Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.13
10:06
У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
2026.10.13
07:35
Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
2026.10.12
22:04
у кращому разі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
2026.10.12
17:23
Наступний дубль? . .
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
2026.10.12
15:28
Жовтень ступає у шовкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
2026.10.12
12:23
Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
2026.10.12
10:02
Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
2026.10.12
06:18
Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
2026.10.11
16:56
Ще з часів радянської влади у літературному колі поетами вважалися тільки ті, хто був членом спілки письменників. З моїх пошуків я зрозумів, що Володимир Мацуцький не є членом спілки, а ви називаєте його поетом. Може це ваша особиста думка?
Ні, це не о
2026.10.11
16:33
Господи! Як зимно! Як же зимно!
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
2026.10.11
15:33
Дрімай, дрімай, - шепоче в'ялий вітер,
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
2026.10.11
12:30
Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
2026.10.11
08:34
Зазираю у очі бездонні,
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олег Афонский /
Проза
Мышонок
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мышонок
Когда я окончил институт, то получил направление в систему Всесоюзного треста «Гидромонтаж» на его Медвежьегорский участок. Оттуда я был направлен мастером в Повенецкое прорабство. Мы тогда меняли старые деревянные створки ворот шлюзов Беломоро-Балтийского канала на металлические. Я попал туда в марте. Карелия – очень красивый край, Песня права, действительно – «ели- ресницы над голубыми глазами озер».
Все монтажники нашего прорабства были заядлые охотники и рыболовы. Сейчас не знаю, а тогда для охотников и рыболовов Карелия была настоящим раем на земле. Я не охотник, но однажды, наслушавшись их охотничьих рассказов, напросился с ними на охоту. В ту пору охота шла на рябчиков. Ребята взяли меня с собой. Дали старую никому ненужную берданку, пару патронов и отправили гулять самого по лесу, чтобы не мешал. Я и пошел. Иду, конечно, не по охотничьи и, естественно, все от меня прячется – никого нет в лесу. Через некоторое время я уже просто шел по лесу и наслаждался отличным днем, птичьим пением, хорошим лесом и совершенно не заметил, как задумался. Иду просто так, думаю о чем-то своем, и вдруг замечаю, что лес уже не тот. Я оказался в старом еловом лесу. Ели большие, мрачные и с их ветвей свисают «лапы» лишайников». Под ногами хвойная подстилка делает мои шаги совершенно бесшумными. Я иду между елями, между «лапами» лишайников и до меня доходит мрачность этого леса, леса настоящей бабы-Яги. Затем я начинаю замечать, что птиц не слышно. Сперва ничего, как бы все в диковинку, но вот мрачность и безмолвие начинают одолевать. Мне хочется звуков, а их нет. Иду пять минут, десять. И меня стал одолевать не просто страх, а какой-то дикий ужас. У меня появилось ощущение, что я остался один. Впечатление это усугублялось бесшумностью окружающего и полным отсутствием звуков от моих шагов. Страх переростает в полный ужас. Ужас – в какую-то умопомрачительную жуть. Я никогда не думал насколько человек зависим от окружающей его жизни, насколько людям нужны другие люди, даже просто животные. Я начинаю поддаваться бессознательно панике, затмевающей разум. Я уже готов бежать сломя голову, только не знаю в какую сторону. В горле застыл крик, крик животного ужаса. Я дико оглядываюсь по сторонам, но, сдерживаясь, все еще иду мерным шагом. И тут в метре от себя прямо перед собой я вижу маленького лесного серенького мышонка. Он, чуть попискивая, что-то ищет. Я останавливаюсь и смотрю на него, смотрю и начинаю ошущать, как вся, держащая меня в напряжении, жуть одиночества начинает в душе таять и пропадать. Я начинаю радоваться этому мышонку, я не один! Еще есть жизнь на Земле! Я стою и смотрю, смотрю на него, смотрю запоем и не могу оторвать от него взгляда. Мышонок шуршит внизу и попискивает, а я набираюсь спокойствия, глядя на него. Я все смотрю и не могу оторвать взгляда. И так прошло несколько минут. Наконец я полностью пришел в себя с его помощью, с помощью маленького, лесного мышонка. Последний раз посмотрел на него, улыбнулся, на прощанье кивнул ему и пошел дальше своей дорогой. Страха как не бывало.
Идется легко, свободно, даже радостно, как бывает только в дни молодости. Опять вокруг все хорошо, хотя лес попрежнему лес бабы-Яги – ели мрачные со свисающими лапами лишайников. Так проходит еще минут пять-десять и вот я вновь в обычном хорошем лиственном лесу. И снова солнце, снова голубое высокое прекрасное небо, снова птицы поют и вокруг радостная зелень деревьев, кустарников и травы. Все прекрасно! И нельзя даже подумать, что совсем недавно я пережил гибель мира.
Слава Богу, только в своем воображении.
Вот так. Оказывается можно радоваться от всей души даже маленькому лесному мышонку.
Чего только не бывает в жизни.
Автор текста Афонский О. Н
Украина
Все монтажники нашего прорабства были заядлые охотники и рыболовы. Сейчас не знаю, а тогда для охотников и рыболовов Карелия была настоящим раем на земле. Я не охотник, но однажды, наслушавшись их охотничьих рассказов, напросился с ними на охоту. В ту пору охота шла на рябчиков. Ребята взяли меня с собой. Дали старую никому ненужную берданку, пару патронов и отправили гулять самого по лесу, чтобы не мешал. Я и пошел. Иду, конечно, не по охотничьи и, естественно, все от меня прячется – никого нет в лесу. Через некоторое время я уже просто шел по лесу и наслаждался отличным днем, птичьим пением, хорошим лесом и совершенно не заметил, как задумался. Иду просто так, думаю о чем-то своем, и вдруг замечаю, что лес уже не тот. Я оказался в старом еловом лесу. Ели большие, мрачные и с их ветвей свисают «лапы» лишайников». Под ногами хвойная подстилка делает мои шаги совершенно бесшумными. Я иду между елями, между «лапами» лишайников и до меня доходит мрачность этого леса, леса настоящей бабы-Яги. Затем я начинаю замечать, что птиц не слышно. Сперва ничего, как бы все в диковинку, но вот мрачность и безмолвие начинают одолевать. Мне хочется звуков, а их нет. Иду пять минут, десять. И меня стал одолевать не просто страх, а какой-то дикий ужас. У меня появилось ощущение, что я остался один. Впечатление это усугублялось бесшумностью окружающего и полным отсутствием звуков от моих шагов. Страх переростает в полный ужас. Ужас – в какую-то умопомрачительную жуть. Я никогда не думал насколько человек зависим от окружающей его жизни, насколько людям нужны другие люди, даже просто животные. Я начинаю поддаваться бессознательно панике, затмевающей разум. Я уже готов бежать сломя голову, только не знаю в какую сторону. В горле застыл крик, крик животного ужаса. Я дико оглядываюсь по сторонам, но, сдерживаясь, все еще иду мерным шагом. И тут в метре от себя прямо перед собой я вижу маленького лесного серенького мышонка. Он, чуть попискивая, что-то ищет. Я останавливаюсь и смотрю на него, смотрю и начинаю ошущать, как вся, держащая меня в напряжении, жуть одиночества начинает в душе таять и пропадать. Я начинаю радоваться этому мышонку, я не один! Еще есть жизнь на Земле! Я стою и смотрю, смотрю на него, смотрю запоем и не могу оторвать от него взгляда. Мышонок шуршит внизу и попискивает, а я набираюсь спокойствия, глядя на него. Я все смотрю и не могу оторвать взгляда. И так прошло несколько минут. Наконец я полностью пришел в себя с его помощью, с помощью маленького, лесного мышонка. Последний раз посмотрел на него, улыбнулся, на прощанье кивнул ему и пошел дальше своей дорогой. Страха как не бывало.
Идется легко, свободно, даже радостно, как бывает только в дни молодости. Опять вокруг все хорошо, хотя лес попрежнему лес бабы-Яги – ели мрачные со свисающими лапами лишайников. Так проходит еще минут пять-десять и вот я вновь в обычном хорошем лиственном лесу. И снова солнце, снова голубое высокое прекрасное небо, снова птицы поют и вокруг радостная зелень деревьев, кустарников и травы. Все прекрасно! И нельзя даже подумать, что совсем недавно я пережил гибель мира.
Слава Богу, только в своем воображении.
Вот так. Оказывается можно радоваться от всей души даже маленькому лесному мышонку.
Чего только не бывает в жизни.
Автор текста Афонский О. Н
Украина
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
