
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
2025.10.11
22:57
Серед сльоз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
2025.10.11
22:10
Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
2025.10.11
20:45
Дешево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
2025.10.11
17:55
Першу людину створив Бог,
і цією людиною була жінка,
яка природно, можливо від Бога,
народила сина ( ребро Адама тут ні до чого).
Згодом поміж батьком і сином
виникла суперечка.
Син став анти Богом,
тобто Сатаною.
Між ними і досі іде війна.
2025.10.11
15:50
дивні дні найшли нас
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
вічей дім дивацький
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
вічей дім дивацький
2025.10.11
14:55
Кажуть, як прийде Месія,
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
2025.10.11
14:36
На омріяній перерві
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
2025.10.11
12:36
Не кожна жінка має вміння
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
2025.10.11
00:09
Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
2025.10.10
21:23
Отже, 9 жовтня Шведська академія оголосила ім‘я лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва", став 71-річний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Леся Романчук (1961) /
Рецензії
ПЕРШИЙ ІЗ ОСТАННЬОЇ ПЕЛЮСТКИ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПЕРШИЙ ІЗ ОСТАННЬОЇ ПЕЛЮСТКИ
У видавництві “Джура” вийшла книга
Михайла Левицького
“З останньої пелюстки літа”
Вона сплетена із пелюсток. Запашних, свіжих, повних кольору і життя, тонких, аж прозорих, та водночас сталево міцних, нездоланних і незнищенних пелюсток мальви, нашої національної квітки. Вона сплетена саме з таких пелюсток, ця книга-мальва. Її сторінки-пелюстки гортаєш трепетно і радісно, і вони відгукуються сонячно, кольорово й несподівано – то яскравими барвами слова, то глибокими переливами акварельних пейзажів.
У текст такої книги пірнаєш спрагло і без застережень – глибина і чистота поетичного слова Михайла Левицького благословляє читача на вільний лет душі у розкоші поезії – все виважено мірою таланту. У цьому саду пісень прискіпливе око знавця не образить дисгармонія змісту й форми, не дошкулить слухові дисонанс фальшиво-високого і солодко-лукавого, не вколе шпичка недолугої рими, не оприкрить насолоди банальність чи штамп.
Той, хто любить чіткі лінії, гострі кути та яскраві кольорові плями, не знайде тут свого – тексти тонко переливаються напівтонами слова, акварелі перетікають із трави у небо, із листя у воду непомітно і незбагненно. Із серця поета, що горить любов’ю до рідного краю, не вихоплюється полум’я – лиш рівне тихе світло, що не пече – лагідно гріє, вибухаючи часом, щоправда, пронизливо-гірко болючим:
Уже біля мене і травень з грозою.
І душі убогі. І храмів руїни.
Навік притулилась терпкою сльозою
Тривога моя до щоки України.
Вчитаймося, вдумаймося: “притулилась терпкою сльозою тривога моя до щоки України”... Чи зовсім уже фантастична за силою метафора, варта того, щоб увійти в усі підручники літератури світу: “не даймо, щоб сталось: летить у сльозах Земля, обхопивши руками голову”. Як же треба любити цю землю-земленьку, як боліти за неї душею, щоб вирвалося із серця таке – “обхопивши руками голову”.
Гостре, спостережливе око художника вихоплює із сірості буденщини і забарвлює світлом неперебутнього геть буденні і звичні кожному речі, людей, тварин. У нього то “стереже цей милий світ чорнявий пес на ймення Цезар з солідним стажем вісім літ”, то “кропиву коса вкладає спати”, то грім “зірвав ошийник неба”, то “на сніжнім полі дві ворони ганяють яблуко як м’яч”, то “заснуло в сіні чортеня, у сні цілуючи надію”. А легендарна поетова “качечка”! А вікопомне “кашне”! Цього не можна переповісти, це потрібно прочитати.
В його віршах багато зайченят і ластівок, багато добрих сивих бабусь і натомлених трудящих рук. У його віршах часто йдуть дощі. В акварелях небо зацвітає не стандартно-голубим, а зелено-жовтим чи багряно-фіалковим. Він так бачить. І віриш – так воно і є. Бо він – митець. Художник. Бог поцілував його при народженні у високе чоло і в праву руку, вдихнувши у цього зачарованого принца тонкий мистецький хист. І тому дерева з гілками, що нагадують радше пір’я диво-птаха, не дивують. Десь отам, у його диво-країні, такі ростуть. У них віриш. Бо це – мистецтво. Задля того воно існує, щоб матеріалізувати уявне, щоб явити світові позамежне, щоб забарвити світлом несподіваного усім відоме.
Гортати сторінки цієї книги – свято для душі, що прагне витонченої насолоди словом, що чекає дива. А дива тут – на кожній сторінці: талановиті вірші чергуються з не менш талановитими акварелями (чи навпаки?), і хочеться сказати добре слово не лише авторові, а й видавництву “Джура”, бо книжка – справжній поліграфічний шедевр, не тільки написана, але й створена з любов’ю, тонким смаком і почуттям міри.
Поет торкається своїм чарівним пером-пензлем сірого – і воно розквітає дивом слова, дивом барви, дивом образу. Образи часом жартують із художником. Акварель свавільна – примхлива фарба на вологому папері шукає власний шлях до досконалості, не завжди зважаючи на думку автора. Дощі, яких так багато у віршах, також жартують, краплини кристалізуються в сніжинки, бо “сніг таки молодший брат дощу”, замітають дорогу до материної хати, сріблять такі смоляно-чорні колись кучері. Йому вже минув полудень. Чи вірити? Адже так молодо й свіжо пахнуть вітром свободи рядки...
Спить озеро. Замовкла заметіль.
Сплять риби у свіїй німій державі.
Рибалки сплять. І рибки золоті
У їхніх снах клюють гачки іржаві...
Золота рибко, якщо ти є, спіймайся на гачок мого слова, і тоді я попрошу вволити моє бажання: “Рибко-рибонько, змахни своїм чарівним хвостиком, пошли йому, цьому сивому хлопчикові, цьому нерозумному марнотратникові свого кришталево-кольорового таланту, прозріння та осяяння, натхнення і сили духу, хай творить і створює, поки не пізно, хай виписує отой словесний скарб, закладений у його душу Господом, бо не має права змарнувати дорогоцінний дар всує. Ти чуєш нас, золота рибко?”
Ти чуєш нас, Михайле Левицький? Пиши, твори, бо ти у нас один. Ми чекаємо нових поезій, нових акварелей, щастя нових зустрічей з талантом. Чекаємо нової книги. Нових віршів. Таких, як оцей:
Все на світі сприймати на дотик
Серце змалку привчало себе.
І дзвонив оксамитовий дошик
В сині дзвоники рідних небес.
І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю.
Прокидаюсь маленьким хлоп’ятком
Й натщесерце
цю землю
люблю.
Леся Романчук
Михайла Левицького
“З останньої пелюстки літа”
Вона сплетена із пелюсток. Запашних, свіжих, повних кольору і життя, тонких, аж прозорих, та водночас сталево міцних, нездоланних і незнищенних пелюсток мальви, нашої національної квітки. Вона сплетена саме з таких пелюсток, ця книга-мальва. Її сторінки-пелюстки гортаєш трепетно і радісно, і вони відгукуються сонячно, кольорово й несподівано – то яскравими барвами слова, то глибокими переливами акварельних пейзажів.
У текст такої книги пірнаєш спрагло і без застережень – глибина і чистота поетичного слова Михайла Левицького благословляє читача на вільний лет душі у розкоші поезії – все виважено мірою таланту. У цьому саду пісень прискіпливе око знавця не образить дисгармонія змісту й форми, не дошкулить слухові дисонанс фальшиво-високого і солодко-лукавого, не вколе шпичка недолугої рими, не оприкрить насолоди банальність чи штамп.
Той, хто любить чіткі лінії, гострі кути та яскраві кольорові плями, не знайде тут свого – тексти тонко переливаються напівтонами слова, акварелі перетікають із трави у небо, із листя у воду непомітно і незбагненно. Із серця поета, що горить любов’ю до рідного краю, не вихоплюється полум’я – лиш рівне тихе світло, що не пече – лагідно гріє, вибухаючи часом, щоправда, пронизливо-гірко болючим:
Уже біля мене і травень з грозою.
І душі убогі. І храмів руїни.
Навік притулилась терпкою сльозою
Тривога моя до щоки України.
Вчитаймося, вдумаймося: “притулилась терпкою сльозою тривога моя до щоки України”... Чи зовсім уже фантастична за силою метафора, варта того, щоб увійти в усі підручники літератури світу: “не даймо, щоб сталось: летить у сльозах Земля, обхопивши руками голову”. Як же треба любити цю землю-земленьку, як боліти за неї душею, щоб вирвалося із серця таке – “обхопивши руками голову”.
Гостре, спостережливе око художника вихоплює із сірості буденщини і забарвлює світлом неперебутнього геть буденні і звичні кожному речі, людей, тварин. У нього то “стереже цей милий світ чорнявий пес на ймення Цезар з солідним стажем вісім літ”, то “кропиву коса вкладає спати”, то грім “зірвав ошийник неба”, то “на сніжнім полі дві ворони ганяють яблуко як м’яч”, то “заснуло в сіні чортеня, у сні цілуючи надію”. А легендарна поетова “качечка”! А вікопомне “кашне”! Цього не можна переповісти, це потрібно прочитати.
В його віршах багато зайченят і ластівок, багато добрих сивих бабусь і натомлених трудящих рук. У його віршах часто йдуть дощі. В акварелях небо зацвітає не стандартно-голубим, а зелено-жовтим чи багряно-фіалковим. Він так бачить. І віриш – так воно і є. Бо він – митець. Художник. Бог поцілував його при народженні у високе чоло і в праву руку, вдихнувши у цього зачарованого принца тонкий мистецький хист. І тому дерева з гілками, що нагадують радше пір’я диво-птаха, не дивують. Десь отам, у його диво-країні, такі ростуть. У них віриш. Бо це – мистецтво. Задля того воно існує, щоб матеріалізувати уявне, щоб явити світові позамежне, щоб забарвити світлом несподіваного усім відоме.
Гортати сторінки цієї книги – свято для душі, що прагне витонченої насолоди словом, що чекає дива. А дива тут – на кожній сторінці: талановиті вірші чергуються з не менш талановитими акварелями (чи навпаки?), і хочеться сказати добре слово не лише авторові, а й видавництву “Джура”, бо книжка – справжній поліграфічний шедевр, не тільки написана, але й створена з любов’ю, тонким смаком і почуттям міри.
Поет торкається своїм чарівним пером-пензлем сірого – і воно розквітає дивом слова, дивом барви, дивом образу. Образи часом жартують із художником. Акварель свавільна – примхлива фарба на вологому папері шукає власний шлях до досконалості, не завжди зважаючи на думку автора. Дощі, яких так багато у віршах, також жартують, краплини кристалізуються в сніжинки, бо “сніг таки молодший брат дощу”, замітають дорогу до материної хати, сріблять такі смоляно-чорні колись кучері. Йому вже минув полудень. Чи вірити? Адже так молодо й свіжо пахнуть вітром свободи рядки...
Спить озеро. Замовкла заметіль.
Сплять риби у свіїй німій державі.
Рибалки сплять. І рибки золоті
У їхніх снах клюють гачки іржаві...
Золота рибко, якщо ти є, спіймайся на гачок мого слова, і тоді я попрошу вволити моє бажання: “Рибко-рибонько, змахни своїм чарівним хвостиком, пошли йому, цьому сивому хлопчикові, цьому нерозумному марнотратникові свого кришталево-кольорового таланту, прозріння та осяяння, натхнення і сили духу, хай творить і створює, поки не пізно, хай виписує отой словесний скарб, закладений у його душу Господом, бо не має права змарнувати дорогоцінний дар всує. Ти чуєш нас, золота рибко?”
Ти чуєш нас, Михайле Левицький? Пиши, твори, бо ти у нас один. Ми чекаємо нових поезій, нових акварелей, щастя нових зустрічей з талантом. Чекаємо нової книги. Нових віршів. Таких, як оцей:
Все на світі сприймати на дотик
Серце змалку привчало себе.
І дзвонив оксамитовий дошик
В сині дзвоники рідних небес.
І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю.
Прокидаюсь маленьким хлоп’ятком
Й натщесерце
цю землю
люблю.
Леся Романчук
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію