мені це рекомендували й брати, тож я тільки за.
- Бачу, без мене сталося багато подій, найперше, з моїм колишнім близьким оточенням. – Я всміхнувся з явною цікавістю. - А Орно й Анагелу щось долею призначено?
- Алан якось прохопився, що вони по-суті також судді, хоча їм дано діяти провідниками. Що б це могло значити, я не знаю, крім того, що наші сфери буття не збігаються..
- З Орландино зрозуміло. Але Анагел в одному із нових утілень зовсім хлопчик?
- Після розділення - це дві особи, котрі стрімко зростають, і їх прийняли вищі світи.
- З Іриною сталося щось подібне?
- Ця тема надто тонка для мене, Ірина ніби залишилася тою ж, але отримала своє безтілесне відображення виміром вище, десь там, де й друга складова Анагела. Я про той вимір нічого не відаю, знаю, що тамтешню свою плоть вони збирають з місцевих енергій.
- То що маємо зараз?
- Нині сестрички плідно співпрацюють, і кожна отримує своє. Хоча й не розумію їхньої мети. Та моя Ірина, що керує всім цим неподобством, запевняє, що й Алан і ти прагнули саме такого ходу подій.
- Ми справді обговорювали ідеї твоїх братів, але нічого особливого не придумали.
- То вже нехай вона з тобою це й вирішує. Зазвичай, під вечір вона звільняється від своїх трудів. – Красогор, певно уявивши про що йдеться, посміхнувся. – В неї самої вже виникають сумніви щодо нинішньої своєї діяльності, і це добре. А обвинувачем є ледь не кожна жінка за своєю природою, як гадаєш?
- Добрий прокурор – це чимала доля політики, а Ірина – швидше схожа на прокуратора.
Але все змінюється, може проявиться і щось третє.
- Вона вміє піклуватися, і не нав’язливо. І те, що вона поруч – щастя для мене. Тож я теж за щось третє.
Я готовий був погодитися, що якась стала посада навряд чи задовольнить Ірину з її вільнолюбством. Та як вкласти усіх нас нинішніх в одну гармонійну картину, не уявляв.
- Дорогий Королю, я радий, що в тебе все поки гарно складається. Але що буде, коли ми в тій чи тій мірі візьмемося за давно визрілі справи? Наші противники можуть вдарити по твоїй краях незалежно від того, де, і яким стане Суд?
- Ми зібрали зараз гідні сили, ми тут разом – та й хіба тобі відоме краще місце для Суду?
Іншого підготовленого місця для колишньої моделі Суду я не знав. Хоча нову його діяльність бачив зараз інакше. Але розмови про загрози розтривожили уяву. Я мав негайно почати ретельніше піклуватись про найближчих.
- Дорогий Королю, я залишив Вероніку і Елю, мою гостю, у Львові. На тлі наших розмов дедалі більше непокоюсь за них. В Середзем’ї неспокійно, і в Києві теж.
- То в чому справа? Запрошую побути в моєму замку, доки не створите власне обійстя! А як занудитеся, в мене є що запропонувати і в горах, і на рівнинах. До ваших послуг ледь не вся Європа – звісно, в красенсвітньому вимірі!
- Головне, хай це буде десь поруч із тобою.
- Мудре рішення. Тоді йдемо, покажу те, що маю тут для вас.
Ми підвелися і Красогор повів знайомитися із гостьовими покоями. В них було просто і просторо, світло й затишно. Засклені вікна чималих кімнат дивилися на в’юнку красенсвітню Латорицю, і містечко на лівому її березі.
- Дякую! Мені подобається. – Я з радістю прийняв пропозицію.
- Алану теж імпонував цей краєвид. – Зауважив Красогор, помітивши мій погляд у вікна.
- То це помешкання твого брата, судді Алана?
- Ні, він зупинявся по сусідству з цими покоями. Бо ж у нас є й ряд інших замків та палаців, тож він мав широкий вибір. Зрештою, як і Дракар.
- Здається, ти казав. що в Дракара в Красенсвіті було й своє Королівство?
- Так, тепер я маю доглядати і за ним. Добре, хоча б сестричка допомагає.
- І як Софія нині?
- Та добре. Але, як і я, сумує за братами.
Можливо, це виглядало дещо некоректно, але я мав задати подібне запитання.
- Пробач, та мене хвилює, чи не перенесе вас раптово обох доля вслід за вашими старшими?
Красогор кинув на мене швидкий погляд.
- Хтозна, поки жодних провіщень. Ми хоча й значно молодші, особливо Софія, та маємо бути завжди готовими.
Його обличчям ковзнула усмішка із відтінком прикрості.
- Тож якщо все влаштовує, веди своїх сюди, і нічим не переймайся! Чим раніше відновимо діяльність Суду, тим краще!
- Що ж, відразу цим і займусь!

5
Перед тим, як відкрити тунель в Київ я заглянув у свою обитель зором вищої аджни. Вероніка сиділа в своїй київській кімнаті за музичним синтезатором, належним її донці Анні, поруч, на окремому стільці і грубій подушці, - Еля.
Вони разом пробували грати щось простеньке, і при цьому не лише прислуховувалися, але й уважно слідкували одна за одною.
- Клас! – Промовив я, входячи у кімнату. І зацікавлено наблизився до парочки музикантів.
- І як? Вдається спільна гра?
- Ми тільки вчимося, так, Елю?
Вероніка посміхнулася дівчинці. І вона у відповідь м’яко натиснула на білу клавішу, вслухаючись в ніжне протяжне звучання.
- Ми тебе зачекалися. А ти, схоже, півсвіту встиг обійти?
Вероніка допитливо поглянула на мене.
- Так. І в Першосвіт заглянув, і в Красенсвіт. Зустрівся з Красогором, пам’ятаєш такого?
- Короля, закоханого в твою супутницю Ірину? Звісно.
- Тож він запрошує нас в гості.
Я не став їх турбувати підозрами щодо різних загроз від перебування в Середзем'ї, зупинившись суто на пропозиції спільної мандрівки.
- Як добре! Бо ми тут, шановний Мирку, вже засиділися, правда Елю? – З іронічними нотками дорікнула Вероніка.
Мала весело зблиснула очима і повторила услід: - Шановний Мирку!
Я ж тільки поштиво схилив голову - Мирко так Мирко.
Доньки Вероніки вийшли у своїх справах, тож ми залишили їм пояснювальну записку, аби не турбувалися й не очікували до вечері. Я остерігався просто звідси відкривати тунель у наші нові покої в Красенсвіті, тож ми мали, як завше, вийти на вулицю, і скористатись зручнішим місцем для відкривання тунелю.
- Я готова. - Вероніка закінчивши збирати речі , вийшла зі своєї кімнати.
- А твої речі зібрані? – Звернувся я до Елі.
- В мене немає. - Розгублено відповіла вона.
- А як же іграшка, яку ти взяла із собою зі Львова? – Запитала Вероніка.
Еля без слів поспішила в столову-кухню, де востаннє бавилася, й повернулася, тримаючи в руках м’якого зеленого дракончика.
Відтак ми полишили квартиру, потім дім, і невдовзі знайшли зручний безлюдний закуток, де я і відкрив тунель просторового переходу.
- На виході звідси нас очікують гарні враження й старі друзі. – Прорекламував я все подальше.
Вероніка м’яко взяла Елю за руку.
- Тоді вперед! В замок його королівської величності, дракона Красогора!
Еля підняла дракончика в своїй руці.
- Так, але до дорослого!
Пару кроків і ми вийшли на найвищому замковому бастіоні, де нас зустрів миловидний слуга, що прийняв речі й провів до наших покоїв. І там від імені господаря замку запросив у королівську гостинну відразу, як тільки ми будемо до цього готові.
Ми ж довго не затрималися. Я ознайомив своїх милих супутниць з новим житлом, відтак, не змушуючи короля очікувати, ми поспішили слідом за слугою в гостинну залу.
Красогор, якому я ще з Києва повідомим про наш прихід, стояв, вглядаючись кудись за обрій, біля арки високого вікна. Побачивши нас, він просяяно подався назустріч.
- Ваша Величносте! – Без надмірної жартівливості ледь схилила голову Вероніка.
- Радий знову тебе бачити і за значно кращих обставин! – Красогор гречно обійняв її за плечі. Відтак граціозно став на одне коліно перед найменшою гостею.
- Я король Красогор, а тебе як величати?
Еля кинула погляд на Вероніку, потім на мене, та, побачивши наші спокійні посмішки, дещо розгублено повернулася до Короля.
- Еля.
Красогор, не поспішаючи вставати, з крайньою серйозністю простягнув їй свою широку долоню. Дівча довірливо торкнулася її своїми пальчиками.
- Я не знаю, хто такий король.
- Певно там, звідки ти, ні королів, ні королев немає. – Підтримав її Красогор.
- Так. – Мала ствердно гойднула головою.
- Я радий, що ти прибула в наш край, і залюбки допоможу тобі в твоїх справах.
- Мені вже Мирко й Вероніка допомагають знайти маму.
- Он як! – Обличчя Красогора заграло при слові Мирко ще тою посмішкою. – Тоді і я, з твого дозволу, допомагатиму!
- Так.
- А що це в тебе в руці?
Еля показала королю свою іграшку.
- О, це хтось із мого роду. То ти вже доглядай за своїм драконом, і він оберігатиме тебе!
Красогор із задоволеним виглядом підвівся. Декілька миттєвостей щось зважував, а потім, наче відволікаючись від чогось серйозного, запропонував нам коротку екскурсію замком. Це надихнуло й Вероніку, і Елю. Я мав чимало інших турбот, але не міг відмовитися. Та й екскурсія не могла стати нудною, тим більше, в супроводі господаря замку. Він і сам насолоджувався можливістю поводити гостей – жартував, веселився, розповідав історії, відкривав нам таємні місця.
Окрім того, що замок був живим і доглянутим, тут цілком виразно проявлявся й особливий дух місцевого населення. Ніхто нікуди не поспішав, і справи робилися вкрай уважно і совісно. Тож усе те, що здалеку нагадувало звичні атрибути життя в Середзем’ї, тут, зблизька, набувало інших, значно цікавіших подробиць. Бо ж у центрі уваги місцевих жителів було зовсім не те, що цікавило в подібних випадках більшість відомого мені населення локи поверхом вище.
А ще я нарешті зміг побачитися зі своїм чотириногим знайомцем у доглянутій на всі сто королівській конюшні.
Ворон упізнав мене, висунувши голову над невисокою стінкою, гучно фиркав і вимогливо торкався мене поглядом своїх великих очей.
- Я знаю, що винний перед тобою. Обіцяв дружити і пропав, але, якщо наші стосунки збереглися, то тепер все буде інакше.
Я гладив конячу шию і шепотів йому щось про зелені луки до обрію моря. Тим часом
підійшла Еля і взяла мене за руку, наче показуючи Ворону, що вона теж бере участь в наших домовленостях. Кінь скосив очі на дівчатко і залип зором на ній.
І я не мав сумніву, що вони в цю мить точно спілкувалися подумки!
Вероніка, що спершу просто слідкувала за цим дійством, теж взялася гладити Ворона, висловлюючи своє захоплення від його природної краси.
Між тим, з двору почувся шум і в конюшню забігла дитяча компанія трохи старших і одного віку з Елею дітей. Міцний чолов’яга середнього віку, певно один із королівських слуг, назустріч їм вивів за уздечки двох миловидних поні. Це видовище відірвало й Елю від спілкування з Вороном. Вона зробила крок до Вероніки, зацікавлено вглядаючись в новоприбулих.
Дітлахи, узрівши Короля і його гостей, миттю змовкли і разом із слугою вітально схилили голови.
- Вітаю і вас. – Звернувся до них Красогор, відтак обернувся і до нас, - це діти моїх тутешніх помічників. Ще ті розбишаки, але в їхньому віці так і має бути.
Хлопчики і дівчатка знічено посміхнулися.
- Добродій Ян приставлений піклуватися ними в часи спільних прогулянок. А поні часто складають їм компанію.
Король перевів погляд на Елю.
- Ти зможеш знайти собі в нас друзів. Та й доглядати за цими кониками буде весело.
Красогор поглянув на Вероніку, наче шукаючи її підтримки.
- З вашого дозволу ми познайомимося. – Зреагувала Вероніка на цю пропозицію. Відтак запитально глянула на мене. Я ствердно кивнув головою. Їй із Елею, на відміну від мене, не було куди поспішати. Тим часом дівчинка передала Вероніці свого дракончика і потягнулася до поні.
Що ж – життя незмінно обростає новими можливостями. Але й нагальні справи нікуди не діваються.
- Бачу, сумувати нам не доведеться. Але прошу в тебе дозволу відлучитися.
Я охопив руками плечі своєї коханої.
- Далеко? Але що для тебе відстані і час.
Я розумів нотки суму, що прозвучали в її голосі.
- Маю заладнати ряд справ, перед тим, як вирішимо магічні загадки ельфійського дому Любові.
- Он як. Це обнадіює. Тоді відпускаю, але не зникай надовго.
Вероніка підняла палець угору, наголошуючи на важливості сказаного. Блиснула теплим поглядом. Відтак віддала пошану Красогору, і зі словами: «Ваша Величносте», подалася вслід за Елею знайомитися з місцевими дітками.
Король же взяв мене під руку й вивів на широкий замковий двір.
- Добре як! – Вбираючи повітря на повні груди, він широко розвів руками.
Далі повернув погляд на мене.
- Послухай друже, що я скажу. Твоя Еля вкрай подібна на мою сестричку в юності. От уявляєш Софію такою? Майже копія. І оте світло в ній – все збігається. Щоправда, мітки єства я поки не знайшов, але вона має існувати. Сподіваюся, Софія допоможе нам її визначити.
- Щось подібне і я відчуваю. Але цікаво, що скаже твоя сестра! Важливо чимшвидше знайти рідню Елі - це мій найперший обов’язок. Зрештою, як і організувати роботу Суду.
Ймовірно мій голос прозвучав достатньо строго, що зауважив і мій співрозмовник.
- Не накладай на себе термінів. Усе це можна бачити і як приємність, а не клопотом!
- Для мене радісне Еліне товариство, та не хочу, аби вона приростала до нас при родині, що шукає її. Але чи є приємністю ведення судових справ, вирішення чужих доль?
- Чому б не поєднувати наші обов’язки із насолодою від їхнього виконання? – Красогор примружив погляд. – Я почув твої слова про Дім Провидіння на острові Раті. Ви були у ньому?
- І це незабутньо. Таке реальне й бажане, що ніби сталося з нами. І зараз як манок на обрії наших пошуків і мрій. Ельфи запевняли, що в тому Домі проявляється картина ідеальної майбутньої дійсності.
- Хотілося би, щоб так і було. – Задумливо протягнув Красогор.
- Але ж майбутнє не стається само по собі, потрібні якісь ключі використати?
- Хтозна, у мене теж залишився подібний досвід з молодості, коли стосунки із ельтами, нащадками світлих ельфів Раті, були на підйомі. Подарували тоді відвідини Дому Провидіння і Любові, і я до останніх часів не знав, як із цим бути.
- Але тепер вже знаєш?
- Таємниця поволі розкривається.
Красогор явно не прагнув ділитися своєю таїною. І я його розумів, якщо йдеться про птаху щастя, то привертати до неї сторонню увагу, не варто.
- І як виглядали твоє відвідини Дому?
- Зайшов на хвилину, а отримав декілька днів неймовірного щастя. - А у вас із Веронікою скільки тривало?
- За відчуттями - декілька місяців.
- Ого! Такого давно не було, що засвідчує відновлення ельфійських чудес. Та й неждане наповнення цілющого озера принесло нові можливості. Навіть фонтан життя в Палаці Л’аліті заструменів. Соглат переконаний, що не обійшлося без твоєї участі. Але я гадаю, що тут швидше природа повертає свої колишні спроможності.
Красогор допитливо поглянув на мене, та я не став його переконувати в чомусь іншому.
- Я не той, що раніше. Розділення залишило мене з купою тьми. Ледве піднявся. Та важкість іще зі мною.
- Поновишся. В цій справі наша твердь надійніша за Середзем’я, та й підступів менше. – Задумливо промовив Красогор.

6
Я теж мав, що обмізкувати. Отже, Дім Провидіння і Любові мав прямий стосунок до реальності, чи навіть формував її згідно основних наших бажань? Я пам’ятав вібраційні особливості тієї місцини, де ми провели з Веронікою стільки щасливих днів, проте існувала й вагома перешкода потраплянню туди. Вочевидь, йшлося про нашу особисту комірку, чарунку в стільнику Першосвіту, нічого іншого поки на думку не спадало. Вібрації цієї чарунки здавалися близькими й зрозумілими, хоча та місцевість і тамтешні умови, м’яко кажучи, дивували. Невже її було створено для нас за нашою з Веронікою спільною гармонією? А ще цікаво, який різновид щастя Дім дарував Красогору? Невже це пов’язано з Іриною? Але звідки тоді невпевненість, що відчулася в настроях короля?
- І над чим, Яромире, задумався?
Ми вже спустилися нижнім двором і проходили крізь браму замку.
- Думаю, не зле було би побачити вашу ратушу, як можливе місце дійства. Сподіваюся, туди не обов’язково мчати на конях?
- Інколи це приносить задоволення. Та й твій Ворон цьому б зрадів. До речі, він далеко непростий кінь – з тих, що вміють розмовляти. Він твій, хоча і в тій мірі, в якій живе єство може комусь належати. І він чекає, коли ти покличеш його за собою.
- Дякую, це, схоже, і дарунок долі.
- Наш спільний.
Красогор відмахнувся від стражі, яка збиралася супроводжувати нас. Відтак ми зійшли з дороги в близькі зарості, де він зробив магічний помах рукою, відкриваючи перехід. І от ми вже виходили з тунелю в зосенілий, але ще духмяний розмаїтими паростями внутрішній двір місцевої Ратуші.
Я роззирнувся – тут було значно світліше, аніж у парковому подвір’ї у Мукачеві горішньому. Більш низька, двоповерхова прибудова по периметру двора не затуляла сонце, тож декоративні дерева й кущі почували себе значно краще. Та й саме подвір’я здавалося на десяток метрів ширшим.
- І як? – Запитав Красогор, коли я завершив роззиратися.
- Тут явно веселіше!
- Отож бо й воно. Ось так, із дрібничок усе складатиметься.
Поки ми гомоніли до нас підбігло двоє стражників, а за ними ще і вбраний по середньовічному етикету розпорядник. Після шанобливого поклону і кивка у відповідь, він звернувся до Красогора.
- Ваша величносте! Що накажете?
- То як справи?
- Усе добре. Без відхилень.
- Бачу, можеш йти. І охорону забери.
Коли вони відійшли, Красогор прошепотів: - Ми оце говорили про клопоти і приємності, тож ось такий режим діяльності мене влаштовує. З’являюся час від часу, дивлюся на керівників, і відразу бачу, що й до чого - як із майном і коштами справи, і чим люд зайнятий.
- То у твоєму краю є своя платіжна система? Невже як на Раті?
- Ні, ми ж тут справжню монету чеканимо. Хоча вона теж непроста.
- Хіба гроші – не причина усіх бід, не дверцята для пітьми? – Зауважив я із ледь помітною провокативністю. - Невже не крадуть? Не беруть хабарів, не наживаються на омані?
- Ну ти ж казки про драконів читав? Нехай я і не сплю на купі золота, але до останнього мідяка відчуваю скільки, де і в кого. Те саме в мене й зі зброєю.
- Непогано! Але ж у світі стільки способів крутійства і обману, особливо при державній казні.
- Тож я і дивлюся навкруги - крізь землі й люд, і бачу – хто і як, де чорніє, а де яка загроза хоче вкоренитися! І запах сторонніх істот уловлюю. Тож мені в більшості випадків достатньо вийти на мури того чи того з наших замків, аби зрозуміти, оцінити ситуацію.
- Тож ти й ідеальний Суддя!
- Але виключно на своїх територіях. А коли йдеться про особливих істот і їх діяння, то для суддівського зважування потрібна незрівнянно вища майстерність.
Я не був упевнений, що все саме так, але подібний підхід натякав, чому дрібних справ у високому Суді не бувало.
- Добре. Тоді можемо вернутися до головного. Та, напевно, варто присісти.
Широка, з кованою підосновою і спинкою лавиця, прийняла нас зігрітим на сонці мореним деревом.
- І що в нас головне? – Перепитав, зручно відкидаючись, Красогор.
- Досі не ясно, яким чином має змінитися судовий процес, який аж ніяк не залишити в колишньому вигляді. Та для початку поясни мені декілька речей - як бути з магічними складовими облаштування колишнього судового процесу – з простором і часом?
- Не зрозумів. Що маєш на увазі?
- Коли мене судили, двір Суду постійно трансформувався в інший простір, і час там тягнувся значно повільніше. Коли ж я виходив після розгляду справи, звичний годинник показував, що пройшло від сили десять чи двадцять хвилин.
- Он ти про що! Магія Вищого Суду це теж оте, чого немає у Новосуду Середзем’я. Вони свої невміння приховують за начебто новими сучасними підходами. Насамперед, свою глибоку неспроможність відрізнити добро від зла.
- Це загальне нині. Але ж як здійснювалася ота колишня магія Суду?
- Ти ж розумієш, в цьому випадку не йдеться про банальне пришвидшення внутрішніх подій. Тут діяли справжні сідхи. Брат Алан мав до них доступ. Є й оманливі досконалості від Майя Данави і його сина Бали. Але їх в судовому процесі ніколи не використовували. Думаю, ти маєш уважніше придивитися до того, що тобі передав мій брат. Там є відповіді на твої запитання.
- В мене поки не було часу для цього. Та й поки не впевнений, що можу і маю аж так детально наслідувати старі традиції саме тоді, коли наш світ рішуче змінюється. Основи берегтимемо, але й сучасність не можна віддавати в руки ворогам.
- Ти про що це зараз? - Дещо насторожено запитав Красогор, вишукуючи в моїх очах обриси майбутнього.
- Про життя в цілому. Якщо важка зима завершилася, варто зростати далі. Є на що опиратися, і це добре, але на шляху вперед.
- Отже, тебе не надто потрібне це місце, бо сама процедура буде іншою?
- Друже, твоя пропозиція щодо Суду в Красенсвіті важлива. Але чи можемо так вирішувати нові питання? Твій брат казав, що не вийде жити по старому і спершу маємо діяти ненав’язливо, малопомітно. І в той же час правдивий Суд повинен не тільки оборонятися від ворожого натиску, але й точково атакувати. І проявляти себе не як влада й сила, а світлом над виявленим злом.
- Але це просто слова? Тільки сила долає силу! Чи ти маєш на увазі щось більше?
- Так, більше. Ти нещодавно сказав чимало важливого про струшування. Тож маємо долучити природні процеси у світі й до нашого самоочищення. Тоді різній чорноті доведеться мати справу з тим, проти чого вони не здатні протистояти.
- Отже йдеться про найвищу магію і відсутність бюрократичного процесу? – Красогор охопив обличчя руками. – І мої бойові вміння геть не потрібні.
- Тільки для захисту Красенсвіту. І натяку чорноті, що дракони ще оберігають загальні устої.
- Ти, схоже, пропонуєш складніший устрій, аніж той, що був. Але чи це не викличе додаткових нарікань?
- В основних положеннях Вищого Суду ніде не сказано про чітке місце його місцезнаходження. Самі високі Судді обирали, де і як відбувався розгляд справи. Мукачево стало особливим місцем тільки завдяки Дракару і Алану. Це переросло в давню традиції судочинства, яка нині має прорости вище.
- Хіба право – не стала річ? Куди далі?
- Право може йти за мирською владою, тобто опускатися в сутінь, чи обсяжніше входити в Природу Всесвіту, що нині відкриває ширше свої простори. Переглядаючи традиції Суду, я бачив лише те, що вище Правосуддя завжди наслідувало не земним домовленостям між тими чи тими групами істот, а таки Природі речей.
- Це зрозуміло, але ж Природа Всесвіту не здатна швидко вирішувати наші дрібні проблеми. – Іронічно усміхнувся Красогор. – Та мені починає подобатися хід твоїх, Яре, думок, хоча я поки й не бачу конкретики.
- Певно ця конкретика тебе вже лякає?
- Знову не зрозумів.
- Бо якщо раптом з’явиться вища справедливість, як інструмент Природи, чи зможеш ти тоді й далі полювати на оленів і вовків у своїх угіддях?
Я хоча й подав своє бачення в жартівливому тоні, але, здається, досить виразно.
- Сподіваюся, за мого життя тут до цього не дійде. Але ж тоді, якщо Суд буде максимально істинним, то хіба залишиться хоча б хтось на Землі, до кого не виникне претензій з боку всього живого?
- Дорогий Королю, я згоден, що тут, на низах буття, руки й одежі швидко брудняться, коли допомагаєш іншим за різних, неоднозначних обставин. А ще й усе тілесне так чи так смертне. Але хіба покластися на досвід Всесвіту, на істину, що надихає все живе, не найкраще? Це справедливіше за особисті рішення будь-кого з нас.
- Проте, якби знайшовся механізм донесення цієї справедливості до кожного ще за тілесного буття, то навіщо тоді Вищий Суд?
- Тому й кажу, що в старому стані Суд лише імітував справедливі вирішення, але нині варто покластися на вищу Природу. Інакше поокремо не впораємося з тим, що стоїть за звичною чорнотою. А механізм можна спробувати відшукати.
- Сподіваюся, це вдасться. А щодо тих, котрі стоять за звичним злом - це ти про архонтів і Рій?
- Так, про них. Супроти цих сил ми самі по собі не встоїмо, та й покарання їхніх найманців своїми силами викличе крайній супротив і брутальні атаки навзаєм, якщо діяти старими методами.
- Ти мене плутаєш. Ясно, що проти подібних темних сил ніхто не встоїть, але ж ті сили діють виключно через своїх найманців. І йдеться не про різний люд, а про особливих істот. А серед них є й окремі злочинці. Наш колишній Суд не розділяв одних від інших.
- Ми продовжимо цю традицію, але не сліпо, зважаючи й на ляльководів, що безпосередньо чи приховано керують і окремими країнами, і всією цивілізацією. А стан її вкрай важкий.
- Нас цікавить цивілізація Середзем'я? – Проявив допитливість Красогор. – Вона важлива?
- Навряд чи вдасться виправити той хворий мирський устрій, але призначення Середзем’я значно важливіше, аніж здається. Його не можна віддавати чорноті. Варто непомітно підтримувати тих, що протистоять злу і поневоленню з боку влад.
- Але ж ми цим раніше не займалися. Будь-яка особлива істота, дізнавшись про подібні наші діяння, зголосить про нашу злочинну діяльність.
- Ясна річ, своїм сутінним усе, а нам – закон і правила. Тож твій старший брат придумав відкрити енергетичні перетоки - з різних лок стікатиме в Середзем'я енергія, досяжна достатньо розвинутим особам задля реалізації їхньої свободи.
- То он чим займається моя люба разом зі своїми колегами. Ти знаєш про це?
О так, я вже встиг зважити побачене і навіть зробити для себе відповідні висновки.
- Так, знаю. Але, думаю, вони взялися трохи не за ті справи, та й загалом -ж перетоки не в тій чи тій нашій діяльності. Вони – це ми самі. Схоже саме так було колись, і буде в майбутньому.
Красогор якийсь час мовчав, дивлячись просто перед собою. Відтак заговорив.
- Друже Яре, я хоча й проникливий дракон, проте в уподобаннях і звичках - простий вояка, і часто плутаюсь у переплетіннях складних сенсів. І нехай мені здалося, що відчув те, що ти наговорив, але скажи тепер конкретно, як маємо діяти в нинішніх умовах?
- Ще не знаю. Оце лише намацую тонку стежину нових можливостей, які цілком в дусі традицій Суду, ось тільки далі все вирішуватиметься використанням додаткових інструментів. От, наприклад, - я розтиснув долоню, на якій заблистів кришталик.
- Що це?
- Засіб. Бачу оновлений Високий Суд, як зважений засіб, без впливу ментальних залежностей суддів і апарату насильства при нас. Ми не можемо діяти через бісів, як те чинять егрегори, і через залежних осіб, як архонти. Не використовуватимемо мирський устрій, для тиску на когось. Діятимемо напряму через відоме нам струшування.
- Тобто, переноситимемо злочинця кудись?
- Не ми. Але Суд спонукатиме до цього дійства, самостійно не виносячи конкретного вироку. Чорнота ж не повинна утримуватися на світлі, бути не на своєму місці.
- Так, але ж мало хто сам провалювався в тартар за старих умов.
- Бо кожного закоренілого негідника втримує на його лоці інерція Природи речей. І ось ми здатні прискорити її дію. Для дійсного позиціювання свого єства згідно всього вчиненого, судимій істоті потрібне одночасне, загальне усвідомлення скоєних вчинків. І без оцінювання, без самозасудження чи самовиправдання - це все здійснить Природа Всесвіту. Це й буде струшуванням нездалого у відповідне собі середовище.
- Я маю це осмислити. А що в кристалику?
- Засіб, що збиратиме докупи в конкретному єстві розпорошені в часі згадки про його дії. Якщо назбирана темрява значно важча, то така істота опуститься на відповідний собі рівень, або ж підніметься вище, якщо в ній переважає світло. Може залишитися й на своєму місці. Подібними речами користувалися жителі Сяйносвіту, коли їх торкнулося чорне полум’я.
Красогор якийсь час сидів мовчки, втупивши погляд на кришталик на моїй руці.
- Ти пропонуєш мені спробувати на собі цей засіб?
- Ні. Цей інструмент не універсальний, а строго конкретний. Та його формула ще має бути обговорена, а наслідки зважені. Вирок Суду полягатиме у задіянні чи не задіянні цього засобу.
- Он як. Та припустимо, що засіб існуватиме. Які підстави для його використання, аби це було дійсним правосуддям? Мають бути потерпілі, слідство, відтак Судовий процес, якась публічність. Ми ж не маємо діяти тихцем і нападати раптово, як то чинить зло?
- Ми діятимемо так, як діє Вищий Всесвіт. Суд самочинно нікого не каратиме, а тільки подаватиме звернення до гармонії і законів Природи речей. І ніяких каменів із заточеними у них духами, павичів і цесарок, з ув’язненими єствами, тощо.
- Це було неминуче за минулого судочинства. Але зараз, внаслідок нового підходу, і можливих помилок так званих потерпілих, неякісного слідства, без тривалого публічного ґрунтовного Суду – цей засіб не принесе шкоди невинному? Бо ж можливі і ситуативні підстави!
- Тож і кажу, що колегія суддів, скільки б нас не було, має обговорити рамки дії цього інструменту. Я ж лише показово імітував кришталик, можна обійтися і без нього. Торкнутися безпосереднім засобом потрібного єства й на відстані. Й воно в якусь мить усвідомить все скоєне. І тоді має спрацювати Всесвіт.
- Але так можуть зробити і з кожним із нас!
- І невже не роблять?! Саме це стається щоденно і з простим людом, і з нами. Зло постійно шукає наші слабкості, аби проникнути і отруїти кожного собою. І зауваж, остаточне вирішення виносить сам Усесвіт, і ми йому довіряємо.
- Так, звісно. – Красогор важко видихнув, - та має бути чіткий прозорий процес. Хто, скажімо, починатиме дійство?
- Вочевидь, прокурор, що патронуватиме кожне розслідування. Поки достатньо одного-двох, адекватних претендентів не так багато на кожній лоці.
- Але особливих вищих істот набереться в Темносвіті й Середзем’ї з декілька десятків тисяч. Не мало двох? Та й потім як все виглядатиме, після завершення прокурором справи?
- Стається Суд, який остаточно оцінює ситуацію і надає за потреби подальше скерування.
- Без прямих стосунків зі звинуваченим і потерпілими?
- Прокурор здійснює ці стосунки. Суд їх потім переглядає і оцінює, і так, за потреби контактує із тими чи тими особами, відтак скеровує винного отримати вирок, проте, в разі бажання сторін обговорити ситуацію в ширшому колі і це можливо.
- Подібне виходить за межі відомої мені традиції. Але ж ти, Яре, тому й носиш для такої вільності знак титана?
- Я довго думав для чого той знак мені, тож ось і використовую його для оновлення системи судочинства відповідно світлій Природі Всесвіту. Саме ця відповідність чи не відповідність лише й піддається обговоренню.
- Вважаєш, ти сам, як і всі ми, під дією подібного засобу не опинишся в якомусь особливому пеклі? Будь-яка формула, що зводить в одне усвідомлення всі особисті гріхи, стане масово досяжною, це лише питання часу.
- Хіба чорнота нині не переміщує усіх, кого захоче, вниз? А щодо вільного падіння природним чином до рівня балансу свого єства, то зі мною саме таке й сталося після розділення. Добре, що хоч на Землі залишився, і ось піднявся. Ірина, Анагел, Орно теж пройшли крізь подібну процедуру. А не впали, як я, бо під час неї довелося з кожним поділитися добрим і світлим вмістом від того єства, що жило в мені, і яке зараз десь високо. Можливо ми усі тоді взяли кредит, який ще повинні будемо сплатити.
А щодо можливої масовості такого випробовування, хіба воно не є причиною природного струшування усіх і вся при подальшому наростанні світлої енергетики на Землі? Ти ж мені сам про це все й повідомив.
- Так. То виходить, майбутнє вже прийшло.
- Для мене це теж відкриття, як і те, що вимушений усім цим займатися.
- Аби сплатити свої кредити?
- Я зараз маю недобрий баланс, тому зайві гріхи мені теж ні до чого.
- Але як із простим людом? Вони ж основа, як на них вплинуть пропоновані тобою речі?
- Я вважаю, ми їх таким чином захищатимемо від тиску чорноти. Від тих особливих істот, що під егрегорами, а отже, під впливом темного абсолюту, і від тих, хто керує, діє від імені архонтів.
- А як бути із бісами?
- Ти ж сам знаєш, звідки вони беруться, і чому їх усе більше. А тих, що здатні гнати звідси бісів, нині обмаль. Я так розумію, ще це один із обов’язків більшості девів, та вони скеровують зусилля на суто свої, часто сутінні справи.
- І ми не можемо їх покарати за нічогонероблення. Та й егрегори, котрі керують бісами, нам недосяжні. Так само і з архонтами.
- Ми не керуємо людським суспільством. Та воно вимушено повертатиметься до природи речей, тож рівень темряви і примусу з часом піде на спад. Але нині мирський владний устрій насильства й відсторонення – це, в основному, заслуга особливих істот, в той час, коли біси й егрегори тиснуть на кожне єство в ментальному плані, змушуючи підкорятися і йти не своїм шляхом.
- Біси – ще та проблема. І джерелом їхнього походження є закинуте вищими світлими Середзем’я. Ми з братами час від часу верталися до цього питання, але не бачили іншого розв’язку, аніж природній, бо тільки наростання світлішої юги здолає наслідки Калі. Можливо, ми таким чином самоусунилися від того, що могли зробити, та йти проти дійсності не наважилися.
- Тобто, ви розуміли, що егрегори захопили магічний вплив, а архонти повели загал шляхом так званого прогресу, узявши до рук владні інструменти, кількість яких поки лише наростає.
- І темного повелителя і архонтів це поки поєднує, бо архонти будують свою техносистему, а повелитель отримує дедалі більше збісілих джив. І ті, й ті - паразитують і насаджують хворобу паразитизму. Ми захищали свої краї, як могли, а ти, схоже, пропонуєш йти в наступ?
- Нині може йти мова лише про потаємний наступ.
Я малював собі картину взаємовпливів і перетоків остаточно ще не відаючи, як її зробити цілісною й гармонійною, надто багато композиційних деталей ховалися від мого зору.
- Ви з братами мали справи з архонтами?
Це була досить важлива складова загальної мозаїки, аби її вчергове оминати.
- А як з ними контактувати? Вони в інших «гармонійних» ладах. Вони начебто вважають, що в нинішньому нашому Всесвіті все не так, як їм потрібно. Тож хочуть проростити звідси пагін зовсім іншого буття. Їм, як я чув, не вистачає вищих вимірів. Вони, начебто, існують у вигляді позавимірних духів, чиї можливості обмежені. Тому вони прагнуть розділити цей Всесвіт, відтворивши окремо для себе свій колишній рай. Але чому їм дозволено тягатися із темним абсолютом – загадка.
- Абсолют дозволяє грати у свою гру тільки поки є спільні цілі руйнації. Він використовує для цього всі можливості, але тільки там, куди доступ йому самому обмежений. Тож якщо архонти не вписалися в цей Всесвіт після його трансформації, вони навряд чи вже існують. Але це не значить, що вони не залишили тут свої зерна, з яких планували повернутися. Як ти вважаєш, де ці зерна сховані? Раптом вони вже проросли?
- Звідки ці відомості? – Очі Красогора широко розплющилися.
- Та спало чомусь на думку.
- Просто так спало? Яромире, не кепкуй з мене.
- А ще мені прийшло й таке: і абсолют, і архонти, дійсні чи ні, - не найпотужніші прояви, є дещо обсяжніше, що загрожує кожному і загалом Всесвіту.
- Я думав, нам вистачає абсолюту і архонтів, але ні, то про що тепер йдеться?
- Від мене це поки в цілому приховане, але місцями воно нагадує оманливі сідхи від Майя Данави і його сина, ось тільки в більшому за Всесвіт розмірі.

