Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.28
21:06
о так до ітаки
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
у напрямку линуть
одіссеї чи амфори
руни і тіні
безпілотні літаючі
пилососи усякі
бо там є ставки
є синки телемахи
2026.04.28
19:57
Дорогий Артуре, сердечно тебе вітаю зі вступом в Національну спілку письменників України! Дуже пишаюся тобою і тим, що Ярослав Чорногуз і я дали тобі рекомендації, бо ти вартий того, щоб бути членом спільчанської родини. Твоя поезія викликає трепет в душі
2026.04.28
19:00
Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі легкі й невгамовні.
Далеко-
2026.04.28
16:09
Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
До зенітів щоденних висот,
У сліпучому образі диска -
Це життя зоресвітній оплот
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.
До зенітів щоденних висот,
У сліпучому образі диска -
Це життя зоресвітній оплот
2026.04.28
15:25
Вічний сум на образах.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:
«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
2026.04.27
16:08
Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Строкань (1977) /
Проза
Прыжок
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Прыжок
Он вскрикивает во сне и просыпается. Сон… Страшный или странный... Всё равно, какой. Совсем не похож на те… Он, интуитивно, ищет рукой её тело, завернутое в одеяло, и облегчённо вздыхает. Здесь…
Холодная капля застыла на лбу, найдя своим притоком путь к руслу ночной реки. Лишь ночью на его лбу проявляется складка, и к утру, наполняясь до краёв, её полноводная река сливается с морем. С морем. Два неподвижных в своей дрожи моря наполняются лунными реками его переживаний и сомнений и ждут восхода. Зрачки колышутся в лёгком бризе, дыша неосязаемой глубиной.
Он сидит на краю кровати и царапает сухие от аллергии ладони. Кто-то совсем не тот забрался сегодня в его сон. Кто-то чужой. Не те прикосновения, не то дыхание, даже сердечные сокращения медленнее, чем у него.
Из груди кто-то пытается выбраться, разрывая острыми когтями грудную клетку и врезаясь зубастой пастью в пульсирующую мякоть. Отчего же так не спокойно. Он задаёт себе вопрос за вопросом, не чувствуя силы на них ответить. Светящиеся глаза оборачиваются к её неподвижному телу, отбрасывая серебристые нити солёной морской воды.
Он боится, трещит суставами, но касается её ресниц. Гладит их, словно в последний раз, прикасается к ним губами и тихонько дышит. Они шевелятся, словно камыш на воде, но также равномерно, без содроганий и волнения. Правый… Обе руки раздвигают аккуратно веки и, глядя прямо в зрачок, удивляясь как невероятно быстро уменьшилось его собственное тело в отражении, всё ещё доверяя ей до самого конца, всё ещё чувствуя внутреннюю созвучность пульсирующих родников, прыгают вниз. В глубину. Прости меня… Я не мог по-другому…
Горячая кровь обожгла тело, облизав своим липким животным языком. Артерия несла мимо сероватых облаков, заливая глаза и рот. Безумно хотелось вдохнуть побольше воздуха, но это было опасно.
Его тело ударилось об что-то мягкое, вжавшись в эту странную подушку тяжёлым следом.
«О чём ты думаешь, милая?» Он смотрел сквозь тонкую ткань артерии, и сердце билось всё быстрее и быстрее. «О ком же ты думаешь?»
Его сердце не выдержало её молчания и, спрятав взгляд в плотный кокон, тело снова прыгнуло вниз. Сквозь кровь, слёзы, слюну, царапая и оставляя глубокие порезы от острого ворса внутренних мехов. Словно артерии были бесконечными пещерами, обильно покрытыми сталактитами. Но пещера неожиданно закончилась, снова, лишь на мгновенье, прервав долгий путь.
«Что же ты чувствуешь, милая?» Глаза касались тикающего механизма, пытаясь уловить сильную долю этого сверхчувствительного метронома. «Почему твоё сердце стало биться не в такт с моим? Я ведь чувствую это…» Но ответа снова не последовало. Слух улавливал лишь хаотичные рывки и удары изнутри сердца. Другие удары. Словно кто-то хотел выбраться оттуда. Кто-то чужой. Именно то, что он и почувствовал сегодня ночью. Отчего и проснулся.
Молчание, а ещё больше ожидание, сводило с ума. Он из последних сил разбежался и прыгнул ещё глубже. В ещё больший сосуд. Гребя окровавленными руками и глотая ядовитый океанский суп. С закрытыми глазами, не в силах видеть её внутренний и не воображаемый ад.
Через очередное мгновение рука наткнулась на преграду, и всё его тело замерло. Собрав в кулак всю волю, стиснув зубы, и переполненный верой, он разжал трясущимися руками клапан и протиснулся внутрь.
Возможно, и не так он представлял себе рай. Кто-то из тех, кто выдумал его в книжках, наверно сейчас смущённо улыбаются, чувствуя своё разоблачение. Космос её рая держал его тело в невесомости, медленно подталкивая к центру Вселенной. Сердце замерло в предчувствии, ощущая себя чем-то невероятно маленьким и бессмысленным.
Сквозь пелену самых лёгких и самых прозрачных тканей на свете, ему показалось что-то знакомое. Близость разгадки билась в глазах испуганными птицами, ближе всех чувствуя животным инстинктом опасность.
Когда глаза поравнялись с маленьким вздрагивающим организмом, его счастье очнулось ото сна. Словно никакой загадки и не было. Он улыбаясь смотрел на малюсенький сморщенный отросток и даже смущённо отвёл взгляд.
«Надо же…» Он улыбался уже всем сердцем. «Мальчик? Милая у нас будет мальчик?»
Но ответ он уже знал сам.
Бесшумно подымаясь вверх, на выросших вдруг крыльях.
Она просыпалась…
Холодная капля застыла на лбу, найдя своим притоком путь к руслу ночной реки. Лишь ночью на его лбу проявляется складка, и к утру, наполняясь до краёв, её полноводная река сливается с морем. С морем. Два неподвижных в своей дрожи моря наполняются лунными реками его переживаний и сомнений и ждут восхода. Зрачки колышутся в лёгком бризе, дыша неосязаемой глубиной.
Он сидит на краю кровати и царапает сухие от аллергии ладони. Кто-то совсем не тот забрался сегодня в его сон. Кто-то чужой. Не те прикосновения, не то дыхание, даже сердечные сокращения медленнее, чем у него.
Из груди кто-то пытается выбраться, разрывая острыми когтями грудную клетку и врезаясь зубастой пастью в пульсирующую мякоть. Отчего же так не спокойно. Он задаёт себе вопрос за вопросом, не чувствуя силы на них ответить. Светящиеся глаза оборачиваются к её неподвижному телу, отбрасывая серебристые нити солёной морской воды.
Он боится, трещит суставами, но касается её ресниц. Гладит их, словно в последний раз, прикасается к ним губами и тихонько дышит. Они шевелятся, словно камыш на воде, но также равномерно, без содроганий и волнения. Правый… Обе руки раздвигают аккуратно веки и, глядя прямо в зрачок, удивляясь как невероятно быстро уменьшилось его собственное тело в отражении, всё ещё доверяя ей до самого конца, всё ещё чувствуя внутреннюю созвучность пульсирующих родников, прыгают вниз. В глубину. Прости меня… Я не мог по-другому…
Горячая кровь обожгла тело, облизав своим липким животным языком. Артерия несла мимо сероватых облаков, заливая глаза и рот. Безумно хотелось вдохнуть побольше воздуха, но это было опасно.
Его тело ударилось об что-то мягкое, вжавшись в эту странную подушку тяжёлым следом.
«О чём ты думаешь, милая?» Он смотрел сквозь тонкую ткань артерии, и сердце билось всё быстрее и быстрее. «О ком же ты думаешь?»
Его сердце не выдержало её молчания и, спрятав взгляд в плотный кокон, тело снова прыгнуло вниз. Сквозь кровь, слёзы, слюну, царапая и оставляя глубокие порезы от острого ворса внутренних мехов. Словно артерии были бесконечными пещерами, обильно покрытыми сталактитами. Но пещера неожиданно закончилась, снова, лишь на мгновенье, прервав долгий путь.
«Что же ты чувствуешь, милая?» Глаза касались тикающего механизма, пытаясь уловить сильную долю этого сверхчувствительного метронома. «Почему твоё сердце стало биться не в такт с моим? Я ведь чувствую это…» Но ответа снова не последовало. Слух улавливал лишь хаотичные рывки и удары изнутри сердца. Другие удары. Словно кто-то хотел выбраться оттуда. Кто-то чужой. Именно то, что он и почувствовал сегодня ночью. Отчего и проснулся.
Молчание, а ещё больше ожидание, сводило с ума. Он из последних сил разбежался и прыгнул ещё глубже. В ещё больший сосуд. Гребя окровавленными руками и глотая ядовитый океанский суп. С закрытыми глазами, не в силах видеть её внутренний и не воображаемый ад.
Через очередное мгновение рука наткнулась на преграду, и всё его тело замерло. Собрав в кулак всю волю, стиснув зубы, и переполненный верой, он разжал трясущимися руками клапан и протиснулся внутрь.
Возможно, и не так он представлял себе рай. Кто-то из тех, кто выдумал его в книжках, наверно сейчас смущённо улыбаются, чувствуя своё разоблачение. Космос её рая держал его тело в невесомости, медленно подталкивая к центру Вселенной. Сердце замерло в предчувствии, ощущая себя чем-то невероятно маленьким и бессмысленным.
Сквозь пелену самых лёгких и самых прозрачных тканей на свете, ему показалось что-то знакомое. Близость разгадки билась в глазах испуганными птицами, ближе всех чувствуя животным инстинктом опасность.
Когда глаза поравнялись с маленьким вздрагивающим организмом, его счастье очнулось ото сна. Словно никакой загадки и не было. Он улыбаясь смотрел на малюсенький сморщенный отросток и даже смущённо отвёл взгляд.
«Надо же…» Он улыбался уже всем сердцем. «Мальчик? Милая у нас будет мальчик?»
Но ответ он уже знал сам.
Бесшумно подымаясь вверх, на выросших вдруг крыльях.
Она просыпалась…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
