І
встати удосвіта і пригадати молитву
що закричить у передранішньому місті
одягнути чисту білизну ховаючи грішне тіло
як туніка першого хто заперечив перемогу диявола

місто це спить місто це спить

тільки нахилені від вітру дерева женуть небом
а когось тротуарами і автобанами століть
неначе хвиля своїми обертами прагне берега
аби нагадати на його вустах про сіль скорботи

місто це спить місто це спить

усе зникає росою неначе опісля непростого причастя
колування стихії й розлогого напруження думок
о чому так сплетені оці тіла закоханих у світ людей
дощовими сірими хмарами збільшується кількість людей асфальту

місто це спить місто це спить

на причасті побути бодай іще якийсь разок
і впізнати у собі жалюгідну подобу потвори
яка ізнову втішає себе думкою про вічні дерева
що проростуть вербою з його тіла і його душі

місто це спить місто це спить

ІІ

Цвіт яблуні укрився шовковим волоссям
промовивши про наближення таки неминучого очищення
оглядини дерев які не приховують свого задоволення
немовби маленькі діти котрі побачили обряд уперше

пробудження міста спраглого міста

напівоголеність весни і напівзабуті акорди
вузенькі талії що трималися за міцне коріння
природа тіла природа душі природа міста
спогади про смак молока на губах

пробудження міста спраглого міста

скроні її величності вічності розхитують пасма життя
вони вже вдарили попелом та не обсипали
олівцем, який лоскотав яблунево-білий папірець.
ворота причинилися до незвіданого простору

пробудження міста спраглого міста

крапля роси поєднала життя із смертю
вічність проросла крізь напівзігріте тіло матері-землі
стіни церкви здригнулися під рухами підземних потоків
м’язи напружені розбилися о граніт невимовної спраги
котрою захлинається твій напівлюдський голос