7
Ми якийсь час мовчали, намагаючись дати раду своїм думкам.
- В тому, що ти зараз сказав – немає дна. – Першим порушив тишу мій співрозмовник. – Хіба таке спадає випадково й нізвідки?
- Тож і я про це.
Красогор пильно поглянув наче вглиб мене.
- Не розумію, як з такими розпорошеними поглядами можна вибудувати конкретний лад в собі, та й навколо? Бо ж, коли все так, як тобі здається, то ми тут у повній безвиході, й ні в чому немає остаточного сенсу. Як ти це все збираєшся хоча б у собі владнати?
- Хіба немає вищих інструментів? А раптом і ти, і я – не такі вже малі, аби не осягати будь-яких висот, принаймні, розумінням.
- Може й так, та сподіваюся, малий порядок на наших територіях нічим не гірший великого ладу у Всесвіті і поза ним, яким не нам і займатися.
- Дорогий Королю, я поділяю твої погляди, я не бачу в них розбіжностей із моїми. І в нас склалася хороша команда. Хочу повідомити і їх про своє повернення. Порадитися з ними, запросити сюди. Ти не проти?
- Ні, не проти. Хоча вони, схоже, зайняті своїми справами, я рідко їх бачу, і то не всіх.
- Ти долучений до того дійства, що організувала Ірина?
- Частково. В мене після відходу братів додалося турбот, але з Іриною ми й живемо разом, тож і підтримуємо в міру сил один одного. Дякую тобі за неї. Вона тебе увесь час розшукувала, ледь втримав від бойового походу в нижні локи. Та я вже її сюди й сам закликав.
- Дякую.
Красогор підвівся за мить до того, як повітря перед нами затремтіло, і з тунелю, на іншому кінці якого виднілося обрій моря, вийшла Ірина. На ній був той самий, подарований мною, ельфійський плащ і він личив їй нині ще більше, аніж раніше.
Король делікатно протягнув своїй коханій долоню, і хоча їхні руки й очі тепло поєдналися, подальші емоції його красуні належали тільки мені.
Звісно, я теж підскочив, і завмер, витягнувшись, з поштиво напівопущеною головою. Вона коротко майнула по мені палким зором, відтак, стримуючись, схоже і від гніву, заперечливо погойдала головою.
- Це справді я, - розрядив деяку напругу мій сумирний голос, - поспішав, як тільки міг.
- Ваша Честь! Чому було не подати хоча би якийсь знак?! – Близьким до сталевого тоном протягнула майбутня земна прокуратора, - ми всі тут кожен день, як на голках!
- Згоден, mea culpa. Та мені теж дісталося. Вважай, як опритомнів, відразу помчав сюди.
Жіночий погляд із явним оцінюванням майнув мною.
- Я хочу знати все, бо вашими, Моншер, стараннями, після розділення, колишня делікатна кішечка виразно змінилася і сутнісно, й формально! Певно в цьому була якась необхідність?
- Як на мене, ти тільки покращала!
- Дякую, але це продовження польоту моєї юності й цілющий вплив нашого кохання, - Ірина ковзнула поглядом на Красогора, відтак повернула зір до мене. - А ось те, що стосується вас, не лише роздерло, розділило, але й далі дере моє єство на шматки! І не лише моє!
- Видно, така наша доля, Ірино. Але я приніс всі потрібні відповіді й збираюся ними поділитися.
- Що ж, це гарна новина, жаль, я не перша, хто її сприйняв, та маю почути все від самого початку! – Виразно саркастично промовила жінка.
- А я на час вашої дружньої розмови, по завершенню дрібних справ у муніципалітеті, повернуся до прибулих до нас гостей.
Красогор з виразом співчуття глянув на мене. Я був не проти його пропозиції.
- І хто ж це до нас прибув задля такого вшанування? – Запитально підняла брови Ірина.
- Яромир, чудесна Вероніка і не менш чарівна юна принцеса Еля. Та, впевнений, Яромир краще за мене пояснить, що й до чого. – Парирував Красогор емоційну в’їдливість дами свого серця. Певно чудово розуміючи, скільки зараз демонів у її єстві жадають крові.
- О! Я заінтригована. З радістю долучусь, нехай і дещо пізніше. Та не забувай, у нас з тобою на сьогодні теж дещо заплановано.
- Чекатиму на вас.
Король зауваживши, що Ірина сказала все, що хотіла, привітно кивнув нам обом і, отримавши знаки пошани навзаєм, подався доріжкою подвір’я до головної адміністративної будови. Ми проводили дракона поглядами, дотримуючись усіх норм етикету цього красенсвітнього краю.
Відтак, я відразу запросив Ірину присісти і, не поспішаючи продовжити розмову, опустився поруч на простору дубову лаву.
Ми трохи помовчали.
- Красиво тут. І жодної напруги. – Порушив тишу я.
- Це якщо не зважати на мою скромну персону, так? – Розтиснула чуттєві губи Ірина.
- Є всі підстави для спільного умиротворення.
- Хочу знати геть усе, тільки це мене заспокоїть.
Я не був упевненим, що знання приносять покій, але Ірина була саме тою особою, від якої залежало буття нашої колишньої команди. А може навіть більше. Тож я не збирався приховувати від неї нічого, окрім, ясна річ, моїх стосунків із Веронікою.
- Я ознайомлю тебе з усім, в тому числі і з моєю сьогоднішньою розмовою з Красогором. Вона виявилася вкрай цікавою.
- Сподіваюся на максимальну докладність. Але, як я зрозуміла, йдеться не лише про заспокоєння нервів і задоволення моєї цікавості?
- Ти особлива, твоя і моя місія споріднені. Ця близькість не стосується особистих справ, а тільки нашої спільної діяльності. Але свою інформацію я передам тобі в кінці нашої розмови.
- Домовились. Бо це точно не остання наша розмова. Але я маю зрозуміти – з ким я зараз розмовляю – з володарем знаку Прометея, Вищим Суддею, чи з тим, з ким можу інколи бути на «ти»?
- Останній варіант повністю згодиться для ситуації поза відповідальними справами. Тому радий чутися на «ти».– Я згідно похитав головою. І продовжив.
- Красогор показав мені цей чудовий дворик, як можливе місце для продовження роботи Високого Суду. Що ти про це думаєш?
- Суди мені не подобаються. Та й працювати в одному місці – не моє.
- Я такий самий. Та й чи вдасться вернути минуле? В Середзем’ї після відходу Алана й Дракара поновити колишню систему судочинства для мене не виглядає можливим. Та й наша команда навряд чи здатна підтримувати ті форми. Впевнений, ми звані до іншого.
Я замовк, очікуючи на реакцію Ірини. Вона, схоже, вловила хід моїх думок, але виявила й невідому в ній раніше рису – пошуку сенсовості.
- Мене завжди тягнуло до чогось новітнього, але ти ж, в силу свого віку й досвіду, більш консервативний і маєш стримуватися від тотальної модернізації.
- Саме так. Тому наша взаємодія і вкрай перспективна.
- І що тоді ти маєш на увазі?
- Методи, або ж тактики – нові, а ось стратегії – консервативні.
- Трохи заплутано. – Ірина примружилася. – Скажу так, якщо ти не пов’яжеш нас знову отим Тамазовим магічним паском, то маєш і переконувати у вигоді йти з тобою одним курсом.
- Загалом, йтиметься тільки про дві речі, в яких можемо бути взаємокорисними – це щасливе, гармонійне життя і справедливість.
- Он як. Тоді можна обійтися й без паска. – Ірина всміхнулася. - Те, що ти говориш, близько мені. Зрештою, завжди покладалася на твої рішення. Певно, тому й нервувала без тебе.
- Не повіриш, є й ті, що вельми переживають, коли ти нервуєш, але про це потім, - та мене теж цікавить твій стан. Ти щаслива?
Моя співрозмовниця уважно поглянула на мене.
- Заінтригував! Після розділення на Кайласі в мені чимало чого змінилося. Напевно ти в курсі. – Вона підняла очі, наші зори торкнулися. – Але це не до порівняння з тобою, так?
- А що зі мною?
- Пам’ятаєш, я завжди гостро відчувала пітьму, та й зараз теж. У тобі її нині безмір. Але стільки ж і вищого простору. Тому мені не лише ніяково промовляти тобі «ти». Можеш усміхнутися, але я відчуваю й невідомий острах. Проте, разом із тим, коли ми з тобою віч- на-віч, я не можу інакше, наче говорю зі своїм старшим братом, єдиним справді мудрим в нашій сім’ї.
- Мені приємна твоя довіра – це найважливіше попри все, що я набув чи втратив.
- Дякую. А щодо мого стану, то з Красогором я справді щаслива. Кохаю його бойове чоловіче єство, ціню досвід і зрозумілу мені простоту. Пам’ятаєш, як нахабною Кішкою прослизнула уночі у Львові в твоє ліжко, шукаючи ніжності й заспокоєння. Дякую за те, що ти тоді розповів, що надихнув, утримав від зайвого. Все сталося, як тоді ти й казав.
- Ти вся була в передчутті свого кохання.
- Так. Добре, що я не заплуталась. А зараз усе гранично прояснилося - ми з Красогором таємно від вищого оточення одружилися. Це сталося якраз після раптового відходу його братів.
Ірина проявила на обличчі купу відповідних емоцій.
- То я вітаю тебе, він чудова партія, турботливий чоловік, та ще й із цілим царством. – Я додав нотку гумору. - Але чому таємний шлюб?
- Бо після розділення і зникнення всіх найближчих, в тому числі й тебе, ми з Красогором вирішили не дражнити долю. Та й чимало інших факторів. Тож тихенько в Києві, в колі сім’ї і відзначили. Ось так, разом із розділенням, я досягла ніби й найвищого можливого рівня і статусу, але щось усе ж не так. Я стараюся втілити отой план переплину енергій, стараюсь допомогти своїй вищій близнючці, як і вона мені, підтримую чоловіка, свою київську сім’ю, особливо, сестричку, та я розгублена. Почуваюся, наче іще не зовсім на своєму місці, хоча й приховую це від інших.
Вона раптово притулилася до мене головою.
- Я, здається, досі плутаюся в собі. У моєї вищої «я» теж особисті проблеми. Вона також прагне розмови з тобою.
- І справді не просто. В такій ситуації будь-хто б розгубився. Але чому ти вважаєш, що допомоги Красогора, чи твого особистого досвіду вирішення проблем недостатньо?
- Дорогий старший братику, нас із тобою раніше поєднував той містичний шворок, і я вважала перші дні, що ми звільнилися не лише від нього. Та невдовзі мої відчуття проявили приховані спершу речі – при розділенні ти надав багато себе, і не тільки мені, - усім нам. Досі не ясно, до чого це приведе, але це все присутнє. Тож ти значно більше, аніж друг.
- Ви теж, кожен з нас. Останнім часом дізнався про себе і про вас чимало важливого. Думаю, щастя й справедливість можливі для кожного з нас.
- Тоді ти, напевно, знаєш і про наші спроби виконати прохання Алана щодо перетоків між Земними складовими? Я знайшла гарний спосіб поєднати Темносвіт із Сяйносвітом через Середзем’я. Вийшла така магія! - Очі Ірини задоволено виблиснули. - Нехай це дається непросто, але різні енергії приносять стільки див! І я задоволена, що здатна робити щось хороше.
- Я нещодавно спостерігав здаля за тобою та сестричкою Адою. Ви добре справлялися.
Ірина запитально поглянула на мене. Тож, випереджаючи її запитання, я взявся за пояснення.
- І вже підіймався сюди, тому не став і пробувати давати про себе знати. А до того довгих три місяці був не при тямі.
- Два дні тому я відчула увагу на собі, схожий на твій погляд але коли щодня думаєш про когось, то він в кожному кутку буде ввижатися.
- Я бачив твій острів і прийомну залу, а ще Аду, тебе на троні. Він тобі личив. Потім ви з Красогором відправились у Київ, у свій оздоровчий центр. І ми разом спостерігали, як Віка з допомогою твоєї команди, поставила на ноги одного з братів.
- Захопливо, так? Не запитую, як тобі вдалося за нами слідкувати з нижчих лок, сподіваюся, ти все покажеш. Головне, що ти про мій проект думаєш?
- Він крутий і цікавий. І це вміння залишиться зі всіма нами. Але він мені нагадує, швидше, прикриття. Ти ж недаремно дещо невдоволена.
- При всіх успіхах, відчуваю і дискомфорт – і з тими багатіями, та й в цілому.
- Певно дещо більше кличе тебе, сестричко – те, що не кидатиметься в очі як твоя клініка.
- І що б це могло бути?
- Ми про щось подібне говорили у моєму колишньому домі в скелі якраз перед розділенням. І сьогодні з Красогором теж. Та найкраще тобі було б самій побачити майбутнє.
Ірина аж підскочила.
- Оце я розумію! Недарма мучилася без тебе! Але що ти маєш на увазі?
- Для цього варто завітати на острів Раті. Заодно й декілька важливих питань вирішити.
Але ті ельфійські дивовижі недосяжні суто за нашими бажаннями.
- Хочу, хочу! Думала про це ще глядячи на Орно. Він це все пережив. І відразу знайшов себе.
- Це не зовсім так. Ти ж пам’ятаєш, наш демонічний Орландино став об’єктом нападу, то ж і потрапив у Дім Життя, і заодно, у відповідне собі середовище. Нам із Веронікою запропонували відвідати Дім Призвання і Любові після купелі в їхньому цілющому озері. І так, як ви з Красогором одне ціле, то йому не зашкодило би спершу відновити з ельтами Раті довірливі стосунки. А далі, хто знає, як все обернеться.
- Ну от, скільки перешкод. – Сумовито зреагувала Ірина. – Та ще й тамтешня повелителька Л’аліті собі на умі, вкрай хитромудра і магічна особа, будь-кого заплутає й охмурить. Зараз при ній цілий дівочий пансіон, звідки виходять неабиякі відьми, хоча саму Л’аліті я б такою не назвала. Та сама Вікторія - одна з тих жіночок, на прохання Повелительки у мене нині працює в Києві.
- Так, я знайомий із Вікою, але яке в неї нині єство не відаю.
- Цікаво! - Ірина спробувала заглянути поглибше в мене. – І кого з них ти ще знаєш?
- Як побачу, то скажу. але, дорога сестричко, Л’аліті не є владаркою того краю. Там інший устрій, аніж тут у вас.
- Я поверхнево знайомилася з Раті на запрошення Л'аліті, і чула від неї про давній народ ельфів, чиї спадкоємці ельти. Ти ж від них приніс ці чудові шати?
- Так. Їхній народ відповідальний за цей острів, хоча насильно і не владарює. Вони зберегли чимало див. Та сама побачиш.
- Одній вже нецікаво. Хочу з Красогором.
- Прекрасно, це стане політичною подією масштабу Красенсвіту і навіть Темносвіту загалом.
- Це вже політика? Я поза нею. Мені близька магія життя.
- Згоден, дорога сестричко, я трохи невдало використав слово «політика», яка лише стосунки влад з іншими владами. Наша команда не повинна нести нічого подібного в собі.
- То нам не призначено керувати якоюсь спільнотою? Ми не влада?
- Це трохи заплутано, але нам вистачить природних методів.
- Без явної чи потаємної бюрократії?
- Хіба вона в природі потрібна?
- Отже щось велике, до чого і я звана, це не влада, а взаємини?
- Думаю, що так. Але важливий і їхній рівень і твій потяг до справедливості.
- Зло передається нині чималою кількістю безвідповідальних осіб, я би з подібними тісно попрацювала. В мене є декілька кандидатів, яким я не збираюся прощати. Ти їх знаєш. Ледве стрималася, поки тебе не було, аби не відкрутити їм голови.
В очах Ірини промайнули блискавиці.
- Ти не приймаєш прощення ворогів своїх? – Трохи жартома продовжив я.
- Це не моє. А хіба ти за подібні прощення? За те, щоби зло й далі діяло?
- Я загалом за тотальне очищення. Проте, його неможливо провести миттєво. Тож якщо чорнота помітить небезпеку для себе з нашого боку, то ми не втримаємося. Отже маємо діяти багатогранно і неявно.
- Якщо я правильно збагнула, то не йдеться про насильство з нашого боку? Але як тоді вплинути на зло, що реагує тільки на пряму зуботочину, або на меч?
- Не ми каратимемо, лише готуватимемо ситуацію. На нашому боці є потужна сила природи речей, і вона здатна поставити те чи те зло на відповідне йому місце.
- А що, цієї природи не було раніше?
- Самому дивно. Тим не менше, знайшовся засіб привернення її уваги.
- Отже, є природний інструмент, і як він діятиме?
- Є. Красогор зве його струшуванням. Зі мною сталася подібна річ після розділення, коли значна світла частина мого єства метнулася вгору. В ту ж мить у мені тутешньому змінився баланс білого й чорного і я каменем упав униз. І не по своїй волі. Так спрацювала природа речей.
- Дуже цікаво. І як цим інструментом вплинути на злих істот в Середзем’ї?
- Та, ніби, не складно. Такій сутності потрібно вільно чи невільно усвідомити свої діяння. Миттєве проявлення всього вчиненого нею й приведе до відповідної реакції Природи речей.
І я докладно розповів про своє бачення діяльності нового Суду, нещодавно обговорене з Красогором.
- Непогано. Мені, як жінці, подобаються дієві тонкощі. Тим більше, коли маю в собі стільки небезпечних задатків. Але мистецтво магії в мене лине з підсвідомості. Було б не зле краще зрозуміти ці речі.
- Це всіх нас стосується. І ніби й нічого складного.
- Серйозно? Можеш хоча би погляд направити в потрібний бік? – Прискорювала мене співрозмовниця.
- Я вже тут і маю надію, дивитимемося туди разом.
- А детальніше?
- Це виглядатиме трохи нудно в порівнянні із казковим «захотів і збулося». Потрібна надійна основа. Цим відрізняється дійсність від ілюзії.
- Я останніми часами значно подорослішала. І не маю сумнівів, що моє майбутнє потребує справжності, а не хотілок, тому не зважай на моє початкове нерозуміння, пояснюй.
- Добре. Отож про магію, яка завжди до наших послуг: це вміння користатися значно більшим, ніж наявні знання. Та для правдивого процесу потрібні тонкі сприйняття з дійсного обсягу перебування єства. Розмір справді має значення. І коли себе усвідомлюєш у більшому, то зростає і кількість інструментів щодо всього. Наш дух не тільки при тілі перебуває, але й значно вище й нижче. Звідси і витікають ширші можливості.
- А в чому магія саме людського середовища? Які тут можливості?
- Їх чимало. Відразу і не перерахувати, і до всього цього є прямий доступ через наші чуття. Та ось поглянь - зазвичай люди, і не лише вони, бачать, сприймають навколо себе суто тілесне. Такий початковий уклад. І перебувають у ньому, так би мовити, в одній спільній тональності. Нижчі простори одного рівня, наша підземка – на межі цієї тональності. А ось інші земні локи – стрій вище чи нижче, чи як планетні - паралельний стрій. Але є навколо ще й передтакти і затакти.
- То магія, наче музика?
- Я теж так вважаю, і в Євангелії Творця чимало про це говориться. До речі, король Красогор запрагнув ще раз її переглянути, бо робив це разом із братами, тому сприйняв далеко не все. І ти теж сприймала через мене.
- Ти пропонуєш знову пройти через отой жах? Жінкам до вподоби чути лише хороше про себе. Але якщо ти це пропонуєш задля щастя і справедливості, то я згідна пережити подібне ще раз.
- Думаю, зараз буде інакше. І Послання залишиться в тобі, і далі відкриватиметься в потрібному для тебе напрямку. Та спершу переглянь мої мандри.
- Це найперше! Ми разом із чоловіком пройдемося твоїми слідами, і я нарешті зрозумію, що сталося.
- Я виклав йому коротшу версію подій, а ось тобі даю повну. Не хочу обтяжувати Короля зайвим. А тобі пригодиться.
І я протягнув Ірині пакетик із кришталиком інформації про своє перебування внизу й повернення звідти, про нинішню зустріч із Красогором, а ще дві окремі копії з кільцями Послання Творця.
Ірина прийняла дарунок начебто без особливого пієтету, як беруть колеги один від одного звичні інструменти, але я відчував, що зараз у неї робиться на душі.
- Тільки переглядай без поспіху і спершу сама, поки Красогор перечитуватиме Послання.
Ірина ствердно кивнула.
- Яре, мені ось подумалось, а що, якби й простим людям подібне передати? Це все змінило би, чи ні?
- А спершу по телевізору прорекламувати: вдягніть кільце Бога! Недорого!
- А якщо серйозно?
- Не знаю, ми вже більш-менш підготовлені сутності, й сприймаємо Послання усім обсягом єства на тонких рівнях, які більшості недосяжні. Суто тілесний ум - командна тілесна рубка мозку - здатен лише потрактовувати закладене в себе, і не виходить на нижчих рівнях світосприйняття за межі плоті. А ми ще й вищі мови попередньо приймаємо.
- Але якщо хтось здатен, то як запропонувати? Через Інтернет, анонімною поштою?
- Послання не універсальне для всіх. Воно для кожного розкривається згідно індивідуальності і призначення особи. Та й знову питання, якби було так просто, узяти й поширити, то чому це не зроблене на більш високому рівні, ніж наш із тобою?
- Бо нікому, всі зайняті своїми справами, купа перешкод. Знову ж таки – Калі Юга. І ти ось тільки зараз і знайшов Послання. Та й сам поглянь, з усіх кутків здавна линуть різні вищі послання. Нехай і сумнівного походження, але попит є завжди! А в нас інформація дійсно з перших рук і найвищої якості.
- І відразу турбот поменшає, зло миттєво зникне, заживемо щасливо і безтурботно?
Я іронізував, але Ірина не звернула на це жодної уваги.
- Спершу подібне нагадуватиме нову релігію, але ж кому будуть потрібні церкви і гуру-посередники, якщо кожен матиме справу безпосередньо з Творцем. Ось так прямий Ведизм і сформується!
- Прямий Ведизм? – Зацікавився я новим значенням. - Чітко і ясно. А той східний, нинішній, виходить, що кривий?
- Я сприйняла це з першого сприйняття Послання. Запам’яталося, що де вславляють чи проповідують владу, там криво.
- А в ідеалі краще безвладдя?
- А для чого влада, коли є відповідність своєму призначенню, а звідси й відповідальність перед оточенням? Нехай одні, вищі, більш відповідальні, інші, в міру свого положення, менше. От на острові Раті, кажуть, подібне існує, то чому в більш світлих місцях таке неможливо?
- На Раті іншого буття й не знали. А в Середзем’ї, навіть якщо би всі й хотіли, вводити нині щось нове, це як в старі міхи нове вино наливати. Такі речі швидко не запровадити.
- Хіба ми не постійно в старий посуд щось нове наливаємо? До чого тут старі міхи?
- Посуд – це не про живе, а ось міхи, як я розумію, – паралель із живим суспільством. В Євангелії йдеться про молоде вино, як про суперечливість між старими і новими традиціями. Тож, коли старі міхи закостенілі, а юне вино в них забродить, - зашкарублість розривається, напій витікає - і те, й те псується. Ісусове чи Творцеве Послання, як сік, що несе в собі і світлу й темну сторони, і воно в нашому єстві трансформується в духовний продукт. Тож для його нормального дозрівання потрібне зростання обсягу єства, та ще й у напрямку любові.
- Он як. Тому мені й так кепсько було спершу. Але навряд чи я з того часу помітно приросла в собі в духовній любові. Отже, і зі світлою магією в мене виникнуть проблеми?
- Пам’ятаєш, яку ми вчинили з Анагелом бучу в один з вечорів у львівській квартирі, якраз перед Судом? Ти спала у стані Кішки, а ми розглядали Велундові пригадування про його зустріч із Ісусом, були перенесені усвідомленням у ті часи.
- Ще б пак! Досі моторошно.
- Я тобі потім дещо показав із того, що там сталося. Про серце пам’ятаєш?
- Не так, щоб дуже. Ти зараз про Ісуса, що руку прикладав до грудей?
- Так. І ми з тобою таке спробували. І ти практикувала далі це сама – з переднім серцем?
- Якось не склалося.
- Тоді спробуємо знову. Якщо дозволиш, підживимо твоє сердечне чуття – воно ж основа правдивою магії. То ти не проти?
- Не знаю. Але якщо потрібно…
- Просто доторкнуся тебе, як торкалися мене в єстві Велунда руки Спасителя.
Я коротко нагадав їй про що йшлося, відтак підніс і зупинив долоню максимально близько від її лівої сторони грудей, і миттєво відчув спалах тепла у відповідь.
- Так, відчуваю. Але що саме, неясно. – Зреагувала Ірина.
І хоча я знову вдався до пояснень, але їй, як і Велунду в подібній ситуації, спершу це все не сподобалось. І кололо, і пульсувало. Та вона поклалася на мої запевнення, що так повинно бути й пообіцяла не гасити сприйняття від цього чуття.
- То так до мене і входитиме світло? Тепер ясно, чому більшість подібні відчуття налякають.
- А без них Послання нічого не принесе. Та й зростання єства без чуття серця не станеться. Ісус це розумів. Тож і казав про любов, яка лише в серці.
- А про кохання говорив?
- Ось сама й дізнаєшся. Але найвище Послання відкривай лише тоді, коли переднє серце тепло грітиме і не колотиме. Бо наразі в тебе там багато дірочок, які невдовзі, день-два практики, й затягнуться. Переглянь тепер вже мої пригадування.
Я передав Ірині оновлений кришталик своїх Велундових згадок. Вона мала підготовити своє серце і єство до нового сприйняття Послання Творця. І на цьому ми могли завершити нинішню нашу зустріч. - Хочеш, я трохи поводжу тебе цим містом, близнюком Мукачева? - Запропонувала Ірина.
- Буду вдячний, якщо це не викличе нездорової цікавості.
- Як жаль. Ти правий, почнуть шепотітися. Красогору буде неприємно від такого поголосу.
- Тоді вже вийдемо якось разом із ним.
- Так.
Ми могли повертатися в замок. Але щось і далі тривожило мене. Я, звісно, поки не хотів торкатися провіщень, які так налякали спільноту змій унизу, нехай вона ознайомиться з тим усім з наданих їй моїх згадок. Утім, про дещо мав її попередити просто зараз.
- Я згадав ще одну річ. Ви неспроста не могли мене відшукати. В мене змінився разом із наповненням єства і внутрішній маркер.
- Я це відчуваю.
- Це сталося не лише зі мною. Тому в мить розділення в кожного з нас з’явилися нові таємні імена.
- О! То якщо я довідаюся твоє таємне ім’я, то зможу тобою повелівати? – Зацікавилася Ірина.
- Можливо, хоча не певен. А тобі відомі ваші нові імена – твої й Ади?
- Ні. Я можу їх взнати?
- Так. В твого янгола-охоронця.
- Я думала, нині це Ада.
- Вона, як я розумію, - це нова особа, твоя близнючка в бутті рівнем вище. Та й навряд чи там вона носить ім’я Ада.
- Ми почувалися спершу з нею наче одне розширене ціле, та потім почали в дечому розділятися, та вкрай близькі в розумінні одна одної. Але це так тонко. Тож я її сюди і запрошую. І їй тут личить ім’я Ада.
- Вона певно і зараз десь недалеко?
- Атож, очікує свого часу на розмову, хоча чимало відповідей вже отримала. Ці ж питання не несуть небезпеки?
- Поки ні. Але мені самому наразі ще не вистачає висоти, аби бути відповідним нашої вищої з нею розмови.
- Комплімент Адою прийнято. Що ж, очікуватимемо на продовження.
- Моє вітання сестричці! Скоро побачимося. – Урочисто протягнув я, підвівшись з лавки. І приклавши руку до серця, ледь схилив голову, заодно натякаючи, що нам пора повертатися. Ірина теж плавно підвелась.
- Йдемо до Красогора? – Задумливо взираючи на Ірину нинішню, запропонував я.
- Маю владнати справи з Вікою в Києві, потім переговорити з юною сутністю Анагела. Тож повернуся в Замок пізніше. Не хочеш з ним побачитись?
Анагел за короткий час став найближчим моїм другом, і подібне його розділення, навіть коли воно мало вирішити всі його проблеми, я сприймав болісно.
- Хочу. Він у Красенсвіт нині здатен зазирати?
- Амадей так, а його брат – ні.
- Як вони нині?
- Спочатку ледь не за руки трималися. Далі все налагодилося. Але й досі вміють збиратися в один образ, і тоді стають майже колишнім Анагелом. Та й поокремо вони теж нічого. Навіть не знаю, що краще, їхнє сьогоднішнє чи вчорашнє, ми ж тоді так щиро дружили. – Вона посміхнулась згадкам. – А от Орно ні разу не з’являвся.
- Знайдеться. – Упевнено заявив я, усміхаючись її словам. Нам і справді було, що згадати.
- Отже для усіх ти й далі Яромир, а я - Ірина. Майже, як колись, хоч і без поводка. Проте я його інколи іще поміж нами відчуваю.
- Дивно. - Наче не розуміючи, що й до чого, я повів плечима. - Нині він зайвий.
- Ясна річ! Тільки не нагадуй про його зайвість для тебе Красу. – Підхопила з усмішкою Ірина.
- А ти будь обережна в своїх справах, вони цікаві, але в нас є значно важливіші діяння, нехай і не такі наглядні.
- Ти знаєш, в мене на темні підступи особливе чуття, остерігаюся лише світлих дарунків!
- Це чому так? – Підіграв я їй.
- Бо раптом розплачусь!
Вона всміхнулась іще ширше, відтак потиснула мою руку.
Я лише встиг намалювати на губах слово «Хаті», нагадуючи їй про домашнє завдання, як вона потанула у самостійно відкритому нею тунелі переходу.
Та й мені була пора. Тим не менше, я не зміг відмовити собі в задоволенні вийти головною брамою місцевої Ратуші в місто, аби розпочати знайомитися з ним.

Розділ другий
Напад на Л'аліті. Урочистості Красогора


1
А ще за півгодини я зачинив за собою тунельний перехід на верхньому майданчику Замку. Прогулянка нижнім Мукачевом видалася цікавою. Звісно, я відразу кинувся в очі місцевому люду – найперше, своєю раптовою появою, далі схимницьким виглядом - надто вже прихованим на тлі веселого буяння тутешніх життєвих барв. Спостережливе око відмітило б чимало тонкощів моєї чужості, але я поки подібним не переймався – просто вбирав, сприймав, відчував. Рухався не повільно й не швидко, походу звіряючи усе тутешнє із тим, що буяло локою вище. Основною позиційною відмінністю було те, що це Мукачево чітко зупинилося на лівобережжі ріки - по той бік місцевої Латориці виднілися лише добротні ґаздівства селян, рясні сади й оброблені поля.
Міст через ріку знаходився на тому ж місці, що і в Середзем’ї. І зараз ним - надійним, грубим, дерев’яним, на таких ж кам’яних високих биках - вільно проїжджали вози, весело чимчикували перехожі. Будинки міщан, а потойбіч сільські хати трималися на обережній відстані від води, тягнучись чіткими дугами аж до околиць замкової гори. І народу, куди не глянь, виднілося чимало – усе ж пора збору урожаю ще не завершилася.
Та мене встигали помічати навіть попри усю зайнятість, і тоді вже погляди довгий час не відлипали. Довелося повернутися до Ратуші і скористатися безлюдністю будови для прояву своєї мандрувальної магії.
Я пройшов у виділені нам гостьові покої, і, не заставши нікого, взявся за розшуки. Відчуття вивели за основну браму, де на широкому майданчику гамірно бавилося декілька групок дітлахів. Я зауважив Елю, що гралася з трьома дівчатками, неподалік стояла Вероніка і розмовляла з жінкою, яку важко було не впізнати.
Я підійшов і легко вклонився.
- Софіє! Приємно знову побачитись!
Вона радісно блиснула очима, і, проявляючи крайню проникливість, подала руку. Я стримано потиснув її.
- Ваша Честь! – Відповіла сестра Красогора. – Я прилетіла бозна звідки, аби переконатися у вашому дійсному поверненні. Сподіваюся, всі неприємності зосталися позаду. Рада знову зустрітися і з Веронікою.
Жінки обмінялися поглядами.
- Повернення було нелегким. Але ще важчим видається дати раду із назбираними справами. - Я розвів долонями і звернувся до Вероніки.
- Перепрошую, трохи затримався. Сподіваюся, вам тут не довелося сумувати.
- В нас із Софією виявилося чимало спільних тем. І найцікавіша з них наша спільна гостя Еля.
- Мій брат стверджує, що я виглядала в дитинстві дуже схоже. Тож мені повезло з дитинства, бо зазвичай наші родини складаються вже в дорослому віці. – М’яко додала Софія. – Еля неймовірна дівчина, але й мені поки не вдалося розгадати її загадку. Та, маю надію, пошуки рідні не затягнуться.
Софія з ніжністю глянула на зграйку дівчаток поруч, потім перевела погляд на мене.
- Ваше зникнення, Яромире, мучило усіх нас. Король Красогор вже дещо розповів про причини, але надто скупо.
Вона примружилася, ховаючи свої дійсні емоції. Ця неймовірна жінка теж заслуговувала на щирість. В пам'яті промайнули згадки минулого, в якому вона зіграла свою роль в моєму становленні.
- Спершу сталося рятівне розділення мого єства, інакше під дією багатьох факторів я би просто вибухнув. Далі прихований у мені найсвітліший пагінець пішов різко вгору, а звичні тутешні тілесні складові під дією щойно набутого дисбалансу – упали на саме дно, на найнижчу земну локу. Ось так я й потрапив у обійми зміїної раси. В якої палали свої внутрішні протиріччя. Тому пробитися звідти було непросто. Далі потрапив у центральну кліть Талатали. І ось там Еля мені дуже допомогла. А як вона опинилася в тій сутіні, поки не знаю. Утім, нашу зустріч явно влаштували. Думав звернутися за допомогою до тебе. Жаль, що ми поки нічого не побачили.
- Вона така осяйна, що й годі проникнути в її єство. Може, якби знала більше про твою подоріж, це б допомогло.
- Так. – Погодився я. – Перекину свої згадки трохи пізніше.
- З мене натомість особливе сяйво драконівської вдячності! – Дещо неоднозначно подякувала Софія.
- Добре, коли сяйво оберігає нас. – М’яко відреагувала Вероніка на почуті слова.
- Безсумнівно. – Софія задумливо глянула на нас. – Зазвичай, особи найвищих статусів довго дорослішають, і ростуть повільніше. Але розгадку знайти можна. Утім, я вже сьогодні поінформую досяжні мені кола Сяйносвіту щодо дівчинки.
Ми якусь хвилину мовчали, заглядаючись на веселі ігри дітлашні.
- Софіє, хотіла задати вам особисте запитання.
- Так. – Усміхнулася вона Вероніці.
- Трохи незручно цікавитись, але складається враження, що сім’я драконів – це необов’язково від одних батьків?
- Я розумію про що ви. І справді, наші родини складаються з рідності не тіл, а духу й душі. Ми просто з одного особливого джерела. І ви вважаєте, що подібне можливе і з Елею?
- Напевно так. – Підтвердила Вероніка. - Дякую за порозуміння.
- І я про щось подібне здогадувався. – Відреагував на почуте і я. - Сподіваюся, що поголос у високих колах дасть результат.
Ми ще з півгодини погомоніли про різне, відтак до нас підійшов один із королівських слуг.
- Його Величність запрошує до гостьової зали.
Поволі вечоріло. І певно йшлося про королівське застілля. Еля хотіла й далі бавитися зі своїми новими подругами, та зрештою, після обіцянки продовження забави завтра, погодилася піти з нами.
Але спершу ми піднялися в свої покої, більш менш освіжилися, і вже далі нас відвели у гостинну, де вже були присутні Красогор з Іриною. Софія ввійшла в залу відразу після нас. І на правах сестри господаря і знавця, з дозволу свого брата взялася проводити для нас ознайомчу екскурсію, до якої невдовзі долучилися і Красогор з Іриною.
Розмаїта зброя і захисні обладунки, художні роботи, клейноди й прапори, деякі магічні атрибути – це все безпосередньо торкалося життя господаря замку, його братів і Софії.
Як згодом стало зрозуміло, перед нами була сімейна експозиція, бачити яку мало кому доводилося. І ми висловили подяку господарям за подібне докладне знайомство. Нехай деякі речі й оминалися увагою, та, вочевидь, на це існували вагомі причини.

2
Невдовзі нас запросили за просторий стіл, обставлений м’якими кріслами з високими, різними спинками. Ми присіли, розмістивши Елю на двох подушках поміж Софією і Веронікою. Я сидів поруч, рішуче відмовившись від більш почесного місця, яке далі зайняв сам господар. І почувався зараз поруч із Веронікою на своєму місці.
Коли двоє слуг завершили розливали в наші бокали щось неймовірно запашне, вельми подібне на напої з острова Раті, король Красогор підвівся і з серйозним виглядом поглянув на нас із Веронікою.
- Це особливий для нас час – зустрічі після важких випробувань. Добре, що вони позаду. І вважаю, доля не випадково зібрала нас тут у переддень великого свята високого Покровительства. Ця урочистість проходитиме не лише в Красенсвіті, але і в багатьох містах європейського Середзем’я, нехай розуміння що й до чого там почасти втрачене. Тож, запрошую завтра на всенародне святкування саме в цьому місті. Окремо зауважу, що проліт Дракона у зв’язку з переходом братів на вищі рівні буття не відміняється!
При цьому Красогор виразно поглянув на Софію. Та у відповідь, певно на знак згоди, легко схилила голову.
- Я зауважував подібне католицьке відмічання в Середзем’ї, але тут у вас воно направду повинно бути зрозуміліше! – Підтримав я тему, остаточно збагнувши сенс зауважених мною сьогодні в місті загальних приготувань. – Ось тільки ніколи не чув про урочисті прольоти Дракона.
- У них свої, новітні культи. – Промовив Король. - На жаль, вище поверхом люд надто легковірний. Тож і голови їм заморочили до повної нестями. І що тут поробиш.
Красогор присів, але продовжив.
- А тепер про вас, наших особливих гостей. Ви чули, як я пропонував другові Яромиру чільне місце за столом у нашому колі. І не лише, як головному Судді, котрим був раніше брат Алан, але і як тому, хто отримав від титана Прометея знак великого Провідника. Однак, наш Яромир дав зрозуміти, що всі ці речі ніяк не залежатимуть від того, де саме він знаходиться. Головне, аби поруч була прекрасна Вероніка, а нині ще й юна, і така загадкова фея Еля. Тож іще раз вітаємо вас у нашому домі!
Ми шанобливо піднесли кубки, але і так само дружно поглянули на дещо розгублену дівчинку, що тримала свій невеличкий келих, сторожко вбираючи густий аромат, який злинав звідти.
- Там немає алкоголю і обмаль самого магічного напою. Ми даємо його в малій кількості на свята нашим дітям і це завжди йде на користь. Тож і тобі, Елю, має сподобатись.
Красогор усміхнувся і надпив з кубку. Ми підтримали його, смакуючи свіжий аромат неймовірної ельфійської магії. Еля обережно спробувала. І, судячи зі всього, їй теж сподобалось, хоча вона більше слідкувала за нами, аніж сама куштувала.
- Ось і вся наша звична щоденна вечеря, але ж яка! - Задоволено протягнув Красогор, дивлячись на дівчинку.
- І кожен раз особливий смак. – Підтримала його Вероніка. - Це з острова Раті?
- О так! Навіть в Сяйносвіті втрачене мистецтво єднати суру й сому простору, квітів і плодів у тілесних напоях. У них, звісно, свої смаки, і вони їх обстоюють, а в нас наші. Проте є і спільне минуле, котре не варто забувати. А ти, сестро, що скажеш?
- Мені подобається усе, що з добрих рук. – Відповіла Софія і теж перевела погляд на Елю. – Ти раніше пробувала подібні напої?
- Ні. - Заперечливо погойдала головою дівчинка.
- Але смакує?
- Так, - ще тихше додала вона.
- А я коли прийшла в Замок старших драконів, зовсім не вміла говорити, - Софія, здавалося, зверталася зараз до нас усіх. - І теж мало що пам’ятала.
- О так! Ми тоді з братами довго шукали вирішень, поки все не стало на свої місця, і не проявилися глибинні родинні риси між нами. Тож, Елю, у тебе в будь-якому випадку все гарно складеться, особливо з новими знайомими, дітей у нашому краю багато.
- І поні є! – Вже значно сміливіше додала Еля.
- А ще кінь Ворон, який вміє розмовляти, нехай і подумки. - Підключився і я до розмови.
- Поні теж говорять. - Довірливо, наче важливу таємницю, прошепотіла Еля.
- І про що?
- Більше між собою – смішне щось.
Ми тим часом допили нектар і відверто насолоджувалися його післясмаком.
- І знаєте, що найбільше в цю мить подобається? Що, нарешті, далі перестанемо особисто турбуватися про світ загалом. А знаєте чому?
Красогор хитро примружився. Але всі лише зацікавлено подивилися на нього, змушуючи продовжувати.
- Бо тепер з нами Яромир, а він останній і найвищий бастіон. Ось нехай він і складає згідно своїх регалій цей світ докупи. А ми підтримаємо. Тож тобі, друже, і слово.
Я очікував на подібний багатозначний карамболь. І спробував бути відповідним.
- Я радий, дорогий Королю, що над вашим Дому зійшлося стільки добрих зірок. Що ми знову поруч. А що далі? Ми з Веронікою планували відвідати Раті. І ваше до нас приєднання, дорогі Красогоре й Ірино, видається вкрай важливим. Як ви до цього ставитесь?
Король невизначено похитав головою, та ще й високо підняв брови, натомість Ірина виглядала значно впевненішою. Вочевидь, сказалася і наша розмова тет-а-тет. Але Двірцевий етикет утримував її від нав’язування особистих рішень. Тож і Софія лише запитливо поглянула на брата.
- Це ж, виходить, пропонується спонтанний, прихований чи міждержавний візит?
Перекинув на мене відповідальність за купу тонкощів Красогор.
- А якщо без галстуків і гонорового почту, і з важливими сенсами?
Я відіграв м’яча на його територію.
- Ні-ні, зняти із себе знак Прометея тобі ніяк не вийде. – Всміхнувся він. – А якщо серйозно, то в мене з ельфами, попри стримано-показові взаємні люб’язності, традиційно прохолодні стосунки. І з цим нічого не поробиш - ми надто різні.
Усі присутні переглянулися.
- А хіба, коли є відмінності – це погано? – М’яко запитала Софія.
- Отже і в мене з ними автоматично теж виникають розбіжності.
Ірина розчаровано видихнула, але запитально кинула погляд саме на мене.
- Ельти з острова Раті – це гармонія природи в чистому вигляді, а ми, дракони, - і судді, і воїни й мисливці. Не кровожерні, та усе ж – силовий блок. Тому між нами подеколи й іскрить.
Красогор теж поглянув на мене.
- То й що? Обережні феєрверки заважають нам зустрітися? Зрештою, відкриєте їм свої території, а вони – деякі магічні можливості, і значні перспективи.
Цю ідею я виношував уже певний час, шукаючи нагоду її озвучити.
- Жартуєш? – Король стривожено глянув на Ірину, відтак на мене. – Поки відкладемо наше бачення, але для чого їм подібне поглиблення і розширення?
- Їм самим поки ні до чого, а ось усім разом це дуже згодиться.
За столом повисла тиша. Еля, яка ніби пильно дослухалася до розмови, поглянула на Вероніку, відтак доторкнулася до неї рукою. Моя супутниця нахилилася до малої і дівчинка щось їй прошепотіла.
- Пробачте, та ми ненадовго покинемо вас. Нам негайно потрібно припудрити носики. – Озвучила моя супутниця дівочі потреби.
Вероніка з Елею вийшли з-за столу і подалися до виходу. А Красогор подав знак слузі супроводжувати їх.
Ми ще трохи помовчали, аж поки Король не заговорив, додавши серйозності.
- Що ж, якщо подібне виявиться взаємною зацікавленістю, то я готовий обсудити це в колі ельтів. Зрештою, в нас чимало хащ і пустищ, куди не ступала людська нога, тож якщо не ми з Іриною полюватимемо там на різну нечисть, а хтось дружній наведе благоустрій, то ніби й не зле. А що думає краса й надія нашого краю?
- Природний лад ельти підтримують краще за всіх. Я помітила це гостюючи у Л'аліті. – Відповіла Ірина. – Та я покладаюся на рішення мого Короля.
- От і прекрасно. – Підхопив я. - І хоча я впевнений, що диспуту з ельтійськими старійшинами не станеться, вони навряд чи для такого створені, та взаємно прийнятна позиція дасть змогу ширшої гри, а за успішних попередніх переговорів і обмінятися відвідинами.
- А що нас там ще може цікавити? – Красогор поглянув на мене так, наче намагався будь-що розгадати мої задуми просто зараз.
- На Раті й тут назбиралося достатньо спільних питань і з безпеки, і подальшого розвитку. Але якщо ваша ласка, перейдемо до деталізацій пізніше, на свіжу голову. Зрештою, ельти не лише оберігають, але й поширюють магію, і нас вона цікавить як ніколи раніше. Більше світлої магії нікому ж не зашкодить?
- Домовились, - задумливо протягнув Красогор. – Не думав, що колись про таке навіть думатиму, але часи змінюються, і приємно не бути крайнім в подібних вирішеннях. Та є одне важливе питання – вони ж візьмуть на себе не лише відповідальність, але й участь в керівництві?
- І які в цьому проблеми, Л’аліті ж не жаліється?
- Її дещо відсторонений статус гарний як для жінки, але ж не для мене.
- То ти, друже, хочеш стояти одноосібно на чолі всієї поєднаної після відходу братів, величезної території?
- Якщо чесно, то ні. Не дам собі раду. Але розділення наших країв теж не до добра.
- І мені так здається. Але якщо тобі потрібні чесні й природні союзники, котрі не ділять а поєднують, то ельти саме те.
- А таке можливе?
-На своїх територіях ельти не правлять у відомому нам сенсі, вони тримають гармонію з природою. Це близьке й тобі, тому не бачу поля для протирічь з тим устроєм, котрий вибудували дракони для життя люду. Це, як на мене, приведе лише до підвищення ролі Красенсвіту.
- Хто ж проти підвищення. Та знаєш, яку важливу річ я помітив, здобуваючи досвід? Чим вище підіймаєшся, тим маєш бути непомітнішим. Інакше біда. Це стосується й будь-якого воїна.
Слова Красогора дихали тим ще досвідом, яким вартувало усім нам скористатися. Ірина з Софією не були воїнами за покликом крові, та розуміли, що таке обережність на природньому жіночому рівні. Тож тільки з цікавістю вслухалися в наш діалог.
- Ти це зараз про себе? Чи про мене?
- Я помітний як правитель у своєму краї, а ось ти претендуєш, хоча би за регаліями, на цілий земний світ. А тут ще й цей можливий союз, котрий віддає давно проминулими реаліями. Ми цими діями відразу кинемося в очі всьому злу.
- Не відразу побачать. Ти ж у разі успіху не влаштовуватимеш світової прем’єри. А я і так у цій ситуації в тіньочку стоятиму.
- Але ж не в стороні, не сам по собі?
- Ні.
- І не відійдеш від відповідальності за будь-які результати?
- Не відійду.
Красогор розвів руками.
- Це нова для мене ситуація. Я раніше був лише місцевим Королем, малопомітною постаттю на тлі своїх старших братів. Та й жив одинаком, не те, що зараз. То чи не виглядає моя попередня історія слабкістю, чи не спокушу на її тлі ворогів своїми діями?
- На твоєму тлі я для зла узагалі комаха. – Я спробував підтримати його позірним контрастом. – Та в нас, усе ж, ніби вимальовується є невелика перевага над супротивниками, бо в нас є короткий, насичений план можливих дій, що складе нову ситуацію, і поки її з’ясовуватимуть, ми запустимо оновлену версію Суду і все інше.
- Все інше, то й моя прокурорська діяльність? – Нарешті озвалася Ірина.
- Прокуратура – мирська установа, а в нас годилося б наглядання за справедливістю, до чого причетний і Суд.
- То я тоді була б уже не прокуроркою, а наглядачкою?
- Головною Провідницею Суду в царині Справедливості. – Резюмувала Софія.
Ірина запитально глянула на неї.
- А мені подобається таке позиціювання. - Підтримав я Софію, і звернувся до Красогора.
- Невже в давні часи не було чогось подібного?
- Про різні прокуратури ніде крім Середзем'я не йшлося. – Задумливо протягнув він. – Подібні речі пов’язувалися з іменем конкретної особи, що за чимсь таким вагомим доглядала.
- Отже природні рішення існують. Спробуємо з цими усіма помислами переспати, а на ранок, вдень, повернутися до загальної картини. – Запропонував я.
- Чом би й не переспати? – Згодився Красогор. – Але ти мене вчергове здивував.
Відтак король перевів погляд на свою дружину, що виглядала в ці миті просто осередком стриманості. Нахмурив брови і знову глянув на мене.
- І чому таке відчуття, що чогось найважливішого не знаю?
- Думаю, так проявляються і наслідки нашого розділення. І я, Ірина, Анагел, Орно, та й ти після розлучення з братами, ми всі вийшли за межі себе вчорашніх. й перед нами незнайомий нам рівень рішень.
- Отже, і рішення прийматимемо навмання?
- Це як завжди, лише у більшому обсязі. – Спробував я віджартуватися.
- То виходить, хочу не хочу, а мене колишнього вже немає і не буде? – Серйозно продовжив Красогор.
- І мене це турбує, - підтримала Ірина. – Невизначеність.
- Хіба в новій ситуації не виникає більше можливостей, передусім в плані красивих вирішень? І мій брат – відважний вояка і вправний мисливець - відтепер стане й неабияким художником. Звісно, в своїй, королівській тематиці.
- Соню! Та я ж не вмію малювати! – Прямодушно відреагував її брат.
- Це ж не просте малярство, а мистецьке створення реальності. Я правильно зрозуміла, Яромире?
Очі Софії широко й весело гляділи на мене.
- А чому би й ні? Це ж робилося колись – в кращі юги. Ми на це були тоді здатні.
В гостинну повернулися Вероніка з Елею. Слуги, по знаку від Ірини, вдруге наповнили кубки. І цього разу дівчинка вже сміливіше вкушала свій, нехай і розведений водою, ельфійський нектар, отримуючи не менше задоволення, аніж усі ми.
Відтак, з поверненням Вероніки ми ще трохи поговорили на відсторонені теми. І хто в задумі, хто в передсвятковому настрої, розійшлися до ранку. Ірина з королем подалися в своє затишне мисливське обійстя в горах, Софія майнула в Сяйносвіт, а ми, готуючись до сну, спустилися в королівську конюшню, аби попрощатися з новими і старими своїми чотириногими друзями.

3
Тримаючись за руку, ми стояли з Веронікою на майданчику верхнього, східного бастіону красенсвітнього карпатського замку. Еля ще спала, а сонце ось вже годину як прокинулось.
- Як гарно! Ніби вся природа очікує на нинішнє свято.
Навколо на десятки кілометрів цвіло барвне, вочевидь, щасливе життя кольору щедрого урожаю - без політики, диктату грошей, насильства влади.
- Але те, що ми пережили в Домі Провидіння на Раті, мене не відпускає. – Вдихнула й видихнула Вероніка.
- На жаль, я ще не знайшов дороги туди.
- Тоді поки спільно переглядатимемо сни про ті дні. – Впевнено промовила жінка. – Але хіба там, де ми були, це не Раті?
- Це безсумнівна реальність, але не Красенсвіту, і не Середзем’я, і навіть не з відомих мені країв Сяйносвіту. Та я впевнений, що ми з часом знайдемо туди дорогу.
- Я хотіла б жити тільки там.
- Я теж.
Я не міг їй це гарантувати, хоча ситуація з тим краєм поступово й прояснялася.
- Красогор вчора казав, що місцеве свято в полудень. Ми запрошені. – Вероніка штурхнула мене. - Ти знову вдалині вирішуєш якісь проблеми?
- Я повинен просто зараз навідати Соглата, попросити його підготувати візит Красогора на Раті.
- А встигнеш? Це маєш робити саме ти?
- Більше нікому.
- Тоді бери й нас із Елею.
- З радістю, проте в цьому випадку ми запізнимося на свято. Та якщо сьогодні домовлюсь, тоді ми всі завтра чи післязавтра туди навідаємося. А там розпитаємо і про дорогу до наших казкових місць.
Вероніка притиснулась до мене.
- Невже ми справді плавали як риби, обоє користалися магією?
- Напевно. Я сподіваюся, що близьке майбутнє буде ще цікавіше.
- Так. Та можна тебе про дещо попросити?
Я запитально глянув на неї.
- Будь обережний із Л’аліті. Вона мала щодо тебе і, певно, досі має приховані наміри.
- Чому ти так вважаєш?
- Інтуїція. Та й погляди кидала вкрай небайдужі.
- В неї інтереси в одній судовій справі. А ще їй тисяча років. Ніякий природний шарм не компенсує, не полегшить цей важкий багаж. Та головне - в мене є ти.
- Ось, пам’ятай це. Як і те, що чоловіча самовпевненість ніяк не захищає від жіночих підступів.
- Згоден.
Ми ще трохи пошепотілися і далі я провів Вероніку в наші апартаменти і, пообіцявши впоратися зі справами протягом декількох годин, покинув її. Відтак повернувся на бастіон, де й відкрив тунель на Раті – просто на добре відомий мені морський пляж із обрієм моря вдалині. Зробив два кроки переходом і опинився там. І з насолодою, на повні груди ввібрав пряного повітря, вбираючи шурхотіння хвиль, випромінювання тверді, крики мартинів.
Але щось було й не так, як колись - я не помічав рибалок. І човни лежали на піску неупорядковані, будь-як полишені. Можливо сьогодні і тут було якесь велике свято? Я трохи подумав над цією дивиною, та й направився до школи Соглата, що містилася неподалік.
Вочевидь було ще надто рано для зібрань і традиційних диспутів, бо не лише загальна брама виявилася зачиненою, але й окремі двері теж. Утім, існували й інші шляхи для комунікацій. Тож я безпосередньо покликав Соглата, вийшовши на образ його єства. І він відгукнувся, хоча й не відразу. Нашвидку зговорилися зустрітися на пляжі. При цьому мене здивувала обережність мого співрозмовника, тож я насторожився ще більше.
Мій колега вийшов із тунелю переходу під тими самими пініями, де ми з Веронікою колись уперше зустріли поводиря ельтів Ельдіна. На колишньому просто філософові, а нині ще й Судді, цього разу не було веселого вінця, та й дивився на світ своїми блакитними очима він украй засмучено.
Тим не менше, ми щиро обійнялися.
- Нарешті! Ти повернувся.
Соглат, наче не довіряючи своїм очам, приглядався до мене, і я бачив, як верталося в його погляд колишнє життєве полум'я..
- Я розраховував побачити тебе в твоїй школі.
- Наразі, я закрив її. – Відповів він, з важким видихом.
- Чому це?
- Та з ряду причин. Але йдеться зовсім не про нашу школу, а про острів у цілому - розіграли тут звичну для Середзем’я провокацію, що, на жаль, легко впала на довірливі маси, і триває досі.
- То що сталося?
- Ти ж пам’ятаєш наші тутешні суперечки про передачу влади представникам народу? Потім все наче стихло. А далі, з місяць тому, почалося знову і з більшим натиском! Частина острівного люду під впливом явно організованих заїжджих груп настирливо стала намовляти оточення змінити усе набридле старе на прогресивне нове, дати нарешті кожному те, що він за правом народження заслуговує. Мовляв, досить диктату ельтів і їхніх помічників! І як не дивно, ця пошесть задомінувала у всіх примітивних формах. Тож і мені доводиться бути обережним, бо вже були й напади. Я навіть вимушено покинув цю частину острова.
- Але ж ти подужав, не здався.
- Так. Сподіваюся, все це тимчасово і з твоєю допомогою ми здійснимо свою частину рятункових завдань
- А що острівна магія? Вона ж автоматично чистила середовище, виштовхувала різний непотріб.
- Вона й далі працює, хоча, можливо, дещо розбалансувалася.
- Невже не здатна відділити біле від чорного?
- Якби ж то так просто. Чимало люду захворіло на голову, то й Озеро пробує їх лікувати.
- Тобто, воно не вважає хворих злочинцями. Тепер ясно.
- Поки підтримує більшість з них, як підтримувало би зомбі. Певно це якийсь материнський інстинкт, але він переконує заслаблих, що вони праві у своїх мареннях. Ото ж їх ми зараз і остерігаємося.
- А як ельти й Повелителька Л’аліті?
Несподіваний хід місцевих подій приголомшував.
- А тут найцікавіше – Повелителька якийсь час була відсутня, займалася своїми новими справами, запустивши колишні, а ельтам що? Тримали й далі тримають оборону краю, не пускають люд в серцевину Раті. Та увесь попередній баланс захитався. Хоча варто описувати ситуацію гіршими словами.
- Це дуже дивно. Не для світу, для Раті. Ви для мене були прикладом розумного облаштування життя.
- Тож бо й воно. І зло завжди бажало цей приклад викреслити, знищити.
- Але ж є і Л’аліті, вона відповідальна й досвідчена захисниця краю. Які в неї можуть бути вагоміші справи, аніж ситуація на Раті і її народ?
- Ти вважаєш – цей люд її народом? В кращому випадку вона ставиться до них, як до далеких, звироднілих спадкоємців, які заслуговують те, що мають. Але ж бачиш, який сухостій утворився без коливального руху перемін.
- Думаєш, Л'аліті пропустила наростання загрози?
- Не знаю, вона ж часто глядить далеко вперед. Але нині її чомусь хвилювала виключно нова школа звільнених особливих жінок і їхніх дітей. Я брав участь в успішному початку, та вже тоді відчувалося щось не те. Далі вона вирішила добрати учениць і цікавилася моєю думкою щодо розширення проекту. Та я був проти деяких її сумнівних контактів за межами Землі. Після цього мене більше в Палац не запрошували.
- А що таке особливі жінки і їхні діти?
- Вони дійсно не з місцевих, ледь не із всього світу, та є і ті, що із Середзем'я.
В цьому було щось важливе, та я поки не міг збагнути, що саме. Як би нині не ставився Соглат до дій Л'аліті, я вірив у її добрі наміри.
- То що загалом зараз тут маємо?
- Доповідаю – острів на жорсткому карантині, заїжджі пустодзвони ніби повідпливали, але над краєм зависла купа злих егрегорів, такого давно не бувало. Принаймні з часів кризи з матір’ю Л’аліті. Але ж відтоді скільки століть проминуло.
Аби не витрачати час, я не став уточняти про що тоді йшлося.
- А як веде себе Рій?
- Він відчувається неподалік, та поки безпосередньо проникнути сюди не може, бо ельти загалом потужна сила. Егрегори на них не впливають, проте тиснуть на простий люд. Певно і тому чимало тутешніх подуріли, відірвалися від Озера.
- А які симптоми?
- Різні. Якщо групувати, то одні вимагають більше пільг і прав на безмежне споживання, інші збиваються в зграї - ну щось схоже на ліві заколоти в Середзем’ї. То куди не глянь і схожі наслідки - зростає насильство і хаос.
- Отже, ельти чомусь не можуть дати рішучу відсіч егрегорам, але якщо в них до тої нечисті імунітет, то не дивно, шо не поспішають. Проте можуть існувати й інші причини.
- Так, в них щось не виходить на рівні магії. Щось заважає – надто тонкі речі ці егрегори, та ще й коли із Палацом щось не те.
- А що про це думає Л’аліті ми не знаємо?
Впору було опускати руки, невже вона це вже і зробила?
- Та кажу, їй не до цього, займалася тільки своєю школою нових жінок. Ні в ельфів, ні в мене, ні в кого немає до неї доступу. А зараз і взагалі щось темне над Палацом зависло.
Соглату явно не подобалася тема з участю Л’аліті.
- Я ось що подумав, Нехай у неї з’явився свій егрегор, але вона теж мала б виробити до таких речей імунітет. Тож погоджуюся щодо якоїсь явної сили. Але що значить – темне? Щось із Палацом сталося?
- Так. Там щось чуже. Але я досить далеко звідси нині мешкаю. І з ельтами ще не спілкувався.
Ми трохи помовчали, вглядаючись в осіннє море.
- То які причини, наслідки, підсумки, пропозиції? – Оживив тишу я.
Соглат важко видихнув.
- Не знаю. Вся надія на тебе, Красогора, вище оточення. Ти ж минулого разу стільки доброго для нас зробив. Але саме це, схоже, і стало останніми краплями в нашу гірку чашу.
- Оцей момент поясни докладніше.
- Справа і в ельтах – чи не всі тамтешні жінки при надії.
- Це як у нас?
- В прямому сенсі – чимало вагітних, ледь не всі, хто такого хотів і був до цього готовий.
Звісно, це й найщасливіша ситуація, проте, я переконаний, що вона привела і до різкого спалаху зла. А Повелительку принагідно використали.
- І які наші можливі дії?
- Потрібно, певно, завітати в Палац. А там вже видно буде. Але це буде непросто.
- Через браму ввійти не вдасться?
- Палац оточений юрбою безтямного люду.
- І давно?
- Ще на минулому тижні такого не було. Певно, з учора.
- Ого! Думаю, це щось потужніше за егрегори. – Я спробував відчути, відтак і зрозуміти ситуацію глибше, але не вистачало інформації. – То ти не розмовляв з ельтами?
- Вони мовчать. Ми всі для них на карантині, особливо зараз, в часи їхніх надій.
- І все ж, потрібно поговорити з Ельдіном і просто зараз. Я ж прийшов сюди із неабиякою пропозицією ельтам від короля Красогора.
- Неочікувано. Дракони з ельтами здавен у не в найкращих стосунках. Хоча і тих і тих стало значно менше. Та на їхнє місце проростають особливі люди. Можливо з них-нас все й почнеться заново. Але, друже, насамперед, хоча б натякни, що з тобою трапилося.
І я коротко, в загальних рисах переповів йому свою історію, відтак і пропозицію короля Красенсвіту щодо нових територій для розширення ареалу ельтів.
- О-о! Пропозиція перспективна. А ще й на тлі можливого розростання старого народу. І як він тільки зважився на це? – Соглат ненадовго задумався. - Але те, що сталося з тобою, потребує деталювання, аж надто багато там всього того, що може прорости новим майбуттям. Було б добре, якби ти поділився тонкощами.
- Поділюся. Тож як нам зв’язатися з Ельдіном? Як вважаєш, на мій поклик він відізветься?
- Як-як, він і так відає про всіх новоприбулих на острів. Тож вже знає про тебе.
- Я дещо змінився єством. Здалеку може й не впізнати.
- Тоді спробуй покликати, на мої спроби він поки не відізвався.
Я зосередився на образі провідника Ельтів.
«- Це Яромир, я повернувся. Чи могли б ми зустрітися?»
Чекати на відповідь не довелося.
«- Ти змінився.»
«- Так.»
«- Невдовзі буду.»
Це вже виглядало успіхом. Ми розглядалися, очікуючи на прояви звичного виру просторового переходу. Проте Ельдін не скористався тунелем. Велика сфера спустилася просто перед нами і, утворивши захисний купол, просвітліла. В ній знаходилися дві особи – кремезний Ельдін у звичному ельтійському плащі й невисока худорлява особа, з щільно укритою простою накидкою головою. І хоча обличчя теж було прикрите, в мене виникли підозри, хто переді мною.
Ми із Соглатом поштиво привіталися. Ельдін зробив те саме, але з-під куполу не вийшов, та це не заважало виразності його мови.
- Радий знову бачитися.
- І ми із Соглатом теж.
- У нас нині непрості часи, тому пробачте за нашу обережність.
- Я розумію. Сам не очікував, і мені прикро. Але разом із цим, я радий за ваш народ.
- А ми вдячні тобі за те, що вирішально долучився до наших мрій і прагнень.
- Я прибув і з доброю звісткою від короля Красогора.
- Так, мені відомо, про що ви говорили із нашим другом Соглатом. Пропозиція короля справедлива й відповідає покращенню наших стосунків. Не таємниця, що всіма землями Красенсвіту колись опікувалися ельфійські роди. Та великі дракони не винні в нинішній ситуації.
- То ви, шановний Ельдіне, не проти обговорити це питання з королем Красогором, потиснувши один одному руки?
- Це давно очікуване рішення. Та спершу маємо відбити атаку Рою. Ми не поспішали з цим, очікуючи оптимальної нагоди. І ось вона настала. Ми вдячні Еленор за мудрість в передвіщені цієї миті.
Ельдін перевів погляд на особу біля нього. Тепер відпали усі сумніви, це була добре знана мені велика Провісниця. Я теж виказав пошанування жінці.
- І вона висловила бажання передати тобі дещо важливе, що навіть мені не повідала.
- Дякую, це важливо. Судячи з передчуттів Соглата, Л’аліті потрапила у важку ситуацію.
Ельдін неспішно поглянув по черзі на кожного з нас.
- Все ще гірше. Напали не тільки на острів, і на народ, але й на спільне майбутнє. І ми не здатні повноцінно відповісти без багатьох утрат, в тому числі й своєї гідності, бо таке принесе ще більші лиха. Тому нам важлива і стороння участь. Через це й Провидиця хоче говорити з тобою.
- Так. Я зрозумів!
Ельдін відступив на крок. І вперед вийшла Еленор.
Вона порухом руки покликала мене ближче. Тепер наші голови були майже поруч.
- Я слідкувала за тобою здаля, відала, що ти прийдеш. Ти повинен долучитися до порятунку моєї доньки, а з нею і всього іншого.
- Вона в Палаці?
- Так. Але в поганому стані.
- А доступ до Палацу обмежений юрбами і чорнотою.
- Існує одне безпечне місце для входу в Палац - біля струменю життя. Там у відкритий тунель не проникне зло.
- Мені відоме це місце. Але що там сталося?
- Остаточно ніхто не знає. Кажуть, рятуючи першожінок із пітьми, переводячи їх у наш світ, Л’аліті скористалася послугами підісланої особи. І та скерувала її в лапи зла. З цього почалося, а далі чорнота діяла самостійно. В цю мить донька немає змоги перекрити тунель в чорноту, тож вона оточила і вбиває її. І це загроза не лише Л'аліті. З пітьми вже вийшло чимало зла. Щоби повернути його назад, потрібно закинути в той тунель ось це. І тоді перехід зачиниться.
Жінка протягнула мені невеличкий полотняний мішечок з чимсь твердим.
- Спробую. – Видихнув я, чіпляючись подумки за можливі варіанти подальшого розвитку подій. - Сподіваюся, та чорнота ще не вирвалася з Палацу.
Я поклав отримане у внутрішню кишеню свого плаща.
- Ельфи накрили територію Палацу щільною магією. Та вона довго не протримається. – Провидиця тихо видихнула і продовжила дещо спокійніше.
- Навіть не уявляєш того, що може тоді статися. Та й не варто про подібне думати, якщо ти здатен це виправити.
- Це все, що мені потрібно? – Сказав я, відчувши деяку непевність в інтонації Еленор.
- Ні. але май на увазі, Л’аліті в такому стані, коли Дім Життя лише й порятує. Її потрібно захистити, винести звідти. Але ніхто не повинен не лише торкатися, але навіть і глядіти на неї.
Мені чомусь спала на думку помовка про Медузу Горгону.
- Вона заразилася, стала небезпечною? Доведеться і з нею битися?
- Ні, вона нерухома. Знаходиться поруч із відкритим у тьму тунелем.
- Коли Повелителька почала відкривати переходи в темні світи?
- Вона робила це неодноразово. Але зараз особливий випадок, особливий прохід і у відповідь напад звідти.
- А де зараз зібрані нею жінки?
- Вона встигла випустити геть усіх із Палацу. Якийсь час блокувала той прохід особисто, стримуючи навалу, дала нам знати про неї. Цього вистачило, аби ельти вкрили Палац оболонкою захисту.
- Ясно. Отже проблеми з’явилися ще до прямого нападу.
- Тож і воно, та все відразу не прояснимо, не вирішимо. Але якщо маєш запитання, я відповім.
- Ви бачите майбутнє Палацу?
- Востаннє бачила твоє повернення в ці дні, а щодо Раті - густа мла. Певно родинна близькість затуманює зараз мій зір, почуваюсь не дуже.
- А ще мене турбує минуле і чи можливо потрапити в те райське місце, де ми з Веронікою були, коли відвідували Дім Провидіння? Я відчуваю координати, але не зміг перенестися туди. – Я виклав те, що давно сиділо в голові, і, схоже, зовсім інше, аніж очікувала від мене Провидиця.
- Це не складно. Я попрошу Ельдіна все тобі пояснити після порятунку Л’аліті.
Он як. Не складно! Почуте мене виразно надихнуло.
- Для мене це надважливо. Тож якщо у вас більше немає особливих застережень, то подробиці я обговорю зі старійшиною Ельдіном.
- Добре, - втомлено протягнула вона, - схоже, я твоя боржниця.
- Це наша спільна відповідальність.
На тому наша розмова завершилася. Я відсторонився від Провидиці й вона відступила вглиб сфери.
І відразу заговорив старійшина.
- Ми тебе підтримаємо, хоча й не прямо. Тільки сам не влети в той тунель. Там може бути потужний протяг. – Пильно дивлячись на мене, мелодійно протягнув він.
- І маємо втримати тут Л’аліті.
- Ми всі цього хочемо.
- Ви знаєте, в якому саме місці вона знаходиться?
- Неподалік від входу в будівлю. Так сказала одна із тих жінок, що вийшли звідти.
- Вся її група залишилася на острові?
- Не всі, та тут ми слідкуємо за кожною.
Я замислився.
- Можу тобі ще щось підказати, Яромире? Чи тебе нині звати інакше?
- Мене влаштовує колишнє звертання. І ще одне. Як бути в кінці, якщо нам вдасться закрити перехід?
- Маєш відступити до живого джерела. Вихід також тільки звідти. Головне, не підхопити із собою нічого темного. В тобі і так його вистачає, тому ти єдиний майже не помітний для них. Але це може нести й небезпеку.
- Я зрозумів, почну діяти чимшвидше.
- Так. А ми будемо неподалік. І передай Королю - пропозиції прийнятні і важливі в нових умовах. А зараз – нехай нам усім пощастить!
Ельдін зробив рух долонею. Захисна оболонка потемніла. Піднялася над твердю і злетіла в повітря, відтак, ледь не відразу зникнувши з поля зору.
Соглат мовчки стояв позаду мене і з виразом обличчя, що аж ніяк не нагадував себе колишнього. Тож я вирішив його трохи підтримати.
- Тебе, друже, із собою не беру, у випадку чого тут має залишитись хтось притомний.
- Жартуєш. Якщо провалимося, іншого шансу може й не бути. То що робитимемо?
- Спробую спершу оглянути захоплену територію.
- Якщо нас завчасно відчують, буде біда, та зволікати не можна, навколо зла тільки більшає, й воно слідкує й зараз за нами.
Ймовірно, Соглат не хотів зайвий раз вимовляти слово «рій». Я теж. але що далі? Лізти в те пекло я не бажав, як і полишати в біді Л’аліті, і не лише її. А з іншого боку, кинути в отвір мішечок і втримати тіло Повелительки Палацу від втягування в пітьму, не здавалося складним завданням. Та чи так усе насправді? А ще я обіцяв Вероніці повернутися протягом декількох годин.
- Мене, Соглате, ось що тривожить. Яка б енергійна не була Л’аліті, але тримати тунель відкритим, навіть мимоволі, навряд чи в її силах.
- Отже її хтось підживлює, і використовує ключ її свідомості. А сам по собі перехід не закривається, бо якісь істоти стоять на вході й виході. Непогано б дізнатися, хто так підставив Повелительку. Ця особа ж із її кола і вона десь тут, поруч. – Відповів Соглат.
- Ельти могли би розслідувати це самостійно. Спробую з ними поговорити. – Я знову звернувся подумки до старійшини.
«- Ельдіне? Ви допоможете?»
«- Ми досі шукаємо можливих зловмисників. І Озеро вслухається в помисли ледь не всіх мешканців Раті, але ці особи або втекли, або діяли несвідомо. І тепер нічого не пам’ятають, не усвідомлюють.»
«- А чому Л’аліті спало на думку таким чином шукати додаткових учениць? Хтось намовив?»
«- Ні, це стара історія, і вона приблизно знала, де й кого шукати, хоча останні місяці, за її розповідями нам, вона активно мандрувала й Середзем’ям, і чимало з ким зустрічалася.»
«- Вам, ельтам, відомо з ким вона загалом контактувала?»
«- Ні. Ми тільки в надзвичайних випадках кидаємо свої справи, і займаємося уважнішими спостереженнями, та й то, далеко від Раті не відходимо.»
«- Отже, Повелителька нікого з обслуги не залишила при собі? І ви не зауважуєте там нічого тілесного.»
«- Наші чуття, зазвичай, не помиляються. Та й священне прадавнє покриття тверді в Палаці і на його території не засвідчує рухів по собі.»
«- Тож там виключно духи?»
«- І вони здатні проникнути у будь-що живе і ховатися там до пори до часу. Тому, навіть якщо вдасться закрити темний перехід, та територія вимагатиме дбайливого очищення.»
«- Дякую.»
Я наче отримав чимало інформації, але знову відчував себе не на своєму місці, і нехай здавалося, що це виключно збіг обставин, але могло бути й дещо значно глибше. А те, що зараз я розпоряджався й особливим потужним захистом, і найвищим баченням не давало повних гарантій вибратися із цієї ситуації неушкодженим, а головне – непомітним. Підставляти могли не лише Л’аліті.
Тож чи мав я нині право діяти особисто? Але на кого я ще міг покластися, як на самого себе? На Ірину? Красогора? Орно? О, так! Чому би й ні?
Я ще раз оглянув захист навколо себе. Ніби надійно. А ще вартувало пригасити думки, бо в більшості випадків – це найменш захищена ділянка. Вони ж не тільки зчитуються, але часто й формуються ворожою стороною.
«- Ельдіне, я на недовго полишу Раті, щоб краще підготуватися. Що і як, дам невдовзі знати.»
І нехай мені ніхто більше не відповів, я був упевнений, що мене почули.
- Друже, йдемо на таємну нараду. Відкрий-но тунель до Замку Красогора.
- Жодних проблем! Але як же огляд Палацу?
- Ще зробимо.
Соглат, попри бажання дізнатися про все докладніше, стримався від подальших запитань, вочевидь, розуміючи, що зайві розмови поки ми на острові ні до чого.

4
За хвилину ми вже вийшли на найбільш зручному, закритому від простолюду, верхньому бастіоні Красогорового Карпатського Замку. План дій майже склався, і я у ньому не збирався брати на себе геть усе. Але відразу братися за розшуки ймовірного головного помічника – Орно, не став, спершу відвідав Вероніку з Елею. Вони вже поснідали, і готувалися вийти з наших покоїв на прогулянку. Моє серце відразу потеплішало від ідилічної картини їхніх зборів. Вероніка щойно завершила розчісування волосся дівчинки і взялася заплітати їх у ряд косичок. Дівчата весело поглянули на мене і продовжили займатися своїми справами. І це чомусь вельми надихало, і не лише мене. Соглат теж засяяв. Дивна ейфорія охопила нас, адже все навколо проймав запах ідеального щастя й абсолютної радості буття. І це не могло бути випадковістю!
- О, вітаю, Соглате! – Вероніка кивнула нам. - А ми добряче помили волосся. Воно чимсь таким загадковим було вкрите і тепер нарешті задихало. У вас усе добре?
Ми переглянулися із Соглатом.
- Я захоплений! – Бадьоро вимовив він.
- Ви такі красуні. - Лише й вдалося вимовити мені.
- Само собою, то які наші плани?
- Святкові! Та прошу пробачення, в нас із Соглатом ще коротка розмова з Королем. Відпустите нас ще хвильку?
- Ненадовго! Ми будемо внизу.
Ми зійшли із Соглатом у верхній внутрішній дворик в цілому триярусного Замку.
- Мала точно з першожінок, з вищого їхнього рівня. – Впевнено заявив він.
- Це неймовірно. Я цього не помітив раніше, бо дівчинку з голови до ніг чимось покрили?
- Я чув про подібне приховування.
Це виглядало значним проривом, але в умовах, які склалися, я не міг більше про це думати.
- Хочу покликати на допомогу Орно. Якщо хтось і мав справу з демонами в чистому вигляді, то це він.
- Чув, що він зник після розділення.
- Ми з ним непогано ладили, може відповість.
Ми неспішно піднялися на західний бастіон, де я спробував вийти на образ свого колишнього демонічного супутника. І відразу спало на думку два імені «Асанса-Ра» і «Оріель».
Я почав з останнього, пославши запит із ним кудись, в напрямку посмертного Бардо.
І ніби жодної реакції. Але тільки я зібрався використати інше ім’я, як мого єства делікатно торкнулися.
«- Моншер, як каже наша Ірина, доброго здоров'я! Ти не забув про мене, це приємно!» - Інтонація привітання була вельми знайомою.
Я роззирнувся, бо від Орно випадало очікувати будь-чого, і дав зрозуміти Соглату, що вже веду потрібні переговори.
«- Ти далеко?»
«- Як сказати, наскільки близька від нас смерть, там і Бардо, де Бардо, там і Чистилище.»
«- Зрозумів. Маємо поговорити.»
«- Останнім часом і сам прагнув цього, але безрезультатно. Воно ніби і ясно чому, та усе ж дивно. Певно потрібна якась допомога?»
«- Саме так, ми ж і далі компаньйони?»
«- Як сказати, але розділення додало несподіваних нюансів. Тож усе більше так, аніж ні. Я підозрював про подібні речі, але передбачити подібні речі не міг.»
«- Ти розчарований, чи якісь неприємності?»
«- По демонічних розкладах дуже навіть зачарований. Тож більш-менш все, як раніше. А ось особисто зі мною досі чимало неясностей.»
«- Ти ж, як і я, розділився, чи, точніше, розширився. Спершу неприємно, а далі лише хороші перспективи.»
«- Згоден, але частково. Спершу все це вражало, далі звикся, але виникло й дещо інше. Ти хіба не помітив це в Ірини й Анагела?»
«- Я лише щойно повернувся після падіння на дно земних лок, не встиг придивитися, показатися на очі оточенню, довести, що новий я – продовження старого. Тож вибачай, і поясни, що там з тобою. І, якщо не закрили в черговій клітці, то запрошую до себе.»
«- Я так і подумав, коли вияснилося, що тебе ніде немає. А запрошення приймаю з радістю. Зрештою, саме про це і йдеться – просто так вирватися звідси поки не можу. Тільки з твоєю допомогою. Ти ж тепер ключ до всього – і світлий, і темний.»
Щось подібне до колишнього його іронічного смішка, коли він ще сидів у какаду у верхньому Мукачеві, пролунало в моїй голові. Він, безперечно, натякав на присутність вдихнутої в нього під час розділення частки мого єства, а отже, і неодмінні близькі наші подальші взаємини.
«- А я тоді думав, ми кожен нарешті знайшли суто себе.»
«- Ясна річ, знайшли. Але хто ти в нашому нинішньому? І хто ми для тебе. В кожному з нас велика частка духу - іще отого твого – до розділення.»
Попри звичну двозначність висловлювань Орландино, я починав розуміти його проявлену непевність. Зрештою, про щось подібне говорилося ще до розділення.
«- Що нам залишається, як не прийняти новий статус і дійсність, якою вона є?»
«- Моншер, визнаю, ваша карта виявилася сильнішою, і нехай я не під усім згоден підписатися кров’ю, але так вже сталося. І це все – саме те, про що ми говорили, чого жадали, хоча й без розуміння кінцевого результату, так?»
«- То що я можу для тебе, друже, зробити, аби витягти, принаймні, сюди?» - Трохи невпевнено запитав я.
«- Визнай, що ми майже одне ціле. Що той, кого ти раніше називав Орно, і нове ім’я котрого знаєш, бо призвав мене за ним, - тепер частково і ділянка твого сутінного простору. Визнай це, і я остаточно прийму цю даність. І кожен з нас впевнено займе своє природне місце.»
Якийсь час я мовчав, намагаючись знайти звичну демонську підставу. Але поки марно, почуте виглядало цілком логічним. Соглат із цікавістю вивчав мою міміку. Тим часом, я дійшов до згадування оповідей про древнього Птаха, його складові, і заглядав у розкриті для мене глибини Послання, по новому розкриваючи деякі частини.
Звісно, демонська хитринка була у визнанні меншої цільності, аніж природня. І хоча йшлося лише про мою образну згоду, але вона теж була наче печать.
«- Тоді нам потрібен для повноти ще й Анагел.» - Усміхнувся я про себе.
«- Нарешті наша голова, наш розум повноцінно включилися.» - Зазвучало єхидно в мені звідкись зі сторони земного Чистилища. – Та хай і троє. Головне, аби нам не було разом затісно.»
«- Тоді знову розширимо наш простір.»
Я відчув, що одна летка підступність змінилася на іншу, але такий вже демонів характер, який не обов'язково означав підлість, принаймні з боку Орно.
«- Добре, то які пропонуєш подальші кроки, аби ми взялися за вкрай важливі справи?»
«- Якщо хочеш отримати потугу нової цільності - викликай Анагела і став до відома того, з ким розділився.» - Орно і тут намагався скерувати зусилля кудись в сторону.
«- Дорогий темний лицарю, ти ніколи не робив нічого без свого інтересу. А тут виходить, що ти свідомо погоджуєшся на щось неясне і в якійсь мірі контрольоване іншими.»
«- Щось таке, але ж і сам, схоже, не звертаєш увагу на масштаби. А потім, ти ж хотів спокою, і не дуже бажаєш як Яромир займатися темними справами навколо свого нового я.»
«- Дійсно, не бажаю брати геть усе на себе. Тому й кличу тебе. Та, схоже, ти теж погоджуєшся на допомогу мені в сутінній справі, про яку нічого не знаєш?»
«- Не зовсім так, я здатний виконуватиму справи, до яких званий, задля чогось більшого, і навіть спільного. Мої інструменти, досконалості, і твої вміння – потрібні не тільки нам з тобою. Тож, якщо справи спішні, і ти не хочеш в них загрузнути, клич Анагела.»
«- Ти переконав мене. Тепер зачекай трішки.»
Відтак я скерував увагу на Соглата, пояснивши йому свою телепатичну розмову, як консультації з досвідченим у темних справах професіоналом. І додав, що потребую ще одної зустрічі, після якої ми таки приступимо до активної діяльності.
Соглат не став розпитувати і в очікуванні подальшого вирішив прогулятися Замком.
Я ж, відкривши тунельний перехід, вийшов на межі із Сяйносвітом, неподалік від місцини, де містилася колись моя обитель.
Тут теж відчувалася осінь. І краса сповнювала погляд, куди б я його не скеровував. Вартувало б знову запросити Вероніку в ці краї. Але я навідав цю місцину поки тільки для зустрічі з розділеним Анагелом. Перед очима промайнув і Маті в печері Кайласу, якому я обіцяв швидке повернення і згадки про його вищу іпостась. Цікаво, хто я для них нині?
Та зараз було не до вагань.
«- Люцій», « - Амадей», - звернувся я ефірний простір Сяйносвіту, чомусь уявляючи саме колишнього Анагела, розгубленого й витонченого, і такого близького друга.
Звісно, я міг його, чи їх покликати і в Красенсвіті, але мені здалося, що, усе ж, правильно буде прийти сюди, майже до їхнього порогу.
В обличчя раптово дихнув пряний вітерець, закружляв опалим листям, і стих. Натомість неподалік повітря завирувало, згустилося, явивши такий знайомий мені з минулого силует колишнього мого супутника!
- Анагеле! Брате!
Я зробив декілька кроків назустріч. Силует, так і не набувши остаточної тілесності, повернувся до мене з усміхненим обличчям чоловіка, і досі схожого на вокаліста групи Bee Gees Робіна Ґібба.
- Ваша Честь!
- Дорогий друже! - І я обхопив би його, якби він був тілесним.
Але душами ми точно обійнялися! Одна моя – з двома поєднаними його.
- То ви тут обоє.
- Так, тут і Маті, в якого є все, про що я колись мріяв, і , найперше, дитинство, а ось вищий Люцій, майже невідчутний, бо повноцінно існує вище виміром. Та коли ми у вдалому місці, і в полі своєї спільної уваги, то ще здатні єднатися і почуватися одним Анагелом, який би він простір не займав. А ще в нас твій дух, яким ти щедро поділився при розділенні.
- Ви, Орно, Ірина виразно додали А я почуваюся майже тим самим, як і раніше. І зараз поруч з вами наче той тонкий перешийок в клепсидрі – поміж двома шаленими обсягами буття.
- Гарне порівняння, у вашому стилі. З тою ще глибиною. І дозвольте зауважити, ви додали теж і помітно. Але де ви були, ми вас шукали усюди.
- Схоже, моє єство отримало й нові визначальні риси, тому за старими і не відкликався. Та я із радістю, як колись, відкрию все в собі для тебе. Ти готовий?
- Так, ваша Честь, це велика довіра до мене, до нас.
І я без жодних сумнівів розкрив усе в собі, окрім стосунків із Веронікою. Тож поєднаний Анагел зміг ознайомитися і з ситуацією на Раті, і навіть із моєю останньою розмовою з Орландино.
Нехай поринання тривало не більше п’яти хвилин, але зведеному докупи Анагелу цього вистачило.
- Ваша Честь, як не дивно, я очікував на ваше повернення з тим же запитанням, що й наш друг Орландино. І дуже радий, що ми маємо спільні погляди. Але яке місце сестрички Ірини – її нижчої і вищої частин?
- Як я бачу, в кожної з них свій окремий шлях. І просто зараз для нашої цільності в ній немає потреби.
- Просто є відчуття, що ми й далі будемо тісно пов’язані. Та й зараз в нас чимало спільного.
- Я знаю. Та це вирішиться трохи пізніше. Тож ви приймаєте нашу поєднану цільність і своє місце в ній?
- Так.
Відтак я внутрішньо глянув і в сторону Чистилища.
«- А ти, дорогий Орно, приймаєш?»
«- Ти лише мене запитуєш, чи заодно й мою трохи вищу складову?»
«- В нашому цілому вистачить місця для нас усіх. Та відношення вищого Орно таке ж важливе, як і нижчого.»
«- Добре, він згоден, я від його імені підпишу всі запропоновані контракти. Усе ж я представник старої школи, а він лише вчиться.»
«Он як. То може тепер прийдеш до нас, а то й обоє разом?»
«- Ми приймаємо, але до вищого узгодження цієї угоди особисто я прийти не зможу, ще не той статус.»
«- Отже приєднуєтеся?»
«- Само собою.»
- А ти, поєднаний Анагеле, приєднуєшся до колишньої моєї, а тепер до спільної вищої складової, до цільності нашого Птаха?
- Звісно! І нам приємно відчувати брата Орно поруч.
Тож тепер, опершись на підтримку поєднаного Орно і такого ж Анагела, моє єство майнуло угору, скеровуючись до того, кого я пізнав, як Гор-Ша. І як колись за значно скромніших здіймань, ефірний вітер спершу вдихнув у мене гостроту натхнення й нові енергії. Та це швидко проминуло, й можливо тому, що я покинув рідний вимір. Подальше підіймання було не першою моєю подорожжю у тому керунку, але цього разу політ давався значно важче, та й характер його відрізнявся. Складалося враження, що навколишнє буття тепер зустрічало мене не байдуже, як в колись, що тепер я не був непомітно-прозорим, а став невільним учасником всього того, що тут відбувалося. І чим далі, тим безпосередніше навколишнє стосувалося мене, й саме через це мій рух сповільнювався, і тутешнє буття шукало зі мною все тіснішої взаємодії.
Остаточно я сповільнився десь у вищих сегментах четвертого виміру. Проте я і далі свідомо утримувався від можливих контактів, і не лише тому, що не хотілося входити в зовнішні сфери своїми тонкими чуттями, просто моя увага була цілком зосереджена на іншому – на стані особистої вищої повноти. А те, що таки влітало ззовні, нагадувало периферійне сприйняття з плоского полотна нижчих форм мого буття чогось значно більшого - обсягу, котрий це полотно пронизував собою. Та я намагався не відволікатися на те, що там буяло, що неодмінно перебрало б на себе увагу.
Сповільнення врешті-решт завершилося повною зупинкою, і саме тоді, коли я відчув нову вищу особисту цільність навколо себе. Ця вища єдність не була строго моєю, але кордони її чітко окреслилися в навколишньому і саме своїми гармонійними межами. Я з якоїсь причини розумів, що цього було наразі цілком достатньо, і відчув потребу повернутися. Та, як не дивно, стрімко опускаючись назад, я не втрачав відчуття досягнутої мною щойно висоти, і відповідних їй особистих балансів світлого й темного.
5
- Тепер це інша справа! – Протягнув вже утілеснений Орландино, зустрічаючи мене разом із Анагелом.
Він міцно обійняв мене, не озираючись на те, що міг постраждати його бездоганний смокінг, адже на мені був той самий плащ Тота, котрий захищав мене від негод і жару усі останні місяці. Але певно і його шати мали магічні властивості самовідновлення.
Відтак наш демонічний поводир зробив те саме і з Анагелом, хоча той і не був тілесним.
- Краса! Я нарешті в черговій відпустці, та ще й в улюбленій команді! А де живі жінки? Вино, музика, цілунки?!
- Поверхом нижче, хіба не вловлюєш?
- О, мама мія! Скоріше туди!
Нам було чим зайнятися, і про що потеревенити, але катастрофа на Раті і скорий початок святкувань у Красогора скеровували у бік конкретних практичних вирішень.
- Це нікуди не дінеться, а зараз отримуй інформацію про все, що зі мною сталося після розділення на Кайласі, а ще те, які неприємності сталися на Раті.
Орно переглянув події останніх місяців мого життя навіть швидше, аніж це трохи раніше зробив Анагел.
- Думав, що після Чистилища мене нічого вже не вразить, але повернення Балу – таки так. А ще мала – ось де бомба. Та це потім, а зараз наше улюблене Раті. То що маю зробити в Палаці? – Він пильно поглянув на мене.
- Ми справлятимемося разом. – Відповів я.
- Моншер, разом не вийде. Та й не по чину тобі подібним займатися, тож і чую підставу, і не одну. Але підтримка мені знадобиться. – Орно перевів погляд на Анагела. – Вибачай, друже, та для тебе нижній світ заважка ноша.
Поєднаний Анагел тільки розвів руками.
- Добре, тоді займемося деталями. – Запропонував я. – Які плюси на користь своєї основної участі ти бачиш?
- Найперше, тут ніхто нині не здатен пришвидшитись так, як я. Усе ж в Чистилищі одна тутешня мить може тривати й цілий день. По-друге, з духами я на близьку руку, і маю хороший імунітет від укусів. А ось захист у тебе унікальний, я навіть не чув, що таке можливо. Тому маєш мене ним дбайливо вкрити. І ще одне, я розумію, чому не можна навіть поглянути на любу нашу Л’аліті. Але ж і всліпу не діятимемо, бо в мене є саме той, хто займеться нею не торкаючись, і без взаємної шкоди. На найнижчих рівнях Пекла ще ті умільці, хоча часто з найбрудніших злочинців минулого. Тож їм вже нічого не зашкодить.
- Отже, все потрібне при нас. – Я не став сперечатися. - Зараз у нас за красенсвітнім часом одинадцята. То в дванадцятій починаємо, бо це оптимально. Але збираємося раніше, як тільки будеш готовий.
- Жодних питань. – Орно, оцінюючи, зиркнув на мене. - Ти, Яромире, зможеш керувати подіями і з вашого свята. Я ж покладатимусь на додатковий твій захист.
- І на важливі кризисні команди.
- Хех, ти вважаєш, вони діють під час бою?
- Побачимо. І ще одне – чим я буду тобі зобов’язаний?
- О, ні, я вже отримав із твоєю допомогою усе, і потрібне, і зайве. І повір, я зовсім не про темні речі.
Ми обмінялися поглядами.
- Отже, ти і твій помічник входите і повертаєтеся строго через ту садову споруду зі скульптурною композицією, яку чомусь звуть джерелом життя, тоді не підчепиш і не пронесеш зарази.
- Я чув про неї – древній артефакт, кажуть, корисніший за бочку кращого вірменського коньяку.
- Тільки не відволікайся завчасно.
- Тоді йду готуватись, зміню метелика й смокінг, ще та робота, не гоже втрачати.
Відтак Орно вимогливо протягнув руку. І я передав йому отриманий від Провидиці мішечок із засобом для очищення й закриття тунелю.
Відтак ми обійнялися і він пішов.
Ми зосталися удвох із Анагелом. Але часу на перебування в цій місцині вже не було. Я гостро відчував занепокоєння і часті звертання до мене Вероніки.
- Ходімо, Анагеле, разом маємо вшанувати Красогора й Ірину, і їхні краї. Заодно й поспілкуємося. Тобі ж не зашкодить подоріж донизу?
- Після розділення навіть у невидимому вигляді ми не зможемо довго бути в Красенсвіті, але на годинку нас вистачить. Сподіваємося, по завершенню свята і справ із порятунку Л’аліті ми зможемо ще раз чимшвидше зустрітися. Та дякуємо й за сьогоднішній подарунок. Ми очікували на нього.
- А я ждав можливості побачити вас обох. Але попрошу, коли ви поєднані, говоріть в однині, від імені Анагела. Так правильніше.
- Звісно, ваша Честь!
Далі, домовившись про зустріч із Соглатом. я відкрив тунель до нижнього Замку. Утім, вийшов з нього сам, Анагел перемістився своїми засобами, тепер будучи повністю невидимим.
Соглат, що зустрів мене в товаристві Вероніки і Елі в наших покоях, миттю прийняв від мене всі необхідні вісті про ситуацію і про свою роль в ній. Відтак, я телепатично зв’язався із королем, підтвердивши попереднє зацікавлення ельтів і попросивши дозволу на перебування Соглата на нашому торжестві. Й, отримавши згоду і королівське бажання трохи з ним потеревенити, нарешті дійшов до Вероніки й Елі. Коротко доповів, що все склалося в зрозумілу картину, і я нарешті в повному розпорядженні прекрасних дам. І найвимогливіша з них коротко виставила мені незадовільну оцінку зі всіх причетних до нинішньої урочистості предметів. Назбиралося чимало - і те, й інше, а особливо неприйнятним було виходити на святкування у тому вигляді, в якому я знаходився ось уже ряд місяців. Безлика сірість плаща виглядала, на її думку, образою вельмишановному нашому оточенню. Я її заспокоїв, розповівши про здатність мого верхнього вбрання мімікрувати під зовнішнє оточення. Тож особливо перевдягатися, аби достойно супроводжувати прегарно вдягнуте жіноцтво, не вийшло. Між тим на Вероніці й Елі вже були свої, вельми симпатичні тонкі плащі, як мені відчувалося, споріднені між собою містичними вміннями нашої маленької гості. Звісно, я виказав своє захоплення ще раз, натомість, вона прикрасила мене тканинною квітковою гірляндою, відтак, такою ж, хоча й ніжніших барв, Вероніку.
Ми розчулено обійняли магічну дівчинку. І особисто я не міг знайти гідних такого дарунку слів. Зате Еля їх знаходила легко.
- Я вдягнула таке й на поні, й ослика!
Тож виходячи з покоїв, ми мали про що поспілкуватися, хоча, попри те, я ще встигав коментувати невидимому для тутешніх Анагелу що й до чого в теперішньому моєму житті. Навзаєм лише ввічливо отримував у відповідь захоплення, як Веронікою, так і Елею.
Ми спустилися у двір третього ярусу якраз вчасно. І разом з урочисто вбраними Іриною і Красогором, котрий вів розмову із Соглатом, близько половини дванадцятої вийшли з просторового тунелю у внутрішній дворик місцевої Ратуші.
Нас зустрів яскраво, навіть бучно вбраний бургомістр, що надалі прилаштувавшись за спинами Красогора й Ірини, подав знак службовцям. Звідки згори заграли сурми. І за межами двора, як океанські хвилі, у відповідь загойдався вітальний гамір. Король обернувся і нахмурився, зауваживши наш із Веронікою скромний відступ углиб колони, утім, просто махнув долонею. І всі рушили.
Брама Ратуші прочинилася перед нами і невеличка наша колона пройшла між потужними, відтвореними у камені, ногами ратушного дракона і відразу піднялася на застелений килимами дерев’яний майданчик, оточений силою силенною народу, що продовжував голосно вітати свого короля.
Святково вбраний Красогор підняв руку. І площа досить швидко затихла.
- Дорогий народе, як добре, що в такий день ми не лише разом, ми одне ціле! І так буде завжди! Свято починається!
Навколо завирувало, радісно зашуміло барвне людське море, і в мене виникло чітке враження, що я зараз не на простому дерев'яному підвищенні, а на палубі кораблика, що ось-ось вирушить в путь. Довкола ж співали і шуміли все дужче. Але горластому бургомістру таки вдалося злинути над тисячами широко розкритих горлянок і заволодіти увагою мас.
- Розпочинаємо ходу пісні! – Оглушливо розлетілося звідкись згори.
І відразу, в метрах в ста від нас, по праву руку, в кінці вулиці забили барабани, заграв акордеон, скрикнули скрипки, вдарили цимбали! І площа заспівала, підтримуючи добре знайому їм музику. Судячи по всьому, мала бути і якась хода, бо море люду почало організовано рухатись, хоча і в різних напрямках.
Я роззирнувся. Попри всі мої намагання щонайменше потрапляти на чималу кількість очей, нас із Веронікою посадили ліворуч від Красогора поруч із Іриною. Вероніка тримала Елю на колінах і вони про щось активно перешіптувалися. Праворуч із королем присіло декілька важливих персон, судячи зі всього із країн-сусідок. І Красогор їм пояснював що й до чого. Тим часом в полі мого зору знову виник бургомістр, що наче диригент розмахуючи булавою жезла, тепер командував дійством із окремого свого особистого п’єдесталу.
Аж дивно, що в цьому гаморі я досить чітко почув слова Ірини, королеви Красенсвіту. Я ніяк ще не зжився з цим фактом, хоча він і містився просто перед моїми очами.
- На площу міста сходяться, як і у Верхньому Мукачево, чотири головні вулиці, і ними зараз урочисто пройдуть окремі народні оркестри. А потім над нами, як стверджують, пролетить Шаркань, захисник краю. Відтак Король обійде центральну частину міста, обираючи лавки господарів із найкращими винами, стравами, іншими виробами. Проте результати будуть оголошені вже завтра, тоді станеться і нагородження. І святковий люд нині й завтра пробуватиме всі привезені і запропоновані щедроти.
- А хто в нас буде Шарканем-Драконом? – Перепитав я просто понад головою Елі, намагаючись подолати загальний шум і донести запитання до Ірини. Еля досить чітко почула і її, і мої слова, й злякано притиснулася до Вероніки.
- О, цього року буде особливий Шаркань, квантовий! Жіночний! Та й куди діватися після відходу Алана й Дракара! Сподіваюся, сподобається.
- Це ж безпечно? – Запитала швидше в мене Вероніка.
- І радісно для всіх! – Впевнила і її і Елю Ірина.
Та дівчинка, збентежено глянувши по сторонах, підхопила для певності ще й мою руку. І я відчув те саме сяйво, що й раніше. І воно благосно полилося в мене. Але його вже наполегливо розрізав зумер Орно.
«- Ми з Мішком над Раті, на тій самій скелі. Можемо починати. Перекинь мені точні вібрації джерела, і, маєш підстрахувати з тунелем туди. Усе ж ельти вміло поставили купол, так просто не зайти, особливо тим, хто полюбляє чорні фраки поверх свого сяйного єства! Маємо зараз, як ніколи раніше, поєднати наші вміння.»
«- А хто в нас Мішок?» - Поцікавився я, підіймаючи погляд на ратушний годинник.
«- О, я невипадково обрав його. Це тінь з пам’яттю єства одного з найбільших колишніх зрадників твого, Моншер, народу, від ідеально виконає роботу. Вічно голодний пожирач усього.»
Мене здивувало почуте, але самостійно здогадуватись, яка кандидатура найкраще би підходила для невідомого Мішка, не став - таких вистачило би для породження всіх пекельних тіней.
«- Він не зжере Повелительку?»
«- О ні, просто втримає її на місці, і походу вбере будь-яку кількість тих, що до неї могли присмоктатись чи бути поблизу.»
«- Ото животата почвара! Та про кого зі зрадників ти оце говориш?»
«- Колись він був сином одного з ваших видатних письменників, а далі очолив відбирання хлібу в особливо постраждалих областях твоєї країни в часи Голодомору.»
«- Зрозуміло. Тож почекайте на скелі ще трохи. Я подам сигнал.»
Я активував свій найвищий зір відразу на скелю Повелительки. Відтак майнув ним островом, дістався столичного міста Гайі, відтак до Палацу. І мене дуже здивувало те, що я побачив – стільки люду, що лежали, сиділи, стояли на колінах перед тамтешніми мурами! Але основне дійство таки проходило за ними. Тож я зі всією обережністю й поринув у нього.

