Розділ ІV: Ніч перед ідами

Листи з Александрії приходили на пергаменті, який пах нільською сіллю та нічним вітром, коли вона знову повернулася додому. Клеопатра не писала про кохання. Вона знала, що п'ятдесятирічному чоловікові, який засинає під шепіт шпигунів, не потрібні вірші. Вона надсилала йому цифри, загорнуті в іронію.
«...Твої легіонери, яких ти залишив охороняти мій спокій, з'їдають за тиждень стільки м'яса, скільки середня александрійська родина не бачить за рік. Руфій побудував нову катапульту біля гавані. Вона красива, але абсолютно марна, бо єдине, що нам загрожує – це нудьга та пил. Твої сенатори знову пишуть мені про борги мого батька. Я відповіла їм, що Єгипет сплатить усе, але єгипетськими мірами місткості. Нехай пришлють когось, хто вміє відрізнити міру ячменю від міри піску. Бережи свої сиві волосини, Юлію. Без них твоя лисина втратить свій величний блиск».
Цезар читав ці сувої вночі, сидячи у своєму кабінеті на схилі Палатина. Навколо нього стояв Рим – галасливий, брудний, переповнений мармуровими колонами та амбіціями молодих патриціїв. Він писав відповіді на грубому римському папірусі, коротко і розмашисто:
«...Руфій – солдат, Клеопатро. Якщо солдат не будує катапульти, він починає думати про повстання. Нехай будує. Сенатори скаржаться, що твої листи пахнуть зневагою. Мене це тішить. Тут, у Римі, всі занадто солодкі. Кальпурнія знову говорить про богів і приносить у дім жертовну кров. Мені здається, що мармур цього міста починає проростати крізь мою шкіру. Приїжджай знову. Не тому, що я сумую за тобою, а тому, що мені потрібен хтось, хто дивиться на світ без благоговіння перед моїм лавровим вінком. Візьми з собою того синього скарабея. Римські мухи вже вкрай набридли мені своїм дзижчанням».


***

…То була найзадушливіша ніч того року. Рим пахнув грозою, яка ніяк не могла вибухнути. Повітря над Тибром застигло, наче гарячий віск. Клеопатра знову прибула до його приватної вілли за річкою.
У кімнаті горіла лише одна глиняна лампа. Клеопатра сиділа на підлозі, підібгавши під себе ноги. Навколо неї лежали розкидані сувої, але вона вперше нічого не рахувала. Вона дивилася, як Цезар ходить з кутка в куток. Крок у нього був нерівний, важкий. Від колишньої легкості ветерана не залишилося й сліду.
– Кальпурнії снилися кошмари, – сказав він, зупиняючись біля вікна. – Вона бачила, як руйнується дах нашого будинку, і як я вмираю у неї на руках. Вона благала мене не ходити завтра в Курію Помпея.
– І ти послухаєш жінку, яка вірить пташиним нутрощам і нічним тіням? – Клеопатра підвела на нього очі. Голос її був тихим, але в ньому бриніла струна.
Цезар підійшов до столу, взяв зі срібної тарілки фінік, покрутив у пальцях і поклав назад. Навіть їжа здавалася йому тепер позбавленою смаку.
– Я слухаю не її сни, Клеопатро. Я слухаю тишу. Ти помітила, яка сьогодні тиша на вулицях?! Навіть волоцюги в Субурі не кричать. Місто затамувало подих. Вони чекають.
– Тоді не ходи, – вона піднялася, підійшла до нього і вперлася долонями в його груди, наче намагалася зупинити важку наче залізо ходу легіону. –Оголоси, що ти хворий. Ти диктатор, ти маєш право на слабкість. Залишся тут, зі мною. За два дні ми відпливемо в Александрію. Наші кораблі стоять біля Остії з піднятими вітрилами.
Юлій обережно взяв її за зап'ястя. Його пальці були сухими й гарячими.
– Якщо я не прийду завтра, вони скажуть, що Цезар злякався. Вони пробачать мені тиранію, але ніколи не пробачать страху. Я будував цю репутацію сорок років не для того, щоб сховатися за спідницю єгипетської цариці в останній акт трагедії.
– Це не трагедія, Юлію! Це просто убивці з сенаторськими тогами! – в її очах спалахнув той самий хижий вогонь, який він колись побачив у пустелі. –Брут – слабак, Кассій – заздрісник. Вони не мають твого масштабу. Вони діють як щурі!
– Щурі найнебезпечніші, коли їх багато, а простір замкнений, – тихо відповів він. Він заліз у кишеню туніки й витягнув синього лазуритового скарабея. Камінь був майже теплим від його тіла. – Візьми його собі.
Клеопатра відсахнулася, наче від гадюки.
– Ні. Він твій. Він мав захищати тебе від мармуру.
– Він захистив мене, – Цезар силою вклав камінчик у її маленьку долоню і затиснув її пальці своїми. – Він нагадуватиме тобі, що я людина, коли всі навколо кричали, що я бог. Тепер він потрібен тобі. Рим не залишить тебе в спокої, коли мене не стане. Тобі знадобиться весь твій камінь, щоб вижити.
Він нахилився і поцілував її в чоло – туди, де колись у Єгипті була золота діадема.
Це був прощальний жест людини, яка вже переступила поріг.
Коли перші промені сонця пробили ранковий римський туман, Цезар вийшов з вілли. На ньому була біла тога з широкою пурпуровою облямівкою. Він не озирнувся.


Далі буде.

*Іди (лат. Idus, від етрус. Iduare, «ділити») – в римському календарі так називався день посередині місяця. На 15-е число іди припадали у березні, травні, липні та жовтні; на 13-е – в інших восьми місяцях. Після реформи календаря Юлієм Цезарем (див. Юліанський календар) зв'язок між довжиною місяця і числом, на які припадають іди, був загублений.
Іди поряд з календами, нонами та терміналіями були святковими днями у кожному місяці. На самому початку використання календаря римлянами вони позначали чотири фази місяця: Календи — новий місяць, іди – повний місяць, а нони і терміналії відповідно фази, у яких місяць збільшує або послаблює свій блиск.
Іди також були присвячені Юпітеру, якому в той день жрець Юпітера (лат. flamen dialis) приносив у жертву вівцю.