мельканням біло-чорних kadrів, мов потяга vahonи,
туманні довгі дні повзли у ніч землею,
я був лиш придорожній стовп.
жахливі давні сни летіли в даль з душею.
човен тіла із дерева плоті
ніс розбивав об камені долі
та воду журбою кривавив
і плавив тугу в слово.
кавалком доля випала така,
немов жене крота ходами бог в подобі щуролова.
життя — vertep із кінцем в іграшковій труні.
у світу очі кам’яні.
душа була в beton закута у звіринці людському,
де кожен прут — душа у плоті.
в’язко у жирному м’ясі духом протухлих яєць.
у черепі-домовині холодний вуж,
у дулю склавшись, зіщурився сивим клубком,
вузлом язик зв’язавши,
до м’яса рвав одежу шкіри
nervів павутину звивав.
зубатий годинник життя шматував
і на порох молов у вихорі стрілок.
шашелі-миті тирсу точили із mumijі моєї.
вкривали зморшки мій жовток.
дитина радість відцвітала в сивий сум.
на пні життя кілець річних пожовклий рахунок ріс.
на unitazі черепа півкулями мозку сидів.
обдували вітри проминання з голови-кульбаби paraşutики пам’яті.
в грудній клітці зачинена пташка
билась у приступі klaustrofobijі
об старіючі ребра...

та в обширі нутра замуляв згусток.
волею навівши уваги mikroskop,
я розгледів світло із пробою власної кори.
крізь шпаринку я проліз в безмежне небо
і зануривсь у всеєдність, де я (і кожне) — іскра божа.
і блискавка вперіщила мене, akumul ́ator мій по вінця зарядивши,
долю стару у ніщо спопеливши вже новому мені.