ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЕННИК 2004 року

ЧАСТИНА ПЕРША:

КРОВОПРОЛИТТЯ БЕЗ КРОВИ
січень-червень

Щоб прожити у гармонії і спокої той відрізок часу, що мені залишився, треба, як собі гадаю, аби мої денники розходилися принаймні 5-тисячним накладом. Тоді зміг би на одному примірнику заробити свою гривню і кинути викладацьку роботу, яка, чесно кажучи, мені осточортіла.
Однак, це видається недосяжною метою, бо нині денники не розходяться навіть тисячним тиражем. Принаймні так переконує видавець.
Також не перестаю молити Бога, щоб навколо денників випадково не виникла якась критична утарчка і не привернула до них ширшої уваги. Мені хотілося б уникнути скандального успіху, тобто, я не бажаю денникам такої літературної долі, коли про книжку всі говорять, але мало хто читає.
Можливо, тут є парадокс: хотів би, щоб денники розходилися більшим накладом і водночас прагну уникнути навколо них шуму і галасу. Чи можливо це? Навряд. Хоча особливо хвилюватися тут не варто. Найімовірніше: не буде ні шуму, ні галасу, ні масового читача, ні перекладів на інші мови... Це називається доля. А може, для мене, для душі це і буде найкращим варіантом? Бо здебільшого галас здіймається тільки навколо ширвжиткової або сатанинської літератури.


Іноді мені здається, що літературні премії існують не для того, щоб визнати талант письменника, підтримати його морально і матеріально, а начебто для того, щоб талановитому митцеві закрити рота, скувати бронзою....
Найвища державна нагорода – Шевченківська премія – мало що змінює в житті творчої людини. Принаймні так сталося з тими літераторами, з якими підтримую приятельські стосунки – І.Гнатюком, В.Захарченком, В.Міняйлом, В.Слапчуком, С.Сапеляком та іншими.
Найчастіше це як знак – уже більше нічого не чекайте! Годі! Стеля!
Людині можуть дати найвищу нагороду і посадити на лаву підсудних (як 1994 року у випадку із Захарченком), перекрити усі канали друку, перестати нею цікавитися...
Звісно, премія – ще не показник, не критерій. Добре про це у Слапчука: реп’яшок на лацкані піджака письменника. Але державна премія – мала б круто змінити життя творчої людини. Це визнання як класика, як хрестоматійного автора. І мали б відкритися двері усіх видавництв, вийти повне зібрання творів, а отже, принести письменникові повне матеріальне забезпечення, а також постелити дорогу в світ...


Класика – це те, що перевірено часом, десятками чи сотнями поколінь, мільйонами читачів, і на ній не варто провіряти свій смак, а формувати його. Класика – це те, що треба проймати беззастережно. Але як часто трапляється, що серце відмовляється не те, що любити, а й розуміти класичні твори. І якби була моя воля, то декого я викреслив би з класиків (кажу це з усмішкою та іронією), передусім Анатоля Франса й Е.Канетті...

Усі геніальні твори передбачають багатовекторне прочитання, найрізноманітніше потрактування. Вони універсальні й кожна нова епоха висвітлює їх по-новому. В тому їх таємниця і чар. А ще геніальні твори можна пристосувати до будь-якої системи. Це вже як повернути, подати: вони можуть руйнувати владу і можуть служити їй.


Здавалося б, не може великий письменник бути малою людиною, бо наділений даром Слова, що від Бога. Він може мати якісь дрібні людські вади, відштовхуюче-відворотні ганжі, але це тому, що він також із крові й плоті, як усі ми. Скільки написано про грошолюбство Вольтера, донжуанство Пушкіна і демонізм Байрона, деспотизм Лескова, пихатість Пантелеймона Куліша... Але в принципових питаннях вони залишалися непохитними і кожен в душі мав отой незламний стрижень, що талановиту людину робить великою.
Та більше хотів би в це вірити, ніж насправді вірю. „Великі люди живуть, як повії”, – писав, здається, Сент-Бев.
У В. Розанова: „Таланти у нас якісь порочні”.
Як змалів уже на наших очах Солженіцин, що засвідчив не тільки його ганебний проект „обустройства России”, а холуйське замовчування чеченської війни, кадебістського захоплення влади і т.ін.


Чи придумали ми якусь кару
Хоч однісінькому з яничарів,
Що рідної мови цураються,
„А чужую полюбляють”?! – запитує Михайло Шалата в одному вірші.
Випускаємо книги пам’яти жертв голодомору, героїв війни,УПА і Дивізії „Галичина”, але не завадило б підготувати чорну книгу ганьби і зради з іменами усіх перекінчиків, яничарів та перевертнів, що завдали стільки лиха Україні. Усіх отих Носів і Носенків, Прокоповичів і Кочубеїв, Чалих і Тимченків, Богоєвських і Жуковських ... Звісно, товста вийшла б книга. Але повчальна і застерігаюча. Багатьом вона допомогла б отямитися, багатьох осмикнула б, а декому й прозріти.


Молоді здебільшого входять у літературу з великими претензіями, скептичною невдоволеністю і ненавистю до традицій і потоптуванням святинь.
Більшість з них ніби причинні, а вже разом це справді нездорове покоління, яке закінчить або погано, або дуже погано.
„Навіщо життя, коли ми всі вб’ємо себе у двадцять”, – епатує чи одверто зомбує себе і собі подібних якийсь Артем Демчик.
А за спиною у нього зринають тіні Цибулька та Сівчика.


Уже освідчувався в любови до української літератури ХІХ століття. Може, тому так люблю її, що тут уже все чітко викристалізувалося, усе розставлено на свої полички і видно хто є хто, тобто – усе ясно і зрозуміло. А в ХХ ст. ще багато темного і заплутаного, і ці гордієві вузли спроможний розрубати тільки час.


Дрібні й маленькі люди хотіли б змалити великих, знизити їх до свого рівня, і коли вони пишуть про них, то насправді пишуть про себе. Приклад Бузини заразний у розбродженому суспільстві.
Про великих людей можуть написати неперебутні книги тільки великі люди. В історії світової літератури таких прикладів небагато, а геніальних бібліографів одиниці: Анре Моруа, Ірвін Стоун, Івашкевич, Тинянов... В українській літературі з цього вибраного ряду Зінаїда Тулуб і Роман Андріяшик.


Достатньо пожив на світі, щоб побачити як падає земна слава і щоб зрозуміти, що треба писати не для слави, а для внутрішньої утіхи.
Потрібна не слава, але треба, щоб книжки розходилися великими тиражами, аби можна було вільно працювати. Та чи можливе друге без першого?

Літературна слава Расула Гамзатова сягнула піку десь в середині сімдесятих років минулого століття. Не знаю, чи та слава перетнула кордони СРСР, але тут, в Союзі, вона була абсолютною. Я тоді служив у Казахстані й заприятелював з одним дагестанцем, що був недалеким сусідом поета. У нього я щодня випитував різні подробиці про характер, звички, побут Гамзатова і т.ін. Коли ж він їхав у відпустку, попросив привезти мені бодай щось із книг свого уславленого земляка, бо дістати їх у Семипалатинську, на дальній атомній точці, було неможливо.
Приятель привіз цілий оберемок найновіших видань Гамзатова і одну книгу з автографом поета. Це був чи не перший автограф у моєму житті, тож я радів невимовно. Але книга, на жаль, не збереглася: я відправив її поштою додому і вона загубилася в дорозі. То була гірка і прикра для мене втрата.
Сьогодні довідався, що Расула Гамзатова уже більше як півроку немає в живих. Він помер майже забутим, і я намагаюся збагнути: коли ж згасла та його запаморочлива слава? Тоді, коли розпався Союз? Коли відійшов у минуле міленіум? Чи тоді, коли матеріальне переважило над духовним? Як знати!
Але ось так проходить усяка земна слава.


Талант – хистка, ефемерна річ, і його треба берегти більше, як зіницю ока. Талант вимагає постійної праці, ненастанного удосконалення, бережливої, ніжної любови. Тільки невтомні трудівники, справжні подвижники, зберігають цей Богом даний скарб на все життя, а більшість губить, розтрачує, пропиває, і, як наслідок, опиняється біля розбитого корита. Набачився у житті загублених талантів, і знаю, що немає видовища більш жалюгіднішого і відворотнішого, залишається ніби тінь колись великої людини, або точніше – живий труп. Здається, уже краще б така людина померла фізичною смертю, ніж має агонізувати духовно. Чи не тому дехто, відчувши пригасання і втрату таланту, шукав смерти, накладав на себе руки чи ставав під кулі, як от Рембо, Байрон, Пушкін, Лермонтов, Маяковський, Сільвія Платт?..


„Вірші Валерія Іллі – геніальні.
Чого я так кажу?
Бо коли дивлюся на будь-чиї вірші, навіть на свої, бачу, хто і що вплинуло на поета.
А тут скільки не дивись – нічого не побачиш”. Це сказано М.Вінграновським. І багато інших визнаних літературних авторитетів одностайно сходилися на тому, що В.Ілля пише так, що мало хто може зрівнятися з ним за силою переживання і виповіді.
А як живе геній? Знемагає од без грошів’я і злиднів. Трапляється, що на Різдво чи Великдень у його хаті немає навіть хліба.
Не вміє жити?
Так.
А коли геній умів жити?
Геній – це теж нещасний випадок (за Піросмані).
Але чи так уже й багато у цій державі геніальних поетів?
Та світ глухий і невдах ніхто не любить.
У свій час Лопе де Вега відвернувся від Сервантеса, Золя – од Сезана, вся блискуча плеяда поетів українського відродження од Свідзинського.
„Через вісім століть може і мене почують”, – каже Ілля.


–Із вашими закидами на адресу безпідставно вознесених і особливо на адресу „постмодерних монстриків”, як і з приводу злочинного замовчуваних імен, погоджуюсь цілком і повністю, – каже мені Дмитро Міщенко. –Може, ми й не мали б такого надміру шумовиння на поверхні чистих вод мистецького мислення, коли б письменники були сміливішими в оцінці цінностей. Якщо відшукається колись сміливець і приглянеться до критичного шумовиння радянських часів та порівняє його із справжнім станом речей, він неодмінно стане на думці: критики по суті не було, була хвала тим, які стояли біля літературного керма у Спілці письменників, і було замовчування всієї решти творів українських письменників, що зрештою й спричинило непоправне самогубство: ті, у кого слабші нерви не витримували безконечного глуму над літературними цінностями і накладали на себе руки.
Розумію, ані Бажан, ані Гончар, ні Загребельний, а тим більше Ю.Мушкетик не могли прочитати й поцінувати все вартісне, що створювалося українськими письменниками протягом десятиліть, але на те їх і обирали керувати літературним процесом, щоб вони організували поцінування письменницького доробку так, аби усе, що є в ньому цінного і достойного, не лишалося поза увагою. А цього не сталося. Отож маємо те, що маємо. У Вас з цього приводу переконливо сказано стосовно Марка Вовчка. А хто скаже таке чи подібне слово про сучасних класиків?


Здебільшого в людській душі тісно переплітаються світле і темне начала. Коли Лермонтов писав “Выхожу один я на дорогу”, його душа, безперечно, наслухала Господа, але в більшости випадків він був далекий від таких світлих душевних станів. І ті зізнання в його щоденникових записах, де він розповідає як власноруч убиває юного чеченця, свідчать „який це брудний був чоловік”.
Душа – поле боротьби любови і ненависти. І тут важливо хто переможе. Прикладом великого роздвоєння і невпинної боротьби можуть служити О.Пушкін, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Максим Рильський…


Розказати історію коми, сон крапки, трагедію знаку запитання, драму тире….

„Потяг до читання вбиває (у Сороки – прим. моя) бажання діяти”, – написав в одній з рецензій на денники ІБТ. Цікаво, що він має на увазі під „бажанням діяти”? Якщо творчу працю, активне літературне життя, то я перевершую тут багатьох і читання мене тільки наснажує. Добре про це сказав Є.Баран: „П.Сорока дивує своєю працездатністю. Навіть більше, лякає. За останні п’ять років написано і видруковано десятки монографій, дві пригодницькі повісті для дітей на історичному матеріялі, зредаговано і написано багато передмов до книжок, видано і редаговано журнал „Сова”, зорганізовано зустрічі, презентації, видано п’ять книг денників...Звичайно, такий шалений темп не кожна людина витримає.”
У попередній рецензії ІБТ виставив мене людиною питущою („українця в мені по вінця, навіть більше та я – не п’ю”, можу сказати услід за М.Дяченком), тепер – бездіяльною.

Люблю поета Михайла Дяченка, бо він не описує, а малює, створює вірші-доторки, вірші-натяки, як старі японські майстри, що працювали на випередженні думки.
Добре мені від мислі, що Михайло любить те, що я: Петрів батіг удосвіта, грушку в цвіту місячної ночі, калину на узліссі, час вечірніх заграв, запах курявички, прибитої дощем, запах прання на морозі, запах свіжоспеченого хліба (цар-запах!), слухати дощ, тиху музику, мудрих людей, сміятись, коли хтось вдало жартує, писати листи друзям, сидіти над багаттям в степу, читати і порпатись у книгах, лічити зорі в нічному серпневому небі і думати, що все на світі минає... (усе це з Михайлової анкети, опублікованої у „Бористені”).


Для мене уже не стоїть питання так: приймати чи не приймати той чи інший літературний твір, тим більше напрямок чи течію. Для мене стоїть питання: любити чи не любити.
Хочемо ми того, чи не хочемо, все опубліковане стає фактом літературного життя і нічого від того не зміниться, чи хтось із нас приймає це чи не приймає.
Але для мене найпосутніше – можу це полюбити чи ні.


Марко Роберт Стех проголосив у „Кур’єрі Кривбасу” цей рік „Роком Емми Андієвської” з неприхованою метою канонізувати її особу. В супровідній статті усіх тих, що не сприймають її творчости, він класифікує як людей вихованих в дусі нар- соц- і нацреалізму, або й таких „чиє знання літератури взагалі, а поезії зокрема обмежується до набору штампованих фраз та псевдопатріотичних лозунгів властивих низькопробній газетній продукції різних „партійних” кіл української діаспори”.
Не тільки примітивна, а й не етична заява.
Коли йдеться про творчість Е.Андієвської, то треба говорити не стільки про ерудицію, обізнаність зі світовою літературою, а про смак і душу. Одні сприймають такі ошелешуючі новації, а інші категорично ні. І серед тих, хто заперечував подібного роду експерименти, були Ю.Шерех, Святослав Гординський, Оксана Лятуринська, Галина Гордасевич, Ігор Качуровський. І сьогодні можна назвати десятки ерудованих людей, для кого творчість Андієвської чужа, смішна і навіть відворотна. І так буде завжди. Бо її експерименти настільки незвичні та вибухові, що стають своєрідним водорозділом.
Згадуючи мою монографію про творчість Е.Андієвької, видану ще 1998 року, Стех зазначає, що вона „навряд чи могла стати адекватним відображенням-інтерпретацією цієї надзвичайно плідної та блискуче винахідливої творчої особистості...” Частково він має рацію, але на той час і ще сьогодні це єдина найбільш повна і узагальнююча наукова роботу про творчість письменниці й малярки. На щось більше чомусь не спромігся ніхто, включно із самим Стехом. Емма це дослідження називала „блискуче написаним”, а скупий на похвали Б.Бойчук відгукнувся позитивною рецензією в „СіЧі”.


Не можу похвалитися тим, що мої денники мають добрий резонанс, принаймні розраховував на більший. Але й нарікати гріх. Час від часу в періодиці появляються якісь відгуки, рецензії, і можна назвати добрих два десятки письменників і критиків, що писали про них. Коли ж появляється такий відгук, то тиждень чи два ношуся з ним, тихо радію, а потім, звісно, забуваю, заникую його.
Але чи дає він щось мені?
Звісно, що так.
Позитивна реакція наснажує, спонукує до праці, а критична змушує ретельніше шліфувати текст.


Довго мучився над проблемою: давати фрагменти письменницьких листів у цих денниках, чи ні. Але сьогодні для мене це вже не питання. Якось непомітно листи моїх сучасників перетворилися на суцільні скарги: одні нарікають на суспільну детермінацію, інші – на злиденні умови і безгрошів’я, треті – на кепське здоров’я. Справді, у нашому віці почуваєш себе або кепсько, або дуже кепсько. Все це неймовірно сумно, і література вже не є рятівним колом. Приходить пора шукати інших рятівних засобів.


Організм зношується, підступає старіння і відбуваються відчутні, загрозливі й небезпечні, зміни в організмі. Чи ж мені варто це описувати? Навіщо? Але ж цей шлях проходить більшість людей і він має бути цікавий для інших.
Мабуть, залежно від характеру люди по-різному сприймають невідворотність старіння: одні – стоїстично, інші – панічно, ще інші – байдуже...
Для одних старість підступає непомітно, захоплює зненацька (казав знайомий: „коли до мене вперше звернулися „діду”, я озирнувся навколо”), інші борються з нею усіма можливими і мислимими засобами.
Леслі Гемінгвей пояснював самогубство брата Ернеста тим, що його „підвів організм”.


Талант – це крила.
Є крила – і ти злітаєш.
Нема, то лиш марно махаєш руками... Кажуть: талант – це 99% праці. Пусте! Якщо нема крил, то скільки б не махав руками, як би не обливався потом, нічого не вийде – не злетиш.


Талант – це також невичерпна активність, енергія, розрахована на півтори сотні років.
Звідси і любов до краси світу та людей, бажання все онімбити й опоетизувати.
Талант – це любов.
Де зневіра, занепад, безвір’я і ненависть – там нема таланту.


Виходжу на досвітку з дому, і моя душа повна зачудування і захоплення навколишнім світом. Все мене вражає, милує зір, усе хотілося б описати.
А трапляється навпаки: ніщо не радує і не хвилює, хоч світ залитий сонячним сяйвом і ніби усміхається тобі.
В чому тут річ?
Від чого залежить моя любов і зачудування?
Хто мені навіює ці стани?
Не можу сказати собі: люблю цей світ і хочу його змалювати.
Мушу чекати, коли радісно заб’ється серце і рука сама потягнеться до олівця.


Цей світ різний – добрий, лихий, черствий, байдужий, несамовитий, зловіщий, лагідний.... усякий. Саме тому він дає тобі право і можливість вибору. Ти стаєш таким, яким хочеш бути, обираєш поведінку, яку диктує твоя душа – твоє сумління. І це називається свобода.
Я ж хочу вірити у красу цього світу.
Прагну служити добру.
Хочу нести світло.
Але також хочу уникнути страждань, мук і болю.


Графоман – як маятник: від нього не діждешся несподіваного кроку.


Писати з кожним роком все важче. Це не означає, що мені не вистачає слів, чи не спроможний змалювати якусь картину. Ні. Просто тепер фізично відчуваю як натягуються і горять мої нерви, яку високу напругу вони пропускають.
Слово – завжди висока напруга.

Найкращі відгуки і рецензії в основному пишуть самі письменники, а так звані „чисті критики” – це здебільшого дрібні, заздрісні, мізерні й ниці людці. Вони хочуть бути мудрішими і дотепнішими за письменника, але тільки розбризкують жовч та їдку іронію, за якими зяє одна порожнеча підточеної ненавистю душі.


Трапляється, читаю книгу, що хвилює душу (тепер це здебільшого щоденники чи замальовки про природу), відчуваю внутрішню пульсуючу радість, але щось говорить мені, що та радість не повна, щось вислизає від мене, чогось не вистачає. Чого? Адже текст саме той, за яким полюю і з художнього боку він не викликає застережень. Нарешті починаю розуміти, що насолода моя неповна тому, що читаю подумки, не вимовляю слів уголос, а довершені фрази вимагають озвучення. Вони ніби самі страждають від того, що їх музика не проривається у зовнішній світ. Ось ще одне диво талановитого письма.


Іноді переживаю справді дивовижні душевні стани. Найчастіше вони виникають ніби з нічого, самі собою, не є наслідком якихось подій чи незвичних вчинків. Я просто починаю хвилююся, мене п’янить небо, навколишній світ, на все дивлюся зачудованим і п’яним поглядом. Але описати в деталях це неможливо. Тут, власне, немає що описувати. Щоб для інших це теж було цікавим, треба фантазувати, домислювати, але я пишу не белетристику. Ось прірва між письменством і життям.
Література – надумана, життя – справжнє.


Остап Вишня радив молодим письменникам: сьогодні читайте Шевченка, а завтра Пушкіна. Або навпаки.
Я радив би так читати Григора Тютюнника і Андрія Содомору. Або, принаймні, один день Содомору, один день Захарченка, а два – Тютюнника. Це, звичайно, стосується тих, хто тягнеться до слова світлого, ясного і Божого і хто прагне писати, кажучи словами Барки, „для найпросвітленішої людяности”.


Книга повинна наповнювати читача любов’ю до життя, наснажувати його оптимізмом і радістю. Це велике завдання для письменника – допомогти іншому вистояти, не надломитися, не піддатися зневірі.
На жаль, я не завжди так думав. І мої перші денники свідчення цього. Вважав, що коли опишу всю глибину своїх драматичних переживань, моє усвідомлення трагічної сутності життя, то читач буде вражений силою моїх суджень і душевних переживань, відчує, що він не одинокий в трагічних розмислах над минущістю земного життя і неминучістю смерти. Але насправді, як з’ясовується, тільки навіював песимізм – і собі, і читачеві. А що це давало? І чого добився?
Треба вчитися радіти світові, кожній хвилині життя, уміти ловити його летючу мить, милуватися красою природи і захоплюватися різноманітністю земних з’яв. В цьому вища мудрість. Іншої нема. Допоки життя.
Як би ми не билися над таємницями земного буття, як би не сумували над тим, що воно минуще і смерть неодмінно постукає в двері, це нічого не змінить на краще, навпаки, тільки ускладнить життя і зробить нас ще більш похмурими і нещасними.
Радість од краси світу – ось вища мудрість життя. Мій виклик смерті, моя відкрита зневага їй.
Хіба цей світ не диво і хіба це життя не найбільше з див, що відкрито нам?!
А що буде за порогом небуття, того знати нам не суджено й отже не треба.
Треба думати не про смерть, а про життя. До останньої хвилини, до останнього удару серця.


Письменство дуже небезпечна річ, і багато справжніх письменників закінчують погано.
Мистецтво повинно бути моральним, щирим і чесним. Але мистецтво має бути також цікавим. І от ще який парадокс зустрічається: сухий мораліст у письмі нуднуватий, а письменник, якого розривають внутрішні протиріччя, відкриває нам особливі глибини. Яскравий приклад – Семерсет Моем.


Суть не у формі, не в способі побудови фрази, а в глибині думки, філософському осягненні дійсности, у силі почуттів і переживань. Але небуденні переживання й несподівані думки завжди шукають адекватної форми. Не можна банальну думку замкнути у незвичній фразі й навпаки: глибока думка завжди тісно зв’язана з формою, способом розміщення слів, навіть пунктуацією. Як це відбувається, я не знаю, але десь там, на підсвідомому рівні, вони міцно злютовані.


„Мені ж цікаво, чи Ви вмієте писати щось серйозне, окрім отого „споглядання власного пупка”, який являють „Денники”? –старається якнайболючіше ужалити мене Н.Околітенко. – Бо таких „денників” у кожного путящого письменника – томи, але видавати їх просто не мають за потрібне. Звичайні робочі заготовки. А роздуми людини, здатної на такі як Ви вчинки, – варті небагато..”
Багатьом здається, що вони можуть легко опанувати щоденникову форму і фіксувати свої думки та описи природи. Після виходу денників чую це ледь не на кожному кроці. Але насправді тут дуже швидко вичерпуєшся, збиваєшся на банальність і повторення. Бо оригінальні думки приходять не щодня і вражаючі описи природи вдаються не часто.
Денник – форма, що вимагає постійної напруги, ненастанної розумової праці. Розлучаюся з олівцем і папером тільки тоді, коли лягаю спати, але і під час сну вони лежать на моєму нічному столику. З кількох зроблених протягом дня записів залишаю один або жодного. Отже, з сотні залишається якийсь десяток, але і після цього продовжую їх пересіювати і переробляти. Щороку видаю вутлу книжечку на 120 – 150 сторінок, як вижимку з півторатисячного рукописного фоліанту.


Люди великого розуму зустрічаються частіше, ніж люди великого серця. І як жаль, що там, де глибокий, потужний інтелект, так мало доброти і любови.
Розум не блідне від того, що йому не вистачає серця, але душа, безперечно, втрачає.

Апостол Павло каже, що „страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, яка має з’явитися в нас”. Але ми не знаємо, яка буде ця затойбічна слава, можемо тільки здогадуватися про неї і мусимо повірити апостолові на слово, і це називається – віра.


На жаль, не можу відгукнутися бодай кількома фразами на всі книги, що стали подією в моєму житті, не кажучи вже про всі прочитані. Просто фізично не вистачає часу.
Сьогодні, розставляючи книги на стелажі, побачив, що поза моєю „денниковою” увагою залишилося кілька справді рідкісних видань, до яких прикипів душею і до яких хочеться повертатися знову і знову. Це „Запитання до вічности” Світлани Антонишин, „Крижмо” Ореста Сливинського, „Голубко моя сиза” Євгена Концевича, „Відомі, видатні та інші” Володимира П’янова, „Викрадення Европи” Богдана Чепурка, „Солом’яна стріха Вітчизни” Василя Слапчука, „Дама останнього лицаря” Галини Тарасюк, „Господні зерна” Григорія Гусейнова, „Фактор Данила Веранди” Левка Різника, щоденникові записи Ніни Матвієнко, поетичні збірки Василя Солов’я і Владислава Бойка. Про кожну з цих книг можна і треба було б написати окреме наукове дослідження, але ж... але ж...

Життя людини, світу і людства – таємниця. Суцільною тайною оповите майбутнє, непізнаним до кінця залишається минуле. Все тайна таєн, і нічого пізнати до кінця неможливо. Можна тільки здогадуватися, висувати якісь гіпотези, припущення, фантазувати. Людство, можливо, прогресує в пізнанні тайн світу, але це рух черепахи. Таємниця залишається таємницею і для мене ім’я її – Бог.

Леся Українка в листі до О.Маковея писала про себе: „Щастя, що не говорю так много, як пишу, бо би люди від мене утікали”.
Але Мусій Кононенко свідчить якраз протилежне: „Коли Леся Українка візьме слово, то вже не швидко замовкне”. І подає опис такого виступу, що триває більше двох годин і розганяє публіку.
Кому вірити: зізнанням поетки чи мемуариста?
Я у літературі, як у лісі, броджу цілими днями. І все рідше виривається захоплений вигук: мій автор. Ось професор Михайло Шалата – мій! За світовідчуттям. За духом. Великим болем за Україну. Такими людьми стоїть нація. Ось для кого я хотів би писати.

Уже достатньо пожив на світі, щоб побачити як падає земна слава і щоб зрозуміти, що треба писати не для слави, а для задоволення душі.
Потрібна не слава, але треба, щоб книжки розходилися багатотисячними тиражами, щоб можна було вільно працювати. Та чи можливе друге без першого?


Десь у сні зблиснула тінь Ісайї Кам’янчанина, який вирушив 1651 року до Москви просити у царя дозволу перекласти “Біблію” на “нашу руську” мову. Але натомість отримав двадцять років тюрми, звинувачений у шпіонажі і єресі.
Уже тоді це було нормою.



Живу в напруженому, майже шаленому робочому ритмі. Іноді хотів би вийти з нього, але уже не можу. Тільки закінчу нову книгу, рецензію чи відгук, тут же дзвінок – треба починати нову роботу. І це як закляття, неуникненна закономірність. І кожен притискає до стінки.
Міг би втішатися своєю витребуваністю, добре, що є робота і не бракне замовлень, бо зрештою з цього живу. Тільки цього тижня викінчив передмову до „Формули Сонця” М.Руденка (у співавторстві з Я.Гевком), післяслово до збірки Анни Хабінець, дві ювілейні статті про Докію Гуменну для „Дзвону” і „Дивослова”, передмову до вибраного Степана Пушика.


Видана зі смаком, на високому поліграфічному рівні, нова збірка львів’яникна Романа Качурівського „Вітроосінь”. Перечитую її з нестихаючою цікавістю, бо основу її складають незлецькі переспіви зі світових класиків, є розділ іронічних віршів і дотепні пародії (своєрідні реконструкції, як їх означує автор) на сучасних українських авторів. Іронічність, м’який недошкульний гумор, вроджена дотепність – особлива сила Романового таланту. Свіжою чаруючою силою і хвилюючою ліричністю віє од давніх, ще, очевидно, юнацьких його віршів. Але щось мені підказує, що ширшого резонансу ця книжка не матиме, що їй важко буде засвітитися і по-своєму виділитися в сучасному літ. процесі. Чому? Я не знаю. Це моя інтуїція. Але і мій біль. Я хотів би, щоб саме такі збірки, що йдуть в руслі неокласичної традиції, горували над постмодерним творивом, щоб більше писали і говорили саме про них (хай критично, дошкульно, різно), але не замовчували та не ігнорували. Але хіба можна пригадати хоча б одну-дві рецензії в популярних виданнях на останні збірки таких „тихих поетів”? Навряд.


Прокидаюся вранці й тільки відкривши очі, відчуваю якийсь тягар на душі. Мені важко зрозуміти, звідки він і чому напосівся на мене, адже і сни були нейтральні, і день сьогодні суботній, і нічого лихого останнім часом не сталося. Потім той гнітючий стан наростає і весь день ходжу, як у воду опущений.
Що за мана? Ніби якась душевна хвороба?
Не знаходжу цьому пояснення і в такому ж сум’ятті вечором лягаю спати.
Але так само безпричинно іноді прокидаюся у доброму світлому настрої. І хоча теж немає причин для особливої радости та втіхи, все навколо захоплює і дивує, все хотілося б онімбити і описати.
Звідки це і хто навіює нам такі стани? Як знати.
Але з роками все гостріше відчуваю, що не ми керуємо своїм настроєм, він ніби дається з вищої волі, як наслідок якось певної програми.


„Немає вже на світі цієї мудрої людини, письменника, історика і мемуариста, – пише Ірина Жиленко про Докію Гуменну. –Але в мене таке відчуття, ніби, прорісши в прадавність своїми історичними книгами, в майбутнє вона проросла мною і такими, як я, бо під кожним її твердженням я можу поставити свій підпис. А в щоденниках своїх постійно знаходжу відповідники (майже буквальні) її чуттям і висновкам. Ніби Докія Гуменна заповіла мені своє перо літописця людської душі”.
Як жаль, що ці слова були написані після того, як моя монографія про Д. Гуменну вийшла друком. Але як добре тепер, після багаторічного вживання у світ письменниці, знаходити такі зізнання.


Читати лекції, вести семінари і приймати іспити – ще не означає бути справжнім учителем. Важить не стільки рівень знань, скільки рівень духовности.
Ніколи не можу сказати: оце мій учень, доки він не скаже: оце мій учитель.


Читачі денників скаржаться, що після прочитання книжки невдовзі майже нічого не залишається в пам’яті, все прочитане забувається, хоч заново починай читати... В цьому й специфіка подібної лектури – залишаються тільки прочуття.
В пам’ять з прочитаного западають тільки пригоди, драматичні історії, анекдот, а тут пригода думки, ледь уловний рух мислі й душевних станів. Хіба наші думки не забуваються, не розчиняються в суєті життя, коли ми їх не записуємо?
Денник варто читати для того, щоб пережити, відчути, звідати ті ж почуття, що їх пережив автор, зануритися в отой космос душевного, що в нас самих (за Баркою). Звісно, це важко запам’ятати і повторити. Хіба повториш чи перекажеш поезію? Тому денник з тих книг, що хочуть залишатися настільними книгами й просяться до рук знову і знову...

Що таке поезія. я не знаю, але я знаю, що таке світ без поезії.

Треба прагнути писати „для найпросвітленішої людяности”, осягаючи „найдозріліші вершини думання”, доростати до „людей хрещеного миру” (за Баркою).

Мені кажуть, що в „Році подвійних райдуг” я потерпів творчу невдачу. Сам цього не знаю, не відчуваю. Вважаю, що цей денник написаний набагато краще від попередніх і мова тут незрівнянно багатша. Але я таки, очевидно, не привніс нічого нового, пішов по колу, хоча сподівався, що іду по спіралі. Одного бажання бути новатором мало, щоб вийти на нову висоту, душа мусить ненастанно трудитися.

Спробував ще раз перечитати найкращі речі Купріна, однак ледь осилив „Поєдинок”, „Олесю” та декілька новел. Все видалося несвіжим, розтягнутим і, головне, сентиментальним, що у такої сильної людини, як Купрін, вражає неприродністю і навіть фальшивістю.
Купрін – майже ціла епоха в моєму житті. Але та епоха, як Атлантида, сьогодні затонула в минулому прямо на очах. До минулого немає вороття. Залишаються тільки спогади, повні невимовного чару і сп’яніння.
І все ж, пізніше розчарування не повинні стерти первісного хвилюючого враження.


За переконаннями С.Моема, якщо людина за свій злочин не була покарана на землі, то ніхто її не покарає на небі. Традиційний погляд атеїста. Але якби це було так, то не народжувалися б сліпі та глухі, каліки і прикуті недугою до ліжка.


У протистоянні двох поколінь моє серце і розум завжди на стороні старших. Між В.Державиним і Костецьким, Шевельовим і Чапленком, Франком і Луцьким, Мушкетиком і Цибульком я вибираю досвідченіших. Хоча знаю: старше покоління приречене на поразку, сама природа і час на стороні молодших. Але старші приречені, так би мовити, на локальну поразку. Однак, програвши з погляду свого часу, вони виграють з погляду вічности.


Перед самою своєю смертю в 11 годині 10 хвилин (дата поставлена рукою самого поета) Віктор Соколов написав такий восьмивірш:
„Це не просто, люди добрі, новина:
вмирати у той день, що й народився,
І захотілось лиш гранчак вина....
Ні, не помер я, а життям обпився...”
Вражаючий факт і особлива благодать Божа: померти з ручкою у руці, маючи тверде переконання, що ти не помираєш, ти просто „обпився життям”.

Ти відчуваєш: тобі добре чи дискомфортно у світлі слова того чи іншого автора.
Коли добре – хочеш подати йому руку.
Я починав ці денники з надією знайти однодумців. Сьогодні це збувається: мої книги приводять у мій дім нових друзів. Небагато, але справжніх.
Душа, віддзеркалюючись у слові, знаходить споріднену душу.


Доля послала мені небагато читачів, але справді естетично підготовлених, глибоких і уважних, які зробили денникам добрий резонанс. І хоча книжки розходять невеликим накладом (принаймні так переконує завжди потайний видавець), рецензії Ю.Мушкетика, ІБТ, В.Захарченка, Левка Різника, Олега Солов’я, Світлани Антонишин, Марії Якубовської, Євгена Барана, Петра Коробчука та багатьох інших дають мені право вірити у щасливу долю моїх деників-нічників. М.Руденко каже: ще будуть у них багатотисячні тиражі.
На сьогодні найглибше і найпроникливіше написала про них Анна Харченко з Івано-Франківська. Вона відчула найголовніше – душу і про все інше написали крізь її призму (ІБТ, приміром, каже – ніякої душі. Але що наше слово без душі?).
Це велике щастя для письменника, коли доля посилає йому свого критика. Власне, критик покликаний здобути йому читача.


За енергетикою вірша Й.Бродського відчувається сильний талант, неабияка душевна потуга і залізна воля сильної людини. Але це сила суперечлива і несвітла, а отже така, що не пробуджує в душі чогось глибинного й корінного.
Вона мене цікавить, але не захоплює.
Вона мене шокує, але не надихає.
Вражає, але не одухотворює.


Мій дім – це мій сон, що не минає.
Господи, як я боюся прокинутись.

Безсонна ніч дозволяє відчути, що таке час.
Все, очевидно, знадобиться там, у Вічності.
Але тут, на землі, я думаю з гіркою усмішкою: час має одну добру якість – він минає.


4 квітня
Зупинилося серце Миколи Руденка.
Тільки один лист, одна телефонна розмова – оце усе моє спілкування з живим письменником. Так у мене часто бувало в житті (зокрема з Б.Харчуком, Віктором Соколовим, Г.Гордасевич, І.Царинним...), і в цьому проглядається уже якась фатальність. Тепер, коли пізно будь-що поправити, картаю себе невимовно, мучуся і страждаю, бо він кликав мене, просив приїжджати, але моя непоборна відраза до поїздок перемогла і цього разу.
Та залишилося потужне враження від його книг, від його фізичної присутности й відчуття душевної споріднености, що не тільки не переривається зі смертю, а навпаки підсилює її. Його лист вартий того, щоб процитувати його без коп’юр.
„Дорогий Петре Івановичу!
Кілька місяців я мав 1% зору, а в листопаді минулого року мені зробили операцію – тож подарували 30%. Спробую написати власноруч, хоч бачу, що рядки листа кривуляють, мов колія в початківця-велосипедиста.
Прочитав Вашу книжечку з такою радістю, якої давно не переживав. Щоправда, перед Вашою книжкою читав Марка Аврелія з таким же задоволенням. То велика філософія, а у Вас в основному філологія, але дуже багато спільного. Власне, книги ці схожі за духом і майстерністю.
З великою заздрістю поставився до Вашої мови. Я ніби напився з гірської криниці. Яка ж багата у Вас мова! Я так не втну – відчуваю себе злидарем у цьому сенсі. Ви виростали в Галичині, а я виріс на просторах матушки Росії – армія, війна, концтабори, сибірське заслання....
Дякую за Вашу книжечку – вона прекрасна. Пришівна Ви досягли – не сумнівайтеся. А стосовно поширення української книги, то так, як сьогодні маємо, довго не протриває. Потрібно мати мобільний апарат розповсюдження книги – бодай такий, який існував за радянської влади. Вам же бідкатися взагалі не варто – у Ваших книжок довге життя, ще будуть у них тиражі для далеких нащадків...
Записуйте мене до своїх друзів. А коли будете в Києві – телефонуйте й заходьте.
Бо по тій фотографії, котра вміщена в книзі, про Ваш зовнішній вигляд судити не можна.
Обнімаю як рідного сина.
24 лютого 2004 року. Микола Руденко”.


За розум можна поважати, силою логіки захоплюватися, перед інтелектом зупинятися подивованим і захопленим, але любити по-справжньому можна тільки за красу душі та чистоту серця.
Незрідка талант давить, зближення двох інтелектуалів таке ж небезпечне, як зближення двох літаків у небі. Прикладів в історії літератури більш, ніж достатньо: Франко і Грушевський, Гемінгвей і Фолкнер, Шевельов і Костецький.


Мені часто дорікали, що писав монографії про письменників не вельми сильного таланту, і ці закиди, звісно, справедливі. Але майже завжди відкривав для себе (а отже і для читачів) людей великого серця. Це мене повинно виправдати, якщо не перед людьми, то перед Богом.
Зрозуміло, на шкалу художніх цінностей не покладеш такий критерій як „чисте серце”, але я завжди підходив до оцінки творчости того чи іншого письменника не стільки як науковець, критик, а передусім як письменник. Тож слова „серце”, „душа”, „совість” для мене не порожній звук.
Хто може сказати, скільки часу протримається в історії літератури той чи інший твір. Все це оповито туманом. Перед вічністю усе написане – ніщо. Зникають цілі народи, континенти, цивілізації і планети, то що вже говорити про книги.
Але велике серце і світла душа – вічні. Християнин це знає і має пам’ятати завжди, за яку роботу він не брався б.


Добре мені у світлі слова великих Майстрів.
З ними легше і простіше, з ними видно дальше і глибше.
Вони не дозволяють схибити, розслабитися і знецінити слово.
Майстри змушують утримувати рівновагу і високу напругу духу.
Не перестаю дякувати Богу, що відкрилася мені краса слова Бориса Харчука, Романа Іваничука, Юрія Мушкетика, Миколи Руденка, Дмитра Міщенка, Михайла Медуниці, Василя Захарченка, Віктора Міняйла, Івана Гнатюка, Григорія Білоуса, Романа Дідули, що кожен з них обняв мене як друга і сказав добре слово.
Це та благодать Божа, що допомагає вистояти на всіх крутосхилах і не збитися на манівці.

Як мало людей спроможні розділити чужі успіхи, порадіти за них. Це та рідкісна якість, що перевіряє людину на рівень духовности. Здається мені, що я завжди радів за успіхи інших письменників, якщо їм вдавалося створювати неперебутні твори. Але були книги, що приносили авторам гучну славу, але я сприйняти їх не міг, бо вони утверджували речі, чужі мені, не відповідали моєму світовідчуттю. Попри усю прихильність до авторів мені завжди була чужою проза О.Забужко, Н.Тубальцевої, О.Уляненка, О.Ірванця, особливо Іздрика.


Жахливий талант – це не оксюморон. Це жива правда життя.
Жахливих талантів не менше, ніж світлих, чистих.
Жахливі таланти скрізь і всюди, бо вони агресивні й нахраписті.


Звичайна людина не буде описувати красоти природи, якою зачарована, а скаже просто: „Погляду не одвести”. І все. І це переважить багато описів.


Оригінальні думки майже завжди знаходять собі оригінальну форму, вони вже народжуються в ній, як душа у тілі. Оригінальна думка не може бути неоригінально висловлена, форма – її складова. Тобто: не думай про форму, переймайся глибиною і небуденністю думок, форма з’явиться сама собою. Але коли все починається з форми – то це вже, як тіло без душі.


Добре спілкуватися з рівним собі чи слабшим і менш обдарованим, як ти, бути поблажливим і добродушним, впиватися отією своєю добротою і сердечністю, як вином, а коли появляється незрівнянно сильніший, талановитіший, геніальний, як тоді побороти і заглушити в душі сум’яття і розгубленість?
Читаючи „Писаря Східних воріт Притулку” Галі Пагутяк, страждав від думки, що ніколи такої книги не напишу, хоч, може, саме про таку книгу і мріяв.
Але, дяка Богу, ніколи в мені не було заздрости до талановитішого (ні білої, ні чорної), не було сальєризму, але був біль, розгубленість, зніченість, сум’яття і ще таке щось, чому й назви немає. Чи не тому, що сильніший випиває твої життєві соки, губить, як сильніше дерево слабше?
Оце ще неписаний закон: тримайся подалі від сильніших, знайся і водися з рівними собі.


Десь років десять тому, як тільки почав працювати на кафедрі, вирішив зібрати і упорядкувати словник українських лайок. Узявся за ту роботу гаряче і з запалом. Мав переконання: українська лайка – не темний російський мат, вона поетична і часто дуже вишукана, в ній немає нічого зловіщого і темного. Хоча...
Бродив селами, розпитував жінок і колишніх зеків, піддобрюючи їх пляшкою. Бідон самогону виніс тоді з хати. Але словник уклав товстенький – сторінок на 300. Потім зробив ком’ютерний набір і вже вів переговори з одним зацікавленим видавцем. Але якось на клавіатуру стрибнув кіт і весь набір пропав. Галя побачила в цьому містичний знак і наполягла, щоб я не робив зусиль відновити чи реставрувати втрачене.
І ось тепер вийшов друком словник лайок, так щедро розхвалений „Книжником-рев’ю”.
Бачу, що він не лише кволий, а й просто нікчемний і темний, хоч схвального шуму і галасу навколо нього не бракне, як, власне, завжди навколо кожної темної книжки.
Тепер радію, що доля оберегла мене від подібної ганьби.


Тоталітарні системи – злочинні.
Двох думок тут бути не може. Але одне, здається, в них добре – заборона збоченського мистецтва. Згадуючи радянську систему, подумки дякую їй за те, що оберегла мене в юні роки від постмодерної літератури. Як всеїдний читач, я ковтав би її великими дозами і, мабуть, погубив би душу, бо в юності так важко розібратися, зорієнтуватися. Коли отримав доступ до неї, уже був цілком зрілою і сформованою особистістю і відчутно похитнути мене вона не змогла.


Мій денник росте, як трава, як зело, як дерево, ніби сам собою, і усвідомлення цього приносить мені найтривкішу радість в житті.
Кожен запис – як новий листок чи гілка.
„Росте Антонич – і росте трава...”


З часом моя любов до паліндромії пригасає. Залишаю це для Миколи Мірошниченка. Але ніколи, мабуть, не перестану цікавитися і стежити за тим, як це роблять інші.
„Паліндроми – живі свідки гнучкости та багатобарв’я української мови як Божого одкровення”, – влучно зазначає один критик.


Хто відкриє для себе Небо, згасає для землі?


Якщо мені трішки щастило, то лише на добрих професіональних критиків, але не читачів.
Мій досвід спілкування з останніми здебільшого сумний.
Ось хоча б два характерні читацькі листи, отримані недавно: один – з діаспори, другий – з тюрми.
Українська емігрантка пише: „Ви – песиміст, бачите світ лише у темних тонах, так не можна жити, це немислимо. З вами знатися не хочу, ваше письмо погано впливає на моє самопочуття”.
І зек зазначає: ми з Вами на протилежних полюсах буття: я у тюрмі, а Ви на волі, хоча, читаючи Ваші денники, мені здається, що все навпаки....
Як же треба читати, щоб так нічого й не зрозуміти?! До того ж навіть найсумніше мистецтво радісне в самому собі (за Т. Манном).


Більшість письменників сьогодні уже нікого з сучасників не читають. Звісно, трапляються винятки, але вони тільки підтверджують правило. Українських письменників це стосується менше, однак ця тенденція починає наростати і в нас. До того ж, чим обдарованіший письменник, тим менше читає інших.
Приміром, Орган Памук в одному з інтерв’ю ледве згадує прізвище Уельбека, який до нього отримав Дублінську премію.
Можливо, в цьому є певний сенс – читати треба якомога менше, бо чужий розум пригнічує, в чому зізнавалися навіть генії.
Ось дві години слухаю виступи інтелектуалів, ерудитів, просто красивих і глибоких людей. І несподівано відчуваю важкість, мені хочеться вийти з аудиторії на свіже повітря. Знаю, що мені ніколи не зазирнути в ті глибини, що зазирають вони, не вивчити латини, греки, не прочитати в оригіналі Гомера, Овідія і Цицерона... На якусь мить огорнув мене навіть страх перед тими недосяжними глибинами – там безодня. Це не мій світ. Але мій хіба менш глибокий і для мене прекрасний? І хіба мій ритм, мої відчуття недостатні для того, щоб бути щасливим? Хіба більші знання приносять більше щастя?

Ця жінка полюбляє мене обмовляти – то вголос, то шепоточком, – а я надрукував на неї похвальну рецензію. Та не для того, щоб убезпечити себе від її жала. Ця рецензія була написана ще до того, як вона розвела коломазь. Тепер, очевидно, не зміг би згнітити серце і написати так чисто і високо.
Але в душі радію, що редакція майже рік „квасила” той відгук і таки надрукувала його, бо сьогодні це дозволяє мені зазирнути в своє серце, перевірити себе на рівень християнської духовності й спроможність всепрощення.


Хіба у нас існує справжня ієрархія художніх цінностей, хіба таланти піднесені на ту висоту, на якій повинні стояти, а сірість відсунута на маргінес? Скоріше усе навпаки. Кланові інтереси, групові розбірки, свідома нівеляція справжніх мистецьких цінностей створюють відчуття бедламу і навіть хаосу.
Думаючи про світлий, чистий і високий талант таких поетів як Валерій Ілля, Микола Біденко, Сашко Хоменко, я впадаю у відчай і волаю: критики у нас не існує, критиків нема – перевелися!


Ось образ сучасного чиновника, временщика, функціонера державного масштабу, що вдає ліберала і заграє з письменниками.
Зустрічає мене, кидається тиснути руку і захоплено вигукує, щоб чули інші:
–Якого це рівня письменник! Який стиліст! Ви читали його останню книжку?! Талант!
А через кілька хвилин, загубивши мене з поля зору і забувши про мою присутність, уже іншому письменнику, абсолютному літературному нулеві, повторює те ж:
–Якого це рівня письменник! Який талант! Який стиліст! Ви звернули увагу на його останню публікацію?!


Я сягнув такого віку, коли вже не хочу і не можу ні з ким сперечатися, дискутувати. Це не для мене. Я маю свою позицію – і все. Якщо вона комусь цікава, ділюся своїми думками. Але щось доводити іншим, в чомусь переконувати – це марна трата часу, сил і нервів.
Істина народжується в суперечці? Це дурне! Істина народжується і осягається в тиші.
У суперечках істина тільки гине. Чому так полюбляє дискусії і полеміки сучасне ТБ?! Тому що їм потрібен бедлам і оглуплення глядача.

Все частіше ловлю себе на думці, що мене цікавить письмо тільки досвідчених, збагачених життєвою мудрістю письменників. У молодості здебільшого одна гра, епатаж, бажання шокувати і полоскотати нерви читачам та іншим літераторам.
Найбільші шедеври французької літератури створили люди старшого віку, десь після шістдесяти, писав А.Моруа. Це можна сказати і про більшість літератур світу.


Ніхто не добрий, окрім самого Бога, каже Ісус.
Але прагнути стати добротворчою натурою – це найвища мета і найбільше щастя.
Зімітувати, підробити доброту неможливо. Вона є, або її немає.
У Шевченка це визначальне.
І в Олеся Гончара теж. Тим і великий.


„Мої незримії скрижалі
Незримим писані пером...”
Ці рядки міг би написати Уїтмен і Бодлер чи хтось із великих українських поетів ХХст., скажімо, В.Свідзинський чи Т. Осьмачка.
А це Шевченко. Завжди несподіваний і сучасний.


„Думай про смерть!” – повчають великі філософи минулого.
Але якщо буду ненастанно роздумувати про смерть, то в моїй уяві неодмінно зринатимуть картини агонії, жаху, тління... Це отруїть мені до решти життя, що залишилося прожити.
Ні! Краще буду думати не про смерть, а про життя, про творчість, красу світу, яку треба оспівати, про те, що може зробити моє життя світлішим і повнішим...


Української прози в світі не знають і не перекладають.
Хтось мені каже: –Тому і не перекладають, що немає нічого вартого уваги. Якби було, тут би накинулися і переклали. І видали та поцінували.
Але я надто добре знаю сучасну українську прозу, щоб не погодитися з цим. Знаю і маю з чим порівняти, бо перечитую все вартісне, що появляється в світі, принаймні лауреатів Нобелівської, Дублінської, премії Буккера та Пулітцера не пропускаю...
І це дає мені право твердити: сучасна українська проза чудова, може, одна з кращих у світі. А чому не перекладають, це для мене загадка. Це ніби якесь закляття.
Може, ще не прийшов час. Може, нас досі розглядають як суверена Росії, може щось інше.
Але я вірю, що світ ще подивується і зачитається прозою В.Барки, Р.Андріяшика, А.Дімарова, Ю.Мушкетика, І.Чендея, Богдана Бойка, Бориса Харчука, Ю.Гудзя, Тараса Прохаська, Галини Пагутяк, В.Міняйла, В.Мастєрової, Г.Білоуса, В.Захарченка, А.Морговського, Галини Тарасюк, В.Трубая... імен не забракне.
„На наш доробок завжди дивилися, – каже Дмитро Міщенко, – як на потуги глухої російської провінції. Не вміли і не вміємо ми популяризувати свою літературу вдома, то що вже говорити про закордон? А популяризувати є що. Та і як могли нас знати за рубежем, коли ми страшні самоїди. Ще на початку 70-х років болгари мали видати мій роман „Сіверяни”. Один з тамошніх письменників повідомив, що зроблено набір і книга ось-ось „изслизата из печати”. Але тут же надійшов з України донос, що мене з політичних міркувань звільнено з посади головного редактора видавництва, і набір розсипали... ”


Економічний прогрес аж ніяк не пов’язаний з духовним поступом. Може, швидше навпаки. Але наші недалекі інтелектуали вбачають саме таку закономірність: ах, ми відстали від европейського прогресу і від европейської культури.
А між тим, може, саме завдяки нашій культурі ще є у цьому світі духовність, доброта, любов і євангельське милосердя...

Чужина погубила чимало талантів. Досить побіжного погляду на літературу української діаспори, щоб пересвідчитися в цьому. Але вона також дала чималий поштовх і нові можливості для розквіту талантів. Це завдяки демократії і свободі. В чому ж тут річ? Чому так по-різному впливало чужомовне оточення на митців? Уся справа, як думається мені, у специфіці людської натури, характеру. Для одних чужина – як могила, а для інших – благо. Одні задихаються, інші здобувають друге дихання.


Кого читають сьогодні у світі?
Щоб не відстати від часу, перечитав Джона Максвела Кутзее: „Осінь у Петербурзі”, „Безчестя”, „Містер Фо”, „В очікуванні варварів”.
Відтак перелопатив Мішеля Уельбека: „Елементарні частини”, „Розширення простору боротьби”, „Світ – це супермаркет”.
Ще дещо з Філіпа Рота, Майкла Чейбона.
Кілька днів провів над 800-сторіноковою монографією І.Гаріна „Вік Джойса”.
Підсумовуючи, можу сказати: минулий вік годилося б назвати не віком Джойса, а віком сатани.
Те, що Бог із таким зусиллям упорядкував, подарував людині як вищу гармонію, так звані модерністи намагаються знову обернути в хаос.
„Коли романіст не пише реалістичних романів, то він не розуміє епохи, в якій ми живемо” (за Томом Вулфом).


Ще тиждень у стихії колумбійської літератури: Альваро Мутіс, Фердінандо Вальехо і, звичайно, Г.Маркес. Щороку у Колумбії виходить 9 тисяч книг, кожна друга із яких – літературна новинка.
Але моря не вип’єш...

Щоб пробитися до читача, сьогодні одного таланту мало. Втім, його завжди було недостатньо.
А про ширший резонанс, загальне визнання і говорити не приходиться.
„До тих факторів, що зумовлюють славу письменника, – слушно зауважує Ігор Качуровський, –талант як такий належить найменше.
На Україні донедавна на чільні місця в літературі виходили .... нездари і плагіатори.
На Заході, де середовище також відігравало деяку ролю, головним чинником, що провадив на вершину слави, була самовпевненість... або навіть зарозумілість і нахабство. Натомість автор скромний, тихої вдачі, нерішучий або відлюдкуватий, без огляду на високу обдарованість, залишався, так би мовити, маргінальним явищем”.

„Шкура”, „Капут”.... Рік Курціо Малапарте в Україні – письменника, що подивовує і ошелешує. Одного з небагатьох, хто збудував власний замок.... у світі духовному і матеріальному.


У письменника тоді появляється читач, коли їхні інтелектуальні рівні й духовні фази співпадають. А позаяк „йоху” завжди більше, то найпоширенішою була, є і, очевидно, ще довго буде ширвжиткова література.
Якось у Мюнхені І.М.Кошелівець звернув мою увагу на розкішну віллу, мимо якої ми проходили.
–Тут живе письменник, – сказав він.
–Невже? – здивувався я. – Чи визнаний класик?
За західними мірками вілла тягнула на мільйони марок.
–Це письменник середньої руки, – сказав Іван Максимович. – Але він продукує так звані „анжеліки”, і вже давно став мільйонером.
Як виявляється, ширвжиток іде скрізь.

Чи кожен мій наступний денник не виходить слабшим од попереднього? Чи не повторююсь я? Ось питання, що мучать мене невідступно.
Судити про це мені важко.
Але навіть досвід таких майстрів як В. Розанов, В.Гомбрович, Макс Фріш, свідчить, що втриматися на високому рівні в цьому жанрі неймовірно важко, ба навіть неможливо.
Але хотілося б досягти неможливого, а для цього треба шукати, експериментувати і змінюватися. Але головне – залишатися межово щирим.


Є ще такий тип письменника.
Жодної книжки до рук не бере. Окрім своєї. Ніби у нього алергія на друковане слово.
І нічого не читає. Але не пропускає того, де згадується його ім’я.


„Влада – це даність, – каже російський поет Генадій Русаков. – Але її можна обійти, не помічати. З владою не можна грати ігри – програєш. Не можна підходити надто близько – в неї отруйне дихання”.
А ось його ж роздуми про читацький резонанс.
„За весь час публікації циклу „Розмови з богом” я отримав усього два читацькі листи. Дванадцять великих підбірок, кров і біль моя – і два листи. Вірші падають у мовчання, в порожнечу. Надрукував велику добірку в „Літературці” і три дзвінки від старих друзів, які й без того знають ці вірші. .... Звикнути до мовчання, до життя без читача неможливо. Якби оголосили мій вечір, то прийшло б 18 людей, не більше”.

Література – це кровопролиття без крови.

Дощ – моя вітчизна.
„Я знаю: то не дощ, а віків молитва,
Котра від прадідів до нас іде в дощі...”
(М.Руденко).

Доки з’являються думки, доки я можу переливати їх у ці денники, доти живу. А зупиниться цей потік, то вичерпається і моя життєва снага, потреба і бажання жити й діяти.

Мабуть тому, що я все життя ушниплювався у книжки, мій погляд зробився таким важким і колючим. Він ніби матеріалізувався, я – весь у ньому.
Іноді ловлю себе на думці, що я – це мій погляд. І вилетить колись моя душа у засвіти через очі або з очима.



От якби світ відкрив Ю.Мушкетика так, як Маркеса чи Павича. Але ж навряд чи це станеться, бо ж невідкритими залишилися В.Винниченко і Віктор Петров, Микола Куліш і Григір Тютюнник. Культурний світ уперто не помічає України. Поклади духовного золота залягають все глибше у рідну землю. Залишається втішатися тим, що золото завжди золото.

А наше слово дожило до смерти,
Але для світу й досі ще не є...
(Ліна Костенко)


У більшості творів на назву працює зміст і тільки в рідких випадках – навпаки.
Вдала назва, що сама по собі уже є текстом і вартує цілого тексту, – велика рідкість.
Також рідко натикаєшся на назву-знахідку, назву-осяяння, назву-відкриття.
Як от у Сулейманова – „Аз і я”.

Так склалося, що Олесь Гончар став пробним каменем в оцінці сучасної літератури. Навіть мої найближчі приятелі розділилися на два табори у ставленні до його творчості: одні зневажають, інші – підносять. І що цікаво: аргументи кожного із них начебто переконливі. І я змушений мозолитися над питанням – хто ж із них має більше рації? Але відповідь тут дуже проста:
Звісно, той, у кого більше любови.