ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
2024.03.28
22:09
Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!
Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
І ГОРЕ ІГОРЕВІ
Відлуння віршів
Вірші Ігоря Павлюка… Свіжі. Новонароджені, ще навіть не сповиті пелюшками книжкової сторінки. Ще пульсує рвучко й нервово ниточка, що пов’язує рядки з автором, а тому так страшно й солодко читати. Наче проникаєш туди, куди не кожного кликано. Та кликано ж, бо так звабливо в’ється стежина рядків, так візерунково складаються у вишиванку образів слова, так відверто й приховано зашифрована у літерах спокуса меду й полину… Ступаєш довірливо й необережно – бо легко й манливо мліє маревом «тиша всіх монастирських дзвонів», «моря й золоті пустелі», «легенди старих соборів, стогін жінки і журавля»… Зупиняєшся надовго, пронизаний «історичними вітрами», шукаєш «місце на вічність у небі трави», та прискорюєш крок, бо ж «у кінці тунелю – чорний вхід, а у кінці ствола – моя душа». Прискорюєш – і каєшся, бо вже наступний рядок звихрюється мертвою петлею, збиваючи з ніг:
«Заблудився історичний вітер
У законі бунту і ножа».
І розумієш – вдалося! От він, той Павлюк, в якому нуртує бунтівна душа його пращура – Павлюка Бута, от він – справжній – чоловік, зрілий у слові, глибокий у помислах своїх, золотий наш хлопчик із посивілою завчасу душею княжого ратника, козацького сотника, лицаря, ченця, бандуриста. Суттю своєю, витоками чоловіцтва він залишився десь там, в історії, де татари, де «обри до обрію синього бігли», де все було реальним, жорстко-жорстоким, де щеміли вечоровою утомою пошрамовані, загрубілі від шаблі та чаші долоні, у часі хижому, де набивали на палі та палили у мідних биках, де носив вітер слово слави, подзвін леза, хрип прохромлених грудей, де бриніли бандури відчаєм і пам’яттю, де рубали руки бандуристам, і де високо-високо, зачепивши гаком рваної раною розпачу струни ребро вселюдського горя, гостро тремтить, замираючи, та не затихаючи – Ігорррррр…
«Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила»…
Він уміє пливти «серцем проти течії Лети», і «втомлена офіціантка» з дивним іменам Історія принесе-таки, хоч як довго довелося її чекати, на засмальцьованій совітській таці зовсім не совітські страви: фаршированого синім Місяцем диявола, підсмажений вогнем дешевої слави шматок глини – майстерно виліплене, та недолуго уживане тіло, а на десерт – золоту орду зір у сметанковому соусі садів та снігів, що «забіліли-заболіли».
«Пуповина відрізана. Ера відходить, як води,
І змиває усе на невічній спіральній путі.»
Пуповина відрізана. Пуповина пульсує. Скільки не обтинай, її биття несе поета туди, де «смута, сум і сон», де «зоря убита кулею-сльозою», туди, де тріщиною по непрозорому склі нашої історії отверзається схрон УПА, а там – усе через рисочку, так близько – життя і смерть. Ця яма – не в землі, вона – в душі, і спалахує:
«Моїх казок нема уже у світі,
цей час не мій і правда не моя,
а вірш мій гріє, та іще не світить
над болем вічним злих душевних ям.»
І мусиш не погодитися – такі рядки і гріють, і світять, і промовляють по обидва боки грані часу й короткої рисочки між датами, бо несуть біль, любов і пам’ять.
Отак і перегукуються на нашій тісній, скутій у просторі й часі планеті поети з динозаврами. А на планеті усього чимало – «гроші, влада», зрада, «моделі, дуелі, медалі», педалі, а далі? Далі – кулі.
«Нехай стріляють.
Але не в спину», -
уже не крик душі, так, побіжне зауваження. Ані сліду віри у можливість людського чину в світі, де «уже років зо сто не живем за законами честі».
І чому його так переклинило на бажанні-необхідності «спокутувати предківський гріх»? Навіщо нормальній людині «слухати голос ранкової зірки»? Ну, який, скажіть, йому зиск «від гітари вертатись до кобзи, від хреста – до меча, до бабів кам’яних, перунів»? Кому вони нині, ті баби й перуни, потрібні? Хіба їх продаси кому оптом? Служи собі, чоловіче, «за гріш», пиши дисертацію, надимай щоки, за це хоч яка-не-яка копійчина на старість капатиме. А він – «я повстану один проти всіх»!
Та куди тобі проти зграї. Схаменися! – хочеться гукнути. А вже не чує, вже ген-ген «за шеломянєм»… І копит не чутно. Так не верхи ж навіть – полетів. І крила – не з фанери лобзиком, і навіть не воском зліплені, бо не Ікар – Ігор.
«Слово поетів падає у ціні». Ігор ствердно ставить крапку. Ікар – знак запитання. Вічність регоче в очі обом.
