
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
2025.07.18
17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
2025.07.18
16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
2025.07.18
13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2025.07.18
10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
2025.07.18
05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
2025.07.17
22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
2025.07.17
21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
2025.07.17
20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
2025.07.17
18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
2025.07.17
11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
2025.07.17
06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
2025.07.16
23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
2025.07.16
23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Леся Романчук (1961) /
Рецензії
ПЕРШИЙ ІЗ ОСТАННЬОЇ ПЕЛЮСТКИ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПЕРШИЙ ІЗ ОСТАННЬОЇ ПЕЛЮСТКИ
У видавництві “Джура” вийшла книга
Михайла Левицького
“З останньої пелюстки літа”
Вона сплетена із пелюсток. Запашних, свіжих, повних кольору і життя, тонких, аж прозорих, та водночас сталево міцних, нездоланних і незнищенних пелюсток мальви, нашої національної квітки. Вона сплетена саме з таких пелюсток, ця книга-мальва. Її сторінки-пелюстки гортаєш трепетно і радісно, і вони відгукуються сонячно, кольорово й несподівано – то яскравими барвами слова, то глибокими переливами акварельних пейзажів.
У текст такої книги пірнаєш спрагло і без застережень – глибина і чистота поетичного слова Михайла Левицького благословляє читача на вільний лет душі у розкоші поезії – все виважено мірою таланту. У цьому саду пісень прискіпливе око знавця не образить дисгармонія змісту й форми, не дошкулить слухові дисонанс фальшиво-високого і солодко-лукавого, не вколе шпичка недолугої рими, не оприкрить насолоди банальність чи штамп.
Той, хто любить чіткі лінії, гострі кути та яскраві кольорові плями, не знайде тут свого – тексти тонко переливаються напівтонами слова, акварелі перетікають із трави у небо, із листя у воду непомітно і незбагненно. Із серця поета, що горить любов’ю до рідного краю, не вихоплюється полум’я – лиш рівне тихе світло, що не пече – лагідно гріє, вибухаючи часом, щоправда, пронизливо-гірко болючим:
Уже біля мене і травень з грозою.
І душі убогі. І храмів руїни.
Навік притулилась терпкою сльозою
Тривога моя до щоки України.
Вчитаймося, вдумаймося: “притулилась терпкою сльозою тривога моя до щоки України”... Чи зовсім уже фантастична за силою метафора, варта того, щоб увійти в усі підручники літератури світу: “не даймо, щоб сталось: летить у сльозах Земля, обхопивши руками голову”. Як же треба любити цю землю-земленьку, як боліти за неї душею, щоб вирвалося із серця таке – “обхопивши руками голову”.
Гостре, спостережливе око художника вихоплює із сірості буденщини і забарвлює світлом неперебутнього геть буденні і звичні кожному речі, людей, тварин. У нього то “стереже цей милий світ чорнявий пес на ймення Цезар з солідним стажем вісім літ”, то “кропиву коса вкладає спати”, то грім “зірвав ошийник неба”, то “на сніжнім полі дві ворони ганяють яблуко як м’яч”, то “заснуло в сіні чортеня, у сні цілуючи надію”. А легендарна поетова “качечка”! А вікопомне “кашне”! Цього не можна переповісти, це потрібно прочитати.
В його віршах багато зайченят і ластівок, багато добрих сивих бабусь і натомлених трудящих рук. У його віршах часто йдуть дощі. В акварелях небо зацвітає не стандартно-голубим, а зелено-жовтим чи багряно-фіалковим. Він так бачить. І віриш – так воно і є. Бо він – митець. Художник. Бог поцілував його при народженні у високе чоло і в праву руку, вдихнувши у цього зачарованого принца тонкий мистецький хист. І тому дерева з гілками, що нагадують радше пір’я диво-птаха, не дивують. Десь отам, у його диво-країні, такі ростуть. У них віриш. Бо це – мистецтво. Задля того воно існує, щоб матеріалізувати уявне, щоб явити світові позамежне, щоб забарвити світлом несподіваного усім відоме.
Гортати сторінки цієї книги – свято для душі, що прагне витонченої насолоди словом, що чекає дива. А дива тут – на кожній сторінці: талановиті вірші чергуються з не менш талановитими акварелями (чи навпаки?), і хочеться сказати добре слово не лише авторові, а й видавництву “Джура”, бо книжка – справжній поліграфічний шедевр, не тільки написана, але й створена з любов’ю, тонким смаком і почуттям міри.
Поет торкається своїм чарівним пером-пензлем сірого – і воно розквітає дивом слова, дивом барви, дивом образу. Образи часом жартують із художником. Акварель свавільна – примхлива фарба на вологому папері шукає власний шлях до досконалості, не завжди зважаючи на думку автора. Дощі, яких так багато у віршах, також жартують, краплини кристалізуються в сніжинки, бо “сніг таки молодший брат дощу”, замітають дорогу до материної хати, сріблять такі смоляно-чорні колись кучері. Йому вже минув полудень. Чи вірити? Адже так молодо й свіжо пахнуть вітром свободи рядки...
Спить озеро. Замовкла заметіль.
Сплять риби у свіїй німій державі.
Рибалки сплять. І рибки золоті
У їхніх снах клюють гачки іржаві...
Золота рибко, якщо ти є, спіймайся на гачок мого слова, і тоді я попрошу вволити моє бажання: “Рибко-рибонько, змахни своїм чарівним хвостиком, пошли йому, цьому сивому хлопчикові, цьому нерозумному марнотратникові свого кришталево-кольорового таланту, прозріння та осяяння, натхнення і сили духу, хай творить і створює, поки не пізно, хай виписує отой словесний скарб, закладений у його душу Господом, бо не має права змарнувати дорогоцінний дар всує. Ти чуєш нас, золота рибко?”
Ти чуєш нас, Михайле Левицький? Пиши, твори, бо ти у нас один. Ми чекаємо нових поезій, нових акварелей, щастя нових зустрічей з талантом. Чекаємо нової книги. Нових віршів. Таких, як оцей:
Все на світі сприймати на дотик
Серце змалку привчало себе.
І дзвонив оксамитовий дошик
В сині дзвоники рідних небес.
І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю.
Прокидаюсь маленьким хлоп’ятком
Й натщесерце
цю землю
люблю.
Леся Романчук
Михайла Левицького
“З останньої пелюстки літа”
Вона сплетена із пелюсток. Запашних, свіжих, повних кольору і життя, тонких, аж прозорих, та водночас сталево міцних, нездоланних і незнищенних пелюсток мальви, нашої національної квітки. Вона сплетена саме з таких пелюсток, ця книга-мальва. Її сторінки-пелюстки гортаєш трепетно і радісно, і вони відгукуються сонячно, кольорово й несподівано – то яскравими барвами слова, то глибокими переливами акварельних пейзажів.
У текст такої книги пірнаєш спрагло і без застережень – глибина і чистота поетичного слова Михайла Левицького благословляє читача на вільний лет душі у розкоші поезії – все виважено мірою таланту. У цьому саду пісень прискіпливе око знавця не образить дисгармонія змісту й форми, не дошкулить слухові дисонанс фальшиво-високого і солодко-лукавого, не вколе шпичка недолугої рими, не оприкрить насолоди банальність чи штамп.
Той, хто любить чіткі лінії, гострі кути та яскраві кольорові плями, не знайде тут свого – тексти тонко переливаються напівтонами слова, акварелі перетікають із трави у небо, із листя у воду непомітно і незбагненно. Із серця поета, що горить любов’ю до рідного краю, не вихоплюється полум’я – лиш рівне тихе світло, що не пече – лагідно гріє, вибухаючи часом, щоправда, пронизливо-гірко болючим:
Уже біля мене і травень з грозою.
І душі убогі. І храмів руїни.
Навік притулилась терпкою сльозою
Тривога моя до щоки України.
Вчитаймося, вдумаймося: “притулилась терпкою сльозою тривога моя до щоки України”... Чи зовсім уже фантастична за силою метафора, варта того, щоб увійти в усі підручники літератури світу: “не даймо, щоб сталось: летить у сльозах Земля, обхопивши руками голову”. Як же треба любити цю землю-земленьку, як боліти за неї душею, щоб вирвалося із серця таке – “обхопивши руками голову”.
Гостре, спостережливе око художника вихоплює із сірості буденщини і забарвлює світлом неперебутнього геть буденні і звичні кожному речі, людей, тварин. У нього то “стереже цей милий світ чорнявий пес на ймення Цезар з солідним стажем вісім літ”, то “кропиву коса вкладає спати”, то грім “зірвав ошийник неба”, то “на сніжнім полі дві ворони ганяють яблуко як м’яч”, то “заснуло в сіні чортеня, у сні цілуючи надію”. А легендарна поетова “качечка”! А вікопомне “кашне”! Цього не можна переповісти, це потрібно прочитати.
В його віршах багато зайченят і ластівок, багато добрих сивих бабусь і натомлених трудящих рук. У його віршах часто йдуть дощі. В акварелях небо зацвітає не стандартно-голубим, а зелено-жовтим чи багряно-фіалковим. Він так бачить. І віриш – так воно і є. Бо він – митець. Художник. Бог поцілував його при народженні у високе чоло і в праву руку, вдихнувши у цього зачарованого принца тонкий мистецький хист. І тому дерева з гілками, що нагадують радше пір’я диво-птаха, не дивують. Десь отам, у його диво-країні, такі ростуть. У них віриш. Бо це – мистецтво. Задля того воно існує, щоб матеріалізувати уявне, щоб явити світові позамежне, щоб забарвити світлом несподіваного усім відоме.
Гортати сторінки цієї книги – свято для душі, що прагне витонченої насолоди словом, що чекає дива. А дива тут – на кожній сторінці: талановиті вірші чергуються з не менш талановитими акварелями (чи навпаки?), і хочеться сказати добре слово не лише авторові, а й видавництву “Джура”, бо книжка – справжній поліграфічний шедевр, не тільки написана, але й створена з любов’ю, тонким смаком і почуттям міри.
Поет торкається своїм чарівним пером-пензлем сірого – і воно розквітає дивом слова, дивом барви, дивом образу. Образи часом жартують із художником. Акварель свавільна – примхлива фарба на вологому папері шукає власний шлях до досконалості, не завжди зважаючи на думку автора. Дощі, яких так багато у віршах, також жартують, краплини кристалізуються в сніжинки, бо “сніг таки молодший брат дощу”, замітають дорогу до материної хати, сріблять такі смоляно-чорні колись кучері. Йому вже минув полудень. Чи вірити? Адже так молодо й свіжо пахнуть вітром свободи рядки...
Спить озеро. Замовкла заметіль.
Сплять риби у свіїй німій державі.
Рибалки сплять. І рибки золоті
У їхніх снах клюють гачки іржаві...
Золота рибко, якщо ти є, спіймайся на гачок мого слова, і тоді я попрошу вволити моє бажання: “Рибко-рибонько, змахни своїм чарівним хвостиком, пошли йому, цьому сивому хлопчикові, цьому нерозумному марнотратникові свого кришталево-кольорового таланту, прозріння та осяяння, натхнення і сили духу, хай творить і створює, поки не пізно, хай виписує отой словесний скарб, закладений у його душу Господом, бо не має права змарнувати дорогоцінний дар всує. Ти чуєш нас, золота рибко?”
Ти чуєш нас, Михайле Левицький? Пиши, твори, бо ти у нас один. Ми чекаємо нових поезій, нових акварелей, щастя нових зустрічей з талантом. Чекаємо нової книги. Нових віршів. Таких, як оцей:
Все на світі сприймати на дотик
Серце змалку привчало себе.
І дзвонив оксамитовий дошик
В сині дзвоники рідних небес.
І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю.
Прокидаюсь маленьким хлоп’ятком
Й натщесерце
цю землю
люблю.
Леся Романчук
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію