Вертає молодiсть своє
Моя Наташа щастя п'є,
Колишню грубiсть i гостроти
Цi чоловiковi турботи
Прибили мов волога пил,
Та як не тягся б Юра з жил
В дружини погляд обережний,
Покiрний, деколи бентежний,
Вiдкритий, вiрний як дамаск.
Зарання повниться вiд ласк
Очей зористих свiтлий танець
I сором'язливий рум'янець
Й волосся хвиля дорога,
Вона готова... як слуга
Думки змирити протилежнi,
У неї рухи всi належнi
I навiть серця стук, як смiх
Звучить повiльно чи вiд втiх
Лунає барабанним боєм
Немов загiн парадним строєм
Карбує чiтко кожен крок,
Несучи лавровий вiнок.
Нащо рядки багатослiвнi,
Удари серця завжди рiвнi,
Йому байдужа воля фраз
Шаленний гул спинити враз,
Щоб ще сильнiшим звитись валом
I в мить проткнуте гострим жалом
Затрiпотiть, як прапорець
Воно не хоче, цих фортець
Одним бажанням не здолати.
Тi, хто зламає долi грати
Знайдуть спорiдненiсть душi,
Тих i в простому шалашi
Не скривдять долi перепади,
Немає в свiтi тої влади,
Щоб катом назвала любов,
Нещасний, хто її знайшов,
Щасливий, хто її не знає,
Як Юра плаче i страждає.
Свого майбутнього блакить
Вiд хмар грозових захистить
У нього впертостi з надлишком,
Та все ж не будучи опришком
Вiн мстить криваво не умiв,
Уяву власну скiльки днiв,
Як не напружував, натомiсть
Достойним намiром свiдомiсть
Занурить поступово в тьму
Все не виходило йому.
Нерiдко внутрiшня тривога
Стає молитвою до бога,
Схиляє в час журби до слiв,
Яких уголос не схотiв
Сангвiнiк мовити недавно,
Нiщо не вiчне й незабавно
Дивитись як наш Юра схуд
I ближче культових споруд
Ходити став частiше днями.
Аж тут нагодився з гостями,
Переобтяжений в чинах,
Татусь, колгоспний падишах,
У перших реченнях до цього
Я вже розказував про нього.
У господарствi лад, в сiм'ї,
Що в залiзничнiй колiї
Надiйнiсть, мiцнiсть бачить око,
Та випадково щось глибоко
Кровинка, рiдний син зiтхнув,
Пiзнiше ще раз, знов почув
Грудей недавно твердих стони,
Терпець урвався, вiн закони
Всiх церемонiй знехтував,
Як хитрий єзуїт спитав
Гнiтючих настроїв причину.
I довго-довго батько сину
Вчував, розмитому плачем,
Затим надимленим сичем
Ще довше виразно мовчав,
Нарештi впевнено сказав:
- У кого вдача й нерв залiзнi,
Той хай присвячує Вiтчизнi
Пориви вiрних почуттiв,
Мiж скель i кам'яних полiв,
Де небо й вночi не холоне
До бляклих кольорiв червоне
Там з тiла власного додасть,
Любов свою назве - напасть,
Коли здолають серце муки,
Таємна помста, ось поруки
I захист синовiй сiм'ї,
На цiй землi ми хазяї.