
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Леся Романчук (1961) /
Рецензії
ПЕРШИЙ ІЗ ОСТАННЬОЇ ПЕЛЮСТКИ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПЕРШИЙ ІЗ ОСТАННЬОЇ ПЕЛЮСТКИ
У видавництві “Джура” вийшла книга
Михайла Левицького
“З останньої пелюстки літа”
Вона сплетена із пелюсток. Запашних, свіжих, повних кольору і життя, тонких, аж прозорих, та водночас сталево міцних, нездоланних і незнищенних пелюсток мальви, нашої національної квітки. Вона сплетена саме з таких пелюсток, ця книга-мальва. Її сторінки-пелюстки гортаєш трепетно і радісно, і вони відгукуються сонячно, кольорово й несподівано – то яскравими барвами слова, то глибокими переливами акварельних пейзажів.
У текст такої книги пірнаєш спрагло і без застережень – глибина і чистота поетичного слова Михайла Левицького благословляє читача на вільний лет душі у розкоші поезії – все виважено мірою таланту. У цьому саду пісень прискіпливе око знавця не образить дисгармонія змісту й форми, не дошкулить слухові дисонанс фальшиво-високого і солодко-лукавого, не вколе шпичка недолугої рими, не оприкрить насолоди банальність чи штамп.
Той, хто любить чіткі лінії, гострі кути та яскраві кольорові плями, не знайде тут свого – тексти тонко переливаються напівтонами слова, акварелі перетікають із трави у небо, із листя у воду непомітно і незбагненно. Із серця поета, що горить любов’ю до рідного краю, не вихоплюється полум’я – лиш рівне тихе світло, що не пече – лагідно гріє, вибухаючи часом, щоправда, пронизливо-гірко болючим:
Уже біля мене і травень з грозою.
І душі убогі. І храмів руїни.
Навік притулилась терпкою сльозою
Тривога моя до щоки України.
Вчитаймося, вдумаймося: “притулилась терпкою сльозою тривога моя до щоки України”... Чи зовсім уже фантастична за силою метафора, варта того, щоб увійти в усі підручники літератури світу: “не даймо, щоб сталось: летить у сльозах Земля, обхопивши руками голову”. Як же треба любити цю землю-земленьку, як боліти за неї душею, щоб вирвалося із серця таке – “обхопивши руками голову”.
Гостре, спостережливе око художника вихоплює із сірості буденщини і забарвлює світлом неперебутнього геть буденні і звичні кожному речі, людей, тварин. У нього то “стереже цей милий світ чорнявий пес на ймення Цезар з солідним стажем вісім літ”, то “кропиву коса вкладає спати”, то грім “зірвав ошийник неба”, то “на сніжнім полі дві ворони ганяють яблуко як м’яч”, то “заснуло в сіні чортеня, у сні цілуючи надію”. А легендарна поетова “качечка”! А вікопомне “кашне”! Цього не можна переповісти, це потрібно прочитати.
В його віршах багато зайченят і ластівок, багато добрих сивих бабусь і натомлених трудящих рук. У його віршах часто йдуть дощі. В акварелях небо зацвітає не стандартно-голубим, а зелено-жовтим чи багряно-фіалковим. Він так бачить. І віриш – так воно і є. Бо він – митець. Художник. Бог поцілував його при народженні у високе чоло і в праву руку, вдихнувши у цього зачарованого принца тонкий мистецький хист. І тому дерева з гілками, що нагадують радше пір’я диво-птаха, не дивують. Десь отам, у його диво-країні, такі ростуть. У них віриш. Бо це – мистецтво. Задля того воно існує, щоб матеріалізувати уявне, щоб явити світові позамежне, щоб забарвити світлом несподіваного усім відоме.
Гортати сторінки цієї книги – свято для душі, що прагне витонченої насолоди словом, що чекає дива. А дива тут – на кожній сторінці: талановиті вірші чергуються з не менш талановитими акварелями (чи навпаки?), і хочеться сказати добре слово не лише авторові, а й видавництву “Джура”, бо книжка – справжній поліграфічний шедевр, не тільки написана, але й створена з любов’ю, тонким смаком і почуттям міри.
Поет торкається своїм чарівним пером-пензлем сірого – і воно розквітає дивом слова, дивом барви, дивом образу. Образи часом жартують із художником. Акварель свавільна – примхлива фарба на вологому папері шукає власний шлях до досконалості, не завжди зважаючи на думку автора. Дощі, яких так багато у віршах, також жартують, краплини кристалізуються в сніжинки, бо “сніг таки молодший брат дощу”, замітають дорогу до материної хати, сріблять такі смоляно-чорні колись кучері. Йому вже минув полудень. Чи вірити? Адже так молодо й свіжо пахнуть вітром свободи рядки...
Спить озеро. Замовкла заметіль.
Сплять риби у свіїй німій державі.
Рибалки сплять. І рибки золоті
У їхніх снах клюють гачки іржаві...
Золота рибко, якщо ти є, спіймайся на гачок мого слова, і тоді я попрошу вволити моє бажання: “Рибко-рибонько, змахни своїм чарівним хвостиком, пошли йому, цьому сивому хлопчикові, цьому нерозумному марнотратникові свого кришталево-кольорового таланту, прозріння та осяяння, натхнення і сили духу, хай творить і створює, поки не пізно, хай виписує отой словесний скарб, закладений у його душу Господом, бо не має права змарнувати дорогоцінний дар всує. Ти чуєш нас, золота рибко?”
Ти чуєш нас, Михайле Левицький? Пиши, твори, бо ти у нас один. Ми чекаємо нових поезій, нових акварелей, щастя нових зустрічей з талантом. Чекаємо нової книги. Нових віршів. Таких, як оцей:
Все на світі сприймати на дотик
Серце змалку привчало себе.
І дзвонив оксамитовий дошик
В сині дзвоники рідних небес.
І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю.
Прокидаюсь маленьким хлоп’ятком
Й натщесерце
цю землю
люблю.
Леся Романчук
Михайла Левицького
“З останньої пелюстки літа”
Вона сплетена із пелюсток. Запашних, свіжих, повних кольору і життя, тонких, аж прозорих, та водночас сталево міцних, нездоланних і незнищенних пелюсток мальви, нашої національної квітки. Вона сплетена саме з таких пелюсток, ця книга-мальва. Її сторінки-пелюстки гортаєш трепетно і радісно, і вони відгукуються сонячно, кольорово й несподівано – то яскравими барвами слова, то глибокими переливами акварельних пейзажів.
У текст такої книги пірнаєш спрагло і без застережень – глибина і чистота поетичного слова Михайла Левицького благословляє читача на вільний лет душі у розкоші поезії – все виважено мірою таланту. У цьому саду пісень прискіпливе око знавця не образить дисгармонія змісту й форми, не дошкулить слухові дисонанс фальшиво-високого і солодко-лукавого, не вколе шпичка недолугої рими, не оприкрить насолоди банальність чи штамп.
Той, хто любить чіткі лінії, гострі кути та яскраві кольорові плями, не знайде тут свого – тексти тонко переливаються напівтонами слова, акварелі перетікають із трави у небо, із листя у воду непомітно і незбагненно. Із серця поета, що горить любов’ю до рідного краю, не вихоплюється полум’я – лиш рівне тихе світло, що не пече – лагідно гріє, вибухаючи часом, щоправда, пронизливо-гірко болючим:
Уже біля мене і травень з грозою.
І душі убогі. І храмів руїни.
Навік притулилась терпкою сльозою
Тривога моя до щоки України.
Вчитаймося, вдумаймося: “притулилась терпкою сльозою тривога моя до щоки України”... Чи зовсім уже фантастична за силою метафора, варта того, щоб увійти в усі підручники літератури світу: “не даймо, щоб сталось: летить у сльозах Земля, обхопивши руками голову”. Як же треба любити цю землю-земленьку, як боліти за неї душею, щоб вирвалося із серця таке – “обхопивши руками голову”.