Вічність регоче словом і з тронів, «низьких, мов плахи», і з конкістадорського «окей», «вау», «куль», якими нині так модно присмачувати порожнечу, та пролунає «чисте і ясне слово чиєсь» оддалеки – і «кров сколихне». А вічність усміхнеться.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
І ГОРЕ ІГОРЕВІ
Відлуння віршів
Вірші Ігоря Павлюка… Свіжі. Новонароджені, ще навіть не сповиті пелюшками книжкової сторінки. Ще пульсує рвучко й нервово ниточка, що пов’язує рядки з автором, а тому так страшно й солодко читати. Наче проникаєш туди, куди не кожного кликано. Та кликано ж, бо так звабливо в’ється стежина рядків, так візерунково складаються у вишиванку образів слова, так відверто й приховано зашифрована у літерах спокуса меду й полину… Ступаєш довірливо й необережно – бо легко й манливо мліє маревом «тиша всіх монастирських дзвонів», «моря й золоті пустелі», «легенди старих соборів, стогін жінки і журавля»… Зупиняєшся надовго, пронизаний «історичними вітрами», шукаєш «місце на вічність у небі трави», та прискорюєш крок, бо ж «у кінці тунелю – чорний вхід, а у кінці ствола – моя душа». Прискорюєш – і каєшся, бо вже наступний рядок звихрюється мертвою петлею, збиваючи з ніг:
«Заблудився історичний вітер
У законі бунту і ножа».
І розумієш – вдалося! От він, той Павлюк, в якому нуртує бунтівна душа його пращура – Павлюка Бута, от він – справжній – чоловік, зрілий у слові, глибокий у помислах своїх, золотий наш хлопчик із посивілою завчасу душею княжого ратника, козацького сотника, лицаря, ченця, бандуриста. Суттю своєю, витоками чоловіцтва він залишився десь там, в історії, де татари, де «обри до обрію синього бігли», де все було реальним, жорстко-жорстоким, де щеміли вечоровою утомою пошрамовані, загрубілі від шаблі та чаші долоні, у часі хижому, де набивали на палі та палили у мідних биках, де носив вітер слово слави, подзвін леза, хрип прохромлених грудей, де бриніли бандури відчаєм і пам’яттю, де рубали руки бандуристам, і де високо-високо, зачепивши гаком рваної раною розпачу струни ребро вселюдського горя, гостро тремтить, замираючи, та не затихаючи – Ігорррррр…
«Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила»…
Він уміє пливти «серцем проти течії Лети», і «втомлена офіціантка» з дивним іменам Історія принесе-таки, хоч як довго довелося її чекати, на засмальцьованій совітській таці зовсім не совітські страви: фаршированого синім Місяцем диявола, підсмажений вогнем дешевої слави шматок глини – майстерно виліплене, та недолуго уживане тіло, а на десерт – золоту орду зір у сметанковому соусі садів та снігів, що «забіліли-заболіли».
«Пуповина відрізана. Ера відходить, як води,
І змиває усе на невічній спіральній путі.»
Пуповина відрізана. Пуповина пульсує. Скільки не обтинай, її биття несе поета туди, де «смута, сум і сон», де «зоря убита кулею-сльозою», туди, де тріщиною по непрозорому склі нашої історії отверзається схрон УПА, а там – усе через рисочку, так близько – життя і смерть. Ця яма – не в землі, вона – в душі, і спалахує:
«Моїх казок нема уже у світі,
цей час не мій і правда не моя,
а вірш мій гріє, та іще не світить
над болем вічним злих душевних ям.»
І мусиш не погодитися – такі рядки і гріють, і світять, і промовляють по обидва боки грані часу й короткої рисочки між датами, бо несуть біль, любов і пам’ять.
Отак і перегукуються на нашій тісній, скутій у просторі й часі планеті поети з динозаврами. А на планеті усього чимало – «гроші, влада», зрада, «моделі, дуелі, медалі», педалі, а далі? Далі – кулі.
«Нехай стріляють.
Але не в спину», -
уже не крик душі, так, побіжне зауваження. Ані сліду віри у можливість людського чину в світі, де «уже років зо сто не живем за законами честі».
І чому його так переклинило на бажанні-необхідності «спокутувати предківський гріх»? Навіщо нормальній людині «слухати голос ранкової зірки»? Ну, який, скажіть, йому зиск «від гітари вертатись до кобзи, від хреста – до меча, до бабів кам’яних, перунів»? Кому вони нині, ті баби й перуни, потрібні? Хіба їх продаси кому оптом? Служи собі, чоловіче, «за гріш», пиши дисертацію, надимай щоки, за це хоч яка-не-яка копійчина на старість капатиме. А він – «я повстану один проти всіх»!
Та куди тобі проти зграї. Схаменися! – хочеться гукнути. А вже не чує, вже ген-ген «за шеломянєм»… І копит не чутно. Так не верхи ж навіть – полетів. І крила – не з фанери лобзиком, і навіть не воском зліплені, бо не Ікар – Ігор.
«Слово поетів падає у ціні». Ігор ствердно ставить крапку. Ікар – знак запитання. Вічність регоче в очі обом.
Вічність регоче словом і з тронів, «низьких, мов плахи», і з конкістадорського «окей», «вау», «куль», якими нині так модно присмачувати порожнечу, та пролунає «чисте і ясне слово чиєсь» оддалеки – і «кров сколихне». А вічність усміхнеться.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію