Плохо, плохо, плохо-
Мир сузился до пустоты.
Плохо, плохо, плохо
От безнадёжной суеты.
Плохо, плохо, плохо-
Затерялась жизни суть.
Плохо, плохо, плохо…
Прекратить бы как-нибудь.

Пустка… Яка ж пустка там , де повинно бути серце… Така, мабуть, була до створення світу… Зникнути б, розчинитися в повітрі, як вранішній туман… Може й правда… зникнути.. . А чому я називаю це „зникнути“, я ж маю на увазі „вмерти“?.. А діти? Як же вони житимуть, знаючи, що я залишила їх за власним бажанням? А мама? Не можна вмирати раніше за неї… Пустка… таке враження, що якби хтось спробував до мене доторкнутись, то рука пройшла б крізь мене, як крізь повітря . Але ж вони не знають, що мене не існує, вони хочуть, щоб усе було, як завжди. Вони ж живі, вони мають право цього хотіти… Треба зібратися, треба робити вигляд, наче я теж жива… Рухатись по звичному колу… Вони ж не винні, що мене більше немає…
…Боляче… Чому так боляче, мене ж не існує… Вони хочуть, щоб я посміхнулась… Вони чекають на мою посмішку… Як же боляче… Ніколи не думала, що мертва душа може так боліти… Я посміхнусь… зараз… вони ж чекають…
…Дощ… ні, злива… Цікаво, чи я щось відчую, як вийду під ту зливу…хочу… вийти… Нічого не сталось, я просто мокра… Як же вона співає, ця злива… Чому я плачу, я ж не хочу плакати… Злива…нічого більше немає, тільки злива … я хочу бігти назустріч краплям, як добре, що є вітер… Ніч, це добре, що зараз ніч… ніхто не бачить, як я мокра вештаюсь темними вулицями. Треба йти додому, діти сплять…
…Ранок… у небі за вікном ні хмаринки… Чому він ходить, ввібравши голову в плечі? І очі… десь я такі вже бачила… в дзеркалі… Ні! Він же не витримає, він не повинен відчувати такого болю… Я зараз, я зможу, я все зможу:
- Доброго ранку, любий! Як же я тебе кохаю…

Чист, и свеж, и умыт ветерок
Вдруг подует в лицо:„Мир широк,
Своё сердце скорей распахни,
Мрак с души, будто пыль, отряхни.
Даже ночью, взгляни, ведь светло.
Всё плохое прошло. Всё прошло…“