Гостре, спостережливе око художника вихоплює із сірості буденщини і забарвлює світлом неперебутнього геть буденні і звичні кожному речі, людей, тварин. У нього то “стереже цей милий світ чорнявий пес на ймення Цезар з солідним стажем вісім літ”, то “кропиву коса вкладає спати”, то грім “зірвав ошийник неба”, то “на сніжнім полі дві ворони ганяють яблуко як м’яч”, то “заснуло в сіні чортеня, у сні цілуючи надію”. А легендарна поетова “качечка”! А вікопомне “кашне”! Цього не можна переповісти, це потрібно прочитати.
В його віршах багато зайченят і ластівок, багато добрих сивих бабусь і натомлених трудящих рук. У його віршах часто йдуть дощі. В акварелях небо зацвітає не стандартно-голубим, а зелено-жовтим чи багряно-фіалковим. Він так бачить. І віриш – так воно і є. Бо він – митець. Художник. Бог поцілував його при народженні у високе чоло і в праву руку, вдихнувши у цього зачарованого принца тонкий мистецький хист. І тому дерева з гілками, що нагадують радше пір’я диво-птаха, не дивують. Десь отам, у його диво-країні, такі ростуть. У них віриш. Бо це – мистецтво. Задля того воно існує, щоб матеріалізувати уявне, щоб явити світові позамежне, щоб забарвити світлом несподіваного усім відоме.
Гортати сторінки цієї книги – свято для душі, що прагне витонченої насолоди словом, що чекає дива. А дива тут – на кожній сторінці: талановиті вірші чергуються з не менш талановитими акварелями (чи навпаки?), і хочеться сказати добре слово не лише авторові, а й видавництву “Джура”, бо книжка – справжній поліграфічний шедевр, не тільки написана, але й створена з любов’ю, тонким смаком і почуттям міри.
Поет торкається своїм чарівним пером-пензлем сірого – і воно розквітає дивом слова, дивом барви, дивом образу. Образи часом жартують із художником. Акварель свавільна – примхлива фарба на вологому папері шукає власний шлях до досконалості, не завжди зважаючи на думку автора. Дощі, яких так багато у віршах, також жартують, краплини кристалізуються в сніжинки, бо “сніг таки молодший брат дощу”, замітають дорогу до материної хати, сріблять такі смоляно-чорні колись кучері. Йому вже минув полудень. Чи вірити? Адже так молодо й свіжо пахнуть вітром свободи рядки...
Спить озеро. Замовкла заметіль.
Сплять риби у свіїй німій державі.
Рибалки сплять. І рибки золоті
У їхніх снах клюють гачки іржаві...
Золота рибко, якщо ти є, спіймайся на гачок мого слова, і тоді я попрошу вволити моє бажання: “Рибко-рибонько, змахни своїм чарівним хвостиком, пошли йому, цьому сивому хлопчикові, цьому нерозумному марнотратникові свого кришталево-кольорового таланту, прозріння та осяяння, натхнення і сили духу, хай творить і створює, поки не пізно, хай виписує отой словесний скарб, закладений у його душу Господом, бо не має права змарнувати дорогоцінний дар всує. Ти чуєш нас, золота рибко?”
Ти чуєш нас, Михайле Левицький? Пиши, твори, бо ти у нас один. Ми чекаємо нових поезій, нових акварелей, щастя нових зустрічей з талантом. Чекаємо нової книги. Нових віршів. Таких, як оцей:
Все на світі сприймати на дотик
Серце змалку привчало себе.
І дзвонив оксамитовий дошик
В сині дзвоники рідних небес.
І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю.
Прокидаюсь маленьким хлоп’ятком
Й натщесерце
цю землю
люблю.
Леся Романчук
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію