Розділ V: Скарабей на дні Нілу

Повернення в Єгипет після Березневих ід було довгим і мовчазним. Натовп в Александрії зустрічав її криками радості, але Клеопатра не чула їх. Вона сиділа на своїх ношах, за зачиненими завісами, міцно стискаючи в кулаці шматок синього лазуриту.
Рим згорів у вогні громадянської війни. Антоній, Октавіан, Брут – усі вони тепер рвали на шматки його спадщину, наче собаки стару тогу. Вони надсилали їй листи, вимагали грошей, кораблів, союзу.
Але Клеопатра більше не була тією дівчиною, яка рахувала мішки з зерном. Її обличчя стало тим самим каменем, про який вона колись говорила Юлію. Вона навчилася посміхатися ворогам, обіцяти те, чого не збиралася виконувати, і карати без вагань.
Одного вечора, через два роки після його загибелі, вона знову вийшла на ту саму терасу, що дивилася на Ніл. Вода була такою ж густою і чорною, як тоді. Поруч на столі лежали сувої з новими податками, але вона до них не торкалася.
Вона відкрила долоню. Лазуритовий скарабеї виблискував під місячним світлом. На ньому залишилася ледь помітна подряпина – слід від нігтя Цезаря, який він залишив у свою останню ніч.
– Ти мав рацію, Юлію, – тихо мовила вона в порожнечу нічного повітря. – Вони всі зроблені з м'яса і крові. І вони всі пахнуть пилом. Навіть твій великий Рим.
Вона замахнулася і кинула камінь далеко в темряву. Пролунав легкий плескіт. Чорна вода Нілу прийняла синій камінчик, і круги на воді швидко зникли, повернувши річці її вічний, нерухомий спокій.

Далі буде.