Хочеться, - це гірше ніж болить

(народне)

Я собі це десь так і уявляв…
Іноді уявиш щось таке, аж посміхнешся від власного внутрішнього зору. І якщо був би хто поруч зараз, навряд чи б я промовив хоч слово. Отак подивився б я задоволеними очима на небо, потім прикрив би їх долонею від сонячних язиків і, нічого, ані слова. Ну, що тут скажеш, навіть смішно… І якщо б хтось, навіть ти, дивився б зараз на мене, то нічого окрім посмішки на обличчі і не знайшов би. А що вона там таке ледве чутне каже, я і сам не знаю. А кому вона каже, то це взагалі не питай. Тут деякі століттями одну посмішку розгадують…
Але от пригадаєш іноді, зануришся у темно-блакитні води пам’яті, у такі, в яких запорізькі козаки чорне море побачили, а чумаки солону тернисту стежку, і не можеш не уявити себе таким мальовничим(намальованим) дідом. Дідом, у якого на колінах сидить онук, в очікуванні нової, майже неможливої історії. А дід почухає онучка по потилиці, поважно хекне і розпочне: «Слухай, синку…» Саме так. Бо наші діди навіть онукам кажуть «синку». Притисне до себе обома руками і, лоскотно, понад самим вухом попливе сріблястою рибою його сама смачна і ані трохи не вигадана історія. Бо для цього і хочеться стати дідом, щоб колись сказати оце:
Слухай, синку…
Було це так давно, що усього і не пригадаєш. Але я був такий молодий, що нізащо усього цього не забуду. Так от…
Прокинувся я десь о сьомій ранку. Витягнув одну ногу з під великого рушника, трохи почекав, коли нахлине бажання полежати ще хвилин п'ятнадцять, аж потім забрав ногу назад в тепло, натягнув рушник на ніс, піджав коліна до пуза і хлюп на сорок хвилин знову у солодку вранішню прірву останнього сну.
Прокинувся знов. Полупав очима, потер їх пальцями. Ой, аж ноги зводить від сну. Подумав і виліз на світ Божий. А світ Божий луснув мені в ряху з відчиненого ілюмінатору каюти відром сонячних промінців, хіба що не в сльози. Сплюнув я в оту ранкову дірку, подивився на воду, прислухався, а там жаби співають. Ото як механік Микола, коли на нього після випитого літру небо нападає. Він затягує таку сумну пісню, що аж їсти вже нікому не хочеться. Тоді повариха Валя кладе свою м’ясисту долоню йому на тремтячі губи і починає заспівувати нашу. Ту, що всім до душі.
Отак і жаби… Співають, аж їсти схотілось.
Пішов до рукомийника, хлюпнув на себе дві долоні води, порився щіткою у зубах, потім ще дві долоні води і так думаю, що непогано було б і поснідати. Непогано. Ото ж.
Виліз на палубу, аж тут і двигун заревів. Матроси забігали, віддаючи кінці, а капітан з рубки щось гарчить на них, як нічний неспокійний пес. Теплохід почало як хворого трясти, і лише через декілька хвилин, вже чую знайоме стукотіння дизелю. Судно відштовхнулось від пірсу і помалу пішло у відкрите море водосховища.
Повільно дістався камбузу, сів за стіл та завмер. На столі - окунці смажені. Виглядають та переливаються бронзовими смужками, з-під янтарної піджарки А зверху над окунцями виблискують під сонцем маленькі смажені щучки. Під лоскотним ранковим сонцем.
Підсунув до себе таріль з окунцями, потім полив густо сметанкою, злизав зверху і вийняв одного. А сметана по руках так і тече. По руках. А я облизую. Поклав одного в рот, витягнув за хвіст кістку, потім дістав другого. А вона по руках…
Заклав я так штук десять хвостів. Облизав по одному пальцю і підсунув велику чашку чаю. Подивився навкруги. Жаби пуза так і надривають. То по одинці, то хором, переспівують, випускниці річкової консерваторії, одна одну, розщепляючи напівтони.
Встав, підійшов до плити, підняв кришку, а у каструлі млинці. Добре.
Наклав млинців у тарілку, дістав зі шафи банку абрикосового варення, відрізав добрий шмат білого хліба, намазав маслом, наклав варення і в рот. А потім залив млинці варенням, сметаною, покружляв їх по тарілці і агу їх туди ж. Потягнувся на стільці. Віддихався. Взяв чашку чаю і залив все це доброю півлітрою ліптона. Потім знову хліб, потім знов млинець, чай… А чай гарячий. А ранок вже нагрівся, сонце так і пече, аж у піт кидає.
Допив чай, відкинувся знов на стільці. Добре.
Трохи перечекав коли на пузі жирок зав’яжеться, аж потім встав і пішов на ніс теплоходу. Сів біля прапорця, за риндою, скинув майку і давай сонечко їсти.
Ото й спав би - їв би, і не спав би - їв би. Так добре все.
А сонце вплітається у розпатлані коси вітру і по спині. По спині. А я повертаюсь до нього пузом, а воно по пузі. По пузі. Так і смажить.
Знову добре.
Посидиш так годину, потім підеш до рукомийника, виллєш на голову трохи води, потім ще трохи і знову на сонце. Обсихати. Аж поки сонце не зайде за капітанську рубку. Потім накинеш назад майку, трохи підмерзнувши від ледь холодного вітру, сядеш по ходу руху і на Дніпро дивишся. А він, Дніпро, так і чекає цього: то завмре як люб’язне дівоче дзеркальце, то наче хто залоскоче - у рябь піде, то спину вигне як дівчина після сну. Переливається на сонці, посміхається. А ти дивишся на воду і не можеш очей відвести, наче який змієлов з дудою гіпнотизує тебе, а вона вигинається такими різними посмішками на фоні темної глибини. І ти як зміїний язик компасу, дивишся на всі боки, втрачаючи напрями тяжіння та полюси світу.
Далі, під берегом, накривши своїм повітряним тілом жовте від близькості піску дзеркало води, незворушливо біліє лебідь. Ти і сам такий зворушений від усього побаченого, що і сам уявляєш себе таким лебедем. Дихаєш назустріч подиху вітру і летиш у очах під самісінькі хмари. Аж потім роздивишся і справді. Виблискуючи на сонці сріблястий лебідь прямує прямо на сонце. Хіба що на смерть. Наче закоханий голуб, коли падає униз камінням до своєї голубки. Але літак проходить у сантиметрі від сонця і зникає у сахарній ваті хмарок. Білих-білих.
Опускаєш трохи очі і вже бачиш як зголодніла біла чайка плигає у воду побачивши білу рибу. І та і інша, мов на сковороді, вигинаються, трясуться, змагаючись, хто спритніший та в кого більша вдача. Хто живий, а хто вже і не зовсім.
А далі, берега… А вони пологі, наче хто шмат свяченої пасхи відрізав. Коріння та каменюки, мов хто ізюму та кураги накидав. А зверху, мов зелена пудра, весна, по вітру хитається.
На березі щось майструє якийсь дідусь і дивиться на нас. Придивляється, махає рукою. Я махаю йому у відповідь і ми йдемо далі.
А ось, зліва, зовсім близько, дика качка мокнула дзьоба у воду, зашелестіла мохнатим задом і здійнялась до неба. А небо наче сметана: десь там хмарка цукровими краями куняє до води, десь пташку як те пір’я по вітру гойдає, де срібляста смуга від літака, як у домашньому салі. Аж дивитися смачно.
А ми йдемо. Ніс розрізає, як те масло, замурзані води Дніпра, а ті облизують сталеві щоки судна і, наче повертають шарами гриму старому актору молодість, накладають на них масляні густі хвилі. Не намазують, а накладають. Добре.
Проведеш рукою по пузі, послухаєш як воно там бормоче, потреш потилицю і на верхню палубу. Береш з каюти рушник, одягаєш плавки і загоряєш. І спиш. І загоряєш. Аж доки хтось за ногу тебе не переверне на живіт. А ти знову: то загоряєш, то спиш, то навпаки. А капітан з рубки бачить що ти вже як та щука підсмажився і дає гудок, а ти дивишся на нього дитячими очима, вибираючись зі сну і слухаєш навколо. Треба щось робити…
Плигаєш на нижню палубу, заходиш на кухню, треш у приємному передчутті руки і лізеш до холодильника. Береш дві літрові пляшки пива, і трохи вагаючись, гукаєш капітана. Той приходить, так само задоволено тре долоні, зачиняє штори та двері, дістає зі шафи тараньки, бере у мене пляшку пива і сідає. Добре.
- Добре у вас, Опанасовичу.
- Ну, так між добрими людьми так і має бути.
- А між поганими?, - намагаюсь його витягнути з капітанської звичайної меланхолії на розмову.
- Та хіба погані, то люди...
- І то правда… А, що, Опанасович, корабель без вас не втоне?
- Чур таке казати, синку. Да тут так ділянка проста, що і дитина із заплющеними очима пройде. Зараз механік у штурвала. Ми з ним двадцять років разом ходимо цим водосховищем. Коли треба, підстрахуємо один одного.
- Добре у вас…
Випили по літру, заїли таранькою, потім знову: хто в холодильник, хто в шафу. І знов по літру і по таранці. І знову добре. Добре. Пішов у каюту. Ліг. З годину поспав. Прокинувся. Подивився на годинник, перевернувся на бік, поспав ще годину, аж поки матрос не грюкнув у двері і не сказав що вже і до обіду треба. Треба, так треба…
Пішов вимив руки, рота, посидів хвилин п’ятнадцять на унітазі, помив знову руки і пішов на кухню. Теплохід саме підходив до якоїсь сільської пристані. Чи то за провізією, чи то у кого тут дівка жила. Чи дружина…
Сонце зайшло на іншу сторону теплоходу і вже на кухні лише тривке гаряче повітря. І стіл…
Сів. Обвів його зголоднілими вогниками-очима і задоволено хрюкнув залоскотаним п’янкими запахами горлом. А на столі нема де ложки покласти: з юшки йде пара, аж ніс закладає та на очі сльози навертаються від перцю та смугастих окунців; жарені судаки, закопченими боками один до одного тиснуться, мало місця на тарілці; карасі в сметані аж булькають від нетерплячки, до рота плигають; щучка зафарширована з рисом та зеленню, вигнулася розступаючись перед вареними кабачками та морквою. Слина тече, аж руки трусяться. Береш ложку, запускаєш у юшку і хвильку за хвилькою, поки трошки не схолоне.
Судно пришвартувалось, заходить капітан, бере ложку і якось по-батьківськи строго дивиться.
- Що це ти, синку, рибний суп їси…А?
Я винувато хитаю головою і лізу до морозильника. Він бере дві чарки і я наливаю тягучої та льодяної по вінця. Добра горілка. Добре. Запиваю компотом і дивлюсь у вікно. Йок.
- Майже літо. Хіба ні?
- Краще…
Я не питаю, що краще, але сам відчуваю, що капітан правий.
Весна в цьому році пізня, але травень пече як дурний. Трави та дерева побуяли, як розсада в теплиці. Дивишся на берег, а він зелений, аж синій. Хатинки з-під дерев наче гриби виглядають, відблискують ледь не іржавими дахами. Заглядаєш у вікно – не намилуєшся. А воно то є чим, - Дніпро по-панськи розлігся, наче вуж у вологій лісній траві. Що не кажи, а у кожному річковому місті чи селі завжди є щось своє, смачне і незабутнє.
Подивився на стіл: трошки горілки, трохи щучки…
Краще нехай пузо лопне, чим пропаде. Усе з’їли і важко йокнули, як оті жаби.
Налили по останній, випили не заїдаючи, а лише хекнули. Повільно вийшли на повітря. На причал. Капітан нікуди не поспішав, а я тим більше. Матрос побіг у село до своєї дівчини, а ми сіли на побиту і затерту водою та повітрям автомобільну покришку, викурюючи цигарку за цигаркою та охаючи. Довго та з розумінням. Злизуючи з сонця янтарні фарби для першого загару.
Легкий вітер лоскоче нам щоки і здається наче легше. Наче. Треба полежать. Полежать. До вечері….До. А там якось ніч пересплю, і сніданок поспіє.
- Піду я, Опанасовичу, приляжу, а то дихати нема чим.
- Піди, синку… Я і сам зараз на койку залізу… Мені в ній дружина сниться. Ось закрию очі і бачу… Як жива… - капітан випустив над собою хмарку диму та почухав потилицю, - Йди, полеж… А то в ночі будемо йти, ніякого сну не надивишся, а зараз саме час. Навіть жаби сплять. Чуєш, як тихо?
Як зачарований, прислухався я і душею і тілом до дніпровського риб’ячого тьохкання старих мудрих карасів; до ласкавого шелестіння трави і розкиданих по усьому березі розпатланих лоз; до ледве чутного перегукування сусідських собак, що зривають горло на усьому що бачать, хай навіть і на господарях; почув старезне чавкання автомобільної гуми, до якої так і тиснувся, мов підстаркуватий захмелілий кавалер, загойданий на вітру теплохід.
Так і простояв я хвилину, тримаючи у собі задоволене гаряче дихання.
- Дійсно тихо…
Дим від цигарки, мов ранковий грибний туман, сховав на мить діда, і коли у зникаючій пухкій хмарці знову з’явились обриси обличчя, було чітко видно два п’ятаки добрих усміхнених очей.
- Ото ж бо…