Розколовши на дріб’язок серце скляної панянки,
розхитавши підвалини світу могутнім плечем,
ти країну чужу розорив, та не брав полонянки.
Просто взяв - і ворота відкрив потаємним ключем,
і туди, наче Цербер, влетіла епоха печер
і забилася бурею в тілі прозорої склянки…

Нагостривши, як варвар, безжалісно кремінь і камінь,
намотавши на руки мотуззями золото кіс,
роздушив оніміле захоплення тими ж руками,
середину спустошив - і просто пустив під укіс.
І дивився байдужо і міцно стояв, ніби тис,
і злились у тобі воєдино і Юда, і Каїн.

А за спиною жінка зі скла розтікалась печаллю,
женучи, як руде гайвороння, розпуку і страх:
«Він не винний - не тямив, що діяв у плотському шалі»…
і чуття оживали - і знов розсипались у прах,
і любов танцювала балет на розбитих ногах
і в опалому листі червоні сліди залишала…



* (швед.) любов скляної панни