* Персонажів озвучили Чорнява Жінка і Ніка Новікова

Весняна ніч… Примара у кутку -
Казкова тінь самотньої прочанки...

(зззззимно, темно. десь перелякано ухає пугач: ууууу-прууууу-хрпууууу-ууууу-хпруууууруруууу; по самотній, як останній зуб діда Павсікасія Митрофановича стежці бадьоро тупцяє тонка дякувата фігура; кругом гидко і непривітно; людей не видно, одні тільки недобиті ерозією скелі, серед яких і ховається обіцяна шинкарем келія - халявна нічліжка для малоймущого семінариста;
а в найприємнішій перспективі - аж слина чорною свитою потекла - і молоденька прочанка на додачу)

Хома:
Самотньо… страшно.
Йду я до панянки…
Бо ніц немає місця у шинку!

(келія. сиро. так же темно, як і на дворі. чимось страшенно смердить - не схоже щоб тут чекали гостей… у кутку сидить сумна тінь прочанки, кокєтліво вертячи сірий череп у руках, і тихо говорить сама до себе, видно, згадуючи кращі часи…)

Прочанка:
О, скільки їх, гарячих і живих
Сюди приходило, і не згадаю…
Один на місяць, в тиждень… може, в рік?
А хто ж сьогодні залетить до гаю?

Ким будеш ти, мій легінь черговий,
Хлоп'ям безвусим чи кремезним мужем?
А втім, яка різниця,- біс із ним,
Хутчей до мене, мій наївний друже…

Я покажу прохід до раю... ах!
...вологий слід холодної льодинки
по тілові... і тануть у руках
лілеї - ніжно-пружні половинки…

і в тебе губ не вистачить пройти
шовковий шлях від вушка і до стегон...
і пелюстки лілейні будеш ти
вціловувати терпко в спраглий терен

мого палкого тіла… і завмреш
всього на мить... вдихнеш шалений трунок
полинно-орхідейний... межі меж...
і вуст моїх окреслиш візерунок

червоним, мов вино, по білій шкірі...
і руки - крила... стрімголов у вирій...
або у прірву - солодом...
мій легінь
розтане у розраї білих стегон...

і руки - стиснуть перса, мов ранет...
ми вип"ємо на двох цей згубний келих…
(аби лише не бачив мій ангелик,
що виціловує старий скелет)...

То йди до мене - дихати у такт,
Скажи лише чарівне слово "ТАК"!
…………………………………….

(дія переноситься назад у ліс, де геть змерзлий, злий і голодний Хома все ще шукає шлях до печери, згадуючи незлим тихим трактирника, який і відправив його у цю нелегку путь…)

Хома:
"Трі дуба, два аврага і направа,
А там іді на свєт" (перекривляє)
Всю ніч ходжу, як дурень… Вже й заграва
Над обрієм кокєтліво палає…

Печери ж все нема.
Та що печера!
Прочаночки не світить, хоть ти плач!
Собачий холод і сухий калач -
Уся моя компанія…
Холєра!

(некультурно плює під ноги. аж раптом, у відповідь на такий некультурний вчинок, карою і гнівом Господнім з трави піднімається... з трави піднімається… з трави піднімається сивобородий дід)

ДідДух:
Чого кричиш, чому лякаєш тишу?
Вона господар цих святих країв…

(Хома злякано задкує, хреститься сам, хрестить Діда, врешті перечіпається і падає на… спину)

Чи ти полину, хлопче, переїв?

Хома:
Дурію, люди! Людоньки! Здурів…

(починає бити себе по обличчю)

ДідДух:
Е ні, тебе я тутка не залишу.
(ще втнеш чогось, а так - хоч спокійніше…)
Я - Дух Лісів і Прерій - Сивий Пень!
Вклонись! Ось так… Я стережу цей край
Від вандалізму! Чесно - дунь-у-день…
unlimited workday пропав би хай!

Хома:
Боїшся, що умру і завоняюсь?
Чи розлякаю фауну і флору?

Дід:
Якщо й помреш, вонятимеш не скоро…
Про що це я?.. Ага, давай-но брате,
Сідай (сідає, наливає), пий.
І буде тобі щастя, друже мій.

(Хома п'є, багато і з натхненням. коли кількість випитого стає вже не актуальною, він врешті помічає, що ніякого Діда вже нема, зате дерева галантно розступились і вдалині видніється не одна, а цілих п'ять печер)

Хома:
Якого чорта! Тьху (перехрестився)
От сучий син… оце вже я напився!
Яку ж з печер обрати, не вкурю…

Голос з першої печери:
До мене, милий, я тебе люблю…

Автор:
Біжить Хома, летить, мов навіжений…

Голос Прочанки:
До мене, Хомо, милий мій, до мене…

Хома (геть п'яний, але ідіотськи щасливий):
Ні розум не рятує, ні шолом,
коли тіла співають цей псалом
і прагнуть, прагнуть замежових втіх…
О, Господи, прости мені цей гріх!

Іди до мене, діво ясноока,
У любощах забудемось, допоки
Нам ніч старанно стелить полотно,
А Місяць заглядає у вікно…

Автор:
Давно було усе це, ох давно…
І лиш ялини знали, як до ранку
Кохав дурний Хома свою Прочанку,
Як солодко забувся потім сном,
Щасливий і з любов'ю у думках,
Лише Морфей своїх торкнувся струн….

І як під вечір, як пройшов бодун,
прокинувся із черепом в руках…
ах, ах!