У видавництві “Джура” вийшла книга
Михайла Левицького
“З останньої пелюстки літа”


Вона сплетена із пелюсток. Запашних, свіжих, повних кольору і життя, тонких, аж прозорих, та водночас сталево міцних, нездоланних і незнищенних пелюсток мальви, нашої національної квітки. Вона сплетена саме з таких пелюсток, ця книга-мальва. Її сторінки-пелюстки гортаєш трепетно і радісно, і вони відгукуються сонячно, кольорово й несподівано – то яскравими барвами слова, то глибокими переливами акварельних пейзажів.
У текст такої книги пірнаєш спрагло і без застережень – глибина і чистота поетичного слова Михайла Левицького благословляє читача на вільний лет душі у розкоші поезії – все виважено мірою таланту. У цьому саду пісень прискіпливе око знавця не образить дисгармонія змісту й форми, не дошкулить слухові дисонанс фальшиво-високого і солодко-лукавого, не вколе шпичка недолугої рими, не оприкрить насолоди банальність чи штамп.
Той, хто любить чіткі лінії, гострі кути та яскраві кольорові плями, не знайде тут свого – тексти тонко переливаються напівтонами слова, акварелі перетікають із трави у небо, із листя у воду непомітно і незбагненно. Із серця поета, що горить любов’ю до рідного краю, не вихоплюється полум’я – лиш рівне тихе світло, що не пече – лагідно гріє, вибухаючи часом, щоправда, пронизливо-гірко болючим:
Уже біля мене і травень з грозою.
І душі убогі. І храмів руїни.
Навік притулилась терпкою сльозою
Тривога моя до щоки України.
Вчитаймося, вдумаймося: “притулилась терпкою сльозою тривога моя до щоки України”... Чи зовсім уже фантастична за силою метафора, варта того, щоб увійти в усі підручники літератури світу: “не даймо, щоб сталось: летить у сльозах Земля, обхопивши руками голову”. Як же треба любити цю землю-земленьку, як боліти за неї душею, щоб вирвалося із серця таке – “обхопивши руками голову”.
Гостре, спостережливе око художника вихоплює із сірості буденщини і забарвлює світлом неперебутнього геть буденні і звичні кожному речі, людей, тварин. У нього то “стереже цей милий світ чорнявий пес на ймення Цезар з солідним стажем вісім літ”, то “кропиву коса вкладає спати”, то грім “зірвав ошийник неба”, то “на сніжнім полі дві ворони ганяють яблуко як м’яч”, то “заснуло в сіні чортеня, у сні цілуючи надію”. А легендарна поетова “качечка”! А вікопомне “кашне”! Цього не можна переповісти, це потрібно прочитати.
В його віршах багато зайченят і ластівок, багато добрих сивих бабусь і натомлених трудящих рук. У його віршах часто йдуть дощі. В акварелях небо зацвітає не стандартно-голубим, а зелено-жовтим чи багряно-фіалковим. Він так бачить. І віриш – так воно і є. Бо він – митець. Художник. Бог поцілував його при народженні у високе чоло і в праву руку, вдихнувши у цього зачарованого принца тонкий мистецький хист. І тому дерева з гілками, що нагадують радше пір’я диво-птаха, не дивують. Десь отам, у його диво-країні, такі ростуть. У них віриш. Бо це – мистецтво. Задля того воно існує, щоб матеріалізувати уявне, щоб явити світові позамежне, щоб забарвити світлом несподіваного усім відоме.
Гортати сторінки цієї книги – свято для душі, що прагне витонченої насолоди словом, що чекає дива. А дива тут – на кожній сторінці: талановиті вірші чергуються з не менш талановитими акварелями (чи навпаки?), і хочеться сказати добре слово не лише авторові, а й видавництву “Джура”, бо книжка – справжній поліграфічний шедевр, не тільки написана, але й створена з любов’ю, тонким смаком і почуттям міри.
Поет торкається своїм чарівним пером-пензлем сірого – і воно розквітає дивом слова, дивом барви, дивом образу. Образи часом жартують із художником. Акварель свавільна – примхлива фарба на вологому папері шукає власний шлях до досконалості, не завжди зважаючи на думку автора. Дощі, яких так багато у віршах, також жартують, краплини кристалізуються в сніжинки, бо “сніг таки молодший брат дощу”, замітають дорогу до материної хати, сріблять такі смоляно-чорні колись кучері. Йому вже минув полудень. Чи вірити? Адже так молодо й свіжо пахнуть вітром свободи рядки...
Спить озеро. Замовкла заметіль.
Сплять риби у свіїй німій державі.
Рибалки сплять. І рибки золоті
У їхніх снах клюють гачки іржаві...
Золота рибко, якщо ти є, спіймайся на гачок мого слова, і тоді я попрошу вволити моє бажання: “Рибко-рибонько, змахни своїм чарівним хвостиком, пошли йому, цьому сивому хлопчикові, цьому нерозумному марнотратникові свого кришталево-кольорового таланту, прозріння та осяяння, натхнення і сили духу, хай творить і створює, поки не пізно, хай виписує отой словесний скарб, закладений у його душу Господом, бо не має права змарнувати дорогоцінний дар всує. Ти чуєш нас, золота рибко?”
Ти чуєш нас, Михайле Левицький? Пиши, твори, бо ти у нас один. Ми чекаємо нових поезій, нових акварелей, щастя нових зустрічей з талантом. Чекаємо нової книги. Нових віршів. Таких, як оцей:
Все на світі сприймати на дотик
Серце змалку привчало себе.
І дзвонив оксамитовий дошик
В сині дзвоники рідних небес.
І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю.
Прокидаюсь маленьким хлоп’ятком
Й натщесерце
цю землю
люблю.

Леся Романчук