Це було за тих часів, коли на Майдані існувала велетенська книгарня під назвою «Поезія».
Я сподіваюся, вам не тра пояснювати сюрреалізм. Вона була цілковито напхана творами членів льокальної Спілки письменників, що праведно торочила. Але, все-таки, мовою.
При тому, обіч телерадіокомітету на Хрещатику, за два кроки від консерваторії, був іще здоровий склеп «Музика», де торгували нотами Баха, Моцарта, Бетховена й Шопена, тощо. Уявіть-но.
На Великій Васильківській (нині) коло Саксаганського була точка «Іноземна книга», де всі ми (фахово обмежена, природньо, група) паслися.
Там подеколи виникав «Улісс» Джеймса Джойса, добряча добірка Сомерсета Моема, включно з Painted Veil (про що окрема розповідь), фентезі Сільверберга «Замок лорда Валентайна», фантастика всякого штибу і решта несповна кому відомих ауторів. Це була простора дірка. (На 2015 рік, як я ніби дивлюся, там була отаковилася деяка «КорицА» (до чого тут велика літера?), «кофе как он есть»).
Тут же, на протилежному боці була головним чином букіністична книгарня, до якої тра було спинатися по сходинках, аби додивитися повну мішанку того-сього-всякого: скажімо, надрукованих документів Нюренбергського процесу, чи прадавнє зібрання творів Алєксандра Блока, коли завгодно. Дивні, що не казати, інколи просторі книжки.
У «Музиці», певно, паслися студенти консерваторії (на той час іще імені Чайковського, ну що ж). Аби дізнатися, куди зараз-ото прямує їхнє мистецтво, вони мусили заприятелювати. З тими, не обов’язково приємними чиновними типами, хто набув іноземних зв’язків - і звідти висмоктав диски дивних витворів, про які ніхто інший не знає, не бачив і не має змоги дослідити.
Річ була не про товаришування. Мова була не про творчість.
Це дух, він каже? Дух чого?
Ну да.
Не знаю, чи це спільне відчуття, чи тільки в мене того часу.
Коли заходиш до звичайної книгарні, тебе охоплює паскудна тьмяна реакція, нестерпна нудьга та повне знання неминучої структури крамниці.
Коло дверей – неодмінні полиці ідеологічного сміття. Минаємо.
Далі довгі-довгі полиці русскай хрєнотєні. Минаємо.
Далі кілька полиць українських колаборантів. Минаємо.
Далі безглуздя, розраховане й націлене на дітей. Минаємо.
Та виходимо, вистрибуємо, наче корок із пляшки.
Можливо,там по тому щось і виникне, окремо викладене й виявлене десь, але то вже запізно.
Я пам’ятаю, як десятками разів, побляклими й засліплими очима я ковзав по, скажімо, «Грі в бісер» і реакції не виникало. А потім я шукав її – та не знаходив.
Я пам'ятаю "Квіти зла" Бодлера українською, за якими я потім дико полював.
Я пам'ятаю, як мляво та байдуже минув The Ring and the Book Алджернона Свінберна, а назавтра, коли повернувся, його вже не було. (Я купив його десяток років пізніше на Бродвеї, але так і не прочитав…). Річ, очевидно, була не в тому, самонадутий ти наш.
Я пам’ятаю байдуже та мляве споглядання томика «Богдан-Ігор Антонич» ув отруйній книгарні під назвою «Поезія».
Вміють же…
[2026]