(уривок з роману «Чотири дороги за обрій»)

Після того телефонного дзвінка все закрутилося так швидко, що Дмитро, власне, не мав можливості ні обдумати, що сталося, ні вирішувати самостійно, що робити далі. Роговський, батько, вирішив за нього.
Долаючи одним із тисячі “грейхаундів” тисячі кілометрів у зворотному напрямку вже знайомого континенту, Дмитро мав досить часу, щоб проаналізувати, зрозуміти, оцінити поведінку кожного в цій історії, і свою власну також.
Де він схибив? Де не наполіг на своєму, де переступив закони, правила, установки цієї такої красивої зовні, такої причесаної і “looking smart”, він марно шукав український відповідник цьому виразові, країни. Вона дійсно “looking smart” – виглядає круто, але ж цей зовнішній вигляд, мабуть, на те й розрахований.
Країни – як жінки. Можуть виглядати круто, гарно, атракційно, на мільйон доларів, як у них кажуть, і при тому бути холодними до своїх мешканців, як мачухи в старовинних українських казках. Є такі жінки – на вигляд, мов кінозірка, а до чого не торкнися – все красиве, розкішне, але несправжнє, всюди силікон. І на смак – наче силікон – не солодко, не солоно, не кисло. Може, корисно, але не смачно. І пахнуть не рідним. Гарно, вишукано, круто, модно, але не мамою.
А чого, власне, він хотів? Ця країна йому навіть у мачухи не просилася, не те що в матері, навпаки, це він сюди пхався, перся, ліз у прийми, докладаючи несамовитих зусиль, сунув сюди трактором, наче останній дурень, гадав, як цілий світ гадає, що тут кожна стежка доларами вимощена. Лиш нахиляйся й підіймай. Може, воно й так, але тільки для своїх. А ти, чужинцю, тримайся в рамках, знай місце. Сказали тобі мити посуд, ото й мий сумирно. А інша робота, де більше платять і не треба так низько нахилятися – вона для інших. Для своїх. Навіть якщо не зовсім своїх, то для найближчих сусідів, а то “понаєхалі тут”...
Такі, як він, повинні знати своє місце у цій країні. “Понаехалі...”
Це країна мігрантів. Американці – не національність, але нація. Спільність людей, об’єднаних територією, мовою, способом життя. Територія – величезна. Мова – англійська. Спосіб життя – достойний, комфортний, зручний, добре влаштований, стандарти оплати – високі. Саме за цим, за правом жити за їхніми стандартами, отримувати їхню платню навіть за найменш кваліфіковану роботу і їдуть сюди з цілого світу люди.
Їм потрібен тут саме цей неможливий в їхніх країнах спосіб життя. Вони хочуть мати те, що мають американці – свободу, можливість працювати і отримувати за свою працю найвищу у світі платню, користуватися високими соціальними стандартами оплати по безробіттю, жити у добре влаштованому побуті, купувати товари у цих величезних супермаркетах, ціни в яких не такі захмарні, як у нас, і не підвищуються щотижня удвічі.
Основне, що потрібно мігрантам – американський спосіб життя. Вони хочуть здобути його легко й просто, не доклавши зусиль. Погодьтеся, не так легко впровадити у власній країні такий лад, який дозволить людям жити заможно, користуватися правами і свободами. Для цього потрібна наполеглива боротьба і праця багатьох поколінь. А найлегший спосіб отримати все за одну хвилину – вийти заміж за мільйонера або приїхати сюди, в Америку. І от він, синій птах щастя, от воно, життя без проблем, то вона, американська мрія, лови за хвіст!
Мета – спосіб життя. Але є ще й інші чинники, наприклад, територія і мова. Територія величезна, тут кожен може обрати пейзаж і клімат собі до вподоби – від снігів Аляски до прерій Техасу. Втім, вибір не завжди за тим, хто приїхав, часто зовсім не бажання, пейзаж і клімат, а наявність чи відсутність роботи та житла визначає штат, місто, температуру повітря за бортом і картинку за вікном. Територія – величезна, кліматичних поясів – до кольору, до вибору, проте деякі, найпривабливіші місця на карті, бувають не найгостиннішими – цунамі, тайфуни, смерчі – нерідкі й смертельно небезпечні відвідувачі, після відвідин яких треба починати життя спочатку. Люди і на це погоджуються.
Для американця тайфун чи смерч – це половина катастрофи. Головне – залишитися живим і не втратити сім’ю та роботу. Поки американець має роботу, він матиме житло і нормальні стандарти життя. От вона, головна відмінність Америки від багатьох інших країн і від нашої любої, дорогої серцю, закосиченої мальвами і позолоченої соняхами України, найсолодшого у світі торта із верхнім шоколадним коржем у вигляді найродючішого в світі чорнозему, перекладеного густими шарами різноманітних кремів з усіх можливих видів корисних копалин, якими щедра природа начинила нашу найбагатшу на планеті землю з найбіднішим народом.
Поки американець має роботу, він матиме житло і житиме відповідно до того рівня, на який йому вдалося піднятися завдяки його здібностям, таланту, розуму, працелюбності. Якість роботи, рівень оплати та рівень життя пов’язані чітко й туго. Працюй – і воздасться тобі у чітко визначеному доларовому еквіваленті. На середній рівень витягнеш, двоповерховий будиночок, дві машини, навчання дітей у середньої руки коледжі чи університеті майже гарантовані, а далі – як Бог допоможе. Виявиться, що твій син грає в баскетбол, а дочка має гарний голос – можеш розраховувати, що вони посядуть своє місце серед тих, хто вищий за середній рівень. Та гірше їм все одно не буде. На їхнє майбутнє, на забезпечення цього майбутнього працювало не одне покоління американців.
Американців, зрозуміло? Американців, а не вас, отих, що “понаєхалі” з усіх усюд.
Американцем стати легко. Досить прожити у цій країні певний час, довести, що ти потрібен їй, працюватимеш на її процвітання, що ти знаєш її історію, мову, що ти сприйняв і прийняв її ідеали свободи, рівності, ти знаєш її закони і не збираєшся їх порушувати – і ти вже американець з усіма правами та обов’язками. З гостинного американського небо на твою європейську (африканську, азійську, австралійську) голову падають усі переваги американського способу життя, а від тебе вимагають лише одного – живи за нашими законами, сплачуй податки, працюй, якщо можеш, і воздасться тобі й твоїм дітям. Стань американцем, впишись у стандарти, не виходь за межі закону – ото й усе, що від тебе треба.
Ба ні, інколи буває інакше: ти забажав отримувати всі перелічені блага з гостинного американського неба, та залишитися європейцем (африканцем, азіатом, австралійцем). І до цього Америка ставиться толерантно. Вона, наче велика терпляча мама, озирає з високості піднятого угору факела свободи щораз численніші острівці домашнього, принесеного з Африки, Азії, Австралії національного колориту. І як велика терпляча мама посміхається: хай собі діти бавляться, вони ж мають право розвивати свої національні культури, хай співають своїх пісень, проводять фестивалі, випускають газети, танцюють, одягнувши свої різнокольорові, дуже красиві й незвичні національні костюми. Це навіть цікаво, таке різноманіття барв.
Тим, хто полюбляє танцювати в національних костюмах, невтямки, що всі оці міні-Китаї, міні-Росії, міні-Азії, міні-Африки, оці квартали, де все своє, рідною мовою, хоч і за долари, насправді Америкою не є і ніколи не стануть. Ті, хто там живе, розмовляючи по-своєму і дотримуючись своїх внутрішніх законів чи “понятій”, так і залишаться міні-Китаєм, міні-Мексикою чи міні-Росією на території Америки.
Америка насправді інша. І вона зовсім не так легко впускає і допускає у серце своє чужоземців, хоч і є країною мігрантів.
Ти можеш досхочу розмовляти своєю мовою у власному кварталі, тебе спробують зрозуміти в супермаркеті чи у фірмі, що ремонтує автомобілі, пральні машинки чи комп’ютери. Балакай чи навіть мовчи, жестикулюй, показуй на пальцях, пояснюючи проблему принтера чи електропраски, задньої лапи свого улюбленого собаки чи карбюратора старенького “Форда” – ти прийшов, щоб заплатити свої долари, і тому тебе зрозуміють і допоможуть. Зовсім інша справа, коли ти намагатимешся влаштуватися десь ближче до місця, де ці долари видають. Отоді будь ласкавий розмовляти англійською, до того ж, дуже доброю англійською, інакше не бачити тобі іншої роботи, окрім пов’язаної з миттям, замітанням, складанням цегли чи забиванням цвяхів. Все інше – для своїх.
І це правильно. Америка століттями вибудовувала свої структури саме так, щоб її народ мав змогу жити за цими стандартами. З першого крику до останнього подиху ти живеш у цій системі, тут продуманий кожен твій крок і передбачене кожне відхилення від правил. Дотримуйся їх – і ти в системі. Та як кожна система, Америка може функціонувати лише в режимі заданих параметрів – на безмежжя світу її не вистачить.
Господині знають – яйця в масляний крем потрібно додавати по одному. Розбив жовток – ретельно вимішав, поки крем стане однорідним, лише тоді додавай наступний. Якщо з лінощів чи браку досвіду намагатимешся вкинути всі жовтки одразу – крем звурдиться, він буде безповоротно зіпсований, нічого змінити не можна, хоч викинь. І лише дуже мудра, дуже досвідчена господиня знає оту межу, щоб і не довго готувати, і не передати куті меду, а кремові жовтків, нехай навіть найкращих, найякісніших, від найбільш породистих курей Європи, Азії, Африки.
Робочу силу, нових людей країні також треба додавати потроху, і добре вимішувати, щоб розчинилася, асимілювалися, стали її часткою. Лише тоді вона стане народом твоєї країни. Якщо асиміляція не відбудеться – годі очікувати добрих наслідків.
Дуже смачно, коли в кремі торта зустрічаються горішки. Проте небезпечно, коли ці горіхи свідомо оточили себе щільною шкаралущею, об яку легко поламати зуби, коли вони не хочуть ставати компонентом торта, а навпаки, намагаються змінити його смак за власним уподобанням. Небезпечно також, коли цих горіхів забагато, коли всі вони різні, різної величини, форми та смаку. Ними й вдавитися недовго.
Саме це може статися з будь-якою країною, яка дозволяє собі легковажити міграційними процесами, випускає їх з-під суворого контролю. Спершу іммігранти видаються безпечними – вони ладні виконувати будь-яку роботу, на яку не погоджуються корінні мешканці, вони не вимагають високої платні, до якої звикли аборигени, вони готові жити в будь-яких, найскромніших, умовах. Усі вони спершу запевняють, що приїхали тимчасово, лиш підзаробити дещицю грошей, а підзаробивши, негайно повернуться в свою країну, щоб жити там, плодитися, розмножуватися і піднімати її економіку, користуючись набутим досвідом існування в середовищі суспільної свободи та економічного процвітання.
Країна-донор радіє, вона вирішує проблеми будівництва, догляду за старими та немічними, проблеми прибирання неозорих своїх просторів. Спершу все так добре – зводяться новобудови, старенькі задоволені, доглянуті, а їхні діти мають змогу працювати, не відволікаючись від процесу здобуття високотехнологічних доларів, неозорі простори ідеально прибрані, тарілки та келихи у барах ретельно вимиті. Все чудово. Та минають роки. І тим, хто будує чужі будинки, хочеться будинку власного, тим, хто миє чужі тарілки, хочеться мити їх у власному ресторанчику. Вони побачили зсередини, як це влаштовано, як це працює. Їм хочеться мати своє такого ж сорту й розміру. І вони розуміють, що лише тут, у цій країні, це своє такого ж розміру працюватиме так само ефективно й приноситиме стільки ж грошей. У власній країні половину зжере дикий звір під назвою корупція.
Мігранти плодяться і розмножуються. Зазвичай темпи їхнього розмноження набагато перевищують темпи, якими плодиться місцеве населення. А закони для всіх однакові. І от вже друге покоління, діти тих, що приїхали тимчасово, підзаробити, ходить до тієї самої школи, що й аборигени, і от ці діти, повноправні громадяни країни, закінчують університет. І от вже закони, для всіх однакові, так само ревно сприяють росту й розвитку отих, оточених щільною шкаралущею горішків, об які поламала собі зуби ще Римська імперія.
Згадаймо, як розманіжені патриції та зледащілий плебс вирішили, що цілком безпечно дозволити виконувати важку та некваліфіковану роботу всіляким бородатим неписьменним варварам, нехай будують, прибирають, доглядають, а ми тим часом задовольнятимемо потребу у хлібі та видовищах, як належить римським громадянам. Римські амфітеатри, цирки й терми справно функціонували, гладіатори справно вимахували мечами, розважаючи публіку, патриції справно відвідували оті цирки й терми, дбали про здоров’я, відпочивали, та й плебс не відставав, розважаючись у всілякий спосіб, поки бородаті неписьменні найманці розбудовують імперію. Римські матрони навіть народжувати лінувалися – не царська воно справа, боляче й клопітно. Коли отямилися – було пізно. І кількістю, і якістю, і здатністю здобути та відстояти варвари переважили. Разом з імперією загинули, щоправда, і римські свободи, і права, і культура, і цивілізація. Сила не завжди спроможна підтримувати здобуте розумом. Точніше – завжди неспроможна. І трапилося те, чого не хотіли. Отримавши перемогу, варвари прокинулися одного чудового ранку зовсім в іншій країні, анітрохи не схожій на Римську імперію. Наче й територія та сама, і кліматичні умови, і звичаї, і мова збереглася, але зникло те, що робило Рим Римом.
Упав великий Рим. І переможці, і переможені зазнали поразки. Порушилася рівновага, настало перенасичення розчину чужою, іншою речовиною, іншою людською масою, і розчин перестав бути Римом. Настав хаос.
Варвари отримали землю, але не знали, як нею розпорядитися. Варвари отримали країну, але не вміли нею керувати. Понад те, ця країна могла залишатися собою лише за умови керування у певний спосіб, спосіб цивілізований і справедливий. За ним, отим способом керування зітхав ще тисячу років назад невідомий нам французький поет: “Яким чудовим був світ у колишні часи, коли в ньому аж задосить було золота, справедливості і любові!”
Справедливість і любов, от воно, те, за чим варто тужити, те, що було і чого не стало. А чи було? Чи було його аж так задосить? Чи взагалі буває досить добра, любові і справедливості в державі? А вже в такій різнобарвній як Америка й поготів.
Мабуть, не варвари знищили Рим, він підгнив ізсередини. За свідченням Сальвіана Марсельського, чимало римлян виїздили на околиці імперії “шукаючи римської людяності серед варварів, бо вже не могли терпіти варварської нелюдськості серед римлян”.
Імперії завжди зазнають краху. Колонізовані народи завжди перемагають колонізаторів. Так вчить історія.
Десь, колись, якоїсь миті настає ота хвилина переповнення чаші.
Десь колись молоко, в яке доливають без міри води, перестає бути молоком. Не стає водою, але безповоротно втрачає константи первинного продукту.
Чи ж сьогодні Америка така, якою бачили її піонери?
Чи такою створювали її люди, що тікали від варварської нелюдськості, шукаючи людяності серед варварів?
Місцеві “варвари”, індіанці, могли б повчити світ людськості та цивілізованості, та людяна цивілізація завжди розбивається об мілітаризацію країни, що в гонитві за золотом втратила любов і справедливість. І забула імена поетів, що ридають над цим.
Ті, хто творив північно-американську цивілізацію, були, мабуть, мрійниками, ідеалістами. Але ідеалістами, загартованими природою, кліматом і необхідністю виживати. Гнані сини Європи прагнули створити ідеальний, вільний світ, бо ж саме від гніту несправедливих, монархічних устроїв зазвичай і тікали. Тому вони поставили вище від інших поняття свободи. І вгадали. Свобода – це те, без чого дихати не можна.
Чаво? – спитає хтось. Дихати не можна? Та ти мозгами поїхала, женьщина? Чи як там тебе – леді, мадам, товаріщь? А чом би без неї й не дихати, якщо є повітря, хай там навіть і з домішкою розмаїтих газів, коли є легені, хай навіть і загиджені нікотиновою смолою, коли є золота народна мудрість: „мовчи та диш – будеш їсти книш!” Й ані слова у тій мудрості про свободу, без якої вам, мадам, не дишеться.
Свобода потрібна не кожному. Зледащілий плебс свободи не має і не потребує, тішиться жалюгідними недогризками прав, які кинули йому, мов кістку псові, розманіжені патриції. Тих, кому хліб і видовища понад усе, завжди більшість, так влаштований світ, і їм свобода не те що не потрібна, а навіть шкодить. Людей, яким свобода замість повітря, в суспільстві не так багато. Та саме вони творять отой суспільний порив і прорив, який забезпечує у підсумку якісні зміни в країні. Здатних горіти і запалювати – одиниці. Вони часто згоряють всує. Але й коротка мить цього горіння освітлює народам шлях.
Сталося так, що саме ця земля, далека від королів та їхніх таємних служб, земля вільна, незаймана, приймала тих, хто зміг утекти, здолати пута, визволитися від гніту. На цій землі волею неба створилася найвища концентрація пасіонарних особистостей, тому вона й поставила першою з усіх чеснот і благ свободу. На цій чистій, незайманій землі вони хотіли створити – і створили! – край чистої, незайманої свободи.
Але навіть свобода в ідеальному вимірі потребує захисту від людей, що ставлять власні інтереси вище за інтереси інших і ладен ці інтереси збройно відстоювати. Концентрація таких особистостей в Америці піонерських часів також переважала норму.
Ідея рівності потребує захисту.
Окей, згода – всі рівні перед Богом і законом, але я – рівніший за інший, і мій кольт залюбки переконає у цьому вас, містер, і позбавить щонайменших сумнівів вас, міс! – ось тупий, та безпомилковий девіз тридцять восьмого калібру.
Прийняти мудрі закони і змусити всіх – усіх! – усіх-усіх! – усіх без винятку! – підкорятися цим законам, навчити кожного змалку визнавати, що тільки завдяки цьому постулату може існувати їхня держава – от, мабуть, воно, те, що притягує сюди, в оцей багатий край, людей з цілого світу.
З цілого світу Америка притягує і розманіжених патриціїв, і зледащілий плебс, а також роботящі руки, талант і розум. Ці люди знають, чого їм тут шукати. Вони прагнуть свободи, добрих і мудрих законів, які захищають їхні права.
Проблема лише в тому, що визнаючи й радо приймаючи захист американського закону щодо своєї дорогоцінної персони, вони намагаються зберегти всередині свого маленького міні-світу, для власного вжитку звичні закони або беззаконня своєї країни. А за двома протилежними законодавствами країна жити не може. Закон повинен бути один для всіх, і це – американський закон.
Віра, традиції, релігія, мова – у кожного своє, це не заважає функціонувати державі та її структурам. Але закони чи беззаконня власної країни ти мусиш залишити за порогом держави, громадянином якої намагаєшся стати. Аксіома. Приймай, або забирайся звідси додому.
Додому...
Дмитро не відчував тепла від того, що їде додому. Бо це не з власної волі. Його вигнали. Закрили візу. За що? Адже він не зробив нічого поганого цим людям.
Мабуть, треба спробувати їх зрозуміти. Забагато таких, хто усіма шляхами намагається проникнути, пролізти, потрапити сюди, а потім, занишкнувши на певний час, потрібний для набуття чисельної переваги, спробувати диктувати вимоги. Це – вільна країна. Тут прислухаються до вимог кожного громадянина. Непоганий спосіб здобути трохи більше свободи, коли уголос волати, що твої права зневажені. Але ж американці чудово розуміють, яку небезпеку становлять для них чужинці, що не бажають жити за законами країни. Вони вміють захищатися від них. Мабуть, вони сприйняли Дмитра саме так – як людину, що намагається порушити якийсь із їхніх приписів. І не надто церемоняться.
Дмитро мав досить часу, щоб подумати над цим. Неозорі простори країни, але виплюнула його, немов кісточку з вишневого компоту, немов горіх у шкаралущі, хоч він аж ніяк не хотів стати чужим у цьому торті, стелилися перед ним знову.