6
Наглядівшись, на зовні наче просто спорожнілий, мовчазний Палац із самотньою жіночою постаттю на плаці, в ногах якої кружляло щось сутінне. Я повернувся до подій на тутешній площі.
Перший оркестр, майже дійшовши до Ратуші, замовк, а ось зліва, з боку мосту вже йшов і награвав веселої інший гурт. І навколишній люд дружно підхопив нову тему і заспівав, та ще й як! І нехай обидві ці пісні мали свої відмінності, та в цілому нагадували ті, що наспівували в краях поверхом вище. То й не дивно, що заходило на ура!
«- То що, очікуємо полудня?» - Знову почувся голос Орно, що виявляв помітне нетерпіння.
«- Це ж оптимальний час?»
«- Так!»
«І наші годинники збігаються?» - Про всяк випадок уточнив я.
«- Так. Тоді рівно о дванадцятій.»
«- Отримуй місце входження.» - Я передав йому потрібні дані. «- Ельти відкрили для мене доступ, але заходимо під моїм захисним полем.»
Тимчасом в красенсвітньому Мукачеві, йдучи цього разу по третьому битому шляху, вдарили в бубни і по струнах, засурмили наступні музики, сповнивши навколишній простір неочікуваним драматизмом.

- Як ся маєш, моя доле,
Де ся загубила?
І коли_м до щастя дійду
Рідна моя, мила…

До полудня залишалося близько десяти хвилин.
«- Ваша Честь, я спробував оглянути Раті, та Гайю. Чорнота при Палаці стала густішою.» - Пронеслися знайомі інтонації Анагела в моїй голові.
«- Та для Орно вона, напевно, звична?»
«- Необов’язково.»
«- Вважаєш, варто буде підсвітити йому? Це не вплине на захисну оболонку?»
«- Це для мене в чужому середовищі недосяжно. А ще я зауважив - дещо з тої чорноти нагадує ті сили, котрі атакують час від часу вищі рівні Сяйносвіту, вони вкрай потужні.»
«- Он як. А чому чорнота лише ззовні Палацу? А всередині що?»
«- Схоже, він залишився недосяжним.»
«- Дякую, спостерігай далі.» - Я звертався до поєднаного Анагела на прохання Маті і Люція, як колись, до розділення.
Пропозиція підсвітлення звище виглядала корисною навіть попри обмежені можливості моїх сяйних супутників. Але ж не тільки вони представляли сьогодні Сяйносвіт.
«- А де зараз наша всеквантова Софія?» - Я звернувся до них з раптовою здогадкою.
«- Каже, що готується злетіти, і пролетіти відразу над усіма містами зведеного королівства! Ви пропонуєте їй і майнути над Палацом Раті?»
«- Якщо чорнота надто густа, то Орно не завадить допомога, чи хоча би відволікання уваги. То ж чим нижче промайне, тим краще, головне, не зачепити, не зруйнувати купол ельтійського захисту.»
Я ділився своїми застереженнями із поєднаним Анагелом, роздумуючи, як саме Софія зможе знаходитися в багатьох місцях одночасно, та й загалом, що собою представлятиме, як дракон?
«- Ваша Честь? Я готова в міру сил допомогти. Скеровуйте.» - Голос Софії звучав незвично, немов линучи з якихось неймовірних висот. «- Оце Маті мені передав вашу пропозицію, тож я вже і трансформувалася.»
Зчитавши з моїх помислів очевидне подивування, пояснила вона.
«- І далеко ти?»
«- Звідти, де я є, до всіх міст Красенсвіту, та й Середзем'я, нульова відстань. Тож я тому й здатна до майже одночасності.»
«- Тоді, Красуне, очікуємо на твій сяйний проліт!»
«- А зі світимістю, напевно, найкраще зробити окремий виступ саме над Палацом? Я злечу на урочистостях трохи раніше, тож появлюсь на врочистостях майже в полудень. А над Гаєю хвилиною опісля, зате буду максимально дужою. Згодиться?»
«- Так. Зробимо це разом.»


Розділ третій
Після порятунку Палацу

1
Тим часом третій народний гурт завершив свою мистецьку подорож, причаливши на завчасно виділене їм на площі місце. І відразу загуркотів барабанами і сурмами, здіймаючи бадьорий марш, останній із оркестрів. Він рухався найширшим шляхом, і, певно, був і найчисленнішим, бо звучав особливо потужно! І тепер всі зори і чуття урочистого зібрання скерувалися лише до нього! Ось тільки Еля не відводила очей з мене, та й в унісон її погляду почувся тривожний голос Вероніки, що раптово торкнулася моїх вух губами.
- Ти мене непокоїш. У тебе все добре?
Я усміхнувся її проникливості.
- Ми з Орно вирішуємо непрості справи на Раті. Підтримую його просто звідси.
- Навіть до такого дійшло? Тоді й ми вам допомагатимемо. Так Елю? Стискаємо кулачки!
Дівчинка згідно кивнула головою. Та без натяку на посмішку, вочевидь, не вважаючи те, що відбувалося, грою. Її долоня з тонкими пальчиками наче потанули в моїй руці, схоже, вона наразі лише акуратно вбирала.
Тим часом остання музично-маршова колона, завершила свій виступ, зайнявши своє місце якраз напроти нашого постаменту певно за хвилину до полудня. І відразу ж бургомістр, після очікувального погляду на короля Красогора, змахнув руками і разом ожили загальним притишеним барабанним дріботінням усі чотири оркестри.
«- Мон Шер, йдемо!» - Дещо раніше, аніж домовлялися, подав сигнал Орно.
Та я вже й так був своїм вищим зором просто понад ним, котрий в цю мить знаходився неподалік палацового комплексу, готовий відкривати тунель. Я, не зволікаючи, огорнув його сферою свого найвищого захисту. В подібному до свого парадного, але відчутно м’якшому чорному смокінгу, нехай і без головного убору, з тростиною в одній руці, і чимсь темним на лікті іншої, він якраз вступав у розкритий вже перехід, коли над красенсвітнім Мукачевом, понад виром розбурханих барабанів і сурм, гучним протяжним видихом люду, з боку Замку у небі з’явився Дракон. І я відразу відчув, як міцніше стиснулися руки і Вероніки, і Елі!
- Ааах! – Видихнули вони одночасно.
Величезні, метрів у сто в шир крила беззвучно і м’яко підсвітили численні будови і саму Ратушу, прозоро-сяйний корпус, випускаючи тепле, приємне проміння, здається, торкнувся ним кожного з присутніх на площі і на прилеглих вулицях. Барабани і сурми різко змовкли, перелинувши і в протяжне «А-а-ах-х-х!» загального хору голосів, до якого згори потягнулися золотисті вихри повітря, такого солодкого і п’янкого на смак! Драконові сідхи, що ілюзорні, що дійсні, були найвищого гатунку!
Не дивно, що годинник на Ратуші бив і бив уві слід цьому розкішному, неспішному, чарівному польоту!
Вероніка проводжала немислиме видіння широко розплющеними, такими красивими, глибокими очима. Я теж заворожено глядів на цю дивовижу простим, людським зором, і в той же час – особливим, вищим на Орно, котрий у цю мить нахабно торкався тонко зволожених магічним поєднанням Сури і Соми долонь смарагдового Лотосу, найдавнішої зі скульптурних композицій, залишених при Палаці ще ельфами. Навколо відчувався той самий, щедрий трояндовий цвіт, та за ним замість радісного сонця стояла густа тьма.
Я передавав Орно увібраний щойно мною з тутешнього довкілля радісний імпульс життя, схоже, повертаючи його до звичного стану.
«- Просто набираюся потуги, бо інакше звідси не вийти.» - Орно вже тиснув рукою із тростиною на вихідну фіртку, та тьма потойбіч, здавалося, переважала твердістю крицю. І не бажала піддаватися.
«- Я вже стільки сил доклав, і все ніяк!»
В нього час, схоже, і справді летів у значно швидше!
«- Тож таки роззуйся і приготуйся!»
Орно не сперечався. І скинув свої розпрекрасні мешти раніше, аніж я завершив звертання!
«- Я вже тут.» - Почувся голос Софії.
Раптове дуже сяйво таки подіяло! Миттю притиснуло чорноту ледь не до ожилих відблисками плит двору Палацу.
«- Повернися боком і додай потуги, відтисни кляту тьму.»
Над Палацом наче вдарила блискавка. І на мить проявилася тонка рівна смуга абсолютно сліпучого сяйва, що спадала аж до плит, і нею босоніж вже протискався Орно!
Він дуже швидко махав своєю тростиною, споруджуючи щось на кшталт вогняної кулі, аж доки не спинився перед чимсь невидимим мені, і невеликий світлячок затремтів у його вільній руці. Це світився мішечок, переданий нам гадалкою! І в цю мить я відчув, як від Елі сяйнув її особистий промінець, що майнув крізь мене і до Орно, а від нього й до мішечка, що, схоже, перетворився на великий осяйний діамант саме від цього дитячого дотику. Орно тут же пожбурив блискучий камінь у темний отвір трясини темного переходу. І вмить все забурлило, завирувало чорним виром, якраз перед огорнутим жовтавим, помітно сплющеним навколишнім тиском, моїм захистом Орландино! Але світла навколо додалося. І воно з якимсь додатковим рухом до середини ельтійського куполу все стрімкіше витискало чорноту!
Пітьма навколо Орно посіріла і тиск на його захист дещо ослабнув. За мить я помітив, як метнулася крізь нього назовні тінь, вочевидь, того самого Мішка.
«- Як тяжко!» - Прошепотів Орно, припавши на одне коліно перед виром, що невпинно всмоктував і всмоктував пасма чорних ликів із навколишнього простору. Та потуга зла спадала!
А розмах урочистості в Красенсвіті лише зростав!
Оркестри разом грали спільну неспішно врочисту мелодію, яку дружно підхопили десятки тисяч горлянок.
Слів я не розбирав, але до «ла-ла-ла» злегка долучився! Енергія радості повернулася до мене! Але Вероніку з Елею, а з ними й Ірину з Красогором я не заспокоїв. Вони бачили в мені зараз, схоже, іще щось.
«- Я зробила, що могла. Відлітаю.» - Тихо зазвучала Софія.
«- Ми дотиснемо!» - Почувся Ельдін.
- Ти геть збліднув. – Прошепотіла Вероніка.
- Нічого страшного, працюю і в далечині, проте обіцяю нікуди ні ногою.
І в ту ж мить зауважив своїм вищим зором в захопленому обійсті Л'аліті поруч із Орно й Ірину! Я відчував, що це вона, хоча в сфері мого захисту зараз виднілася ззовні невідома істота, що швидше нагадувала хмару рухів, так швидко вона діяла. І простір навколо них побагровів. Та за мить все скінчилося. Під куполом, накладеним на Палац ельтами, остаточно просвітліло. Тунель нарешті закрився, увібравши все зайве. Тільки на плаці, під чимсь, що нагадувало темну грубу перину, виднілися контури тіла прикритої отим Мішком Л’аліті.
Ірина, перебравши на себе частину мого захисту, в мить метнулася до будівлі Палацу, і відразу вилетіла звідти, повернувшись до Орно.
А в Красенсвіті Красогор продовжував вимогливо глядіти на мене. Я кивнув йому головою, мовляв, все вже залагоджено. Ірини поруч із ним не було. Король очікував на пояснення. Щодо Ірини в мене їх було обмаль.
Та я спробував їх знайти в старійшини ельтів.
«- Ельдіне, як там?»
«- Наче справилися, але Орно і Ірина мають пройти очищення. Це недовго, але воно обов’язкове!» - Він трохи помовчав, відтак додав. «- Ти нас подивував, такого ми не очікували, особливо від Софії. Передай їй нашу вдячність.»
«- За декілька годин ми можемо навідати вас із Красогором, вам вистачить цього часу?»
«- На відомій вам нашій території, поки не в Палаці, та й Л’аліті довго видходжувати доведеться.»
«- А як егрегори?»
«- Тиснемо на них, вже ніби відступають, тож і люд оговтується.»
Голос старійшини ельтів здавався рівним і спокійним, не схоже, що я чимсь когось здивував. Але якщо й так, то до подібного причетні ми всі!
Красогор у цю мить піднявся, аби вийти разом із усіма присутніми на цьому майданчику в народ. Принагідно підхопив мене під руку.
- Ну як?
- Просто і достойно, та й Софія додала жару! І перепрошую за все побічне, не встиг попередити, бо й сам був заскочений раптовими подіями на Раті, і в останню мить не хотів завантажувати сторонніми справами.
- Не скажу, що вони сторонні. Дуже навіть пов’язані. І стільки всього відбулось! Добре, що Ірина мала з учора передчуття, то ми й підготувалися. Але хіба все передбачиш, то я й переживаю за неї. Поки ж мовчить, подала знак перемоги і край.
Красогор просто поїдав очима. А мені відлягло від серця, бо відхід королеви з урочистостей задля більш вагомих справ тепер не на моїй совісті. Та ніби завершилося все без втрат.
- І я турбуюсь. Та повір - не просив її ні про що. Сам дивуюся її ініціативі, нехай події ще остаточно не з’ясовані.
- Так. Але чимало проявлено, особливо з Елею, Орно, Анагелом, Іриною, зрештою, і з тобою, так?
- Напевно. Головне, аби все те бачив лише ти.
- Добре, та поки мовчимо. Он як народ радіє – будьмо простіші, будьмо з ним.

2
- Як ви? - Наче нізвідки проявилася Софія, вбрана схожим із Іриною чином. І ще потрібно було приглядатися, аби розрізнити, хто з них хто, та ще й під накидкою.
- А що нам? – Обійняв сестру Красогор. - Ось ти засяяла як! Народ вражений! Як почуваєшся? Тріумфаторко!
- Ще тремчу, але ж сьогодні воювати більше не доведеться?
З цими словами вона поглянула й на нас із Веронікою, особливо припавши зором до Елі.
- От хто в нас герой! – Вона схилилася над дівчинкою. – Ти нам дуже допомогла!
Я погладив чарівне волосся малої.
- Але ми поговоримо про це пізніше. Ти не втомилася?
- Так.
- Тоді гайда на руки?
Вона погодилася, тож я припідняв її і посадив на зігнуту руку. Вона знову здалася аж надто легкою, так ніби вага її плоті прямо залежала від здійснених нею справ.
Відтак, ми поспішили за королем, що врочисто повільно, в пошті міських службовців поплив уздовж ряду хазяйських лавок з усілякою всячиною. А те, що замість Ірини його супроводжувала Софія напевно нікому в очі й не кидалося. І хоча сестру короля тут добре знали, але міру її причетності до грандіозного драконового шоу навряд чи хто із місцевих усвідомлював. Зате всі бучно раділи тому, що дракони продовжували своє покровительство навіть попри відхід Алана і Дракара.
Мене ж, як і Красогора, продовжувала турбувати ситуація з Іриною, з нею і Л'аліті, за Орно я не хвилювався. Вартувало мотанути на Раті, та покинути торжество король не міг, а отже, і я. Принаймні поки.
Вероніка йшла по ліву руку й нехай і цікавилася усім навколо, але вочевидь, що найбільше їй жадалося побути зі мною наодинці, й дізнатися про наразі приховані від неї події. Навколо ж так гучно святкували, що говорити на будь-які теми не випадало. Юрби веселилися, купляючи і вкушаючи пропоновані напої і наїдки. І король, здавалося, просто проходив поруч, та, як я мені здавалося, насправді вловлював найтоншим драконівським сприйняттям геть усе. І безсумнівно, що завтра зранку бургомістр відзначить обраних королем кращих господарів і майстрів подякою і грошовою премією. Про це тут і там весело й упевнено гомонів люд. А ще я не чув, аби хтось сумнівався у справедливості визначення.
Час від часу Красогор щось шепотів уряднику, той записував номер лавки і ставив якусь додаткову відмітку. Святковий натовп заздалегідь розступався, з повагою ставлячись і до правителя цих земель і до подібної традиції. А ось тим, хто вже сидів за довгими трапезними столами, щойно масово виставленими, навіть вставати не доводилося. Та навіть сидячи, люди намагалися проявити свою щире відношення.
- Твоя блідість вже пройшла. Можеш і Елю відпустити. – Запропонувала Вероніка. – Їй не зашкодить розім'ятися.
Я зупинився, поставив дівча на ноги. Вероніка неспішно поправивши її шати, взяла дівчинку за руку. Цієї невеличкої заминки вистачило, щоби король відірвався від нас, і натовп відразу заповнив простір між нами. Тож ми махнули рукою на поспіх і подалися, куди очі гляділи. І невдовзі вийшли до ріки, де оглядівшись, подалися берегом в напрямку Замку, що увінчував гору в декількох кілометрах від нас. Тут також вистачало святкових гулянь, але вже можна було чути один одного без напруження голосових зв'язок.
- Як тобі свято? – Запитала її Вероніка? – Не надто шумно?
- Я вмію робити в собі тишу. – Та судячи з її задоволеного вигляду, Елі все подобалося.
- А я ні, такі ми – прості люди, щось вміємо, а щось ні, і багато чого не розуміємо. От як сталося, - звернулася тепер до мене Вероніка, - що тутешній ландшафт такий же, як у горішньому Мукачеві? І Замок мало чим відрізняється, і гора, і річка. Тільки будови простіші й місто явно менше.
- І для мене це загадка. Дракар чи Красогор, хтось із них пояснював, що ця прикордонна місцина тому особлива, що була одним цілим при початковій забудові й впровадженні драконами своєї магії ще до початку процесів розділення Середзем’я і Красенсвіту на дні Калі Юги. Таким чином верхнє стало копією нижнього чи ж бо навпаки. А далі брати намагалися головні будови робити схожими. Але тепер ці краї все більше різнитимуться.
- Все одно, мало що зрозуміла. А ти? – Вероніка запитала Елю.
- Мені подобаються ті гори, отам. Там дикі козенята граються.
Вероніка поглянула в бік, куди дівча показувало своїм пальчиком – аж за Монастирську гору.
- А ти бачиш? - Запитала вона мене.
- Ні.
Це явно надихнуло Вероніку.
- Бачиш Елю, ми не такі вмілі, як ти. Але ж яка ти будеш чудесниця, коли виростеш!
Якийсь час ми йшли мовчки, аж поки не присіли перепочити на встановлену якимсь добродієм лавицю з видом на ріку.
Еля відразу знайшла собі забаву - збирати в травах опале листя платану.
А Вероніка ж натомість притулилася до мого плеча.
- Розказуй. – Промовила вона голосом, що не припускав заперечень.
- Може краще показати?
- Бажано спершу на словах підготувати.
Я взявся шепотіти різні гарні слова, відтак торкнувся губами її чола.
- А я все бачила. - Промовила Еля, котра непомітно підійшла до нас із букетом листочків.
- І що саме? – З усміхом запитав я.
- Як над іншим домом літав Дракон – той, що й тут.
- Та невже! Отже тобі повезло вдвічі більше, ніж мені. Хоча мені й тутешнього дива з головою вистачає.
- Ти мудра, а допитливість мудрості не шкодить.
Я поглядів на неї з теплом.
- Тож і розпитую, що це сьогодні на острові Раті сталося? І чому саме в миті свята? – Заграла у відповідь поглядом кохана жінка.
Я і розповів те, що знав – делікатно описуючи ранкові й нещодавні події, щоправда, без епізоду зустрічі з Орно і Анагелом на межі Першосвіту, без того, що там нас поєднало у вищу цільність.
Наприкінці я запропонував Вероніці прикрити очі. І продемонстрував їй процес звільнення Палацу Раті. Поки вона гляділа, я майнув зором на Палац в дійсному часі.
Натовпу нестямного люду вже не було, та оболонку захисту ельти ще не зняли. І ні Ірини, ні Орно, ні Л’аліті. Зате просто біля нашої лавиці проявився Соглат. Підсів поруч.
- З перемогою! Та міг би й мене долучити.
Мій колега виглядав уже значно веселіше.
- Ти Суддя, і я теж. Маємо бути відсторонені від подібних діянь.
- Можливо і так. То ти вважаєш, Суд ще можна оживити?
- Так, але він має бути інакшим.
- Ти, схоже, більший оптиміст, аніж я.
І на його обличчі читалося, що він і справді так думає.
- Це, брате, для мене недосяжно. Але як там Орно, Ірина, що з Л’аліті?
Це тривожило мене найбільше.
- Орно тобі ближчий, ніж до будь-кого. – Посміхнувся Соглат. - Про нього нічого не знаю. Ірина невдовзі повернеться додому, після купелі в меншому Озері вона про щось шепочеться з гадалкою. З Л’аліті найважче, вона на ельфійському лікувальному карантині. Сподіваюся, це не затягнеться.
- Дуже дивно те, що з нею сталося.
- Як сказати. Скоріше, її підставили. Ймовірно, це не вона особисто відкрила той злощасний тунель, хтось із тих, кого вона порятувала, чи ще хтось. Але вона не випадкова була дотична до подібних дій.
- Багатьох вона витягла з рійної сутіні?
- Декілька десятків дівчат і жінок з дітьми, але вони не були її основною ціллю. Вона шукала свої дитину.
Ми з Веронікою напружено втупилися в Соглата.
- Ти бачив ту дитину?
- Ні. Бо дівчинку викрали невдовзі після її появи на світ, біля шести років тому.
Ми переглянулися.
- Так, саме так. – Впевнено, хоча й м’яко, підтвердив наші підозри Соглат.
- Невже просто з Палацу?
- Все значно складніше. Але це довга історія. Сам нещодавно про неї дізнався.
Я глянув на Елю, що дрімала на колінах Вероніки, довірливо притулившись до її грудей.
- Ми тільки сьогодні довідалися, що вона з роду особливих жінок.
- Гадалка теж відчула її зранку.
Слова Соглата ставили остаточну точку.
- Це неможливо? В подібної наджінки неможливо вкрасти доньку! – Напружено вимовила Вероніка. – Невже сама віддала?
- В якісь мірі так, але для виношування. У Першосвіті. Дівчинку там народжували, там знаходився й батько дівчинки. І ось те сталося, і найзагадковішим чином. Біологічні батьки неймовірно страждали.
- То напад на Палац якось із цим усім пов'язаний?
Я шукав якусь очевидну логіку в подіях.
- Еленор сказала, що могли скористатися її станом.
- Мало що розумію. – Прошепотіла Вероніка. – Але ви обоє впевнені, що вона та сама дитина?
- Я не маю аж таких умінь, тож останнє слово за її матір’ю. Чекатимемо повернення Л’аліті. Та зараз я прийшов до вас із проханням від ельтів – навідати просто зараз утрьох наш край.
Я поглянув на Вероніку. Вона кивнула головою.
- Нинішній день вкрай насичений, та ми готові. Ось тільки потрібно спершу зустрітися із королем.
- Ясна річ! Я маю передати і йому запрошення. Підозрюю, що він вже в Замку.
- Тоді йдемо.
Я підвівся і обережно перехопив у Вероніки сонну Елю. Соглат же відкрив помахом руки тунель неподалік, крізь який ми й перейшли на приймальний бастіон Красогорового Замку.
Король був уже тут, можливо, навіть очікував нас. У своєму краї він знав усе про кожного, то, певно, й ми також знаходилися в колі його зору. Він відпустив від себе бургомістра і декількох урядників, побажавши їм гарно провести святкування. І тоді, підізвавши нас до себе, запропонував пройти у гостьову залу. Утім, Вероніка перепросила, пославшись на потребу трохи перепочити разом із Елею. Я відніс дівчинку в наші покої і уклав на ліжко. Відтак, погомонівши трішки з коханою, подався до Красогора.
Тут вже були і Софія, і Соглат, і сам король, котрий миттю приєднав і мене до обговорення вельми достойно проведених урочистостей. Особливо його порадував перший обліт Красенсвіту квантовим драконом. Це і справді було неабиякою подією, підготування до якої, як виявилося, тривало десятиліттями. І приблизно стільки ж буде потрібно й Соглату, якщо він зважиться на подібний простір свого існування.
Ми ще трохи погомоніли на драконівські теми, відтак перейшли до того, що відбулося за кулісами урочистостей, передусім, на Раті.
- Добродій Соглат від імені Палацу і ельтів передав нам запрошення відвідати свій край. Та й моя дружина з ряду обставин вже очікує там на нас. У цей святковий день ми зазвичай влаштовували святковий прийом, але, отримавши учора деякі натяки на сьогоднішні події, навіть не стали готуватися до нього. Хоча зробили все, що мали для цього міста, та й для Красенсвіту загалом. Але що далі? – Він чомусь поглянув саме на мене.
- Друзі з Раті пропонують нам зустрітися, щоби разом це обговорити? – Відповів я запитанням на запитання, проте, націлюючи його на Соглата.
- Старійшина ельтів прийняв попередню пропозицію від вашого королівства з найглибшим пошануванням. І запросив натомість чимшвидше відвідати їхній край. І більше про це не говорилося. Л'аліті ж наразі під опікою Провидиці й невідомо, коли повернеться у Палац.
Красогор обвів поглядом наше вузьке коло.
- Раз події прискорилися, то чого зволікати? Ти готова, сестро?
- Так. – Софія делікатно всміхнулася, наразі нічим не натякаючи на те, що в Дракони інколи дихають і полум’ям.
- Не запізно? – Звернувся Красогор до Соглата.
- Ваша Величносте, наша країна очікує у будь-який зручний для вас час. Провідник Ельдін жде вашого рішення.
- Раз нас очікують, тоді ми йдемо! І не забуваємо про наш найцінніший діамант!
Красогор промовисто поглянув на мене.
- Звісно. Йду за обома діамантами.

3
Еля ще спала, вочевидь, посильна її допомога нам при звільненні Палацу помітно знесилила дівчинку. Вона, хоча й діяла за власною ініціативою, але додала саме того, чого нам тоді бракувало. Та ще й зуміла бути в курсі зовсім неочевидних для інших подій! Я не мав сумніву, що перед Елею вимальовувалося видатне майбутнє, хоча і дитинство вартувало прожити в повній мірі. Та таке можливе лише за повернення в коло своєї сім'ї. І чимало речей вказувало на те, що вона могла бути й на Раті.
Вероніка ж виглядала досить бадьорою. Я тихенько пояснив їй ситуацію. Тож вона швидко завершила свої підготування до візиту, я ж лише оглянув свій, дарований бібліотекаром Тотом, плащ, відтак обережно підхопив дівчинку, і ми подалися до малої гостинної.
Отримавши знак від Красогора, Соглат не гаючись розкрив тунель переходу і невдовзі ми вже ступали по м’якому килиму трав серцевини ельфійсько-ельтійського краю.
На околиці цієї величної поляни нас вже очікував Ельдін з невеликим почтом представників родів. Ми попростували до них, аби привітатися. І хоча головний провідник ельтів пильно дивився саме на мене, та я сповільнився, пропускаючи уперед короля Красогора. Вони поважно вклонилися один одному, потиснули руки. Відтак Ельдін познайомив Красогора, а заодно й нас усіх, із старійшинами родів. Хоча по їхньому бадьорому вигляді я би дав кожному з них не більше сорока років.
Далі головний ельт дійшов з вітаннями до Софії із Соглатом, потім до мене із Веронікою. Він завмер перед сонною Елею, котра ледь не щойно відкрила очі. Ельт тепло посміхнувся їй, утім, не викликавши на обличчі дівчинки жодної реакції. Якийсь час вони просто вивчали один одного, поки я не опустив малу на тутешню твердь. Вона відразу стала гладити шовкову траву, досліджуючи, хто в ній ховається.
Тож поки Красогор із Соглатом розмовляли про щось із представниками родів, Ельдін неочікувано емоційно подякував за наше долучення до вирішення проблем Палацу. І запитав, чи ми братимемо участь у нинішніх перемовинах.
Так, як це поки була справа суто королівсько-ельтійська, ми обрали можливість познайомити Елю з цими чарівними місцями. Тож Ельдін тільки висловив сподівання, що ми непомітно не зникнемо, бо попри високі домовленості з Красогором, як із керівником сусідніх, нині відкритих і для ельтів країв, йому хочеться дізнатися докладніше про моє повернення і подальші наміри. Та й Софія заслужила за його словами значно більшого, аніж на просту подяку.
- Та особливо, наш народ вдячний вашому Орландино. І хоча він нині не з нами, але в новому своєму статусі він став значно зрозумілішим для нас. Сподіваюся, в нього зараз усе добре?
Схоже, Ельдін вже відчув чи якимсь іншим чином дізнався про чергові зміни, цього разу в тіснішому колі - з Орно, Анагела і мене.
- Якщо дозволите, я невдовзі зв’яжусь з ним просто звідси також і з нагоди вашої вдячності.
- Так. Тим більше, ваш сутінний друг нині значно розширив простір свого бешкетування, чи може навіть і відповідальності.
Ми з порозумінням обмінялися поглядами. В ту мить до нас підійшов Красогор, котрий довідавшись про наші з Веронікою найближчі плани, прошепотів, що це зовсім не коректно покидати його в магічному плетиві хитромудрих древніх істот. Але згадка про Ірину, яка очікує його десь поруч, явно підняла його бойовий дух.
«- Але ти, Яромире, не відключайся, мало які виникнуть необхідності в отриманні доброї поради.» - Красогор перевірив свою здатність до перемовин подумки.
«- Звісно, Королю. Та й Соглат теж із вами.»
Я не проти був брати участь у такому високому дійстві напівофіційно. Відтак, ми із Веронікою, і з Софією, що теж вибрала прогулянку, легко вклонилися. І гурт високих персон відійшов у своїх значимих справах, найпершою з яких була зустріч з Іриною.
Супроводжувати нас доручили високій миловидній жінці з уважно прихованим під барвною накидкою, вочевидь, густо-чорним волоссям. Вона привітно привіталася з нами і назвалася.
- Я Шарлотта, помічниця Л’аліті в справах із ельтами. - Промовила жінка з гарною мелодійною, показово острівною вимовою. - Можете звертатися до мене з усіх тутешніх питань.
Ми по черзі представилися.
- Але ж ви не з ельтів? - відреагувала Софія.
- Я з першого випуску школи Повелительки. І, як вона каже, - з першожінок. Та хіба існує інший вид людей, ніби всі люди?
Ми втрьох переглянулися.
- Ви не зустрічалися нинішніх жителів Раті? – Поцікавилась Софія.
- Бачила, та, як мені пояснили ельти, вони в звичному для теперішнього земного населення стані. Хіба принципи відливання єства в людину не однакові?
- Напевно, однакові. Але чутливість проявленого в людській формі єства в таких перехідних умовах, як нині на Землі, дещо різна. Існують ще деякі фактори, пов’язані з впливом інших земних істот. – Я спробував узгодити з нашою дійсністю досить справедливе, як на мене, її зауваження. – Та загалом, у нас три категорії людиноподібних істот – ману, антропо, і, власне, люди. І їхній принциповий конструктив дещо відмінний, але переходи можливі.
- То як тоді бути з першожінками? Вони ніби теж мають подібні категорії?
- Тут частіше використовують означення – деви й девині. Але особи подібного типу помітно виродилися за часів Калі Юги.
- Отже, Л'аліті мала на увазі ті роди, які не так сильно виродилися? І чомусь нас багато збереглося у віддалених світах під впливом Рою.
- Це дійсно так, а чому, сам не розумію.
- Певно через це нас і стала збирати Повелителька. Та в цілому вдома є постійний попит на подібних нам девинь – на жаль, в основному з темного боку.
Мене дивували слова Шарлотти, але зараз було не до докладних з’ясовувань.
- А в якому стані нині Повелителька Л’аліті?
- Вона у найкращих цілющих руках. Але ще не при тямі. – Жінка трохи помовчала і продовжила, дивлячись на мене. – Я чула, що це ви змогли звільнити її і очистити Палац.
- Ні, справжні головні герої зараз оговтуються і поновлюються. Це, передусім, вкрай небезпечний для усіх жінок Орландино.
Шарлотта посміхнулась. А мені на думку раптово спало запитання, чому Л'аліті взялася за відкриття школи й навчання першожінок саме зараз?
- Але ж ви, Яромире, теж безпосередньо дотичні, то і ви герой?
Вероніка застережливо стиснула мою руку. Еля ж просто із цікавістю спостерігала за дійством.
- Ні, Шарлотто, я не герой. Але ця справа, як і інші, досліджується Вищим Судом, до якого я належу. А отже, не маю права втручатися в процеси самостійно.
Для мене принципово важливо було пустити саме цей поголос.
- Дякую за пояснення, для нас, першожінок, вкрай важлива ваша позиція.
Вона шанобливо кивнула симпатичною голівкою, що відразу відізвалося на стисканні моєї долоні Веронікою.
- І вам дякую. Тож тепер, поки Красогор і Ельдін вершать свої справи, проведіть нас, якщо ваша ласка, до озера, а потім до провидиці Еленор.
Я поглянув на Софію і Вероніку
- Ви не проти?
Вероніка кивнула. А Софія виразно спалахнула.
- Звичайно, що хочу! Я чула про це озеро чимало неймовірних розповідей. Навіть намагалася його побачити нині, коли десь тут пролітала.
- О, невже це була ти?
Тепер Шарлотта із неприхованим захопленням вглядалася в неї. Усе ж Софія була першим драконом, що за нових часів пролетів у всьому блиску над Раті, і котрій зараз разом із братом випадало почуватися не тільки шановними гостями, а й носіями прадавньої традиції Покровительства. Та й, судячи з реакції молодої жінки, в тих місцях, з яких її привела Л’аліті, драконів знали й поважали.
Та попри всі її неабиякі прояви в мене виникли дивні відчуття щодо цієї жінки. І, вочевидь, не лише в мене. Напевно, невипадково саме їй запропонували супроводити нас. Чомусь Ельдін і його старійшини вибрали саме її.

4
Шарлотта знала як провести нас до магічного озера. Воно було десь неподалік, але шляхи туди відкривалися лише ельтам, а ще чомусь і цій жінці. Це додавало запитань. Та, зрештою, головне результат. Мені хотілося чимшвидше дістатися туди, і Елю познайомити з тими водами.
Трохи походивши дубовим лісом, ми вийшли малопомітною стежкою на одну з характерних доріжок, мощених магічними плитами. Вона живо вигиналася поміж кремезних дубів, берізок і сосон, і, здається, й сама рухалася, проте не так швидко, аби не вдавалося смакувати навколишнє.
Осінь в цих місцях явно запізнювалася. Природа буяла ще так само живо, як і раніше, та й особлива острівна магія не відставала. Я відчував її тим гостріше, чим ближче ми підходили до сповненого потоками Сури і Соми малого магічного озера, котре вчергове ожило саме в дні мого першого гостювання на Раті. Та й далі було чимало цікавого. А тепер ця історія із порятунком Л’аліті й Палацу, та, можливо, й чогось більшого. І вже йшлося про розширення присутності ельтів загалом у Красенсвіті. Та й поява на Раті дружно налаштованих драконів – теж багато значила. Дивно, що ельти так довго не помічали драконові риси в Соглата, а може й знали про це. Що однак було до останнього приховано і від самого місцевого філософа. І нинішня висока зустріч мала остаточно закрити колишні непорозуміння і опустити мости між берегами двох древніх родів.
Я опустив Елю на землю, і вона на мить подивовано завмерла, наче до чогось прислухаючись. Ми йшли позаду наших дам, які про щось таке цікаве розмовляли, тому й не помічали, що дещо нас випередили.
- Ця доріжка знайома. – Тихо промовило дівча, м'яко ступаючи по світлому камені.
- Ти була тут? – Я насторожився.
- Ні. Ходила такими плитами. В темному світі.
- Тобі не вистачало там світла?
- Так. Через густу млу.
- Але в тебе були друзі? Хтось із тобою дружив, грався?
- В мене там багато друзів – звірят, птахів, дерев.
- А люди, такі, як ти дівчата були?
- Приходили і йшли. Не залишалися.
Все ставало дедалі цікавішим. І добре, що Еля саме про це заговорила.
- Ти жила там, де ми зустрілися?
- Ні, не на цій землі.
Ого! Вона так просто говорила про подібне, могла визначити тонкі відмінності. Чи різниця виглядала суттєвою?
- В нас, на Землі, чимало різних країв.
- Ні, то була не ця Земля.
- А хто тебе кормив? Доглядав?
- Приходили дорослі жінки.
- Вони навчали тебе?
- Так, розмовляти різними мовами. А потім і творити різні штучки. Плаття.
- А хто керував тими жінками, хтось їх приводив і відводив?
- Якийсь великий привид, тут таких немає. Вони з нього приходили, а мене із собою не брали.
- А як ти, сонечко, опинилася у місцях, де ми зустрілися?
- Мене підхопив інший привид, приніс на Землю, у ліс, а потім ми зустрілися під час дощу.
- То ти сама мене знайшла?
- Мене привів клубок світла.
- Як дивовижно.
В її історії було чимало дивних речей. Можливо з часом їх вдасться зрозуміти краще. Поспішати нікуди, особливо зараз. Попереду завиднілися знайомі місця. І вже за пару хвилин ми підходили до оповитого туманом цілющих випарів життя озера.
Коли ми наблизились до його окутих магічними плитами берегів, перед нами миттю виріс ельт. Він проявив на обличчі усмішку, як знак, що впізнав мене, легко, з гідністю вклонився. І відразу попросив самостійно не заходити у води, і без потреби не торкатися їх. Відтак пошепотівся із Шарлоттою іще про щось.
Тим часом Вероніка з Елею і Софією зійшли на майданчик, де плити майже горизонтально спускалися до озерної гладі. Навколо закружляв туман, що, здавалося, пронизував їх наскрізь. Я попросив дівчат бути обережними з тутешніми водами. Проте Еля, здавалося, не почула моєї застороги, присіла на крайчику плити й випростала руки над поверхнею вод. Випари густо закружляли навколо її долоньок, а знизу від плеса потягнулися легкі брижі, що нагадували собою сліди дитячих пальчиків.
- Все, як я очікувала. Вона прекрасна.
Почулося поруч. Я повернув голову й зауважив Провидицю Еленор.
- Безсумнівно. Стільки талантів. Вітаю вас, Провидице. – Я обережно закинув вудочку здогадок в її плеса.
- Яромире, це найвагоміша для мене подія останніх сотень літ.
Еленор продовжувала невідривно глядіти на Елю.
- Ви про сьогоднішній порятунок Л'аліті?
- Це само собою, але є й дещо більше, дорогий Яре, чи як нині правильно?
- Звіть так само. – Допоміг я їй.
- Добре, то як тобі друге «я» Елі?
- Те, яке в кожного з нас навколо плоті?
- Так.
- Я поки не дозволяв собі торкатися її єства.
- Це б нічого не дало, потрібна була магія цих місць. Нині Еля природно відкрита для нас.
Я зосередився й за прозорістю тіла дівчинки побачив образ Л’аліті, що виринала із мли над озером, простягаючи руки над долонями Елі. Схоже, все вирішилося. Дитя знайшло свою матір! Але як таке могло бути?
- Ого! Чітка спорідненість! Хоча й нічого не зрозуміло, та я радий.
- Ще б пак. Не сумнівайся, і ця мла розтане.
- А де ж у цю мить Л'аліті, її тілесність?
Еленор знову перевела погляд на мене.
- Вона без свідомості, відновлюється. Тіло виснажене, але вже майже чисте. Проте її єство неподалік, тішиться поверненню доньки.
Я не став включати найтонші чуття, аби шукати контакту із примарним світом, це можна було зробити й пізніше.
- Та я не розумію, як могли викрасти дитину.
Мене бентежила ця історія, особливо після нашого з Веронікою ближчого знайомства з Елею. Однак, почута відповідь здивувала.
- Доля. Прикро. Але все стає на свої місця. Та про це потім.
Добре, що Вероніка не чула нашої розмови, а то про потім не могло бути й мови.
- Але що сталося в Палаці, і як подібне стало можливим?
- А Ельдін тобі не розповів? Я дала йому повну картину.
- Не поділитеся?
- Це дуже по-ельтійськи, ти бачитимеш лише млу й загальні обриси, а трактувати деталі – не зовсім моє.
- Та усе ж.
Я відчував, що повинен дізнатися максимально докладно про події, які передували нинішньому нашому героїчному наче вирішенню, усе могло бути значно складніше, ніж здавалося, особливо, якщо до цього якось причетна і Еля. І в цьому я майже не сумнівався.
- Що ж, ми всі перед тобою в боргу, тому слухай і не зважай на можливі неточності. Я ж провидиця, а не очевидиця.
Я лише всміхнувся її гумору, чи бо іронії.
- Воно й раніше відчувалося зростання напруження. – Продовжила вона. - А в останні тижні сталися конкретні проблеми. Люд Гайі почав збиратися навколо Палацу. Повелительці приносили різні прохання, найчастіше геть безумні, як то - прогнати з острова ельтів. Звертання на папері закидали й через стіни Палацу, використовуючи для цього різні предмети. Стражі підбирали те й приносили Л’аліті. І нещодавно страж підняв чергову перекинуту річ, розгорнув. Стався спалах і на тому місці відкрився перехід в неземну тьму. Спершу туди затягнуло стража, і так вийшло, що він зі своїм списом застряг. І це дало змогу зреагувати. Л’аліті зробила. що могла. Стражник загинув, а вона протрималася, поки ельти не накрили подвір’я Палацу своїм захистом. Так вона опинилася в тій тьмі, яку ми зараз і виводимо з її тіла.
Ця історія дещо розходилася з попередніми здогадками-враженнями. Тож у мене не склалося враження, що вона остаточна, та зараз виясняти дійсну картину не виглядало доречним. Але прийняв до уваги можливі неточності і джерело їхнього походження, хоча й не мав упевненості, що все прийшло виключно через Провидицю.
Тим часом жінки завершили зі спогляданням цілющих вод і піднялися до нас. Їхні обличчя і долоні волого виблискували від увібраних випаровувань, що підіймалися над плесом особливо густу.
Я ще раз по особливому поглянув на Елю, та видіння Л’аліті при ній вже розтануло. Вероніка і Софія, запропонували і мені відчути на собі живі подихи озера, та я їх відчував і тут. Нехай і не так гостро, але зараз менше за все думалося про додаткові особисті приємності. З голови ніяк не виходила Л'аліті і можливі причини втрати нею дитини. Повелительці Палацу попри зовнішній вигляд прекрасної моложавої жінки, їй насправді вже чимало років, тож виношування й народження дитини могло складати для неї серйозну проблему. Зрештою, в тутешніх ельтів теж могла виникнути подібна ситуація. Але вони більш ефемерні істоти і дотримувалися завжди значно природнішого способу життя.

5
Між тим, Провісниця підійшовши до нашої дівчинки, і відтягнувши з голови каптур так, щоби малій виднілося її лице, взялася до розмови з нею. Дівча з цікавістю гляділа на Еленор, та поки лише слухала, що та їй розповідала.
- Може Провидиця допоможе знайти рідних Елі? – З виразним сумом прошепотіла Вероніка.
- Нам прикро буде з нею розлучатися, та інакше ніяк.
- Але ж ми бачитимемося з нею.
- Так. І навіть запрошуватимемо в гості.
Останнє запевнення спонукало Вероніку нагадати мені про той магічний край, повернутися куди ми так прагнули. Тож, скориставшись тим, що Еленор відпустила Елю, я звернувся до неї з цим, невирішеним досі, питанням.
І цього разу отримав прості, нехай і незвичні пояснення. Найбільш цікавим видалося предвіщення про головний ключ, який я здатний отримати ще сьогодні на спільному обряді з ельтами. Вони влаштовують його з причин угоди з королем Красенсвіту, щодо розширення територій своєї відповідальності. І сьогодні дуже вдалий день для такого дійства.
Я не заперечив нашу участь, лише поцікавився – про що може йтися.
- Про твоє внутрішнє дерево. І нехай воно вже присутнє у тобі, але у ті місця, в які ти прагнеш, іще не доросло, так? І його потрібно скерувати, для цього і служать подібні обряди.
Еленор ненадовго задумалася, відтак додала.
- А опісля візьміть із собою Елю, Л’аліті прийде за нею, як одужає. Тут її ще не варто залишати, я не зможу приглянути, та й наш острів досі під прицілом зла.
- А як же покровительство Велунда? Він би зараз дуже пригодився.
- О, її дідусь іще той мандрівник, навіть в пожиттєве Бардо навідувався. Допомагав Орно, і дуже очікував на твоє повернення. Але де він у цю хвилину, не відаю. Та йому Елю доручати ніяк не можна.
- Нам з нею добре, вона гарна дівчинка.
- Тож бо й воно, ваш вплив на неї – вирішальний, тому приглядайте з Веронікою за нею навіть коли повернеться Л'аліті.
На цьому наші розмови і прогулянка навколо чудесного озера завершилася. До нас підійшли декілька урочисто вбраних ельтів і запросили на велику учту з нагоди звільнення Палацу, великих домовленостей із сусідами, а ще в ряду названих причин існувала й та, про яку прямо не говорили. І звалася вона – Елею. Хоча, десь в цій учті містилися і мої ключі від майбутнього, як про це впевнено сповіщала Провидиця.
Тож, ясна річ, ми прийняли запрошення, нехай воно стосувалося і не всіх із нас. Шарлотту скеровували з якоюсь місією в Палац. Тому ми попрощалися з нею, висловлюючи вдячність за допомогу, і зі сподіваннями на нову зустріч з такою непересічною особою. Відтак, ельти повели нас на місце зібрання, котре цього разу відбувалося не біля їхньої Піраміди, а десь віддаля. Тож і дорога туди мала той самий характер, що й особливий путівець, яким Ельдін уперше доставив нас із садів Палацу в серцевину ельтійського краю. Прискорені магічною складовою потаємного шляху ми підіймалися вгору, поки, неспішно сповільнюючи досить стрімкий рух, не опинилися при достатньо просторій улоговині, оточеній лісистими схилами високих гір. І спершу здавалося, що навколо нас буяли одні лише хащі, та коли ми проминули їх, то здивувалися тій кількості ельтів, що зійшлися в цьому місці.
Ймовірно, тут були й усі ті, кого ми з Веронікою бачили під час обряду омивання і проходження через серцевинне озеро. Та цього разу вони виглядали дещо інакше. Убрані в святкові шати з особливими знаками своїх родів, ельти зараз не приховували облич, і в більшості своїй не покривали волосся. Виходячи з навколишніх лісів у тогах вже прикрашених букетиками квітів, беззвучно ступали-линули вони понад невисокими рясними травами до достатньо широкого кільця з тих самих магічних плит. Ніякого сум’яття, тільки ефірний шелест трави супроводжував загальне стікання цих вод. Кожна пара, кожна особа відала куди йти, та й нас безпосередньо відвели туди, де вже знаходилися Ельдін, і Красогор з Іриною. Вони стояли на правому сегменті закільцьованих плит, що загалом охоплювало ділянку метрів зі сто в діаметрі.
Ми подякували ельтам, що супроводжували нас – їх очільник неспішно і з гідністю вклонився усім нам і відійшов разом із іншими.
Ірина тим часом обійнялася з Веронікою, відтак із Софією, про щось пошепотілася з Елею, і далі підійшла до мене.
- Моншер, нам вдалося! – З піднесенням, нехай і тихцем, промовила вона. Очі її переможно палали. – Ми команда!
Я згідно похитав головою.
- Я не певен, що перемогли, але безсумнівно, просунулися вперед. Але ти, сестричко, могла постраждати.
- Та трохи дісталося, і мене навіть місцями підлатали. До речі, в тутешній Піраміді, де нині й Л’аліті. Та я не жалкую - це був гарний досвід.
- Могла би натякнути на своє бажання втрутитися в події.
- Після отримання внутрішнього сповіщення, я справді хотіла, та потім сталися суперечки з мужем, і я не мала сил їх продовжувати із тобою. – Вона блиснула поглядом. - А ти ж і так мені все прощаєш.
- Але є ще й доля, що має на тебе незрозумілі претензії відразу у дві сторони – темну і світлу.
- Хіба це сьогодні не моя парафія, у ствердженні Справедливості? - З якоюсь внутрішньою іскринкою промовила вона.
- Он як. Тоді вважай, що я вже не маю жодних претензій.
- Та невже?
- Звісно, окрім, як до безпечної самовпевненості, але вона тільки реакція на потяг до справедливості.
- Тож-бо! – Просяяла Ірина.
Красогор, що непомітно підійшов, розділив моє ставлення.
- Ох, вже жінки - вічні загадки. Та ми ще повернемося до цього епізоду життя. А зараз у нас чудернацьке свято й причина цілком грандіозна - ми домовилися геть про усе, і як не дивно, майже на моїх умовах.
Красогор подивовано здвинув плечима. Далі прихилився майже впритул і кивнув на те, що робилося ззовні.
- Але хіба це дійство схоже на всенародне віче щодо угоди між нашими краями? Як гадаєш?
- Я би додав ще і вшанування Ірини і Софії, які стільки сьогодні зробили для Раті. Але навряд чи ельти настільки відкриті в проявах вдячності, як мешканці твого краю.
Красогор пильно глянув на мене.
- Хотів би з тобою погодитись, але ж і те добре, й інше. Одні вкрай емоційні й бистрі, і швидко все забувають, інші – пам’ятатимуть вічно, але виду не вказуватимуть.
- Але раз вони вже збираються святкувати, то це, як не глянь, чуттєве дійство, і, по правді, є що відмічати!
- Е, друже, ти ще не знаєш ельтів. Вони завжди святкують майбутнє, а не проминуле.
І в них немає ситуативних героїв, є ті, хто зробив чи не зробив те, що мав би. Та якщо ти виконуєш свою місію, свої обов’язки, то який ти герой?
Якби ж то все зводилося до подібних простих речей. Світам чомусь властиво розділятися в собі на природні й мирські відповідності. І вони часто протилежні.
- Приємно, о Драконе, що ельти, дійсно віддані природі достойники, нині споріднюються у важливих справах з вами. А, отже, ви того варті. Хіба це не найбільша честь для всіх нас?
Та Красогор не встиг відповісти.
- Саме так! Як і ваш прихід до нас.
Голос Ельдіна прозвучав несподівано і досить гучно, аби бути почутим не лише нами.
Він непомітно завершив свою нараду із старійшинами, і тепер звертався не лише до нас із королем, але й до повністю заповненої ельтійцями стрічки магічного кільця. І нехай він говорив не підвищуючи звичного тону, проте використовуючи і той магічний канал, який поєднував всіх ельтів поміж собою.
- Ми вдячні нашим поважним сусідам, що запропонували нашим родам розширити свою присутність на землях Красенсвіту, які тепер і краї нашої спільної турботи! Бо крім неї нам немає що ділити.
Ми вдячні й присутнім тут особливим жінкам, ви знаєте їхні імена, котрі допомогли звільнити Палац від ворогів, порятували осяйну нашу Л’аліті, а можливо, і весь край.
Та особливо радісно мені повідомити, що ми тут зібралися, аби разом посадити сім’я нових дерев зі світу майбутнього!

6
Стриманий подих, що із кожним словом Ельдіна лише набував потуги, тої ж миті здійнявся величною хвилею. Та старійшина дав лише декілька митей для прояву загальної радості, відтак підняв руку.
- Сім'я нових дерев зможе прийнятися завдяки поверненню колишньої високої магії, заповненню малого озера. Дякуємо природі, течіям Сури і Соми, а також усім нашим друзям, що волею долі були в центрі цих подій. ви надали нам цю змогу, і ми підтримаємо вас.
І Ельдін підняв руку і чітко протягнув, чи навіть проспівав.
- Вен-ах-дахл!
Я швидко пригадав, що так само, як нині Ельдін, нехай і дещо з іншою інтонацією, звертався до ельтів перед проходженням вод малого магічного Озера і князь Велунд, що ці слова значили «судинне дерево роду», і вони були ключем до можливостей серединного Озера, і служили запрошенням до дійства для усіх присутніх. Тож і не здивувався усьому подальшому - раптовому делікатному сплеску долонь, радісно-суголосне награванню сопілок, суголосній міді дзвіночків, а ще обережному окличному тремтінню невеличких бубнів. І поверх казково хвилястої мелодики ледь не відразу полився спільний негучний наспів – протяжне, розтягнуте усім простором «вееен-аааах-даааахл».
Я прошепотів Вероніці про що йдеться, а вона вже поділилася зі всіма нашими супутниками. А пісня тим часом тривала і тривала, і наче прикликаний нею,
з лісу зазміївся, поплив травами туман, що зовсім не холодив, лише ставав густішим. Вероніка вхопила мене за руку і міцніше притиснула до себе Елю, бо щось у тому тумані відбувалося дивне.
Мелодійне награвання й далі колихалося разом із наспівом, коли сиза імла, зосереджуючись усередині магічного кільця, виявила в собі кружляння невеличкого химерного вихору. Він нагадував ілюзорну людську фігуру, котра своїм обертанням пробувала створити шатро над собою. І у відповідь цьому дійству на тлі основної мелодії виник ще один наспів, далі ще, і ще. Вони звучали повністю гармонійно між собою, до того ж, кожен відповідав ще й рухові окремого людиноподібного вихору в крузі оточеного кільцем ельтів трав’яного майдану. І цих, тканих з туману фігур, ставало все більше. За хвилину їх з’явилося десятки, далі сотні, і стільки ж голосів звучало в унісон, близько, але так особисто!
«- Це зрілі наші єства в священному танку проростання.»
Пролунало в мені пояснення від Ельдіна.
«- А звучання співу, нехай для більшості й нечутно, зараз лине по всьому Раті, і злі єства, що сюди проникнули, позбуваються свого колишнього тілесного прихистку, стаючи чимсь більш корисним – чудернацькими рослинами, юними паростями кущів, дерев. А світлі сутності – навпаки, проявляють власні, до того приховані здібності. Особливо потужно подібне відбувається в цьому чарівному місці.»
«- То ви тому Шарлотту і відправили подалі звідси.» - Зреагував я.
«- І не тільки її. Вони ж тільки перші кроки роблять в нашому краю, а що в них назбиране в інших місцях - невідомо. Тому й бережемо сторонній люд.»
«- А як бути з нами – зі мною, Веронікою, Іриною, Драконами?» - Стурбовано прохопився я.
«- Ви з Веронікою особливі. А Ірина, Красогор, Софія вкриті нашою магією.»
Тим часом щось сталося в стрімкому, хоча, загалом, рівномірному вирі музики, вона стала час від часу зриватися ввись, а їй у такт, і там, і там, зупинялися і, різко зростаючи в розмірах, зривалися вгору силуети. Тепер вони нагадували дерева – високі й не дуже, стрімкі й розлогі. Мить-другу, ці химери трималися, аби далі опасти, потанути, наче уступаючи свої місця новим виконавцям - вирам.
«- Це наші особисті ельтійські нетілесні цільності пробують себе. І тут зовсім не якась хитромудра гра - це пошуки свого рівня в природі, ключі до свого майбутнього.»
Останні слова особливо зачепили мене. Напевно вони недаремно були сказані – і подальша пропозиція від Ельдіна надійшла ледь не відразу.
«- Ти ж хотів отримати ключі до свого майбутнього. Тож зараз прийшов час для цього. Злинай туди.»
Він, здавалося, легко підштовхнув мене зсередини. І моє єство в ту ж мить у значній мірі вивільнилося, перетекло в другу, значно більшу нетілесну свою цілісність. Я тепер бачив себе у плоті наче зі сторони, і, водночас, тілесним зором, звідти, від групки друзів, - себе у вигляді ілюзорного виру. Але акцент уваги тут же змістився, і на хвилях музики, до якої чомусь долучився й мелодійний голос Вероніки, я теж закружляв - посеред інших. Одначе далі все пішло дещо не так, як у всіх. Якась сила потягнула мене вглиб сповненої мли круга, де час від часу зростали найбільші дерева. Та й трималися вони найдовше.
Проте я прокружляв далі, проминаючи і їх, рухаючись туди, де музика й наспівування звучали особливо проникливо й гармонійно. І в одному місці, можливо в самому центрі майдану, зі мною сталося те, що і з іншими. Я відчув, що вимушено зупиняюся, і спинився. Ледь не відразу пішов у ріст – угору, і вниз! Зрештою, і вшир.
І нехай це й відбувалося в просторі нетілесного «я», але внутрішні сприйняття працювали тут ще виразніше, супроводжуючи ріст мого дерева. А воно було іншим, аніж ельтійські дерева – масштабнішим і, водночас, - прозорішим. Та вже невдовзі мої коріння летко проникали в Темносвіт - з локи в локу, а стовбур, пробивши Середзем’я, пішов здійматися кронами у Сяйносвіт. Утім, зростання зрештою закінчилося. Коріння досягли двохмірності, а крона уперлася в початки найвищої Земної мірності. І все це для мене тепер виглядало одним цілим, що збігалося з тою повнотою, яку знедавна ми досягли утрьох з Орно і Амадеєм – і розгорталося десь поруч із фантомним хлопчиком Маті-Амадеєм і Люцієм з четвертого виміру, по праву руку, а по ліву – з поновленим Орно – нині тутешнім Асансарою і горішнім Оріелем. Я немовби долучив у цю мить до своїх і їхні власні сприйняття, досвід, розмаїті надбання, наповнивши охоплений мною простір неймовірною для колишнього стану одночасністю розуміння і співзвучності. Та ця сторона моєї повноти була саме моєю - особистим ключем до майбутнього.
Я завмер поміж набутими щойно просторами, розуміючи і те, що отримане, лише мала краплина у безмірності вод буття, котрі тільки просиніли на обрію. Та мої чуття раптово повернулися до дійсності значно ближчої – там, де моя крона торкалася вищої мірності, я відчув обережний дотик. Наче величезний птах щойно опустився з небес на мої гілки – обережно й допитливо. І в моє єство, аж до двомірних тіней, пронизала його увага. І я розумів, хто це.
«- Гор-Ша?»
«- Досить, Світовите. На цьому спинися. Теперішній твій простір для відповідного твого звучання, а не для роздування єства.»
«- Ніби я цього хотів? Мені достатньо і стократно меншого! Але що там, у тебе?»
«- Призначене. З часом навчишся бачити і це.»
Я не зрозумів, про що саме йдеться. Але йшлося саме про моє майбутнє.
«- Невже я говорю сам із собою?»
«- Ні, ми розділилися, але це тепер наша родинна лінія.»
Це було вже зрозумілішим для мене. А отже, я міг сподіватися на відповідне сприяння.
«- Ти можеш допомогти виправити ситуацію із нижчими земними світами?»
«- А що з ними? Вони досконалі. Май упевненість в добрі, брате.»
«- Суспільна сторона кровоточить, розбігається із природою речей. В тебе там немає подібних проблем?»
«- Тут вони більш громіздкі, нехай і виглядають красивіше. Але природність на місці.»
«- Я можу допомогти?»
«- Так. Поки ти унизу стійкий. Стійкий і я. І навпаки. Всесвіт росте знизу вгору так само, як і згори вниз. Але не турбуйся ним більше, аніж власним польотом.»
Я й справді наче розмовляв сам із собою, утім, і відчуття Птаха на верхніх гілках не зникало. І нехай я не міг розглядіти його детальніше, та крізь частково поєднане в цю мить зі мною вище єство в моє «я» вливалося таке приємне на дотик благе сяєво, що це не могло тривало довго. Здавалося ще трохи і я без жодного ремства розтану в ньому! Та Птах рішуче розгорнув крила і небо посутеніло. Відтак легко злетів із моїх верховіть, і зник, залишивши лише промінь найтоншого мого чуття – незбагненної з ним рідності.
В цю мить я знову побачив себе зі сторони власної земної плоті. Можливо тому, що Вероніка щось пристрасно шепотіла у вухо.
- Досить, Яромире, бо все тут зруйнується!
І справді, нехай стовбур велетенського дерева і виглядав ілюзорно, але вже неабияк розширив кільце плит. Притиснуте аж до узлісся, воно проявлялося зараз лише окремими сегментами від колишньої своєї цільності. На одному з таки острівців стояли поруч зі мною Веронікою із Елею, і Софією, Красогор з Іриною, але тільки гляділи й мовчали.
- Так, люба, вже пора. – Відповіла моя притілесна частка Вероніці. – Я знайшов дорогу до нашого дому.
«- Великі часи повернулися.» - Натомість, почув я голос Ельдіна усім своїм єством. «- Тобі краще перейти в свої краї просто в цьому своєму стані.»
«- Я не заберу із собою ваш острів?» - Спробував пожартувати я у відповідь.
«- Ні, якщо не вивільниш отриману енергію просто на наші голови. Бери своїх і переходи туди, куди прагнеш. Це значно вище тутешніх рівнів.»
«- Дякую.»
«- Ще побачимося.»
Я роззирнувся в охопленому моїм єством огромі простору, і відразу зауважив отой наш із Веронікою край, в якому ми провели чудові дні і тижні за допомогою магії Дому Призвання й Любові. І можливо тоді це була подорож виключно наших безтілесних сутностей, та нині стало можливе повноцінне повернення!
Тої ж миті я підхопив Вероніку з Елею. Й далі мій вир м'яко злинув з гостинної землі Раті. І цього разу обійшлося без тунелів. А за хвилину ми вже виходили в давно омріяному краї.


Розділ четвертий
Нова оселя. Домовик Тук.

1
Ми зійшли на твердь просто біля лінії гостинно притихлого прибою. Груди наповнив незабутній пряний вітерець синіх далей. Я не мав сумніву, що це саме ті місця, де ми не так давно побували з Веронікою. Але мої супутниці поки були ще під попередніми враженнями.
- Цього разу ти зробив щось незбагненне, мене ще той острах узяв. – Втомлено видихнула Вероніка. – Як добре, що ти знову зібрався, і не втратив звичайного вигляду!
- Це все, люба, що ти помічаєш?
Вероніка відвела від мене сердитий погляд і уважніше пригляділася, роззирнулася.
- Та невже! –Підозріло поглянула вона на мене. – Мені не мариться?
Вона потерла долонями обличчя. Далі торкнулася води, відтак ще раз огледілася.
- Це саме той край! Нарешті! – Вона вдячно поцілувала мене в щоку. - І як просто це сталося!
Ми всміхнулися один одному.
- Мені тут подобається! – Голосно промовила Еля.
- Нам теж. – Підтримав я її враження. – Ми з Веронікою вирішили оселитися в цих місцях, і зараз ти наша найперша гостя. А коли знайдеш свою родину і житимеш деінде, то й тоді залишишся нашою найкращою гостювальницею.
Еля опустила очі на пісок.
- Що сталося, люба? – Вероніка схилилася до дівчинки.
- Мені чомусь сумно. – Відповіла вона.
- Чому?
- Бо мені доведеться вас покинути.
- В тебе обов'язково буде чимало друзів. Ось як у Замку. А ще ти навіть не уявляєш, як це добре, коли маєш декілька улюблених місцин, дружніх тобі осель, в яких тебе завжди очікують, куди з легкістю зможеш потрапляти!
- Так буває? – Підняла очі мала.
- Звісно! Якщо не помиляюсь, то десь поруч має бути наш із Мирком дім. – Озираючись, Вероніка взяла за руку дівча.
Вона впізнавала той самий чарівний край, в який ми вперше потрапили через ельтійський Дім Любові. А от із нашою з нею тутешньою оселею все поки не так просто – нехай ми вийшли в цей світ дещо віддалено від місцини, де вона мала знаходитися, і тому в будь-якому випадку не побачили б її з-за вигину берега. Та я знав, що будинок сам по собі не з’явиться навіть коли ми підійдемо ближче. В матеріальному вимірі те все ще потрібно проявити, утілеснити. І відразу спало на думку, що ми зараз могли би, як це вже ставалося за першого нашого потрапляння сюди, спробувати разом із Веронікою магічно відтворити те, що здатні спільно уявити. Нехай тоді подібна магія ставалася з чимсь дрібнішим, аніж будинок, та вартувало спробувати!
Тож я і звернувся до Вероніки.
- Ти пам’ятаєш, як виглядала наша оселя?
- Якщо ти повернув оті згадки в мою пам'ять без змін, то перед моїм внутрішнім зором не лише наш дім, його кімнати і облаштунки, а й чудовий сад.
- В мене теж. То спробуємо його удвох матеріалізовувати!
Ми взялися за руки і сформували в уяві спільне видіння. Ніби все так само зробили, як і колись. І можливо успішно. Та я вирішив підстрахуватися, долучивши і декого стороннього до наших творчих трудів. Я сподівався зараз на провідника усіх вищих земних світів – мого Анагела, нехай і розділеного на дві самодостатні сутності.
Ці краї, як і інші вищі сфери Сяйносвіту патронував або Амадей, або Люцій. Тож я подумки покликав їх обох, заодно спостерігаючи, як Вероніка з Елею насолоджувалися природним оточенням і, найперше, ніжністю тутешнього моря.
«- Так, ваша Честь.» - Почулося всередині мого єства. «- Ви покликали нас обох?»
«- Але поки знову звертатимуся до обох, як до Анагела. Ви не проти?»
«- Ясна річ, ні.»
«,Чудово. То ви десь поруч?»
«- З вашого дозволу, Амадей із Люцієм не відходили увесь цей час від вас. І було на що поглянути. То може хтось конкретно з нас двох вам зараз потрібен?»
«- Мені подобається, коли ви спільно відтворюєте образ Анагела.»
«- Люцій і Амадей, коли разом - завжди Анагел. І він тут з вами.»
«- Ми ще поговоримо і разом, і окремо. Та зараз я хотів порадитись щодо мого будинку тут, на цій межі.»
«- Так, зрозуміло про що ви. Анагел містив у собі ці видіння, вони збережені.»
«- Це добре, я хотів би відтворити те все у звичній матерії. Ми з Веронікою щойно спробували зробити подібне удвох, але я не певен, що все в нас із першого разу вийшло як потрібно.»
«- Я бачив цю спробу, вона майже вдалася. Але в вищих світах є свої тонкощі, тому залюбки доведу цю справу до кінця.»
«- Це не важко?»
«- Я справлюсь.»
«- Дякую, друже! Я твій боржник.»
«- Жартуєте! Але я дам знати, коли робота буде завершена. День, чи два, якщо враховувати дрібнички.»
«- Так, мій друже, це не критично.»
Тим часом Вероніка з Елею перестали досліджувати лінію прибою і тепер йшли в мою сторону.
- Тобі щось тут не сподобалося? – Вероніка з допитливістю вглядалася в мене.
- Якраз навпаки, але тут для нас іще не все підготовлено. Просто переконалися, що дорога відкрита і ми нею здатні повернутися сюди будь-якої миті.
- Отже помандруємо назад?
- Так.
- А ми далеко від Середзем'я?
- Трохи є. Пам’ятаєш отой мій дім в скелі - на межі з Першосвітом? Зараз ми теж на межі, але двома поверхами вище. Тож відстані зросли, але стало й значно безпечніше.
- А що потрібно ще налаштовувати? Ми ж бо уже були тут, і мене все влаштовувало, принаймні, в згадках.
- Ми сюди приходили минулого разу безтілесно. Не те, що зараз. Тому, доробляємо матеріальну сторону.
- Хіба? А звідки взялася засмага, та й інші тілесні речі? – Вероніка проникливо зазирнула в мої зіниці.
- Все, що пам’ятаємо – ставалося насправді, але ментально. І твоя засмага, як і інші важливі речі, відразу передалися по поверненні звідси тілу. Тому твоя плоть і була нині готова пройти сюди вслід за єством.
- Я мало зрозуміла, окрім того, що все це реально. То що маємо зараз?
- День-другий маємо почекати. а до того погостюємо в Красогора.
- Жаль. – Вероніка із легким сумом видихнула. - Але велике диво, що ми вже тут. І море нас упізнало, і он, мартини теж.
Декілька жвавих морських птахів кружляли неподалік, з цікавістю нас розглядаючи.
Я спробував торкнутися їх чуттями, але Еля, що розмовляла з кимсь невидимим, відвернула увагу на себе. Я активував зір аджни і побачив поруч із дівчинкою безтілесні контури юного Маті- Амадея.
Зауваживши запитливий погляд Вероніки, я поділився з нею побаченим.
Світловолосий хлопчик семи-восьми років, у тонкій короткій тозі з усмішкою глядів на Елю, слухаючи її розповідь про настрої моря.
Відчувши на собі мою увагу, хлопчик стрепенувся.
«- Привіт, любий Маті. Еля тебе бачить?»
«- Так. І зараз подумки розповідає про різне.»
«- Вона надзвичайна.» - Підтвердив я і продовжив. «- Відколи ми попрощалися з тобою на Кайласі, ти помітно подорослішав.»
«- Я переживаю прискорене дитинство.»
«- Не поспішай, бо потім картатимеш себе за поспіх. Із дорослим світом усе одно легко не поладиш, а з дитячою компанією вхід буде природнішим, і більш прихованим.»
«- Я не зовсім дитина, але такою була мрія Анагела. Він у мені прагне дитинства. Це трохи неясний стан.»
«- Ми з тобою це ще обговоримо. Між тим, я думав, ви із Луцієм займаєтесь нинішніми моїми справами спільно?»
Я мав на увазі виключно питання остаточного довершення тутешнього свого житла. І хоча майбутнє я завжди уявляв украй скромним, таким, що не потребуватиме сторонньої допомоги, та найближчим друзям вартувало дати можливість проявити себе.
«- Він наполіг, що сам впорається, а я от поки вас ось стережу.»
«- Невже в цьому краю існують хоча б якісь загрози?» - Здивувався я.
«- Я на помочі про всяк випадок.»
«- Що ж, дякую, мій юний друже. – І хоча навряд чи він був аж таким юним, але фігурально підходило. - Та раз ти вже поруч, проявляйся, побудь з нами всіма тілесно.»
Тої ж миті малий зіткався з повітря. Шанобливо поклонився мені, далі Вероніці.
- О! – Здивовано зреагувала вона, нехай і дещо підготовлена завчасно моїм попередженням. – Ви той самий Маті, одне із утілень Анагела?
- Так, ясна пані!
- А я Еля. – бадьоро проголосила наша дівчинка. - Я тебе і так бачила, але в тумані.
- Я радий, що ви так незвично познайомились. – Сказав я до всіх трьох.
- Ти колишній Анагел? – Непевним голосом промовила Вероніка.
- Він – це я і мій брат. Коли ми єднаємося внутрішньо, тоді він виникає знову.
- Це дивовижно. – Вероніка перевела запитальний погляд на мене. – Добре, що ти залишився пізнаваним.
Я поділяв загальне оцінювання ситуації, хоча й не мав остаточної впевненості, що в деталях все саме так, як здається. Відтак звернувся до Маті.
- Мені дуже прикро, що не зміг виконати свою обіцянку, і самостійно забрати тебе з тої печери.
- Мене забрав брат Люцій. Тож тепер все добре.
Хлопчик замовк, лише очі світилися теплою синню.
- Ти мені тоді дуже допоміг, і я не хотів з тобою розлучатися. І ось тепер ми завжди поруч. Ти не проти?
Я підійшов і протягнув йому руку.
- Я вас шукав, і Люцій, і ми разом. – Пробурмотав Маті.
- І я про тебе часто згадував, коли повернувся до тями. - І де ти нині живеш?
- По різному, я ще навчаюся, і часто буваю на Кайласі, а ще в Люція - він трохи більше Анагел, аніж я. І дорослий.
- Анагел мріяв бути таким, як ти, і не втрачати те, що отримав від нього Люцій.
- Я знаю.
Ми всі замовчали. Ситуація була більше, ніж парадоксальною. Амадей, вочевидь, був одночасно і дитям, і достатньо дорослим, принаймні, внутрішньо.
- А ми, через затримкою із житлом збираємося йти звідси, ти з нами?
- Я зараз постійно поруч. І одночасно хочеться і казок, і всього іншого.
- Не повіриш, але нам теж. – Я поглянув на Вероніку, що взяла за руку Елю. - А зараз нам потрібно повертатися.
Перед тим, як відкрити тунель, я подумки попрощався і з Люцієм – пообіцявши йому більш тривалу зустріч.

2
Тунельний перехід я відкрив безпосередньо в красенсвітній замок Красогора. Тут свято було в розпалі. Різні гості й місцеві, присівши за довгими столами на подвір’ї другого ярусу, веселилися навіть без короля, що досі затримувався на Раті. Ми ж пройшли в наші гостьові покої. Амадей, нехай і в не тілесному вигляді Маті, та теж був поруч.
Я стояв біля високого вікна і глядів, як у ніжному тутешньому звечорінні дружно цвіли численними святковими вогнями ближні околиці. І подумав, що Вероніка з Елею, котра тепер міцно вхопилася за неї, прийшли поглянути саме на це. Але їх цікавило інше.
- Маті не може сюди прийти дружити зі мною. А ще Вероніка хоче познайомити мене зі своїми дочками. – Протягнула мала.
Я глянув на обох.
- Заодно переконаюся, що в нас на Вітряних Горах все добре. І ось, познайомлю між собою дівчат.
Я не мав заперечень, тільки звернувся до Амадея, чи він може бути з нами й там.
«- Так. Я там зможу і в тіло вдягатися, але ненадовго.»
Поки Красогора з Іриною не було, ми могли навідатися і в Київ.
«- Через перехід пройдеш, чи інакшою дорогою?»
«- Будь-як.»
Я проклав тунель, орієнтуючись на відомі мені вібрації, і за хвилину ми вже виходили в дикий, давно покинутий господарями, сад неподалік будинку Вероніки.
Це був новий досвід для Елі, що ніколи раніше не ступала на твердь Середзем'я.
- Як тобі тут? – Запитав я.
- З усіх сторін лине різне.
- Тут дуже велике місто, не всі можуть до мегаполісів призвичаїтись.
Далі ми пройшли в дім, піднялися на потрібний поверх, і декілька раз натиснули на кнопку дверного дзвінка. І своєю раптовою появою вельми здивували доньок Вероніки. А ще їх вразила Еля, хоча я й попросив її прикрити своє чарівне волосся створеною нею ж хустинкою, але чари пробивалися. Мені довелося навіть додатково прикрити голівку дівчатка своїм невидимим захистом, і це, загалом, допомогло.
Ми коротко пояснили донькам, що до чого. Відтак показали гості, як живуть у великих містах звичайні люди. Елі все це було вкрай цікаво, особливо - оглядати з висоти лоджії будинку щедро забудований Київ, але вона уважно приглядалася і до старшої Ані, й трохи молодшої Надії. Схоже, навіть забувши про свого друга Маті. Утім, час від часу на обличчі Елі відображалося внутрішнє дійство, і погляд завмирав на порожнечі, де нічого для тривалого огляду не було. Я дозволив собі приглянутися пильніше, і відразу зауважив Маті, що сидів у куточку біля вікна поміж двома квітковими горшками і не лише теревенив із Елею, але й прислухався до наших розмов.
Товариство ж бо зібралося гарне, ми пили чай, спілкувалися на нескладні теми. Відтак я, користуючись благістю ситуації, попросив дозволу покинути чарівну жіночу компанію, аби зустрітися з Красогором й Іриною.
Вероніка вийшла провести мене. І ми ще шепотілися про різне в її кімнаті, коли я побачив цю істоту.
Вкритий сіро-сутінним пухом грибочок з багряною шляпкою, дещо схожою на циліндр, стояв на межі з підземкою в самому кутку цього невеличкого приміщення. В манірно задертій маленькій руці застигла палочка, схожа на зубочистку, а весь його вигляд вказував на крайнє подивування побаченому. Ймовірно, зустріч з нами застала його зненацька, тож він і заціпенів у цій дивній позі. Та ще й і я, зауваживши це створіння, дав йому наказ спинитися.
Відтак, пригледівшись, я згадав.
- Пам’ятаєш, ми говорили про бажане оголошення у тутешній Філармонії?
Прошепотів я жінці в моїх обіймах.
- О, я вже й забула про це. Але розмістила, як ти просив, і не лише на папірці. Будучи там на концерті, постійно наспівувала про це під різні мелодії. Думаю, декого отим повеселила.
Іронії в почутому було обмаль, але гумор ситуації відчувався.
- Навіть отак. Дякую!
- В цьому була вища необхідність?
- Безумовно. Думаю, дехто поставився до твоїх слів вкрай серйозно.
- Та невже? Як пам’ятається, там йшлося про запрошення однієї домовикової персони, чоловічої статі, що кохається в музиці й мистецтві, приязно ставиться до веселощів і не має власного житла. А чому ти згадав про цей мистецький експромт?
- Тому, що він прийшов. Ця особа зараз перед моїми очима, Напевно хоче привітатися, найперше з тобою. Бо ж у великій мірі ти тепер є об’єктом його особливого пошанування.
І я відкрив її зору картинку, яку сам оце споглядав.
Домовичок, відчувши на собі наші пильні погляди, явно занервував. Але не більше того, бо хвильку повагавшись, під моїм делікатним штурханцем, злегка підняв свою барвну шляпу. Ми у відповідь теж гойднули головами.
- Це Вероніка, а я Мирко, і ми щиро раді, що ти вибрав для себе цей дім. – З повагою вимовив я.
Домовичок кашлянув, продовжуючи вагатись - спробувати відчепитись від моїх, начебто ледь помітних магічних павутинок і негайно зникнути, чи зробити це за мить-другу.
Але щось іще втримувало його на місці. Напевно і дуже властива цим істотам неабияка цікавість
- Пане Туку, вас бо так величати? – Я вирішив прийти йому на допомогу. - Як ви себе почуваєте в цьому домі?
Домовичок злегка розтулив невеличкого вусатого ротика, але велике подивування, що виразно відобразилося на його переляканому лиці, схоже, поки не давало йому змоги говорити.
- Він такий милий! Думаю, він вкрай делікатний, і трохи соромиться. - Прошепотіла мені на вухо Вероніка.
Домовичок зблиснув пильними очима. Слова Вероніки явно сподобалися йому.
І я зненацька почув його внутрішній голос.
«- Так, Тук. Тук до послуг могутньому Повелителю і його чарівній Господині.»
«- Розкажи нам про себе, дорогий друже.»
Моєму проханню він не міг противитися навіть, якби мав таке бажання, але тепер він усім своїм виглядом випромінював товариськість і явну неакцентовану манірність. І мова, що нагадувала шелестіння листя, полинула від нього, та ще й яка! Схоже, він був і поетом-верлібристом, що вмів висловлюватися і з очевидною мелодикою, але без надмірного пафосу. І загалом проявляв відповідний сценічний характер.
Пан Тук виявив бажання й далі знайомитися з цим домом, хоча остаточного рішення ще не прийняв. Бо йому не вистачає величі – академічних оркестрів, звучання багатьох інструментів, голосів, і веселого гармидеру. На жаль, у великому будинку музики і співу, де він зупинявся в пошуках обителі, для нього місця вже не було. Та якби якесь і звільнилося, то він не певен, зовсім не певен, що йому найближчими десятиліттями вдалося б стати диригентом звучання того дому. А просто прибирати здохлих мух і правильно розміщувати павутиння – не його Покликання. А те, що він порівняно юний, не значить - не вмілий. Інший би розгубився при такій кількості котів і кішок, котрі шмигали навколо цього будинку, а ось він вже зумів налаштувати регістри їхнього нявчання! І вже готовий до значно більшого, можливо навіть стати тутешнім камерним композитором! Адже він зовсім не хованець! І якщо Господиня і Повелитель дозволять, то він уміло протемперує ці стіни, І так, що вони звучатимуть найприємнішими флюїдами на всю околицю! Це добре відіб’ється й на самопочутті великих і малих мешканців дому.
Я передав, як міг, його барвисту проповідь. А коли він примовк, я взявся пояснювати почуте Вероніці, а, заодно й собі.
- Наш шановий співжилець почуває себе композитором і не проти, якби в нього під опікою був не лише котячий колектив. – Підсумував я з легким захопленням.
Вероніка розгублено погойдала головою.
- Мої дівчата вельми музикальні, і старша вчиться саме на композитора. Який дивний збіг.
- Пане Тук, ви чули? Ми готові до приємної співпраці. А ще маю сказати, що тутешні дужі вітри також годяться, і не лише для співу.
Домовичок погойдав головою, наче висловлюючи «і так, і ні», проте намалювавши в повітрі паличкою скрипковий ключ, сотворив ряд звуків магічно гармонійного характеру. І їх почули не тільки ми.
- Так, вітри. – Протягнув домовичок. - Але Повелитель - з вищим знаком на грудях - має можливість дарувати іскрину від своєї потуги, з якою я здатен і до гарних музичних вправ, і захищати цей дім, як власний.
Мене зацікавило, як і від кого він збирався боронитися. Та його пропозиція здавалася перспективною для дому Вероніки.
В двері постукали, і трійка дівчат з інтересом оглянули кімнату.
- Що тут сталося? Ми почули неймовірно мелодійні звуки.
- Це домовий музикант! – Ледь не відразу визначилася Еля, вглядаючись в куток, де продовжував стояти пан Тук.
Відтак продовжила, дивлячись на Анну й Надію.
- Я мала такого друга.
- І який він? Добрий чи не дуже? – Запитала Аня.
- Красивий і щось гарне про себе наспівує.
- О! – Відреагувала дівчина.
Пан Тук усім своїм виглядом показував, що подібна публічність надмірна. І я вирішив його відпустити, на останок торкнувшись промінчиком зі знаку, переданого мені Прометеєм. А ще й давши сутінній істоті скерування у строго світлому напрямку.
Домовичок просяяв, і ледь не відразу, легко вклонившись, повільно відступив у сутінь поза своєю спиною, аж поки цілком не потанув у ній.
- Отже, це він зіграв. – Констатувала молодша Надія.
- Так. Схоже тепер він буде піклуватися цією будівлею. Тож, якщо почуєте незвичні звуки, не лякайтесь, йому важливо бути почутим.
- А мені не страшно. – Впевнено проголосила Еля.
- Розкажеш про свого домовика? – Запитала чорноволоса Надія, в котрій я відчував ще ту магічну спроможність.
- Так. – Чомусь притишено відреагувала Еля.
- Він був добрим другом? – М'яко звернулася до неї Аня.
- Найкращим. – Ще тихше промовило дівча.
Дівчата замовкли, оцінюючи почуту емоцію.
- Я маю йти. Але скоро побачимося.
Користаючись моментом, прошепотів я на вухо Вероніці.
Вона у відповідь торкнулася губами моєї щоки.

3
Я повернувся в замок Красогора ледь не одночасно з поверненням туди подружжя господарів. Навіть устиг перекинутися декільком словами із Софією, що на пару хвилин випередила брата. Вона досі знаходилася під враженнями того, що сталося на острові ельтів, особливо від моєї участі в тій містерії.
- Я знала тебе ще тим, колишнім Сергієм, потім Яромиром, та побачене сьогодні – це зовсім інше, що виходить за межі мого розуміння.
- Мого теж, хоча я і стараюся заповнити виниклу порожнечу.
- Ти іронізуєш? – Посміхнулася вона.
- Ні, просто передчуваю неприємності, співмірні отриманій ілюзорній величі. А хочеться більше спокою. – Мені не подобалося бути в центрі уваги, нехай і такого особливого друга, як Софія. Тож миттю змінив тему. – А ось ти сьогодні була дивовижною.
- Дякую, Люцій те саме говорить. – Відреагувала вона з натяком на очевидну приємність цього моменту
Майнула думка, що вона взяла на себе певну відповідальність в становленні Люція. А можливо виникли і не лише дружні стосунки.
- Ви тримаєтесь поруч?
- Частенько. Інколи за старою звичкою називаю його Анагелом. Хоча різниця між ними все помітніша.
- Вас познайомила Ірина?
- Хто ж іще!
- Отже він і їй і тобі назвався Люцієм?
- А що не так?
- До останніх часів це було його таємним іменем.
- Ах, ось ти про що. – Софія хмикнула, і хитромудро погляділа на мене з суто драконівською проникливістю. – То це говорить про його вищу довіру, в тому числі й мені?
- Безсумнівно.
Софія поправила своє чудове волосся, глянула на зоряна небо.
- Красивий жест. Але ж у цьому є і ще щось?
- Побачимо.
Я мав здогадку, чому Амадей і Люцій майже не приховували чи не найбільші свої таємниці. Йшлося, вочевидь, про дар провіщення, який мав і Анагел. Вони знали наперед усе те, що я не бачив. Знали про моє скоро повернення, і про чергові зміни, котрі торкнуться їх обох. І дійсно, тепер вони стали складовою нашого скромного тримурті, і безперечно отримали нові потаємні імена. Утім, дізнаватися їх для мене не мало сенсу, вистачало прямого доступу до їхніх сутностей. А ось для багатьох і багатьох володіння дійсними іменами вищих осіб мало неабияке значення – і задля виклику до себе, і задля іншого.
Софія не стала наполягати, натомість перейшовши до наших сьогоднішніх справ.
- А як Вероніка поставилася до нинішніх подій?
- З широко розплющеними очима. Хоча вона й не зовнішня спостерігачка, і чимало чого сприймає майже, як і я.
- І на неї не діють чари першожінок, і драконів. Це ж теж не випадково?
Я розвів руками. В наших внутрішніх питаннях не існувало поспіху, та й навіщо розгадувати те, що собою тільки прикрашало. А стосунків із ширшим світом Вероніка не прагнула.
В цю мить на бастіоні з’явилися Красогор з Іриною, в супроводі Соглата. Вони виглядали збудженими і задоволеними.
- Дорогий Королю, Королево! Ще раз дякую за те, що ти нині разом із Софією зробила для всіх нас. – Я легко вклонився, випереджаючи Красогора, котрий збирався вже щось таке промовити.
- Ах, який шарман. – Протягнула Ірина, відповідаючи схожим чином.
- Сподіваюся, ти не поранена, не травмована, як почуваєшся?
- Ельти попрацювали зі мною. А сама в стані самоогляду.
- Я відчуваю, що все добре. – Красогор обійняв дружину за плечі. – Але це не привід до безпечності.
- Мені, дорогий Королю, прикро, що сталося стільки накладок. - Я на території красогорового краю публічно завжди звертався до свого колеги саме так. – Але, сподіваюся, тривоги і небезпеки позаду, і добрі новини важливіші за погані.
- Та в будь-якому випадку - все вчасно! – Король широко усміхнувся. – Але це дійство зі співами і деревами, остаточно вразило. Потім ми ще погомоніли з ельтами про всіляке. Та я усе непокоївся, куди це ви втрьох поділися, доки Ірина не сповістила, що очуватимеш на нас тут, та ще й із чимось особливо важливим. Але чого ти сам?
Ірина теж запитально поглянула на мене.
- Дівчата поки в Києві. А я вирішив бути присутнім на заключних штрихах свята.
Я частково втамував допитливість короля, хоча важливе повідомлення дійсно вже визрівало в мені.
- А чого ви покинули свої нові першосвітні краї?- Ірина якось неоднозначно поглянула на мене. – Невже і там не все гаразд?
- Там все чудово, але оселя ще не сформована. Та й досі переживаю втрату попереднього дому, тому вкрай уважний. Але тепер нам усім вартує бути особливо пильними, і звертати один на одного більше уваги, ніж раніше. Те, що сталося із Л'аліті – засторога нам усім.
- От-от, не варто спочивати на лаврах переможців. – Підтвердив мою думку Король, і поглянув спершу на Софію, відтак на свою дружину.
- Дорогий, я аж ніяк не відчуваю себе переможницею, скоріше постраждалою. Але ж є і дійсний герой – Орландино. Досі не можу з'ясувати, що з ним?
- Грає на роялі, невпинно. – На мить задумавшись, а насправді, чергове майнувши вищим поглядом до названої особи, відповів я.
- Рояль в Бардо?
- Там є все. Твоя вища близнючка мала би теж про Орно знати.
- Я з нею сьогодні ще не контактувала. – Задумливо промовила Ірина. - А вона що, зараз поруч з ним?
- Не з нашим героєм, а з іншою сутністю, що після розділення Орно на Кайласі, пішла на вищі поверхи земного буття. Тож він і твоя вища зараз в одній команді.
- Овва, а звідки ваша Честь це знає? – Ірина чомусь помітно напружилася. – Це здогадка?
- Ні, і не передчуття. – Віджартувався я. – Дещо більш загадкове.
- Люблю загадки. – Відреагувала Софія.
- Послухайте, ми ж тут не будемо стовбичити і далі? Йдемо. Відгадувати, що і як будемо в більш комфортних умовах.
Красогор ніжно підхопив під руку Ірину і повів нас із Софією, і на диво мовчазним Соглатом за собою.
Ми присіли за той самий стіл в малій королівській гостинній. Та цього разу господар наполіг на моєму перебуванні в голові зібрання, хоча й продовжив керувати прислугою особисто. Попри всі урочистості й дружні горлання пісень і тостів простим людом на дворі, ярусом нижче, нам подали тільки черговий ельтійський еліксир, нещодавно виготовлений в лісах Раті й пересланий королеві в дарунок особисто старійшиною Ельдіном. І нам цього цілком вистачало - ми насолоджувалися неперевершеними смаками, ділячись враженнями від чергового магічного витвору. Та поміж сказаних слів усе виразніше проступало загальне очікування, незримо звернуте до мене. День видався насиченим на події, і затягувати його не було сенсу. Тож коли запала промовиста тиша, я підвівся.
- Ви, напевно, очікуєте від мене важливих пропозицій, бо я з волі фатуму отримав і Знак Прометея, і статус Судді. Це так, хоча й кожен з нас нині щедро одарований долею і має, що сказати. Тож, найголовніше, аби ми й надалі відчувалися вільною командою, і разом з тим - одним цілим. Але хтось із нас мав би підсумувати наші ідеї і запропонувати їх розгортання. Нехай це нині зроблю я.
- Хто на заглавному місці, той і підсумовує. – Урочисто підняв долоні Красогор.
- А ще нинішнє Яромирове Дерево! Воно теж виявилося найзначимішим! – Додав Соглат. – Це вища з магій, які я коли-небудь бачив. Хоча справа і не тільки в ній.
- Тож бо й воно. І ми це все бачили на власні очі! Тому повідай нам друже, як житимемо далі, раз вже доля склалася, що ми тісно пов’язані.
Король замовк. Тож я, після напруженого видиху, легко поклонився присутнім за надану честь, відтак присів на своє місце і продовжив. І відразу про найважливіше.
- Після зважування нинішньої ситуації, я бачу, що ми не здатні повернутися назад і власними силами робити те, що й колись. Опиратися можемо й мусимо на попередній досвід, але, передусім, на саму Природу Світів. Згадую передбачення високоповажного Алана. А він застерігав – не маячити у миру на очах. А повністю прикрити нас може тільки Природа Речей. Що це значить? Тільки те, що коли йтиметься про Вищий Суд, до якого маємо відношення ми усі, - то остаточні вердикти, як і їхнє виконання, належатимуть виключно самому Всесвіту.
- Виглядає красиво, але хіба це здійсненно? – Примружився Соглат.- Як саме це працюватиме?
- Це не складно пояснити, важче здійснити. Ми можемо тиснути своєю вагою на тонкий лід широкими підставками під ногами, чи ж бо суто стопами. Провалитися легше, коли тиснеш вузько. Це так само працює і для кожного єства. Тож коли воно різко стиснеться, його питома вага стрімко збільшиться.
Я обвів поглядом наше товариство.
- Тож ми й концентруватимемо увагу Всесвіту на підсудних єствах. Я розумію, що говорю туманно. Але саме так від сьогодні працюватиме Суд – і без театру позірних процесів і мирського насильства в кінці.
- Дотепно. Нехай і малозрозуміло, і надто миролюбно. – Ірина пильна дивилася на мене. - Знаю декількох нахабних злочинців, котрі псували мені останнім часом життя. І не лише мені. Я спершу планувала роздерти їх без бюрократичних зволікань. Це мене надихало. А зараз у мене відбирають цю радість. То яку матиму натомість? В чому буде моє щастя і вища справедливість?
- Знаю про тебе нинішню, дорога королево, важливу річ, - що ти тепер маєш неабиякі сили, і в темних краях не випадково остерігаються твоєї можливої люті. Але ти і твоя близнючка вище поверхом, зовсім не темні володарки. З такими талантами бачення і провидіння у тебе та сама особлива місія – опікуватися справедливістю. А щоби це не пішло кривавим чином, то йдеться про співпрацю з Вищим Судом, де ми разом працюватимемо з досьє злочинців.
- То це щось на кшталт посади прокурора Красенсвіту і Середзем’я? – Зацікавлено спитав Красогор.
- Значно більше, бо Суд охоплюватиме й інші земні світи.
- Це ж ціла місія в Природі Речей. – Оживився Соглат. - Але чому не згадано про Сяйносвіт? Хіба там не свої люди – подвійний Анагел із Софією, та й Ада із новим Орно.
Красогор підвівся, пройшовся залою. Відтак повернувся до столу.
- У мене скромний дипломатичний досвід, і я більше воїн, і захисник, тож почуваюся зараз, як поруч із режисерами дивної постановки.
Я, вдячний за подібну множину з режисерами, шанобливо кивнув головою, і продовжив.
- Щодо моєї позиції, то я намагаюся дивитися тверезо на ситуацію, котра склалася. Якщо нижні локи нам більш знайомі, то у вищі ми лише вростаємо. Маті-Анагелу потрібно дорослішати, Люцію, Аді, вищому Орно – набиратися досвіду, а в Софії призвання Захисниці. Суд - не її поле. Так само і в нашого шановного Красогора.
- Виходить, я собою пов’язуватиму світи? Стану грозою усього і вся?
- А чому грозою? Алан попереджав про обережність і невидимість. То і йдеться про проникливість і непідкупність, про м’яку справедливість. Та й про захист тебе від самої себе.

4
Ми на хвилю замовкли.
- У такому випадку при цій посаді не буде купи помічників, охоронців і преси на хвості? - Іронічно всміхнулася Софія.
- Це вже як організувати. Виразне публічне дійство не планується, та малопомітні помічники незамінні.
- То який результат треба видати в кінці? – Діловито підсумувала Ірина.
Такі речі добре були мені відомі по роботі за океаном, але минуле життя мало нагадувало нинішнє.
- Складаємо досьє, яке після оцінки Судом виставлятимемо перед Природою речей. Тому вибивати зізнання разом із зубами, чи з питтям крові – в жодному разі не планується. Чистота наших рук і душ - передусім.
- Оригінально, ніколи себе не бачила в такій ролі. Хоча знаходитися в колі високих Суддів приємно, як і робити все, аби негідники отримали заслужену покару.
- Але як бути з темними владиками? Навряд чи комусь із них сподобається сторонній Суд над своїми підопічними, та і я волів би брати участь у справах щодо моїх підлеглих – Зауважив Красогор.
- Ось тому в нас не прокурор, який завше під тиском влад, а Справедливиця.
- Яка гарна назва! – Чуттєво мовила Софія.
- Мені відомо, дорогий Королю, що раніше Вищий Суд не заходив так далеко, розглядав справи тільки вільних вищих істот, а також і самих властителів, але нині крайня інстанція – устрій Усесвіту. Йому ніщо і ніхто немає заважати, чи не так?
- Як я зрозумів, дорогий колего. – Озвався Соглат. - Нам можуть поставити в провину лише одне, що ми заміняємо собою Природу речей. Тож якщо не замінятимемо, то все виглядає досконало. Проте з владиками, чи як то у світлому майбутньому мало би бути – з місцевими вищими провідниками - комунікація потрібна.
- Згоден, пане Головний Суддя. Для цього мають бути проголошені основні Провідники, Судді і не лише вони, що будуть з ними спілкуватися, а ті вже із всіма іншими.
- А Прокурор, чи там Справедливиця хіба відсторонена від таких комунікацій? – Діловито запитала Ірина.
- Немає сенсу Вищій Справедливиці ходити до темних чи сутінних владик. Вистачає мати справу із Суддями й Провідниками.
- То в Темносвіті і в Першосвіті будуть єдині Повелителі, перепрошую, Провідники? -Зацікавилась Софія. – Інтуїція мені голосно шепоче їхні імена.
- Так, окрім світлого Красенсвіту і Раті, все інше чудово би патронував Орно, він же відповідатиме за темні низи Середзем'я і нижнього Першосвіту.
- Ого! Така влада?! А якщо він втратить глузд від подібного простору, бо ж у нього ще є і статус Вищого Стража в посмертному Бардо? – Промовив невдоволено Красогор.
- Дорогий Королю, він під моєю особистою відповідальністю, тобто, під Знаком Прометея, а ще й перед Вищим Судом, зрештою, як й інші Провідники.
- То юний Маті і Люцій – Провідники?
- Так, майбутні, світлі. Орно – темний. Ада, вочевидь, займатиметься тим самим, що й Ірина, але на своїх ефемерних рівнях.
- Повезло сестричці! Думаю, що ми поладимо. – Очі в Ірини дивно палали. – А нашій Софії що запропоновано?
- Доля пропонує тільки найкраще – місце Вищої Судді від Першосвіту. Дорога Софія, ти не проти?
Софія не проявила явних емоцій, ніби щось зважаючи в собі. Відтак підняла брови й мовила.
- Пропозиція гарна, і команда пристойна, але я погоджусь лише, якщо мій брат також буде, окрім як Королем, ще й Вищим Суддею.
Всі перевели погляди на Красогора.
- Раніше йшлося тільки про особисте бажання Короля. Та й Красогор по факту є Суддею в своїх краях. Тож йдеться про природне розширення. – Відповів я. – Зрештою, подібне мало би торкатися і ельтів, Ельдіна. Вони не можуть і далі жити повністю відокремлено.
- Я пробую зрозуміти ситуацію. Дякую Софіє. – Трохи насуплено відреагував Красогор. -Але мені потрібен час на роздуми. В цих справах я тугодум.
- Отже й нам обом потрібен час на прийняття остаточного рішення. – Підтримала брата Софія.
В залі повисло ледь помітне напруження.
- Найприємніше в запропонованій моделі те, що вона носить відкритий характер. Нема тої закритості, на яку страждають всі колишнього типу суди, та і не тільки вони.
М'яко продовжив Соглат. – Тому позиція шановних Драконів дуже природна і зважена.
І все, як я зрозумів, впирається в з’ясування реального механізму, точніше, в його останній ланці, - в дійсному способі притягнення до вироку від Природи Речей тих, на кого вже складена і переглянута Судом справа.
- Так, для цього кроку необхідна вища магія, та нічого складного ніби немає.
Я чітко пам'ятав той випадок, коли моя явна і прихована життєва історія зненацька стала одномоментно проявлятися. Я тоді більш-менш вдало вийшов з того положення. І тепер орієнтовно знав, як це стається, хоча й не відав, ким саме була тоді здійснена та атака.
- Хіба це можливе? А якщо так, то, від усього магічного знайдеться і відповідний магічний захист. – Зауважила Софія.
- Зі мною подібне ставалося, я і справді знайшов захист і вийшов з важкого положення, але тоді ціллю було не поставити мене перед лицем Всесвіту, а просто використати мій стан в невідомих цілях. Тому знаю, що таке можливе, і вже використовується, але не в природному напрямку.
Схоже, присутні поставилися до усього, мною сказаного, з не остаточно подоланою недовірою. Я би й сам так вчинив, але іншої оцінки і пропозиції щодо майбуття в мене не існувало.
- Зрештою, я ні на чому аж так не наполягаю. Й іншого бачення не маю. І як правильно зауважив шановний Соглат, в нас відкрита жива цільність, що здатна природно змінюватись.
- То все почуте мною досі розуміється, як відсутність, рішуче відкидання наявної нині – куди не глянь - владної конструкції? – Задумливо промовив Красогор.
- Саме так, але тотальна влада зникає лише у віддаленій перспективі. А щодо нас, то кожен діятиме з власної волі, і, сподіваюся, в гармонії з устроєм Всесвіту. Якщо комусь потрібна буде моя скромна допомога, то я до ваших послуг. І навпаки.
- То ми ніби самі по собі?
- Перед своїм Призванням і Природою Речей. Все інше – ілюзорне.
Знову запала тиша.
- О, Яромире, якби ми не бачили нині твоє Дерево, все це було би менш переконливо. – Зауважила тихо Софія. – Для Темносвіту і Середзем'я, і частково для Першосвіту – це революційно. Вимальовується якась нова картина життя?
- Хіба всі картини не від Природи Речей? – Хмикнув Соглат.
- Картини змінюються. Просто вони наче різні грані в перспективі. Кожен з нас здатен їх бачити, відчути своє місце.
- А де ж тут накреслення, отримані від брата Алана? Його провіщення про перетоки?
- Здається, все так і відбувається? Ось тільки раніше йшлося здебільшого про судову владу, а нині пробуємо загалом створити відкритий земний простір без владного насильства. Як я зрозумів з Послання, та й загалом – «влада» і «сила» - це нині темне перекручення всього і вся.
- Це кидається багатьом в очі. «В ладу» чомусь сприймають як «владу», і лад став для більшості формою насильства. – Підхопив Соглат. – На Раті, та й у Красогоровій частині Красенсвіту насильства практично немає. І нехай ми не можемо нині насаджувати всім свої погляди, але діяти по новому цілком природно.

5
Я був вдячний Соглату за підтримку. Та Ірина вимагала більшої ділової ясності.
- Що ж, побачимо, але як нам діяти в новій ситуації вже зараз?
- Як я зрозумів, варто й далі турбуватися про менших. – Майже жартома відповів я.
- Ти про людей?
- Про всіх.
- Ми маємо працювати замість усіх людей, змінювати їхнє становище без їхньої на те волі? – Спитала Ірина.
- Попри всі ці неприємності, я досі себе вважаю одним із них.
- Хіба ти зараз не стоїш перед вибором – бути з природою речей чи з нинішнім людством, їхніми владними устоями, суспільством, що обрало не ті шляхи? Хіба їх спинити? – Рішуче висловився Соглат.
- Але ж вони падають все нижче не самі по собі, не з-за помилки деміургів, що розробили і запропонували позицію «людей». Нам варто дорости до кращого розуміння дійсної ситуації. І навіть якщо нам вдасться спасти хоча б малу частину людства, довести, що ті, хто обрав стати людиною – зробив правильний вибір – це вже немало. Хіба не з людей зростатимуть вищі? Це вже зараз відбувається.
- Це не мало викликати сумнівів, найперше в Ірини, Соглата.
- Дорогий Яре, в мене все більша впевненість, що ти бачиш дещо інше у світобудові, аніж ми. Тож покажи нам це виразніше, хіба ми не станемо мудрішими? – Обережно протягнула Софія.
- Якби ж то все було так просто. Бо ж у кожного з нас дещо відмінне Призвання, а отже й бачення. Та всі тут присутні сприйняли Вище послання від Творця, хіба можливо дати більше? Навіть коли я передам вам щось від себе, чи зможу доповнити те, що ви вже отримали? Має бути далі щоденна практика з усім отриманим. Сподіваюся – саме в цьому справа.
- То що буде в нас від завтра?
- Ти, Ірино, якщо не проти, делікатно візьмешся за збір досьє на наших недругів, так, щоби вони ні про що не запідозрили. Знати, що саме ти представляєш вищу Справедливість, не має ніхто, крім нашого кола.
- То я не виступатиму в Суді?
- Не в публічному, бо таких не буде. Ми самостійно не виноситимемо вироки. Дійство буде геть іншим.
- А жаль! Разок, другий я би блиснула.
- Це дасть тобі відчути смак влади, мимоволі шукати її. Та нашою ціллю є не особистий блиск, а представлення тих чи тих осіб у всій їхній почварності перед живою дійсністю. Перед прихованими живими полями деміургами.
- Бути зовсім невидимою і не рубати покидьків на місці для мене складно.
- Ірино, в тебе є нині й інша сторона життя, на яку ти маєш звертати основну увагу.
- Ти про нас із Красогором?
- А ще про твою Київську сім’ю. Все це не повинно згоріти при твоєму провалі. А ми ж майже нічого ще не відаємо про своїх головних ворогів.
Ірина задумливо змовкла.
- То прямо завтра майже нічого не зміниться. – Констатувала Софія. – Виходить, тобі, брате Соглате, випадає до повернення Л’аліті пантрувати буття на Раті, допомагати із розселенням ельтів Красенсвітом, та й розглядати підготовлені Судові справи. Тобі, любий братику Красогоре, захищати свої землі і сім’ю, доглядати із Ельдіном прикордонні території.
- А тобі, Софіє, чи не найскладніше – піклуватися Маті і мати справу з величним Сяйносвітом. Світлим локам потрібна наша допомога не менше, аніж Середзем’ю.
А шановній Справедливиці ми з Орно допоможемо із пошуком її підлеглих, з меншими справедливицями. – Заключив я.
- Он як! – Ірина із задоволенням погодилась.
- Я ж активно байдикуватиму, зустрічаючись з Повелителькою, Орно, Велундом, з іншими. Ми дійсно відразу не здатні на щось велике. Ми ще надто малі й недосконалі, аби негайно приносити помітну користь світлу. І ми зовсім не володарі становища, навіть не відаємо скільки очей за нами слідкує кожної миті. Та одне я знаю точно, коли кожен з нас на своєму місці, і ми тримаємо дружній зв'язок між собою, то руслами наших стосунків і відбуваються ті цілющі перетоки, про які казав Алан. Він наполягав, що перетоки наразі найважливіше, тож обійдемося для початку без величних планів, стиха будуючи новий простір для цього багатомірного земного світу. І прошу цієї миті тільки про одне, не розповідайте нікому про ці плани, і про кожного з нас.
- І навіть коли подумки згадуєте, озирайтесь. – Красогор задоволено хмикнув.
- Згоден, нехай ми вміємо відгороджуватися від астралів, але хіба знаємо всі здатності архонтів, егрегорів, рою? Людей ж бо біси зчитують нараз. – Соглат запитально поглянув на мене. - В минулу Югу біси були рідкістю, а тепер, куди не глянь, вони геть повсюди.
- Перепрошую, в тутешніх землях їх немає. Я ж не тільки рух золота і срібла до найдрібніших монет відчуваю, але й злій комашні закриваю доступ!
- Ми теж закривали, аж доки не отримали пробій у захисті. Тож доведеться багато чого переглянути, особливо у захисті. Мешканці Раті можливо всього ще й не усвідомили, але мені думається, що поява осяйного квантового дракона над Палацом стане нашим святом. Пробач Ірино, але, думаю, ваші з Орно звитяги поки залишаться маловідомими, зрештою, як і участь Яромира.
Соглат розвів руками наче з прикрістю, але очі виблискували цілком радісно. Ірина підняла брови.
- На славу я й не розраховувала. Тим більше – в нинішній ситуації. Та грець зі мною - тут більші події на обрії. Невже вороги не помітять союз земель Драконів із краєм Раті?
Красогор зацікавлено поглянув на мене.
- Не так швидко. Ніхто цього до пори не афішуватиме, та й займатимуть вони безлюдні території, де жили колись їхні батьки. Навряд, чи хтось із жителів Красенсвіту це відразу помітить.
- Яромире, що б ти нам зараз не казав про вдягання в непомітність, ти не зможеш заперечити особливість свого нинішнього положення. А ще ці твої натяки на нові особисті простори. Кожному з нашого рівня, з нашого оточення вони відкриті? Чи мають бути свої ключі? Як ти пропонуєш їх здобувати? – Красогор завершив, але погляду не відвів.
- Це ніби не складне питання, брат Соглат знає його краще за мене. – Перепасував я звертання, геть не прагнучи постійно бути в центрі уваги.
Зори зацікавлено звернулися до Соглата.
- Яромир, певно, про те, що існують приховані диригенти. Послання від Творця натякає на них. В них свої майстер-ключі, в нас наші, але ж композиція і музика тутешнього життя спільні. З цієї взаємності створюються особисті простори – і для особливих істот, і для простого люду.
- Цікаво, хоча я мало, що зрозуміла. – Вимовила Ірина.
Соглат видихнув і скерував на мене обидві долоні. Але я заперечно помахав головою.
Тож Соглату довелося продовжувати.
- Це візуально, як особистий простір у просторі деміургів - долучаючись до їхньої гармонії, відкриваємо нові й нові покої в їхніх будівлях. А щодо простих людей, то ми, як більш високого рівня виконавці, можемо бути посередниками для всього нового, живого в їхніх загальних будівлях.
Соглат запитально поглянув на мене.
- Ти чудово пояснив. – Я полегшено махнув рукою. – Та й чи варто просто нині аж так заглиблюватися в більші глибини? Особисто мені цікаво, як шановні Король і Королева визначатимуть кращих ґаздів і ґаздинь, які явили свої вироби на святі. А ще ж таке не в одному місті, стається, так?
Я вирішив перевести розмову на більш простіші теми.
- Коли я присутній в якомусь місті на торжестві, то визначаю я. – Відповів Красогор. – А в інших - призначені мною бургомістри. Вони, як і все інше населення Красенсвіту, мають доступ до магії, нехай і скромної. Але їм теж нескладно відчути дійсну якість.
- І населення в цілому погоджується? Немає суперечок?
- Якщо бургомістри протягом року не хитрували, то чому їм займатися такими дрібничками в кінці свого терміну? А за чесністю посадовців я слідкую особисто.
- Вони керують лише протягом одного року?
- Так, але через рік, два, якщо виникне потреба, можуть повернутися. Але вистачає й нових кандидатів. Оновлення керування – благо для наших міст. Та, в цілому, як дракон, я чудово бачу де зростає бідність, а де багатшають. Тому втручаюсь вчасно. Обговорюю ці речі з головними посадовцями на місцях. І йтися може лише про помилкові рішення, чи не достатню компетентність. Бо ж як відомо, в драконів жодної цінності тихцем не вкрасти.
Красогор розповідав із очевидним задоволенням. Тож я підтримав його.
- А як же ракети, літаки і автобани, нові айфони? Народи не бунтують, як на Раті, вчені не повстають, вимагаючи прогресу?
- Дорогий Яромире, тобі ж відомо, там де царює справедливість, немає обману. А коли немає обману і неможливі тривалі лихі діла, наука й різний там прогрес йде врівень суспільству, й не робить зі здорових голів - хворі. І це все на рівні природної магії, нехай тут і не так, як донедавна у ельтів на Раті, та поки всіх влаштовує.
- Але ж і у вас є прибульці з інших, не драконівських країв, хитромудрі торговці, сутінні навчителі, і просто незрозуміло хто, що бентежать своїми розповідями, накручують ситуацію?
- Все є, але це довга розмова про наш устрій, скажу одне – будь-хто звідси може поїхати туди, де ніби краще, і повернутися, розповісти особисто, що і як. Але обманювати в нас не вийде, це майже неможливо. І нехай тут дещо твердіше керування, аніж на Раті, та принципи ті ж. Різниця лише в суті Драконів і Ельтів – тому тут я, а в них древня магія.
Я підняв долоню, наче зупиняючи цю промову, і звернувся до сестри Короля.
- Софіє, а в Першосвіті теж обходяться без науки і техніки в повсякденному бутті, там у вас є свої Дракони і ельфи?
- Є чимало різного, і існують не лише світлі істоти, але й темні, хоча вони й значно світліші, аніж ті, що на нижніх локах. І ще одне, у Сяйносвіті магія значно тонша, і в нас можна створювати свої фізичні простори. Але після Калі Юги старі сили зникли, тому Першосвіт помітно звузився. Проте останні сотні років наші локи відновлюються, нехай особисте зростання дається нелегко. Та ще й напади постійні.
- І хто насмілюється?
Я більш-менш, розумів про що йдеться, але мене цікавила реакція усіх слухачів.
- Це складне питання, особливо, щодо замовників. Але для нападів використовуються єства з нижчих лок, і не лише земних. І, зазвичай, всіляка зброя, різноманітні технічні рішення, в котрі вписані нижчі єства.
- Тобто, технологіями нападу завжди керують інші?
- Так, але настільки майстерно, що важко визначити, що й до чого. І хоча це все стається
нечасто, та завжди раптово, тому реакції не завжди вчасні. Крадуть мешканців, руйнуються особисті простори, порушується гармонія.
- Ти сама не воювала?
- Я там досі якось на половину своя. Ще вчуся багатьом речам, тож не така досвідчена, як брати. Та й ті локи – були не їхніми місцями. Тому ні – поки не воювала.
- Вони не відають про твої можливості?
- Напевно, ні. А я їх не проявляю.
- Добре, а що в нижчих локах тебе приваблює?
- Лише мистецтво, а все інше, наче в тумані. В Першосвіті теж чимало творчих процесів, і навіть більш високих, але там те все якесь відсторонене, менш емоційне.
- Але ж немає такого паразитизму, як в Середзем'ї.
- Само собою. Але і не все так добре, як могло би бути. Тому сподіваюся, що майбутні Провідники Амадей і Люцій значно покращать ситуацію. А до того часу їх самих потрібно захищати.
- Цікаво, - оживився Соглат, - дуже цікаво. Я теж підтримую пропозицію обережної поведінки, маємо неспішно рости, хоча складається враження, що тутешній Всесвіт змінюється швидше за земних жителів. Це зле.
- Світ наших стосунків вже деформований. Замість відповідності по крові і в статусах виникає щось інше. Це руйнація старих варн, перевіреного тисячами років порядку. Що думаєш, Яре?
Красогор поглянув на мене.
- Якщо ми отримуємо взаємини на довірі й ненав’язливих близьких стосунках, і без пафосу, котрий породжений суто походженням, а не високими якостями? Мені таке подобається, приємно бачити це в нашому колі. Та й куди діватися від нового, старе відходить саме по собі. Тому мирське буття, що за нього чіпляється, і псується на очах.

Ми ще деякий час говорили, заповнюючи паузи чудовим ельтійським нектаром. І нехай далі нічого суттєвого вже не зачіпали - відчуття чогось нового, єдиного, значно більшого, аніж те, що було між нами раніше, не зникало. І здалося мені чи не найважливішим наслідком сьогоднішньої зустрічі. Все ж бо – налагоджені живі стосунки вищі за схеми і положення.
Відтак домовилися зустрічатися частіше і просто так.


Розділ п’ятий
Орно-Асанса-Ра

1
Із королівської зали я спершу пройшов у надані нам покої, утомлено приліг, відтак метнувся особливим зором до Вероніки.
Вона сиділа на краю ліжка біля Елі, що вже спала, і переглядала велику книжку казок із яскраво-барвистими малюнками. Принцеси і добрі лицарі, чаклунки і мудреці, замки і розбійничі вогнища. І мене так потягнуло до неї, що я відкрив тунель переходу просто з королівського покою. І вже невдовзі піднімався сходами її будинку. Промайнувши підземкою під зачиненими дверима її квартири, вийшов на поверхню в потрібній кімнаті.
- Цікава книжка, ти читала малій казки?
І хоча я проговорив все максимально тихо, Вероніка ледь не підскочила.
- Ти так тихо ввійшов. І без тунелю?
- Ні, я скористався переходом, а далі йшов дуже тихо, як це роблять коти, підземним рівнем.
Вероніка приклала палець до губ і вивела мене спершу в коридор, а далі і в кухню. Там обійняла і сказала, що вже встигла засумувати. Ми ще раз поцілувалися.
- А тепер поясни своє нове вміння.
- Я ним давно вже вмію користуватися, це чи не найпростіше. Але і справді є і більш стрімкіші способи руху, ніж тунелі переходи. Це рівно навпаки підземці. Якщо рухатися через вищі виміри, то відстані звідти до будь-чого внизу – однаково мінімальні.
- Це трохи складно для мене. Але вже добре, що ти повернувся значно швидше, аніж минулого разу. Вип’єш теплої води?
- Так.
Мені налили склянку. Ми присіли.
- Мене здивувало, як Елю потягнуло до твоїх доньок.
- О так. Це нормальні дитячі прояви.
- Діти вміють вражати.
- Це безсумнівно. – Вероніка на мить замовкла, відтак продовжила. - А ось мене дуже здивувало те, що з тобою сталося сьогодні, це вражаюче. Хоча я б воліла більше бачити спокійні картинки нашого існування, без різних екстремальних проявів.
- Я теж.
- І що ти робив у царстві Красогора?
- Ми обговорили наші справи із Соглатом, Софією, Красогором і Іриною. Зважали, як бути далі. Все таки на мені і Суд, і Знак Прометея. Я мав провести цю зустріч.
- А що з Л'аліті, Орно, Велундом?
- Їх нам не вистачає. Л'аліті на лікуванні, Орно відривається в своєму Бардо, а Велунда вже декілька місяців ніхто не бачив.
- Все майже як у людей. І що вирішили?
- Наводили між собою мостики, аби діяти більш узгоджено. Нехай це вкрай непросто в середовищі вищих істот, але дійсність вимагає.
Вероніка якось непевно посміхнулась.
- Хіба небожителі здатні до узгодженості?
- Не дуже, але спільні тривалі цілі можливі. Тебе щось бентежить?
- Мене непокоїть, що ваші спільні зусилля стосуються лише особливих істот, коли допомога найбільше потрібна простому люду. Ми ж тут геть позаплутувалися.
- Дорога. це дуже складне питання – втручання в життя простого люду. Донедавна і я був його пересічним представником, тож розуміння вистачає. Але ми не можемо проявляти владу над простолюдом, щось робити з ним насильно. Бо таке аж ніяк не виведе з темного виру, в якому зараз перебуває більшість. Адже їм здається, що все з ними добре, а якщо й не дуже, то остерігаються гіршого. А тут ще й технологічні начебто полегшення, які насправді тільки пастки. Та й історія цього питання складна.
- Ми нікуди не поспішаємо, розкажи її.
- Вона довгенька.
- Ми ж нікуди не поспішаємо, а сон поки не бере. Розповідай те, що стосуватиметься нас.
- Добре, тоді про головне. Після катастрофи зі зміщенням Землі з колишньої орбіти на нову, рятунком займалися вищі істоти, спершу старшого покоління, далі їхні нащадки, що згодом стали відомими поводирями. Найперше це – Усе-Ра, пізніше названий Осірісом, далі його протилежність - демонічний Сетх, чиї імена – Баал, Сам-Сем, Тифон і маловідомий вищий Суддя Гора. А ще божественну п’ятірку прикрашала неймовірна Асет, котра Ізіда й Деметра, Небесна Афродита, Юнона, Сотейра, а ще Небетхет, вона ж Нефтіда – Королева ночі, Володарка крил, земна Афродита. Та зараз говоритиму лише про Усе-Ра і Сета. Один направляв людство до буття в ладу з природою речей, інший змушував жити підвладні йому племена за своїми жорсткими установами. І як відомо, Сет убив Усе-Ра. Так магічне «в ладу» від Усе-Ра перейшло у насильство і «владу» від Сета. Саме в цьому стані Середзем'я живе й досі, хоча це й катастрофічно. І надто багато темних сил тримають людство в цьому важкохворому стані. Я чи подібні мені нині не здатні різко змінити ситуацію.
- Отакої. – Важко видихнула Вероніка. – Прикро, що так склалася загальна доля. Та що ти маєш на увазі під своєю нездатністю?
- Ніхто не здатен відвернути епоху нових війн і вона вже в розпалі. Відтермінувати одну-другу можливо, але не змінити ситуацію із ментальними недугами більшості населення Землі. Одужання можливе, та це тривалий час поступового одужання – з багатьма драматичними моментами.
- Тобто ти заперечуєш існування Всевишнього, який здатен швидко всіх надоумити?
- Я впевнений, що не існує особи єдиного Всевишнього, є спільні долоні, поля останнього Творця, попередніх Деміургів і нас, усіх жителів. Ці устрої досі формують умови буття у нашому сегменті Всесвіту на основі гармонії, що і є сенсом свободи.
- Якось туманно, сподіваюся, колись ти мені поясниш докладніше, та я наполягатиму не опускати рук і усе ж тягнути людство з болота.
- Добре, матиму на увазі.
- А ще я хочу продовження про Ісуса, це так незвично було бачити, нехай і наче сни. І твої мандри в нижніх краях інтригують, але ти кажеш – вони страшні?
- Трохи є. Але вже ніч. – Я поклав свою долоню на її. - То ми повернемося у Замок чи як?
- Я б хотіла, але чи варто будити Елю? Вона солодко заснула під моє читання народних казок. А покидати її я не наважусь, вона стільки пережила на самоті.
Я був згоден з нею.
- Значить примостимось поруч.
- Прекрасно. – Раптом Вероніка стала озиратися. - А домовик, він десь тут?
- Ні. - Я вже від самого початку вияснив це питання. - Пан Тук має кубельце на першому поверсі, а ще й дачу на горищі.
- То він, такий артистичний, турбуватиметься про наш дім?
- Скоріше, собою в цьому домі, але це майже те саме.
Вероніка допитливо поглянула на мене.
- Це ж і вищі особи так живуть? Турбуються собою, а заодно і нашим світом?
- Напевно так мало би бути і колись буде.
- Знову не розумію. Виходить, егоїзм на першому місці?
Вона, достатньо відстороненим зором, миттю зачепила важливі моменти буття.
- Дорога моя, егоїзм в негативному сенсі виключає злагоду з навколишнім світом, тож йдеться не про негативізм єства, а про його початкове виокремлення, а потім – точне позиціювання. На жаль, багато хто із вищих осіб і простого люду не в гармонійних стосунках з усім навколишнім. А ману, людина, чи будь-хто інший – зовсім не цар Природи.
- Отже, в рамках турботи про світ вищі мали би піклуватися і людьми, і суспільством?
- Так. Але без примусу. Кожен бо має проявляти власний вибір.
- Навряд чи комусь подобається ставати нелюдом? Тож є сили, які підштовхують до такого?
- Дуже точно помічено, ти в мене розумниця.
- Отже я маю право і далі шепотіти тобі про захист людства.
- Так.
І нехай ця тема була значно складніша, але я був із нею згідний. Впливати на злі чинники наша команда не лише могла, але й була зобов’язана, хоча результати аж ніяк не могли бути скорими.
- Добре, отже свою місію по захисту людства навіть у такий урочисто напружений день, я виконала. То як оцінюєш стосунки Елі з моїми донечками?
- Юність завжди прекрасна, вони чудово поладили. Але ти вже позіхаєш.
- Так, але ще хочу побачити сни з Ісусом. Прошу продовжити показ з моменту, на якому завершили минулого разу.
- Я спробую. – Ствердно промовив я, згадуючи, на чому ми зупинилися перед тим.
Ми повернулися в спальню. На ліжку біля Елі вистачало комфортного місця лише для когось одного. Тож я переконав Вероніку, що воно саме для неї. Для мене вистачало й широкого крісла поруч.
- Але ж ми можемо спати і в тісних обіймах. Для цього тобі просто потрібно зняти свій чудний плащ і прийняти душ.
Це була гарна пропозиція, особливо щодо душу. Та я витримав прибій спокуси.
- Вважаємо це останнім випробовуванням перед поверненням в наш новий дім. Ось там бажання хазяйки – закон.
Ми ще трохи пошепотілися. Відтак я трохи почаклував і невдовзі моя кохана вже споглядала в снах потік давніх спостережень подорожі юного Ісуса і його навчителя Гора. Хто саме був тим спостерігачем, залишалося невідомим. Але я радів, що ці згадки дійшли до мене. І зараз я би з приємністю розділив з нею подібний перегляд, але розслаблятися було рано. Та й спати не хотілося.
У Вероніки були обмежені ресурси, аби я міг відразу перенести в неї потрібний масив згадок, тож я мав робити це потрохи, принаймні раз на півгодини. Та це, загалом, не заважало займатися іншими справами, за які я відразу і взявся. І найголовнішою з них наразі була зустріч з моїм демонічним Орландино.
Я ще раз помилувався теплим відсвітом єства Вероніки, а заодно і дуже подібним в юної Елі. Відтак переглянув захист квартири, передусім від астральних істот. Все ніби в порядку. А ось наш домовик міг наближатися до квартирного простору з причин, як мого дозволу, так і особистого запрошення від Вероніки на перебування в цьому домі. Та він і обіцявся бути не лише уважним спостерігачем, але, у міру сил, і лютим захисником.
Останнє викликало в мене тільки добру усмішку, але нехай поки так і залишається, далі видно буде.

2
Я спробував відшукати в досяжному мені земному просторі нижнього Орландино. Та вищий погляд в посмертне Бардо, який раніше миттю привів мене і до демона, зараз не спрацював. Були ще прямі посилання до розділених складових колишньої цільності Орно - «Асансара» і «Оріель». Я вибрав «Асансара», як пряме звертання до нижньої сутності. Утім, теж нічого. І цьому було зрозуміле пояснення – після залагодження нашої нової спільності, зі значним розширенням складових Орно і Анагела, їхні таємні імена вчергове змінилися. Зрештою, це не мало особливого значення, я міг пройти і через кореневу директорію – ту частину мого єства, як потрапила в моїх супутників при розділенні на Кайласі. І саме це відразу спрацювало.
Почулися віддалені звуки гри, відтак у рамці фокусування мого вищого зору виринув сповнений різнокольорових відсвітів простір, посеред якого за роялем і сидів Орно. Парадно вдягнутий в улюблений тип смокінгу, він одночасно вельми душевно співав і майстерно підігрував собі.
Поруч із величним інструментом стояла делікатно складена струнка світловолоса жінка в м’яких сценічних шатах, що в один момент додала і свій яскраво-оксамитовий голос до чоловічого баритону. Композиція була мені невідомою, хоча й вельми красиво лягала на слух, і не тільки мені. В святковій залі містилося лише декілька десятків крісел, що півколом оточували невеличку сцену, і всі вони були зайняті чарівно вдягнутими дамами і кавалерами, переважно в стриманих формах шат. І це був зовсім не ілюзорно-тілесний вищий рівень посмертного Бардо, а щось виразно Першосвітнє. Куди і мені вартувало прийти в цілком матеріальному вигляді.
Тож я поглянув на сплячих дівчат, поповнив сновидіння Вероніки, і попрямував у керунку Орно. Цього разу я обійшовся без відкривання тунелю, використовуючи той обсяг суто свого нинішнього єства, котрий відкрився мені у четвертому вимірі, після нещодавнього здобуття нашої з Анагелом, Орно і Птахом, спільності. З вищого позиції я міг миттєво перенестися на будь-яку відстань в тримірному світі. Тіло моє було підготовлене, тож я, переконавшись у повній безпеці, і наявності вільного простору, зробив малий крок у чітко видимому напрямку. І відразу зауважив себе в чіткій статиці звичних матеріальних вимірів - у вкритому величним прозорим склепінням концертному майданчику, поруч із високими, наразі широко прочиненими, різними дерев’яними дверима. Звучала мелодійна, акуратна гра роялю, якій так личили чудові краєвиди з далеким обрієм моря і вкритим розмаїтою зеленню побережжям потойбіч виходу із зали. Місцевість, із супутнім їй ефіром, видалася мені знайомою. Це дійсно був Першосвіт, більш високої локації. Схоже, навіть одного рівня з місциною моєї майбутньої домівки. Але край був інший і його пряні поля по своєму щедро окутували кожну мою клітину, дух, і душу.
«- О-ва, Яромире, ти мене знайшов! Одну хвилину! Зачекай, мені небагато залишилося.»
Інтонації Орно здалися здивованими.
Я не хотів відволікати його своєю присутністю від виступу, тому покинув стіни цієї камерної концертної зали, перебравшись до недалекого парапету, що відділяв майданчик перед публічною спорудою від глибокого, майже провального спуску до широкої смуги пляжу, за яким і розкинувся обшир моря. В цьому краї лише зараз вечоріло, тож води і далекий обрій проявляли себе з найкращого боку. Та й сама будова, що містилася позаду, цілком живо передавала вечірні солярні настрої. В цьому світлі вона чимсь нагадувала Палац Л’аліті, але, схоже, була менш статичною, і могла змінювати свої сталі форми і навіть зовнішній вигляд. І це була не ілюзія, а тутешня форма існування матерії, від якої, окрім суто музики, линули і поля відповідальних за це диво осіб.
Я вже збирався висловити свою подяку авторові цього архітектурного шедевру, знайшовши його особисту мітку в делікатно прихованому паспорті будови, та мене зупинив своєю блискучою появою Орно.
Він на хвильку зупинився при дверях концертної зали, продовжуючи ледь помітно кивати в різні боки. Манірно, без поспіху потиснув руки декільком дамам. Відтак щось промовив ефектній жінці, котра співала разом із ним, і рішуче попрямував до мене із завчасно розкритими обіймами.
Зі сторони це мало виглядати трохи дивним; світський лев, маестро гри і співу, обіймав, не остерігаючись забруднитися пилом доріг, суб’єкта в невиразному плащі, на вигляд того ще стану. Але бруд до цієї тканини узагалі не чіплявся, і пахла вона лише світлими чарами. Та про це стало відомо тільки зовсім поблизу. А ще ж бо існувала й мімікрія.
- Навіть не здогадувався, що потраплю в центр найвишуканішого мистецтва. – Вивільнившись із обіймів, промовив я, оглядаючи свої шати. Ого! Я кожного разу з цікавістю відслідковував їхню здатність до легких змін. У цю мить вони білосніжно відсвічували раптово витонченою ледь не до повної прозорості тканинною, проявляючи під собою таку ж білу, ледь не до стоп, довгу чоловічу туніку чи то тауб.
І хоча це не несло в собі і нотки несмаку, але досить різко контрастувало з апломбом стерильно чорного смокінгу Орно.
- Чорне і біле разом, напевно сутінне? – Запитав я.
Мій співрозмовник дещо відступив, оглядаючи мене з ніг до голови.
- Твоя родова чорна відмітина геть зникла.
- Ти так вважаєш?
Орно хмикнув, декілька миттєвостей продовжував вглядатися, відтак погойдав головою.
- Отакої! То відмітина стала усім тим простором, що нещодавно додався мені. Що б це значило, Командоре?
- Хіба тобі не личить темне? Як на мене – цілком навіть. Хоча й білі одежі теж. Але додався не простір. Простір тільки відкрився перед твоїми новими рисами.
- Геть мене заплутав! А з темним і білим, Яре, в мене вічно нелегкий вибір, і проблема цілком по Фрейду. Родові травми з внутрішньою недосконалістю, та ще й і з проблематикою походження, вилізають назовні дещо формальними потягами виглядати досконало. І нехай серед нас не лише я один такий, та це дозволяє мені й внутрішньо дисциплінуватися. Та й папуга Фреді був мені хорошим учителем костюмного догляду. Пам’ятаєш такого?
- Ще б пак. Але ж тоді і в нашого дорогого Велунда щось подібне до твоїх метань? Та вже нехай – твій настрій, стан і вигляд тішать мій скромний потяг до прекрасного.
Орно недовірливо примружив очі і продовжив обмін люб’язностями.
- Радий, Яре, що ти мене оце надибав! Хоча я, насправді. ще не зовсім у формі, та хто, як не ти, мій головний лікар, а заодно і ключ до світлого майбуття, здатен все оцінити.
- Не знаю щодо себе, та ти геніально грав, і співав проникливо й красиво. І жіноча партія не менш перфектна. Я вражений, і звідки таке спільне вміння? Невже це саме та – сестра Л’аліті? Це б пояснило, чому втоми після твого подвигу в Палаці зовсім не помітно.
Обличчя мого співрозмовника дещо посерйознішало.
- Щодо моєї помічниці і нинішньої супутниці я поки не готовий більш докладно інформувати, та виконавиця Елен не родичка Повелительки, хоча і з першожінок. І надто вже біла, просто белла, що за життя в Середзем’ї не встигла правильно розкритися.
Орно задумано ковзнув поглядом по мені, утім, поспішно змінюючи тему.
- А в Палаці Раті я і справді дещо переоцінив свої можливості. Добре, що втручання Ірини і Софії підбадьорили, та й Мішок постарався.
- Це окрема тема, друже. маємо її уважніше при нагоді обговорити. Але я справді не підозрював про твої творчі таланти. Зранку чув, як ти в Бардо тренувався чи то відходив, але ж там була присутня певна механічність, не те, що зараз.
Орно хмикнув.
– До музики і співу в мене особливий потяг, ще з часів папуги. Та й відомо, де демони, там і генії.
- Хто б сумнівався. Але звідки подібна вправність? Навряд чи вона виникла до потрапляння в папугу? Хтось поруч всі ці роки неволі грав і співав?
- Демонічні істоти схильні до гармоній, але належних їм. Та мені від безвиході і відірваності від місцин темних, додалися значні розширення. І перебуваючи в неволі мені довелося заповнювати нові обсяги в собі і новими гармоніями. Звісно, з людського оточення, з виконання музичних творів. В найближчих виконавців я міг зазирати просто із Фреді, і вчитися, вчитися, вчитися. Іншого мені не пропонувалося. Нехай не всі вчителі були вмілими особами, але траплялися й видатні майстри, а потім ще й театр виник поруч. Старина Алан керував моїми станами вельми вправно.
- Намагався таким чином приборкати початкову руйнівну природу? Але ж сам не навчав?
- Та куди ж мою природу діти? Хіба розчинити у значно більшій. Та жодних сумнівів, що я від початку був украй талановитим. А після звільнення і в Чистилищі чимало займався з розмаїтими геніями. – Додав Орно, граючи сліпучою усмішкою.
- І що генії?
- Розгублені, і вже нікуди не поспішають. Хіба лише, як я кличу.
- Але ти справедливий і не користуєшся слабкістю становища інших?
- Намагаюся, Яре. То, як ти мене знайшов, невже саме по частці свого єства, що вдихнув при розділенні? Таємне ім’я в мене ж нині геть інше.
Мій співрозмовник обережно змінював тему, очевидно, не випадково.
- Саме так, друже, - пройшов тим містком, що нас поєднує. Та трохи подивований потраплянням у вищі локи Першосвіту, цим твоїм вибором.
- О, дивуватися тепер мають місцеві жителі. – Єхидний вигляд ковзнув його лицем. – Та нині це найкраще місце, де я зміг себе остаточно очистити. В навколишньому антуражі – ландшафті, устрої, ефірі - стільки розмаїтих красивих камертонів, що вже майже нічого чужого в мені і на мені не залишилося. Тож і вирішив випробувати себе, взявши участь у подібному дійстві, ледь не безперервному в цих місцях.
- То ж перед нами відкрита для всіх охочих сцена активних подвижників живої музики і співу? Але сцена ніби обмежена в розмірах і аудиторії?
Могло бути й інакше, але мене цікавила реакція Орно.
- О так, і за внутрішніми відчуттями - це бомбезне вирішення! Маю подібне поширити й на деяких локах Чистилища. А щодо обмежень, то так лише здається.
Він не став впадати в пояснення, просто запитав.
- А у тебе як з музикальними вміннями?
- Майже ніяк, я лише уважний цінитель, тепер і твій. І захоплююсь, які ви з Анагелом талановиті. А ще ніяк не збагну - цілком вистачало би для вирішення світових проблем суто талантів осіб вашого типу? Але доля чомусь розділила вас обох, чи вже чотирьох – мною.

3
Я зробив паузу, дружно зазираючись в обличчя Орно, що поволі втрачало легковажність.
- Це теж дивує, але я вже змирився, що доля мудріша за мене. Та й підступності в тебе, дорогий кормчий нашого ефірного човна – нуль.
Усмішка зійшла з його обличчя, змінившись уважною серйозністю. Наша розмова була готова перейти в більш серйозні сфери. Але з боку концертної зали почулася гра невідомого мені інструменту, що швидше нагадував ліру з неабияким розширенням звучання. І леткий голос невідомого співака забринів, народжуючи із подиху музики щось вельми незвичне й глибоко особисте.
Орно, вслухаючись, обернувся в напрямку джерела витоку того чарівного звучання.
Але потім рішуче відсторонився від звабного стороннього магнетизму.
- О ні, Яре, ці неймовірності нам не дадуть поговорити. – Він підхопив мене під лікоть і повів уздовж балюстради подалі звідти.
Пройшовши пару сотень метрів, та ще й завернувши за виступ скелі, ми опинилися в майже повній тиші.
Орно з явним задоволенням глибоко вдихнув.
- Яка ж насолода перебувати в тутешньому ефірі! Дякую тобі за цю можливість. Я ж бо нині здатен проникати в нашому спільному обсязі усюди, куди ти й Анагел. Звісно, мені дістаються для основного дійства сутінні підвалини цих світів, хоча для ознайомлення і відпочинку відкрито й значно більше. А ще тепер я не замкнутий в Чистилищі і тамтешньому Бардо. І можу за власним бажанням будь-якої миті виходити звідти. Єдина незручність - ти завжди можеш мене знайти.
- То я маю вітати чи співчувати? – Я усміхнувся, додаючи. - І як місцеві відреагували на твою появу?
- З тобою ми завжди домовимося, знайдемо лад. Звісно, в даних мені природою регістрах. А місцеві - я своєю появою неабияк насторожив їх. Щось відчувають. Але я обмежений у прояві належних злочинам покарань. Самі по собі ми з Анагелом у цій буттєвій композиції, на жаль, не самостійні.
- А є за що карати світлих місцевих?
- Завжди є помилки, а потім – купи помилок, а далі виникає потяг до темних вирішень. Тут немає ангелів, звісно, крім Анагела.
- Та невже? Це людський фактор, чи дефекти в особливих істотах, їхніх уподобаннях, орієнтація на ілюзорні досконалості, що походять з Калі Юги?
- Все на купу. Та є ще дещо цікаве – ключі від Творця, рух спроможностей. Це нині у ваших, людських руках. Тому стосується й нашої дорогої Ірини. Доля, схоже, надає їй хороші позиції.
- Чи тільки Ірини? – Автоматично запитав я, внутрішньо кепкуючи з уявленої картини себе зі зв’язкою ключів від Раю. Але ж там десь і меч ховався під плащем в архангелів? Але я до них не мав жодного відношення.
Орно відвів погляд від обрію, повертаючись зором до мене.
- Це ти про що? А, зрозуміло. Та зараз маю на увазі людську сторону роз’єднаної на Кайласі Ірини - нижчу і вищу її іпостасі. Вища не зовсім звична для її нинішніх країв, так? Як і я – тамтешній вищий – не зовсім демон.
- Це важлива тема. І стосовно тебе, і про Ірину в нашому спільному майбутті. Та хіба це термінові речі?
- Як сказати. Відчуваю її потужний нинішній рівень, тому й турбуюсь. Ти ж бо бачиш, що в нас нагорі робиться?
- Ні, не мав часу приглядатися. І ти знаєш чому. То які тамтешні справи нас мають напружувати?
- Щодо моїх справ, то це радше негарні передчуття, що линуть з горішніх лок, нехай поки вони й дуже туманні.
Я не мав сумніву, що наразі мого супутника хвилювало суто його становище, бо до всього стороннього він ставився з виразною іронією.
- А твоє вище увиразнення зараз неподалік? Може Оріель більш чітко пояснить, що й до чого?
- Так, він майже поруч - увагою. Бо наразі у тамтешньому Бардо. Та ми з ним на одній хвилі, то й пояснення спільні.
- Добре. Вітаю вас обох в нашій нинішній спільності, на одній хвилі. То що ж нагорі такого, що варто знати? Щось із Адою?
- В неї все гаразд. І має навіть більше обсягу, аніж тут в Ірини. А мій вищий близнюк, на відміну від мене, обмежений суто тамтешнім Бардо. Тому Оріель, як би з Адою в усе ближчих вимушених стосунках.
Та вже геть у вимушених! Це мене розвеселило. Навряд чи верхній Оріель чимось поступався характером тутешньому увиразненню Орно – Асансарі. Та, загалом, було зрозуміло про що йдеться.
- Тож ти переживаєш, мов таке може статися і тут, внизу? Але ж це все невдовзі вирішиться природним чином.
- Яре, там усе туманніше й повільніше стається, аніж тут. Але Ада там вже і головний стратег посмертного Бардо і щось на кшталт головної доглядальниці усього того виміру! А Оріель – лише головний Страж Чистилища. Якщо проводити паралелі, то він мав би бути, як і я – ще й головним Провідником у всіх тамтешніх сутінних сферах.
- Значить і там буде так само, коли Оріель набереться потуги.
- Але ж Аді дісталися потужні перетоки із наших вимірів, вона на цьому стрімко піднялася, то чому би не надати й Оріелю подібних можливостей? То й кажу, що нині він вимушений аж надто зближуватися з Адою не в рівноправних стосунках. Це для нас, чоловіків тяжко.
Без сумніву, Оріелю було тяжко бачити, що нижній Асансара отримав належне, а він поки ні. І в тому, що й сам Асансара прагнув чогось від свого вищого близнюка, я не мав сумнівів.
- То що, там немає на місці якогось мого близнюка, що вирішив би цю проблему?
Я підозрював про подібні перекоси, викликані активністю Ірини в цьому вимірі. І, загалом, було неважко врівноважити ситуації і вгорі. Але хто це мав санкціонувати, невже знову я?
- Як я розумію. – Орно-Асанасара пильно поглянув на мене. - Ти розділений аж до п’ятого виміру включно. І четвертий вимір – більше твій, аніж твого вищого увиразнення. Тож згори тобі краще видно, як вирішити нашу проблему.
- Зараз подумаємо, як до цієї справи підійти. Але ти засмучений і чимось іще?
- Само собою. Та знову ж йдеться про Ірину і Аду. Вони чудові і вкрай перспективні, інших на їхні місця і придумати важко, але об’єктивно вони надто молоді, аби давати раду земному світу в подібних речах.
- А я хіба не такий же? І ти, вочевидь, теж поки не надто вагомий в колах нинішніх крайових властителів сутінного буття. Але, як мені здається, кожен з вас має достатні простори для незалежного буття.
- Так здається. Але в мене не найкращі передчуття майбутнього. Та й ще й цей розділений стан, до якого важко звикнути.
- І? - Я вже знав те, що ніяк не міг висловити Орно. – Ти вважаєш, що над тутешнім посмертним Бардо має наглядати не Ірина.
- Я розумію, нагорі сталося, як сталося, але тут існують варіанти.
- Ти вважаєш, я можу особисто сам когось призначати і наділяти повноваженнями?
- А хто ще, у тебе ж Знак Титанів.
- Добре. Певно, я маю дечим важливим поділитися з тобою. Бо проминулий день відзначився не лише твоїми й Ірининими подвигами в Палаці, але й цікавими рішеннями після тих подій, а заодно й після драконових урочистостей.
- Ми ж тепер в одній спільноті, Яре, мене дивує, що я не був запрошений на ту зустріч, чи хоча би не отримував від тебе, як то в Середзем'ї кажуть - прямий ефір.
- Дорогий друже, в того обговорення були ельтійські і Суддівські теми, до яких ти маєш не прямий стосунок. Ти там швидше закулісна сторона. Тому я був упевнений, що такий підхід тебе найбільше влаштує.
- Можливо. Продовжуйте Командор. Це скерування явно в мою сторону!
- Я тобі перекину все потрібне, що стосується наших домовленостей і твоєї можливої участі. А загалом, ти як головний сутінний Провідник, певно й сам колись збиратимеш відповідні наради.
І я не барячись передав Орно-Асансарі всю потрібну інформацію.
Мій супутник декілька хвилин стояв непорушно. З його швидкістю сприйняття, певно декілька разів прокрутивши у собі отримані дані.
- Ага. – Він кинув на мене погляд, у якому виднілися вагання. – А чому б не відразу було мене ознайомити з тим усім. Але це бомбезно – і з Судом, і розселенням ельтів, і зі справедливицями.
- Я покладаю на тебе особливу надію в допомозі Ірині в наборі справедливиць. Вона сама не дасть собі із цим раду.
- Звісно, що не дасть. Але чому я, а не Анагел? Горішні світи ніби вщерть сповнені достойними кандидатурами.
Зараз переді мною був уже звично-іронічний Орно, що чудово зрозумів про що йдеться, але вимагав червоної доріжки й оплесків.
- Бачиш, друже, стараннями Л’аліті у світі знову росте вага першожінок. І особливо цінні ті, що ростуть знизу вгору, саме вони здатні розуміти що й до чого, бачити адекватну міру справедливості в краях, до яких в Першосвіті ставляться з недооцінкою.
- Ти хотів сказати – із презирством? – Хмикнув Орно. – Але тоді, виходить, що над цими справедливицями мають бути свої покровителі. І ти не хочеш, аби Ірина впадала в насильство і спокусу владою. А отже, це суто моя сторона.
- Саме так. І за моїми даними, особливих жінок, їхній природний дар, вже зараз використовують різні сили. І хтось із них вже надто забруднений і втрачений для нас, а когось можна врятувати, запропонувавши справу вищої справедливості.
- А Красогор мені за таку співпрацю з його дружиною ноги не повисмикує? – Задирливо протягнув мій співрозмовник. – Нам з нею чимало речей доведеться обговорювати тет-на-тет. А ще ж ніхто з нас не повинен мати командного голосу, чи не так?
- Погоджуюсь. А щодо тет-а-тет, то, вочевидь, якийсь час буде «а-труа», без додаткового голосу. Це піде на користь нам усім, усе ж – драконова потуга не буває зайвою.
- Приймається. Тепер я більше розумію місце Ади та й Ірини в нашому бутті. Але тоді виходить, що в посмертних Бардо – нижчому і вищому – крім Головного Стража, Доглядачки Справедливості, існує й найвища посада, що те все буде зводити в гармонійний стан?
- Я теж так вважаю, тому твої застороги цим вирішуються.
- Побачимо.
Видно було, що Орно-Асансара щось підраховує і зважує.
– Мене це влаштовує, але тільки якщо перетоки вивільненої у роботі з підготовкою справедливиць енергії, як це відбувається у випадку клініки Ірини, підуть до мене й Оріеля.
- Якщо ти про очищення від злих впливів, то так.
- Тоді по руках. Але різні там вмовляння Ірини й Красогора щодо нашої співпраці – це не моє завдання.
- Беру налаштування на себе. Але для початку маєш познайомити Ірину з посмертним Бардо і Чистилищем. Та й тут без Красогора не обійтися.
- Нехай, я готовий. Мої проблеми легше вирішувати в команді, а вони і з Чистилища нікуди не зникли.
Схоже, про найголовніше ми домовилися. Можна було поговорити і про більш віддалені справи, звідки, певно, і лилися до Орно недобрі передчуття. Бо ж були й ті, невідомо звідки виниклі, хиби у конструктиві ману, котрі були зауважені Орно ще до нашого розділення. Про них ніхто з нас не забув - деякі із повністю очищених джив виходили із Чистилища з набутою в попередньому існуванні схильністю до легшого зараження злом.
Певно задля пошуку відповідей в цих питаннях для Орно було важливо мати в якості Головного Провідника посмертного Бардо когось зі своєї команди. І я не мав ілюзій, що Орно цікавило добро для всіх і кожного. Безсумнівно, що йому не подобалось те, що могла існувати і діяти вища за нього темна сила. Але про подібні речі не вартувало говорити напряму.
- Так, я пам'ятаю. А якою ти бачиш нинішню роль темних егрегорів? Бо в Середзем’ї з їхньою допомогою стало аж надто багато астралів. Їх мільярди.
- Ситуація, Яре, давно за межею. Мало хто із вищих робить те, до чого званий. Але що тут казати – сам знаєш.
- Тому ти вирішив грати і співати? – Мимоволі злетіло з моїх вуст.
- От як так можна все перекрутити, поставити з ніг на голову?! – Спалахнув Орно-Асансара, підігруючи мені бісиками очей! - Може тільки й залишилося цьому світу, що грати і співати.
- От би ти і взяв шефство над збільшенням хору із темних астралів у Чистилищі. Організуємо доставку їх із Середзем’я, гляди люду й полегшає. Бо зараз ледь не над кожним щось висить.
- Це ж мільярди і мільярди? Як їх виловиш? Та й мені це не по статусу – є ж відповідальні за таке! І не варто розраховувати, що це швидко покращить ситуацію в Середзем’ї. Бо зростають й інші чинники в підтримку егрегорів. Очевидна й підтримка впливу темних астралів можливостями комп’ютерних процесорів. Тож, думаю, атаки астралів поширяться й на Красенсвіт, що ми вже й бачили в Гайі, хоча зараз атакували й неземні істоти.
- Оце мене найбільше доймає. Перекинеш свої враження від того, що сталося в Палаці?
- Звісно, ваша Честь. Чи це по лінії Знаку Прометея? А може іще вище?
На «ти» він говорив мені у всіх випадках, окрім як при офіційному звертанні, тож ця гра словами не виглядала випадковою.
Відтак Орно протягнув мені кристалик пам'яті, що тут же потанув на моїй долоні.
- Дякую. Це просто мені, в найширшому сенсі. – Я відповів усмішкою на посмішку. – То, кажеш, ситуація з бісами важчає? Я теж думав про нові чинники, про можливе розширення співпраці між темними егрегорами і тими, хто насаджує нові й нові технології. Але ж якщо технології мають і світлу сторону, то в егрегорів такої немає. А бісів стає все більше. Як вважаєш, може варто вже встановлювати мікротунелі між Середзем’ям і Чистилищем – в нашій зоні відповідальності?
- Ого! Ніколи про таке не чув. Виглядає епохально. Невже в якості допомоги цим страждальцям і безумцям? Це виглядає як видатна ціль. Чом би й ні. – Орно розвів руками. - Але я тоді виключно по той бік перетоків, організовуватиму теплий прийом і м’яку фільтрацію.
- Домовились. – Підсумував я, поки не бачачи реальної можливості для облаштування подібних перетоків. Але ж, якщо мені думалося про таке, значить, це можливе. Бо думати про неіснуюче ні я, ані хтось інший б не зміг. Інша справа, що подібна констатації істинна лише у випадку гармонійного перебування в природі речей.

4
Ми якийсь час мовчали, зупинившись на невеликому майданчику, скерованому відкритою своєю частиною до моря.
- А ще мене непокоїть відсутність князя Велунда. Він, кажуть, планував побувати у посмертному Бардо.
Орно-Асансара хмикнув.
- А що власнику Знаку Титанів заважає знайти його самостійно? В тебе здібностей побільше нашого?
Але на обличчі мого співрозмовника читалося щось інше, внутрішнє, схоже на намагання вирішити поки невідому, сторонню загадку.
- Утім, вельмишановний Князь дійсно бував у нашому Бардо, і когось шукав. Тепер я розумію, що йшлося про тих, хто міг би щось відати про його внучку. Та після цього він зник з мого поля зору.
- Він в оте Бардо потрапив з допомогою Провісниці й одного із ельтійських домів, чи якось інакше? – Висловив я своє неабияке зацікавлення.
- Вочевидь, що так. Бо ж Бардо слугувало йому за гостьову домівку, він вільно мандрував усіма рівнями.
- Отже він таки щось знайшов, тому і подався слідом.
- Отже, після щасливого знаходження Елі, ти розслідуєш її справу. І якщо хочеш знати мої відчуття, то старого пора рятувати.
- Він би образився на ці слова.
- О ні, старий – це зірковий! Сподіваюся, ми теж дотягнемо до подібних висот, навіть дивно, що він час від часу буває на наших рівнях.
- Напевно.
Мені згадалася чітка паралель між особою Велунда і з тим самим Люцифером – лінії, котрі і справді вели кудись угору в обсязі нашого Всесвіту. Та це не значило, що на цьому шляху немає перепон, і що Велунд здатен вирішити всі свої питання самостійно.
- Дорогий Орно, то ж, як я зрозумів, у новому статусі ти не віддаляєшся від справ Чистилища? – Дещо змінюючи тематику, запитав я.
- Звісно, ні. Після розділення мій простір можливого перебування і справді приємно розширився, за що тобі вельми вдячний, та й досконалостей додалося. Якби я вибирав, яким хочу стати – це було би найкращим вирішенням. Але Чистилище – таке моє улюблене місце. Фактично, я наче нинішній володар гори, зі шпилем униз, тому Чистилище автоматично збирає до мене все найкраще – в темному сенсі цього слова.
Орно мрійливо глянув на мене і зробив щось на кшталт реверансу правою рукою.
- І лише я для тебе зайвий фрагмент на картині повного успіху?
- Так могло би здаватися, якби ми хоча б у чомусь були суперниками, чи там якось подібними!
Але ж ні. Та й джерела наші різні, хоча нині ми й в одній цільності. Моє місце в ній не цікавить твоє єство, а твоє - геть недосяжне мені. Та, пам’ятається, я вже казав тобі, що це шанс змінити карму і для мене особисто і для мого джерела.
- Тебе не лякає чорнота, з якою доводиться мати справу?
- Я й сам ще та чорнота, але нині на своєму місці. Можу виконати своє земне покликання і загалом Призвання після стількох поразок мого Джерела. Зрештою, піднести його і себе вище втрачених позицій, хіба це не ідеал?
- Друже, ні ти, ні я ще не завершили перебування тут, тому говорити про свій успіх не доводиться. Тож маємо бути чесними перед собою і втримуватися від безлічі спокус, чи не так? Тож я і прагну непомітності, але твоя місія бути принадою на гачку карми нашої спільноти. Ти сам - спокуса. І поруч з твоєю чорною воронкою бачаться значно більші, і темніші.
- Яромире, я сприйняв подібні застереження знайомлячись із Посланням Творця. Дивно, що ти так точно їх повторюєш. Остерігаєшся, що я втрачу надану мені можливість? Що зазнаюсь, спокушатиму невинних? Що впіймаю свій егрегор? Все можливо. Ось тільки моє єство проти. Тому ми в одній команді. Це дещо нагадує перебування у Фреді. Проте подібні алюзії линуть саме з більш густої темряви, разом із тим, що я вартий більшого. І це саме ті - застороги з майбутнього.
- Я собі не дозволяю подібних передчувань. Тож сподіваюся, що й ти уважно спостерігатимеш за мною, бо і я здатен потрапити в сильця зла. І досвіду небагато, а вийшли ми на рівень давно не чищений світлом.
Це виглядало подібним до якоїсь форми обопільного катарсису, який не мав би тривати довго, тим більше, що таким чином проявлялися лише деякі наші особисті сторони.
- Тож ти здатен до одночасності перебування і в Чистилищі, і тут, і ще десь вище? – Перевів я розмову на інший зріз нашого буття.
- Добре, я спостерігатиму. А щодо одночасності, то – ні. Це не так. Просто увага розширена, а єство цілісне. Дієвий я лише в одному місці. Наразі тут.
- А як ти компануєш свою увагу?
- Як бачиш, музикою – вище мелодійністю, нижче ритмікою. Можна й інакше, але це мені більше до шмиги.
- І яка музика тут? На цій лоці?
- Прислухайся, Яре, чи як нині твоє дійсне ім’я, музика, яка почергово лунає в тій залі чимало розповість про стан цієї світлої локи. Тому смію зауважити, що тут вистачає своїх темних місць. А отже – присутня і моя парафія. Але суто моя музика – це особисте чуття всього тутешнього.
- Ти впевнений у відповідності свого сприйняття дійсності?
- Натякаєш на можливі зовнішні впливи на нас не лише з боку самої локи?
- Допускаю різне, не випадково в твоєму Бардо різна дивина помічається. І нехай неподалік з тобою і мною є знані вороги живого, і в Посланні є чимало про це, але є відчуття, що ми чогось ще не бачимо. Тому не знаємо на що направляти увагу.
Орно-Асансара виглядав напруженим.
- То ж бо й воно. Нині крім музики я відчуваю і шум, і коли я став чутливішим, він подужчав. Може зі мною щось не так?
- Не схоже. Але ми тільки вростаємо у більші обсяги життя і можемо неспішно з цим всім порозумітися.
- Що ж, тоді пропоную тобі не відвертатися від моїх сутінних справ. Ти ж не проти займатися подібним у свої медові дні?
- Спробую бути на одній хвилі. А як ти бачиш своє особисте життя?
- Ти вважаєш мені потрібні стабільні стосунки? Я не певен, що моє нинішнє становище вимагає відповідної жіночої половинки. Хоча тут і не можливе людське бачення цього питання.
- Згоден. І хоча ми не повинні слідкувати один за одним без конкретної ситуації і без дозволу. Але стани один одного сприймати можемо. Тож я готовий по дружньому слідкуватиму лише за станом твого серця.
Орно задумливо похитав головою.
- Дивно, що ми до такого дійшли. Це зовсім не характерно для таких як я. Відчував ще при першій нашій зустрічі, що ти ключ. Але тоді мені здавалося, що він відкриватиме простір необмеженої вільної волі. Та зараз маю відчуття, що ми усі разом і далі всередині якоїсь істоти, нехай це й не Фреді.
- Ми не лише в ній. Їх надто багато – в кому ми. Але ж і йдеться про наше вирощування.
- Це цікаво. Я маю про це знати?
- Хіба що, аби враховувати їхню музику при виконанні своєї.
Я мав враження, що ми порозумілися. Я мав повертатися.
- Я за першої нагоди загляну вищим зором у твоє Бардо. А ти подумай, як усе ж організувати початковий перетік зайвих астралів із Середзем’я.
- Добре. А ще ж є й питання справедливиць. І хто до кого має з ним прийти?
- Під час прогулянки посмертним Бардо можете його обговорити.
- Та однак потрібен шановний посередник для початкової зустрічі.
- Я облаштую, але не буду на ній присутнім. А далі нехай кожен займається своїм, якщо так можна сказати про весла на одному човні.
- Ото влипнув.
Орландино поглянув у бік моря, хоча й був подумки десь інде.
- Та не забуваймо, друже, доглядати серця. Власне, я приходив сказати і про це, як про шлях долі.
- Але ж це не обов'язково про жіночу особу.
- Та чомусь волога серця завжди пов’язана з жіночими водами, хіба ні?
- Навряд чи це стосується всіх жінок. – Орно повернувся поглядом до мене. – Ми ж колись у тому ужгородському кафе розмовляли про демонічні особливості стосунків.
- Так, але ти сам обрав ніби погляди до світла. А в ньому справи ладяться інакше, аніж в темряві. Тому, в світлі в мене і є сердечний страж – Вероніка. Самому не справитися.
- Ця музична партія у мене ще попереду.
- Як і вічність, яку тобі обирати.
Я по-дружньому обійняв Орно, відчуваючи зігрітий м’яким вечірнім сонцем лоск його одеж. І не заважаючи йому обдумувати мою репліку, повернувся в київську ніч.



Розділ шостий
Ісус у Тавриді

1
І хоча зв’язок між мною і Веронікою не переривався увесь час мого спілкування з Орно, та, присівши поруч з нею, я прослідив, що саме зараз транслювалося їй з отриманих раніше мною споглядальних дарів. І побачене здивувало.
Чи то я допустив якусь помилку і передав аж надто багато даних від себе, і все прокрутилося в пришвидшеному темпі, чи більша частина тої подорожі не відслідковувалася невідомим спостерігачем, та оте, що я побачив зараз, було віддалене від початку річкових мандрів на декілька тисяч кілометрів. І в кращому випадку ця дорога зайняла б декілька місяців сплаву Дунаєм до його гирла. Та зараз і самої ріки я не зауважував.
У цю мить юний Ісус і його наставник Гор піднімалися битим шляхом на чималий пагорб, що поволі зростав над величним, аж за обрій, плесом води. Лагідно сяяло сонце. Віяв приємний, запашний вітерець. Все це відчувалося так гостро, наче я сам був поруч з ними. Я приглядівся до мандрівників.
Довга подорож позначилася на них - юний Ісус підріс, а ще засмаг, зміцнів, а ось Гор помітно посивів і схуд, та обличчя не втратило внутрішньої краси, а погляд – зосередженості.
Ось вони спинилися, бо старий мав перепочити. - зійшли з дороги, присіли на невеликий, потертий килимок, витягнутий Гором зі своєї дорожньої суми. І якийсь час вони мовчали, насолоджуючись покоєм, доки Гор, іскристо глянувши на юного супутника, не запитав.
- Добре тут?
- Просторо.
Старий згідно кивнув головою.
- Таке ось, синку, передсердя краю Ук-Ра розлогі Таври. Чи не найблагіше, найспокійніше місце на відомій мені тверді. – Він протягнув перед собою долоню. - А ця велична, бездонно чиста водойма – просто діамант на короні славного колишнього.
- І вода смачна.
- Так. І холодів тут майже не буває, як і надмірної спеки. І це не випадково, бо он ті, передвічні ліси, що тягнуться по-всьому побережжю, незмінно народжують, втримують живу вологу, несуть прохолоду від красивих, високих гір, котрі тримають небо в центрі цього краю. Їх звідси ще не видно, та ми до них обов'язково дійдемо.
- Невже справді тримають? – Недовірливо спитав хлопчина.
- Так вважається. Кажуть, колись давно існували титани, що тримали на своїх плечах небо, то такі були й тут. Далі подібних могутніх істот майже не стало, та замість них постали гори.
Із трави на рукав Ісусової тоги вискочив жвавий стрибунець і завмер, певно й сам здивований тим, що сталося. Ісус уважно поглянув на коника, і той у відповідь жваво порухав вусиками.
- Як запашно тут і подих води інший, аніж в морях. Та й природа рясніша. Нехай нічого не вічне, та радіємо тому, що з нами зараз.
Там, де схили тверді доходили до води, куди не глянь, буяла щедра зелень прибережної смуги паростей. А ось бита дорога трималася на достатньо далекій відстані від берега.
Та й не тільки вона. Щедрі, широкі пасовища, поволі віддаляючись, теж залишилися позаду. Певно, місцевому населенню випасати худобу було безпечнішим при річних каналах, які ділили рівними лініями рівнинні місця позаду.
Тим часом Ісус запитально глянув на Гора.
- Ми ж могли доплисти Данаєм просто до цих вод, але зійшли раніше. Чому?
- Ріки, впадаючи в ці води, приносять чимало ґрунту і каміння з гір, тому дельти стають обширними, топкими. Для мисливства і рибальства саме те, що потрібно, але ж у нас інші цілі. Тому і зійшли, де сходить більшість. Так і ближче до нашої мети. Але маємо йти далі доки погода добра, та й насиділися ми на плотах і човнах. Пішли, синку!
Ісус легко вскочив, а ось Гору підйом дався важче. Він склав тканинний килимок у суму.
- Я ще років десять тому теж міг отак з місця підійматися, а тепер закостенів. Проте й досі можу із закритими очима постояти на одній нозі. Але, знову ж таки, непомітно для себе засипаю, навіть стоячи!
- І падаєте?
Ісус зупинився. Та вже за мить застиг на одній нозі з міцно заплющеними очима.
Вчитель із хитрою посмішкою обійшов його, а потім зробив рукою помах над копною хвилястого волосся свого учня, і той загойдався, відтак застрибав на місці, вимушено розплющуючи очі.
- Для початку варто широко розставити руки, відчути промінь зосередження.
- Я би зміг! Але якась сила потягла мене вбік! – Ісус раптово пильно глянув на Гора. - Ви начарували.
- А ти думав, що справа тільки у наших особистих уміннях? Що наша стійкість залежить суто від ладу внутрішнього?
- То можна когось штовхати і казати, коли впаде, що той сам винен?
Обурено протягнув хлопець.
- Ні, не можна. Світлі єства так не роблять. А от вчителі зобов’язані вказувати учням на різноманітні небезпеки.
Ісус замислено глядів на Гора, прагнучи збагнути, про що загалом йдеться, як можна поєднувати світле з темним. І вчитель чудово це розумів.
- Дорогий мій, в тобі природно сплелися тутешнє юне завзяття і неземні призначення. Це є і в інших, але в декого проявлено дуже яскраво. Тож коли ти зростаєш, росте і те, що в тобі, а те, що навкруги, більшає у впливі на тебе. А це і темне, і світле. Твої відповіді теж є світлою і темною взаємодією. І ми вчимося саме мірі взаємодії. Від неї нікуди не дітися, бо не можна закритися від світу.
Гор замовк і неспішно рушив вичовганим багатьма ногами і повозками шляхом.
- Хіба це справедливо? – Підтягнувся до вчителя Ісус.
- Що ти маєш на увазі?
- Ваші чари мене штовхнули, і ви кажете, що так зі мною часто ставатиметься.
- І що?
- Я хочу зрозуміти, чому повинен страждати через інших? Мене ж бо можуть штовхати і казати, що я сам і винен?
- Так.
- Але це не чесно!
- Не чесно.
Ісус йшов поруч, заглядаючи в обличчя Гора, наче зважаючи, чи з ним часом не граються.
- Я не розумію, і як тоді бути? В світі дозволена нечесність?
- Це правильні запитання, хоча й не точні.
- А як потрібно? – Трохи насуплено протягнув хлопець.
- У всьому потрібна точність. Ледь не завжди з нами стається те, що заслуговуємо. І стається це через наше положення. І якщо бачимо точно, то так передбачаємо приховане. І найбільша точність - коли ми на своєму місці.
- Це про стосунки з навколишнім?
- Так.
- Я маю обирати: де стояти, де зупинитись, аби не бути зіштовхнутим?
- Еге ж.
- Але чому інші мене мають штовхати?
- А ти вважаєш, всіх можна навчити, як вони мали би вести себе?
- Хіба ні? Навіщо робити один одному прикрості?
Гор спинився й поцікавився.
- А як би ти навчав, що є правильним, коли один - сильний, інший - слабкий, одна -гострозора, інша - підсліпувата, той - швидкий, а той - повільний, один - має знання, інший – ні, коли всі такі різні?
- А хіба недостатньо заборонити чинити зло?
- Свіжа думка – проста і ясна. – Посміхнувся старий. - То ти вважаєш, коли щойно не встояв і похитнувся, і щось примусило тебе відкрити очі – то сталося зло?
- Це якась плутанина.
- Еге ж, як і те, що всі мають діяти однаково - таким, а не іншим чином.
- А хіба ні?
Напевно юний Ісус мав на увазі дещо більше, аніж якийсь універсалізм, але висловити, що саме, ще не міг.
- Ми про подібне вже говорили і не раз, нехай не цими словами і не про тебе. Та бути на своєму місці – єдине загальне вирішення. Це і є тим, що звані робити усі, бо лише це нас по справжньому поєднує. На жаль, все більше люду нічого не відає про свої дійсні покликання. А окутані ілюзіями незмінно падають. І це на руку різним правителям, котрих влаштовує повне підкорення, втрата людом себе. Тому про все інше, окрім як про знаходження саме свого, природного місця, ти не раз чутимеш з різних уст, що начебто прагнуть принести чи відновити досконалість в мирському бутті, хоча насправді йтиметься про поневолення.

2
- Добре, вчителю. Я щось починаю розуміти. Але поясніть мені. Коли я стою на своєму місці, нікого не чіпаю, навіть не дивлюся ні на кого, але мене штовхають, чи звинувачують в тому, що я не те роблю. Як мені бути?
- Якщо ти на самоті з природою, безпосередньо в ній, то хто тебе штовхатиме? І навіть якщо ти в юрбі, але тісно з природою, в істині – тобі теж мало що загрожуватиме.
- Коли моє єство грає одну музику з природою, то й моя плоть не страждатиме?
- Це вже ближче. І тепер скажи, чи всіх можна долучити до виконання твоєї музичної гри з природою? Чи більшість може мати свою гру?
- Отже в кожного може бути своя музика? Яка не порушує гри інших?
- А отже, якій музиці тоді ти, якби був би учителем, навчав інших?
- Їхній власній.
- О! І так діяти хіба не краще, аніж коли вчителі насаджують силою щось суто своє? Згадуй про це, коли навчатимеш інших.
Ісус недовірливо поглянув на Гора.
- Я навчатиму?
- А чом би й ні?
- Але ж не всі музиканти. Як можуть гарно грати ті, котрі мало що чують?
- Кожен почує те, до чого званий.
Вони знову йшли, якийсь час мовчки.
- Але хіба потрібно вчити, коли можна відчути своє крізь природу? Хіба досвід і знання не відкривають очей?
- А що бачать очі?
- А… Не все? - Тільки й протягнув Ісус.
- От бачиш, так ми підійшли до головного. Що знання – це про чуття плоті, в тому числі і те, що в голові. І це про тутешнє, а музика, про яку ми говорили, ще й про неземне. Музика складає і природне розуміння. І тому воно точніше і значиміше практичного ума.
- Але як я мав би обходитися без нових знань, які даєте мені ви, і даватимуть інші? Знання чітке, а моє розуміння як у тумані.
- Я не даремно розділяю те, що для плоті, від того, що для єства. Хоча те, і те важливе. Нехай знання допомагають плоті, і не надто помічні єству.
- Чому?
- Бо коли приходить останній час, то залишаємося не з плоттю і назбираними при ній знаннями, а з розумінням, котре має лише єство. Бо не тіло, а воно житиме далі. Ось, поглянь, там, удалині, рибалки закидають сіть. А на березі діти складають у кошики вже впійману рибу. То як вважаєш, вона отримала нові знання про вище життя перед тим, як остаточно заснути?
- Не знаю.
- Напевно щось отримала. Та чи пригодилося знання про життя на березі їй? Чи воно те, що рибі потрібно? Деякі з них ще пострибують на березі, намагаються повернутися у воду, вочевидь, не приймаючи нової дійсності? Та що тепер - плоть їхня піде на харчування рибакам, а внутрішні риб’ячі сутності – полинуть рікою іншого буття. Рибаки залишаться. Бо завжди є вищі й нижчі істоти. І вони живуть по-різному. Мають відмінні знання. А простір розуміння – спільний, хоча і не однаковий за розміром. Та чи хотіла риба бути впійманою, чи потрібно було їй таке? І вона до останнього не знала, що це з нею станеться. На жаль, синку, більшість наставників і проповідників є вільно чи не вільно подібними рибаками для простого люду. Але люд не риба, і відповідальність за вчинки з людьми значно вища.
- То ви теж рибак? А ми, ті діти, яких ви колись навчали, були рибками?
Ісус явно згадував давні часи, коли Гор брав у навчання малечу з їхнього поселення.
- Ви були прекрасними рибками, які гарно проводили час у водоймах лісу, у різнотрав’ї лугів. Ми вас навчали як оберігатися від лиха. Тому ми зі своїм помічником точно не були рибалками. Та хочу в тебе запитати щодо тих часів - чи пам’ятаєш, чому саме ми вас навчали?
- Та різному. Але ми ніби просто говорили про щось цікаве.
- Я теж пригадую те все, і бачу, що ви отримували порозуміння, яке потрібно було маленьким рибкам для дальшого природного зростання. А якби ми наполягали на тих чи тих знаннях, то несли би малим рибкам не волю, а перебування у сітях, які потім хтось обов'язково витягне на свій берег. Тож і кожна рибка плавала там, де почувалася щасливою.
- А щастя теж музика?
- Тільки вкупі із розумінням. Бо воно, як перебування в своїй стихії, тягнеться і до музики неземної, і спершу тілесними чуттями, а далі й сприйняттям самого єства. Тож усе, що тобі розповідаю, потрібно для твоїх чуттів – я їх лише оберігаю і підживлюю, і ніяким чином не обрізаю. Бо таке стало би обтинанням крил.
- Але ж мене, як ви кажете, і далі навчатимуть. Інші вчителі змушуватимуть стримувати власні чуття на догоду їхнім укладам?
- Так, тобі нестимуть й інші погляди і скерування для твоїх чуттів, а ти вже про себе обиратимеш, які гідні твоєї музики. Вона приходитиме через розуміння, сповнюватиме його. Тож якщо не складається саме розуміння, то й музики звідти не чутиметься. Так відділятимеш своє від не свого. Так це працює, іншого шляху немає.
Вони знову йшли мовчки.
- Мені, вчителю, спало на думку таке. – Оживився Ісус. - Виходить, упійманій у сіті рибі не вистачило розуміння? Вона не здатна мислити, оцінювати, тому й попалася в сіті? Отже природа програє мирському умінню?
- Не зовсім так. Природа здатна відступати, але вона своє надолужить. Риба не винна, що люди придумали сіті. Те, що її впіймали, не стане провиною риб’ячого єства. І рибаки в цій ситуації мають теж розуміти своє місце, не вбивати більше особистої потреби, якщо не здатні прокормити себе без убивств. Колись, у кращі часи, людям і вищим істотам не було потреби позбавляти когось, хто вільно рухається, життя, аби з’їсти його.
- Та навколо стільки смачних фруктів і овочів!
- Тож бо. А якби не було, що тоді?
- Але ж нині є.
- Поки є. Та стає все менше й менше. Попереду нові великі випробовування для тутешніх тілесних істот. Для кожного «я» і кожного єства, що тримає тут своє «я». Ти ж не забув, що таке «я»?
- Це жива особиста цільність, яка має тілесний і не тілесний виміри. А єство – це про дух і душу, які керують тілесним «я».
- Поки тобі цього достатньо. Так от, в нинішню важку епоху тілесні «я» страждають найбільше, натомість єства, котрі при них, навчаються і проявляють себе найшвидше. Це особливо цінна можливість для тих, які прийшли в це життя в ці часи.
- То я щасливий бути тут і зараз? А мене штовхатимуть, чи знущатимуться наді мною просто так, для науки?
- Просто так не зможуть, якщо ти матимеш найглибші розуміння й перебуватимеш в музиці Природи речей. Для глибшого поринання в цю Природу кожен із Творців протягом тисячоліть приносив свою жертву, якщо мати на увазі наші стосунки з цим прекрасним тілом. Хоча і Земля – теж чиєсь тіло. Розумієш, про що я?
- Трохи. Але чому обов'язково потрібна жертва?
- Це, як данина, оплата за надані можливості, проте глибше – особистий вклад. Зрештою, і риба, і худоба, і чи тільки вони, приносять свою плоть у подібну жертву. Варто вміти її цінити і належно приймати, коли без цього не обійтись. І нехай музика особистого життя і вічна, і здатна до безмежного розвитку, але вона несе в собі чимало тремких моментів, з яких народжуються наступні продовження краси і добра. Та й загалом, якщо глядіти найглибше, то все, що з нами стається є різновидом цієї пожертви, чи якоїсь форми треби.
Якийсь час вони знову мовчали. І подібні моменти в демонстрації згадок пропускалися. Тоді стрибком змінювалися пейзажі і поведінка персонажів цієї історії.
От і зараз юний Ісус, чимчикуючи поруч із Гором, порушив сповнену пахощами і комашиним дзюркотінням навколишню затишність вже на тлі дерев і кущів, котрі стали траплятися все частіше.
- То ви мене позбавили рівноваги аби виникла ця розмова і такі висновки?
- А що дивного, я ж постійно так роблю.
Гор лукаво глянув на учня.
- Ні, ви ніколи не йдете проти Природи. Але ви час від часу несподіваними вчинками зупиняєте мене, і скеровуєте увагу на щось інше. Мене ж спершу цікавило не те, про що далі пішла мова.
Гор показно важко видихнув.
- Ми вже про це говорили - ти здатен до таких глибин, які іншим ніколи не відкриються. І на цій дорозі ти здобуватимеш всілякі досконалості, з якими твоє буття ставатиме все легшим. І ти залюбки прийматимеш те, що тобі дається найлегше. Але справа в тому, що найважливіші справи не вирішити через сідхові досконалості, бо вони піддаються лише нашій зрілості в гармонії, в особистих її ключах.
- А сідхи хіба можуть нашкодити гармонії? Вони ж, якщо не ілюзорні, то правдиві.
- В найкращому випадку вони чужі ключі, не твої. А якщо потрібне вирішення саме від твоєї зрілості, то маєш обходитись без них, власними досягненнями.
- То якщо хтось усе ж володіє досконалостями, то має добре подумати, коли їх використовувати, а коли ні?
- Саме так, але зваживши це з найвищою досяжною йому гармонією. – Гор чомусь сплеснув долонями. - Тому зараз постає лише одне питання – я, жартівливо граючись, просто підштовхнув тебе, чи дійсно до чогось такого глибокого привів.
- Ви просто не хотіли мені пояснювати, як змогли штовхнути, не торкаючись мене.
- В такому разі ти маєш для себе зрозуміти, чи здатні ми, та навіть найвищі світлі істоти тільки до бездоганної поведінки. І ще одне – чи все тобі зараз буде корисним з вищих чи магічних умінь.
Гор призупинився, витяг шкіряний мішечок з водою і відпив.
- Будеш?
- Ще не хочу. Я здатен довгий час не їсти і не пити, коли не дуже хочеться.
- Он як. А твоє тіло з цим згідне? Запитай його, пройдися по ньому внутрішнім поглядом.
Ісус на якусь мить завмер. Відтак мовчки дістав свій мішечок і добряче відпив. Тільки тоді, витерши губи, звернувся до Гора.
- Так, моє тіло хотіло води.
- І добре. Маєш частіше його запитувати.
Ісус згідно кивнув головою.
- Вчителю, ви знаєте, що мені зараз потрібно, але хіба можете передбачити моє майбутнє?
Погляд Гора миттю поважчав.
- Загалом – ні. Але що ти маєш на увазі?
- Ви найкращий вчитель, то навіщо хтось інший? А ви ніби бачите, що мене очікує, і самі не можете дати тому раду. Але навіщо мені оті майбутні випробовування, які навіть для вас важкі?
Гор провів долонею по своєму лобі, відтак по сивому волоссю.
- Все просто – добрий муж виростає з нестач, і кожен майбутній твій вчитель дасть тобі таке зростання. Ні я, ні хтось інший, не позбавить тебе твоїх майбутніх нестач. І в них ти визрієш собою. Від цього ніхто нікуди не дінеться. І сховатися від випробувань у сторонній чиїсь мудрості теж не вийде.
- А я думаю, що дуже великі нестачі не обов’язкові, що можна просто в музиці стати на добрий шлях природної достатності. Та й дітям потрібна турбота і впевненість, а не тиск ззовні.
- А кого ж це у нас нещодавно хотіли оженити? Невже малюка?
- Я не погодився. Проте чесно відчуваю себе ще зовсім юним.
Вчитель тепло посміхнувся.
- Тоді це надовго. Та чомусь мені здається, що ти, визрівши, сам не виховуватимеш малят, хоча й усіх матимеш за добрих дітей. Так от дивина.
-Я нічого не зрозумів, крім того, що ви наче ділите мене в мені на різні сутності.
- Не ділю, синку, кожен має різні свої складові, і поки ми тут живемо - то вимушено розділені.

3
- Тпррру, бісові діти!
Ісуса і Гора перегнав віз, що вже якийсь час торохтів за їхніми спинами. Чорновусий, чубатий молодик в сірому мішкуватому вбранні, підперезаний яскраво синім, широким кушаком, окинувши мандрівників поглядом, різко натягнув поводдя, спиняючи двійко коней. Відтак, закріпивши повіддя, зіскочив на дорогу. Обійшов коней. На запитальний погляд від Гора, повів густими бровами, поправив шапку з довгим шликом, наче додаючи ваги своєму привітанню.
- Вітаю вас, добрі люди!
- І ми тебе, добрий чоловіче!
- Далеко прямуєте?
- Аж до Таврійських гір.
Гор тицьнув пальцем в плоский іще обрій, зліва від безкраїх вод.
Візничий прицмокнув язиком.
- Не близько! Але пропоную частину шляху здолати разом зі мною. А то ж їду і бачу, що йдете, а куди, якщо найближчі поселення вже позаду.
- Дякую! Нас підвезли сюди, і ми розраховували до якогось гурту долучитися, в цих місцях завжди було людно.
- Було. Та в останні роки неспокійно. Стали на човнах шмигати різні горлорізи, грабують, вбивають, у неволю беруть. Тож люди відійшли подалі від води. Проте чужаки й лісами нині шастають. Але сідайте, то й мені буде веселіше, і вам легше!
- А ми й не проти, так Ісусе?
Хлопець лише кивнув головою.
- Ну й добре! То зараз і рушимо!
З цими словами візничий підійшов до коней, і ніжно примовляючи, став міняти шкіряні мішечки на їхніх копитах.
- А чого не підкувати? – Поцікавився Гор, підійшовши до коней.
- Дорого. Та й не мої вони, дали таких для роботи. Мовляв, на м’якій дорозі не зіб’ють копит. То ж я сам придбав їм цей захист, шкіри ж бо в цих місцях повно, а от доброго заліза – обмаль.
Завершивши свою справу, молодик всадовив Гора поруч із собою, а Ісусу дісталося місце позаду, при купі громіздких мішків, від яких виразно пахнуло в’яленою рибою.
Візник, оглядівшись, повагом представився Іваном і поцікавився іменами супутників. Почувши їх, здивувався. Відтак, відкривши білозубу посмішку, пожартував, що в цю пору сюди прилітає чимало птахів, то вони, певно, теж перелітні, раз із такої далини пробилися. Та у відповідь, Гор тільки запитально глянув на нього. Однак Іван і сам дещо розгубився, усвідомивши всю непевність свого жарту. Тому відразу запропонував шлях самовиправлення.
- Може ви зголодніли? - По-дружньому протягнув він.
- Дякуємо, вже перекусили. – Гречно відповів Гор, зручно розмістившись на м’якій ряднині.
- Тоді в путь, поки нас яка нечисть не помітила. Вйо! – Чоловік відпустив повіддя й коні подалися вперед, поволі додаючи в ході.
- Дивно, що так швидко усе змінилося. – Задумливо мовив Гор. - Останні роки тут було тихо. Та й ці краї завжди здавалися вільнішими за інші.
- Колись було. Але нині, куди не глянь, усюди напруга. На воді лихі човнярі, а твердю степовики підтискають. Та попри все жити якось треба. Ось везу рибу з низин - на меди виміняли. Далі від води буде спокійніше.
Його вимова помітно відрізнялася від говірок в Ісусових краях, але не настільки, аби важко було до них звикнути.
- Тож міг і іншою дорогою податися?
- Міг. Але маю в сторожову башту, яка від нашого Коша, завезти припаси. Може колись бачили її дорогою?
- Так, на пагорбі. Якраз, коли зводили, декілька років тому. – Пригадав Гор.
- Еге ж, і така сторожа не одна, тепер слідкуємо за округою, і за водами.
- Зрозуміло. Жаль, що все так склалося.
- Найприкріше, що оці темні човнярі з близьких нам родів! І говорять схоже, але ведуть себе, наче побісіли. – Іван виглядав стурбовано. - Як кажуть старійшини, колись їх зло взяло в полон, тож відтоді й скаженіють. Та це почалося, коли ми ще вміли і могли за себе постояти, нині все трохи інакше. Ми зледащіли. Тож оті руси й розповзлися краями і звірствують.
- Прикро чути про таке у вашому благодатному краю. Але й по той бік Данаю неспокійно. І далеко не все вже в руках Цареграду.
При згадці про місцину великих царів очі в Івана розширилися.
Дорога розділилася і коні потягли воза в сторону високого лісу.
- Було б чим захищатися, битися, то й ми б не пасували, та із гартованим залізом важко. Всі добрі кузні під наглядом князівських дружин - знають, лиходії, що брати данину, та й по декілька раз, у беззбройних значно легше.
- То всюди так, хороша зброя дійсно дорога, але не настільки, аби опускати руки. А що роблять ваші головні провідники?
- Нас давно очолюють діти дітей колишніх великих мужів. Кажуть, що вони правильного роду, а ми всі ніби не ті.
- І в цьому, друже, нічого нового.
- Думав, хоча б десь краще. – Сумовито відповів візничий.
- А як ти сам себе захищаєш? Ти певно вправний воїн, раз отак мандруєш на самоті.
- Вже не один, а з вами. – Повеселів Іван. – І я завжди тримаю під руками зручного дротика. То якщо під стрілу не потраплю, то відіб’юся! А ви як захищаєтесь? На ваших дорогах теж повно небезпек.
- Як ми захищаємося, Ісусе? – Звернувся Гор до хлопця позаду.
- Якщо вже доводиться, то вчитель б’є, а я помагаю.
Ісус посміхався одними очима, а обличчя було серйозним.
- То ви воїн. А хлопець зброєносець? - По діловому підсумував таврієць. - Але чому я не бачу кинджалу чи шаблі?
- В нас інший захист, тож якщо б’ємо, то по-старому, забутому нині звичаю.
- Ого! – Протягнув із неабиякою повагою Іван. – Не подумайте, що запитував у насмішку. Я поважаю магію! Хоча мало, що в ній розумію. Але це так дивно.
- І не кажи! - Гор примружився. - Та рухи в тебе, Іване, вправні, думаю, ти далеко не простий хлопець.
- Та куди там. І хоча я нечасто отак їжджу, але це звична для моїх земляків справа. - Метнув по сторонах Іван свій чорноокий погляд.
Дубовий ліс вже обступив дорогу, покриваючи її тінню високих крон.
Короткий час вони їхали мовчки, наче заглибившись у свої помисли. Та потім швидкий у всьому Іван не стримався, видаючи своє давнішнє занепокоєння.
- Звісно, я не мав би віддалятися від гурту, бо коли нас дюжина, то й нападників має бути не менше!
- То чому ти тоді один? Невже доля тебе зумисно направила сюди, аби нам підсобити? – З хитринкою запитав Гор.
- Тоді доля про вас дбає, а мене – підставляє?
- Може ти чимсь їй не вгодив? Та й товариші хіба випадково покидають один-одного?
- Згоден! Тут, певно, і якийсь підступ. - Трохи насуплено протягнув Іван.
- І таке трапляється. Та ось, що я тобі скажу, ти чітко висловлюєш свої думки, і зовсім не простий селянин, тож, здається, відіслали тебе подалі з очей, бо щось накоїв?
І нехай Гор і висловився у виразно жартівливому тоні, але явно зачепив чоловіка за живе.
- Я спершу не подумав, а тепер бачу – справа у доньці мого отамана. Вона тільки й глядить у мій бік, а я з бідної родини. Тож могли й відіслати мене сюди, аби на очі не потрапляв.
- Он як. А ти як ставишся до тої дівчини?
- Не тягне мене до неї. Та й вона, думаю, більше свій норов проявляє, батькові допікає, аби дарунками обсипав. А куди вже далі! Має все, що хоче. Тож тут хоча й небезпечно, але дихаю на всі груди - не так, як при старшині.
Вони усміхнулися один одному, зачепивши, напевно, близьку всім чоловікам тему.
Отож Гор вирішив перенести це й на Ісуса.
- Бачиш - це, як і в тебе. - Він упівоберта голови звернувся до хлопця. – Та, загалом, гарні дівчата хоча й мають над хлопцями чар-владу, але нам треба прислухатися і до долі.
Ісус ж бо зручно розмістившись поміж міхами лише благосно всміхнувся, мружачись під променями сонця, що час від часу пробивало високі крони. Та Гор не відставав, і повністю розвернувшись до хлопця, перепитав.
- То що мислиш про це?
- Про дівчат?
- І про них, і про долю.
- Коли повністю пропахну рибою, мене не візьмуть на навчання. І ми й далі мандруватимемо разом.
- В нас є чисті одежі й води для купелі навколо вдосталь. Ще, синку, намандруєшся! Але як бути з дівчатами?
Ісус тільки здвигнув плечима.

4
- Ото кому що в голові! – Гор обернувся і з удаваною серйозністю глянув на Івана. – Не хоче й говорити про дівчат.
- Я в його віці теж про дороги з лицарськими подвигами мріяв. Але батьки віддали в науку одному з напівволхвів. Сумував при ньому разом з іншими, вивчаючи різний непотріб.
- Не дуже йшло?
- Науки – не моє. Але після відразу на службу потрапив, до нинішнього отамана. Та там мені швидко вказали на моє місце.
- А як батьки?
- Живуть і далі з моїми братами й сестрами, дають собі раду, і я щось вряди-годи помагаю.
Ліс навколо погустішав.
- А що ваші волхви? – Повернувся до розмови Гор. - Раніше вони тримали тут добрий порядок.
- Вони ще зустрічаються, але князі й інші владці полюють на них. Та й наш люд за винагороду їх здає. Тож умілі волхви рідкість, часто це ряджені прикидаються в справжніх. А ті, колишні, вміли втихомирювати розбійників, передвіщати біди, навіть вести за собою у бій. Але тепер все інакше. Ми допустили над собою грубу, хижу силу. Люд воліє сторонитися, уникати її, але чи надовго?
- Таке повсюди. А як вважаєш, подібне тепер назавжди?
- Ви про те, що мудреці зникають, а натомість груба сила наводить дурні порядки?
- Так. То що далі?
- Напевно, багато крові проллється.
- І?
- Без дійсної мудрості на добре не поверне.
- Отже вилізе все чорне, приховане ледь не в кожному?
- Та ви що, батьку, яке ж то буде життя?! – Спалахнув Іван.
- І я про це. Та без належної лише справжнім волхвам мудрості – це неминуче.
Якийсь час їхали мовчки, та потім Іван мовив, пильно глядячи на Гора.
- А хіба мудрі волхви змогли щось виправити? Зло перемогло і їх.
- І як думаєш, чому?
- Просто зло виявилося сильнішим.
- Але не мудрішим?
- Батьку, ви мене навмисно плутаєте? – Збентежено запитав молодик.
- Ні, Бо якщо зло не мудріше, то чому змагатися з ним саме в силі, а не в мудрості?
- А, збагнув! Та звісно, але ж як?
- Дійсно мудрі це відають, бо ж вони здатні формувати добре майбутнє вже зараз. І це не вимагатиме битв, а тільки уваги до невидимих речей.
- На жаль, я геть не такий мудрий, щоби навіть зрозуміти, про що ви кажете.
- Але ж ми чомусь зустрілися? Значить нас щось поєднало і досі єднає?
- Самому дивно, я міг раніше звернути, але проїхав ще, і тоді побачив вас, коли сонце сяйнуло по ваших плащах. Схожі і наші волхви носять. То й подумав, будь-що буде, а гуртом веселіше і надійніше.
- Може й так. – Погодився Гор і додав. - А як у вас нині із різними лісовими, водяними, повітряними істотами - темними й світлими?
- Вистачає! Старійші кажуть, що волхви з ними уміють домовлятися і за потреби скеровують на щось корисне. Ви, схоже, з таких. Це добре, бо ж різне трапляється.
- Маю сподівання, що оминемо неприємності, хоча дорога до гір завжди була непростою.
- А що ви шукаєте в горах? – Поцікавився Іван. – Там узагалі дико і пусто.
- Та не скажи. – Заперечив Гор. – Якесь життя там таки є.
- Якесь є. Але зовсім не наше. Торочать, що в далеких горах у печерах живуть велетні-людожери. А ближче до води є магічні місця, куди немає шляху ні простому люду, ні правителям. Чимало чуток ходить. Та, усе ж, у тому щось є, бо різні дива в тих місцях час від часу трапляються.
- Колись подібних місць усюди вистачало, поки навколишнє геть не опустилося в пітьму. І то опускання, на жаль, іще триває.
Іван дав віжками чергову команду коням, які норовили сповільнитися. І продовжив.
- То що ж, батьку, робити таким, як я? Старі боги-покровителі лише на устах, справжніх волхвів обмаль, як простому чоловіку бути? Невже хитрувати, ховатися, шукати свого місця в сутіні?
- Жити гідно, не стаючи на бік зла завжди можливо. Головне - не боятися.
- Тоді виходить, між злом і смертю маємо без остраху обирати смерть? Та хіба це вихід?
В словах Іван відчувалася досада на життєву несправедливість.
Гор повернувся до Ісуса.
- Ти чув? Що скажеш на це?
Ісус, вже якийсь час і сам із цікавістю прислухався до розмови. Тож відповів досить жваво.
- Хіба обираємо смерть, не приймаючи зла? Думаю, що навпаки - життя.
- Ото який! – Захоплено вигукнув Іван. - Та воно і справді ходять чутки, що як народжуємося і помираємо, то це ще не все. Але пройти крізь життя не забруднившись самому важко, а часто і не можливо. Та скільки богам і духам не жертвуй, а все не так, як би хотілося. Виходить, в нас наше, а в них своє, власне життя. Та прислухайтесь, воно онде, поруч.
Іван показав долонею на гущавину.
Вони вже якийсь час їхали лісом, сповненим іншого різноманіття, аніж відкриті місця позаду. Крони спліталися у вишині досить густо, тому внизу вистачало старого листя, в якому чулося шурхотіння, й спостерігався швидкий рух птахів, мишей, іншої дрібної живності. Та й змії декілька раз попадалися просто на шляху. А тут ще з верховіття гучно закаркав ворон, наче слідуючи за возом.
- Ти диви, бісова личина! Біду накликає! – Сполошився Іван.
Гор поглянув угору. Далі щось прошепотів, і птах припинив своє переслідування, замовк. Відтак зірвався десь позаду зі своїх висот і полетів у протилежну від нас сторону.
- Не тривожся, Іване, ніхто нас нині не дойматиме. – Впевнено проголосив Гор.
- А звідки знаєте? Розбійники навмисно навчають і відправляють вороння на пошуки здобичі. Хоча ці хитрі птахи й самі не проти очі в загиблих викльовувати потім. Тож у будь-якому кличуть мисливців до здобичі. Що на це скажете?
- Ворони - розумні птахи, люблять і поговорити, а шукають поживи, бо такі вони вже є.
- Кажуть, вони - це чорні людські душі. – Очі Івана допитливо в’їлися в старого.
- Ні, ми особисто після смерті сюди не повертаємося - ні птахом, ні звіром, ні новим чоловіком, жінкою. Натомість отримуємо щось краще, чи гірше, але не те, що було.
- Хіба ворон – це не гірше?
- Для злої істоти, Іване, після смерті було б дарунком стати кимось таким, як птах, чи яка тварина. Але з подібними єствами стаються значно гірші речі.
- А з добрими?
- По смерті вони йдуть до тепла і світла, бо це, як іти до своєї рідні. Тут, у вас, ще кажуть про таке: свій до свого - по своє. Але це стосується не лише того, що потім, але й про зараз. Ось ти, Іване, що хотів би отримати ще за життя?
- Те саме, що й всі: мати хатинку, садок зі ставком, батьки на призьбі, а поруч діти й жінка - всі здорові і щасливі. І без данини будь-кому!
Гор по доброму розсміявся.
- От без данини – найважче!
- Але дуже хочеться! Хіба це не справедливо? - Іван подумав і додав. - І ніякого вороння поруч! Та щось мені підказує, що такого ніколи не буде.
- Не хвилюйся, буде не гірше, а то й краще! Ти ж покладаєшся на Сонце? Воно підводило тебе хоча би раз?
- Звісно, аж так ніколи не підводило, хоча й смажило інколи до нестями.
- То й будь певен, що й твоє внутрішнє сяйво, як і Сонячне, не підведуть. Та маємо себе для цього старанно плекати.
Іван розгублено поглянув на Гора.
- Ой, складно це!
- А ти пробував? Може і тебе візьмемо на навчання, поки якась жвава молодиця тебе не зачарувала, приземлила?
- Та я вже не такий юний, і, як казав, не гожий до наук. І чи стерплю, коли хтось буде з мене, досить темного, глузувати?
- Навчатися можна різним речам, та найкраще тим, до яких тягне. А в світі стільки цікавого і важливого, що обов’язково до чогось тягнутиме.
- Як би так сталося, то я обрав би практичні уміння, але їх тримають у таємниці. Ось як приготування цієї в’яленої риби. – Іван тицьнув рукою на мішки поза собою.
- Згоден. Хоча я зустрічав в’ялення риби і в інших краях. Потрібно ж лише сіль, діжка і риба. І найтаємничішою тут є сіль, так?
- Еге ж. Чудна річ.
- Ісусе, а що ти знаєш про сіль? - Гор обернувся до хлопця.
Хлопець, наче очікуючи цього запитання, достатньо впевнено промовив, що це - білий, пряних смаків, камінь.
- Мені дядько розповідав, що його можна знайти в певних місцях, викопавши глибокі ями. А можна і з морської води, бо вона солена. І якщо вона висихає, то залишається солений осад. Але цією сіллю ніхто в нас не користувався, бо вона може діяти, як отрута.
- А ось якщо в правильній кількості, то, як бачиш, можна довго зберігати рибу. А великі вельможі посипають нею деякі страви, бо сіль здатна приносити насолоду смаку.
Іван вислухав Гора і додав свої враження.
- Ця риба смачна, але багато не з’їсти. Та ми ще солимо м'ясо і сало, коли йдемо в довгі дороги. А ще лікуємося нею. – Іван весело усміхнувся. - Тож якби я відав побільше подібних таємниць, то жилося б мені і моїй рідні значно краще.
- Отже, така наука тобі не зашкодить.
- Ця ні.
- Добре. А тепер скажи, Іване, сіль і в’ялена риба – це цінні речі?
- Аж надто! Її ж по Данаю невідомо звідки сюди й везуть.
Гор згідно погойдав головою.
- І хтось знає, що ви поїхали саме цією дорогою?
- Звісно знають, хоча доріг декілька. Я подався коротшою, але найбільш небезпечною – цим лісом.
- А де ти збирався ночувати?
- До вечора доїдемо до одного з таборів нашого Коша, там і зупинимося. Це якщо перешкод не виникне.
- А чому вони мають виникнути?
- А воно, батьку, так завжди в житті. Коли поспішаєш, то завжди щось неочікуване спиняє. Чи намагається спинити. Та й інше трапляється. Тож маю проявляти пильність.

4
Тим часом віз, тихо поскрипуючи, дістався неширокої річки, що прорізала гущавину лісу майже не полишаючи затінку крон.
Іван натягнув віжці, зупиняючи коней. Зіскочив на землю, і швидко порозв’язувавши і знявши шкіряні мішечки з їхніх копит, повернувся.
- Вйо!
Коні із явним задоволенням ввійшли в неспішну течію і жадібно припали до води.
- Оце, зазвичай, основна перешкода. – З явним неспокоєм промовив Іван, кинувши собі під ноги вже помітно потріпані мішечки.
- І в чому вона полягає? – Виявив зацікавленість Гор.
- Та різне буває, а ще й чутки ходять. Коли я тут востаннє бував, то мали пригоду з млою. Наче в холодний вир тоді потрапили, і годі було вирватися. Добре, що подорожував з нами досвідчений муж, наказав усім стати докупи і чекати, скільки б не довелося. Тож трохи подрімали стоячи - все й минуло.
- А якби рушили крізь ту імлу, що б сталося? Дорога ж онде - під ногами, Які труднощі?
Зацікавився Гор.
- Ми теж таке казали, тож знавець і пояснив, що тут не раз і не два в тумані на рівному місці зникали цілі вервиці возів. Мовляв, їхні сліди звертали в ліс, де й остаточно губилися.
- Нечиста сила яка тут ховається, чи як?
- Без сумніву. Течією вище є болота, крізь які ріка протікає. Тож звідти і затягує туманами.
- Навіть в ясний день?
- Та будь-коли.
Коні втамували жагу і, водячи з боку в бік головами, очікували на подальші команди. Іван подав знак їм рухатися. Та вони не зреагували.
- Вйо! - Енергійніше стряснув віжками Іван.
Але й це не допомогло. Тварини легко сіпнулися, але не зрушили з місця. А ще й відчутно майнуло холодом.
- От і халепа! – Занервував Іван.
- Та хіба? – Гор заспокійливо поклав йому руку на плече, обертаючись до Ісуса.
- А ти що синку скажеш, може відчуваєш незвичне?
Ісус, що уважно прислуховувався до перемовин більш дорослих супутників, роззирнувся. Відтак він спустився з воза у воду і завмер, торкаючись долонею поверхні, мовби розмовляючи з рікою. Далі він набрав долонями повну пригорщу, відпив, обмив обличчя. Потім підійшов до коней, торкнувся долонею лоба кожного з вороних. І, повернувшись на своє місце на возі, промовив, що тепер вже все гаразд.
Візничий, який уважно стежив за дійством, узявся за віжки і дав наказ коням рухатися. І вони пішли так, мовби нічого дивного перед цим не сталося. Перетнули русло, легко витягнули воза на берег, і, отримавши нову команду, застукотіли копитами по сухому.
- То що це було? - Іван живо перейнявся цим випадком. – Я очікував на гірше - все до того йшло. А тут раз і змінилося. Ви точно якісь чари знаєте. Діліться!
Гор розвів долоні, очима вказуючи на Ісуса.
Хлопець спокійно поставився до Іванових запитань.
- Там, звідки ми їдемо. – Пояснив він. - У моєму поселенні теж є ріка, велика, і зі своїми духами. То нас з дитинства навчали замовляти їх і не зневажати жителів навіть малих струмків.
- То нас оце тримав річний дух?
- Я попросив його з миром повернутися у свій дім. І подякував ріці за її води.
- То й усього?
Хлопець ненадовго задумався.
- Ні, було щось, котре спостерігало за нами. А потім потануло. Та я не торкався його.
- І це правильно!
Гор відреагував на почуте вельми серйозно.
- А мене б зацікавило знати - хто і що там ховається.
Іван важко видихнув, озираючись в бік ріки, що вже сховалася позаду.
- Думаєш, знання тобі поможуть з такими істотами? - Гор посміхнувся. – Скажу тобі таке: краще вирішення – зовсім не в упізнанні. Бо знання, це як володіння. А от розуміння - це мирна домовленість, дружність.
Очі Івана спалахнули.
- Та хай їм грець - і болоту, і його духам, хіба з ними домовитись!
- А з лісом, водами, небом, природою загалом?
- Та це хіба наше? Нам людське, ми ж не звірі якісь, щоб розчинятися в природі.
- А колись наші предки так і жили – щасливі, в мирі з нею, і були задоволені.
- І не дичіли?
- І не різали один одного, не обманювали, не наживалися. І кожен мав те, що заслуговував особистим умінням.
Іван з недовірою поглянув на Гора.
- Та як таке можливе? Може й несправедливості не було тоді в світі?
- Кажуть, що в давні часи ховалася вона далеко від людських очей, а нині неприховано хизується собою перед усіма.
- З цим згоден! Та хто ж їй дозволив так себе вести?
- Отож бо! А ще дорікають, чому ж це зло сюди прийшло, ми ж так добре без нього жили.
- А й справді! Навіщо?
- Хіба ж не свій до свого – по своє?
Іван відвернувся від дороги й ошелешено закляк зором на обличчі Гора.
- То це наш люд зіпсувався першим?
- Змалів, загубився, розпорошився, пустився манівцями, купився й продався.