(Частина перша)

Що, пустуне? Казку знову?
Слухай, тільки сядь як слід!

У господаря одного
Був колись смугастий кіт.

Жив собі під теплим дахом,
Жив — та врешті й постарів;
І господар бідолаху
В ліс заніс і там лишив.

“В нас мишей вже — повна хата;
Зазіваєшся — зжеруть!
Як не годен полювати,
То гуляй собі отут!”

На додачу злий хазяїн
Ще й у бік штурхнув кота.
“Кепські справи! — кіт зітхає. —
Няв! Кінець мені настав!

Я ж не виживу у лісі!
Де тут блюдце з молоком?”
Раптом дивиться — лисиця
Зупинилась під дубком.

Хвіст — мов віяло розкрите,
капелюшок набакир;
Ще й вітається: “Добридень!
Ви, пробачте, що за звір?”

Кіт старий прищулив вуха:
“Ну — чи пан, чи вже пропав!..”
А відтак, набравшись духу:
“Я — пан Коцький, — каже. — Няв!”

“О, пан Коцький! Як цікаво!
А мене Рудася звуть!
У якійсь важливій справі
В нас у лісі Ви, мабуть?”

“Та не те, щоб я у справі…
Я, скоріше, навпаки…”
“Ну, то прошу я ласкаво
Вас у гості!”
“Залюбки!”

Гостя пишного лисиця
До господи привела,
Стіл накрила, як годиться,
Жирну курочку спекла.

А коли живіт у “пана”
Наче бубон, став тугий,
Каже:
“Вибачте, звичайно,
За сміливий тон такий,

Та хоч я і не базіка,
Вам признаюсь все одно:
Про такого чоловіка
Я вже мріяла давно!

З отаким, як ви, сміливцем
Не страшний ніхто мені!”
Кіт, смачне доївши крильце,
Нявкнув: “Няв! Чому б і ні?”