Ведмежа Ласунчик дуже любило цукерки.
Покладе, бувало, пакетик із цукерками у кишеню і ходить по лісі. Поки всі цукерки не з'їсть, не вгамується.
Тому і прізвисько отримало - “Ласунчик”.
Усім було готове поділитися ведмежа, тільки не цукерками. Іде якось Ласунчик лісом, льодяник за щокою тримає,
а назустріч йому Заєць
- Здоров був, Ласунчику! - привітався Заєць. - А що це в тебе за щокою? Невже
цукерка?!
- Та ні, не цукерка! - змішався Ласунчик, - Це в мене так... Ну, це... Щока набухла. Зуб, розболівся!
- Бідненький! - пожалів Ласунчика Заєць. - А ти, того... до дядька Дятла завітай. Він твого зуба зараз вилікує.
- Певна річ, завітаю, - пробурчало ведмежа, потупивши погляд. - Обов'язково завітаю!
Соромно стало Ласунчику за свою брехню, та дуже вже не хотілося йому з отим Зайцем цукерками ділитися.
Пішло, отже, ведмежа далі. Іде, цукерки жує. А тут Білченя з гілки:
- Привіт, Ласунчику! Що за щокою тримаєш? Невже цукерку?!
- Ні, не цукерку! - знову збрехало ведмежа. - Це в мене... Щока набухла. Зуб розболівся! - Бідолахо! - пожаліло брехунця Білченя. - А ти до дядька Дятла сходи. Він допоможе. Зуба вмить вилікує.
- Сходжу, неодмінно сходжу! - завірив хитрун. – Ось йду вже.
А тимчасом цукерочки в кишені усе убувають та убувають.
Дивиться Ласунчик, а на пеньку Їжачок сидить.
- Добридень, Їжачку, - привіталося з Їжачком ведмежа. – Що, відпочиваєш?
- Еге ж, відпочиваю, - відповів Їжачок. - А ти все гуляєш?
- Ага, гуляю, - ствердив Ласунчик.
- А, що це з твоєю щокою? - поцікавився Їжачок. - Набухла, чи що?
- Так, набухла! - скривилося ведмежа. - Зуб розболівся!
- А ти, Ласунчику, до дядька Дятла біжи, - дав пораду Їжачок. - Умить зуба вилікує!
- Авжеж, побіжу, - знову схитрував Ласунчик. - Ось трохи погуляю й побіжу,
- Ну, ну, як знаєш, - знизав плечима, Їжачок. - Та дивись, не загуляйся.
- Не загуляюсь, - пообіцяло ведмежа, намацавши в пакетику останню цукерку.
Мить, і льодяника, як не бувало.
- Уф, нарешті, подужав! - зітхнув із полегшенням Ласунчик, підходячи до височенного дуба. - Усі цукерки з'їв!
Можна і відпочити.
І ось тут у роті Ласунчика щось прикро занило. З кожною хвилиною це “щось” нило все дужче й дужче.
- У-у-у! - заскиглив Ласунчик. – У-у-у! Хто-небудь, допоможіть! - кликало на допомогу ведмежа, катаючись по
траві. – У-у-у!
- Кому допомогти? Кому потрібна моя допомога? – десь зверху пролунав чийсь голос .
- Мені допоможіть! - кричало, заливаючись сльозами, ведмежа. – Мені! Ведмежаті!
- Добре, спробую, - відповів той самий голос. До ведмежати злетів Дятел.
- Відкрий рота! - скомандував він. - Скажи «А» Усе зрозуміло. Дупло!
- Де дупло?! - Ласунчик від несподіванки аж підстрибнув.
- У зубі дупло. – незворушно відповів дядько Дятел. - Напевно, цукерки полюбляєш? Будемо лікувати!
- А, може, не треба? - злякано запитав Ласунчик.
- Треба, треба! - почулося з усіх сторін.
Це на заклик про допомогу прибігли Заєць, Білченя і Їжачок.
- Звичайно, треба, - суворо засвідчив Дятел, зазираючи до хворого зуба.
Перелякане ведмежа навіть отямитися не встигло, як хворий зуб знову був здоровим.
І це все тому, що дядько Дятел вважався найкращим лікарем у лісі.
Що до цукерок, то Ласунчик їх, як і раніше, полюбляє та із задоволенням їсть. Але при цьому він тепер знає міру і ділиться з друзями.
А головне – більш ніколи нікого не обманює!