Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
17:22
Спить підступне у в’язниці,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Татчин /
Вірші
Останній Із Мужикан
/еклектична тема з аритмічним героєм/
1
Занурення в себе - це подорож в один бік,
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.
Починає здалеку, загинає пальці,
згадує скрипальку з музичної школи,
о-о-у! як він віддавався отій скрипальці,
щоб потім не бачитися ніколи!
Перескакує на дитинство – рибалка, школа,
потім академія, збройні лави...
потім знов рибалка... і – жінка гола...
як її... марина, орися, клава…
Щось шепоче, збивається, починає спочатку,
у куточках очей накопичує небо,
мружиться в розпечену небесну печатку,
марить несвободою... кіньми... степом...
2
А далеко-далеко – на перехресті світів,
Зійдуться старійшини довкола багаття,
посмішками щирі, спогадами багаті,
самодостатні ще при житті,
щоб до зір сперечатися за мої картини,
і цокати язиками: – Ото людина!..
Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру,
довго і уважно вивчатимуть вирій.
3
Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!
4
Дві кобили і кінь,
і прозоре лоша…
Догорає багаття, жевріє межа.
З того боку землі форматується схід.
Несуттєві подробиці кидає в піт.
5
А наслідна задача, мій сину, в тому,
щоб як тільки розвидниться, вийти з дому,
й, паралельно до глузду, дійти живим
до місцини, де править шаман трави.
Триєдине посвячення там просте:
ти лягаєш в траву, і трава росте,
і вростає крізь тебе у стелю хмар,
а крізь неї – в слова.
І тебе – нема.
Відтепер твої друзі листки й ростки,
бо на тисячу років вросли в кістки,
три мурахи, жуки і самітник_павук,
що сповідує віру в святий інфразвук.
Ці пульсації ритму клітин і мембран –
потойбічні мелодії зла і добра! –
ця статична напруга угору і вглиб,
і химерна здогадка – ким стати могли б!
До оновлення світу, до скону часів,
ти лежатимеш вічно у срібній росі,
і коли зрозумієш, що літери – гра,
от тоді-то й додому збиратись пора.
Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід:
пелюстки, різнотрав’я і маковий піт,
а в подяку, що ти не таке вже й цабе,
у просвітлений лоб поцілують тебе.
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.
У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!
6
У моєму випадку все гранично просто:
ця країна починається всередині мене,
розгалужується в артерії,
перетікає у вени
і розширюється зовні в священний простір.
7
Ой летіла стріла
востра,
і попала стріла
в острів.
І зробилось мені
млосно,
бо наснились мені
сосни.
А між сосон – жива
церква,
в ній кохана – жива
й мертва.
І упала стріла
поряд,
і пробила стріла
горе,
що дивилось мені
в очі...
І за що це мені,
Отче?
8
Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру…
Кришталеві сльози зі щік твоїх витру.
Довго і ніжно дихатиму в долоні,
передчуватиму майбутнє в твоєму лоні.
А в зіницю закотився, як мак, літак,
в пошуках маршрутів порізно вижити,
на яких і не віриться в щось_не_так
під блідолицим небом,
від вологи вижатим…
А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості,
до відрази_до_себе й на_себе_злості! –
не допомагатимуть ні жінки, ні зілля:
від жінок досада... з вина – похмілля.
9
В архетипних Ометинцях - пустота.
Глинобитні віґвами нитками диму
почіплялись за хмари і їх нестиме
мимо лірики, мимо натхнення, мимо
псевдопрагнення бути одним зі ста.
І коли б не слова, то Господь би з ним,
з тим наївним бажанням – собі любові,
бо вони – від зневаги! – на все готові:
захлинутись словами – як смерть у повінь,
щоб хитатись у хвилях зі ста одним.
Ця пісенна країна – як вірш – проста:
часто вживані рими, зужиті теми,
так багаті повторами дні_фонеми,
та коли врозуміється – хто ми й де ми!
і сформується образ UA_Едему,
от тоді-то і станеш одним зі ста!
10
Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,
під якими золото горить і зблискує.
Осінь – це коли безнадійно чужі
намагаються бути сумними і близькими.
Осінь – це простір, це видих_пара,
коли стомлені очі на сонце мружиш,
і коли не потім, а прямо зараз
взяти і заїхати: – Ну як ти, друже…
Осінь – це музика, яка так свербить
під мапою шкіри й тікає зовні,
це безодня ставу і три верби,
що бредуть у тумані, як в сивій повені.
Осінь – це здогадка про всю любов,
що пересічному смертному вже вготована,
це дописані вірші й, само-собов,
кохана, якщо і не знаєш – хто вона.
11
Я навчив тебе вірити в нас не так,
як хотіли б сторонні, і цей апокриф
переріс парування відтінків вохри
і судомне тремтіння зі мною в такт.
Я навчив тебе марити змістом слів,
відчувати їх смак, цілувати в губи,
дослухатися грому шаманський бубон
і стелитися танцем уздовж землі.
Я навчив тебе бачити спільні сни,
що проходять мурахами вище стегон,
і щомиті вживатися в alter ego –
тільки з ним римуватися. Тільки з ним.
Я навчив тебе нюхати жовтий лист,
щоб ділити між нами цей тлінний запах,
і чекати що прийде на задніх лапах
тільки мною приручений звір імли.
Я навчив тебе слухати білий шум
і у цьому умінні іти до краю:
дочекатись від Осені: – я вмираю...
а тоді заступити оту межу.
12
Я – остаток розпаду слів до атомів,
я – конверт відсутньому адресатові,
я – стежина, лишена літаком,
на сторінці Господа – небо.com.
Я – обряд посвячення у містерії,
я – причина Космосу без матерії,
я – наосліп набране sms
за тарифом „Вісточка для небес”.
Я – відсутність наслідку за причиною,
я – безглузді сповіді за чарчиною,
я – ua_статистика ru_ай-пі
і посмертне зцілення – не тобі.
13
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
І як через ніч сповідалися осені,
що так безсоромно влягалась між нами...
Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені,
за абстрактність,
за віру у серце_не_камінь.
Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини,
чи уяви речами,
що оминули тебе й досі:
ножем попід ребрами, смаком конини,
стрілою, що на злеті торкнулася волосся.
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.
Ось тобі – через відстані – моя рука,
збоченого любителя кохатися втрьох,
забувай безболісно останнього із мужикан,
аритмічного романтика – Нічиє Перо.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Останній Із Мужикан
/еклектична тема з аритмічним героєм/1
Занурення в себе - це подорож в один бік,
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.
Починає здалеку, загинає пальці,
згадує скрипальку з музичної школи,
о-о-у! як він віддавався отій скрипальці,
щоб потім не бачитися ніколи!
Перескакує на дитинство – рибалка, школа,
потім академія, збройні лави...
потім знов рибалка... і – жінка гола...
як її... марина, орися, клава…
Щось шепоче, збивається, починає спочатку,
у куточках очей накопичує небо,
мружиться в розпечену небесну печатку,
марить несвободою... кіньми... степом...
2
А далеко-далеко – на перехресті світів,
Зійдуться старійшини довкола багаття,
посмішками щирі, спогадами багаті,
самодостатні ще при житті,
щоб до зір сперечатися за мої картини,
і цокати язиками: – Ото людина!..
Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру,
довго і уважно вивчатимуть вирій.
3
Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!
4
Дві кобили і кінь,
і прозоре лоша…
Догорає багаття, жевріє межа.
З того боку землі форматується схід.
Несуттєві подробиці кидає в піт.
5
А наслідна задача, мій сину, в тому,
щоб як тільки розвидниться, вийти з дому,
й, паралельно до глузду, дійти живим
до місцини, де править шаман трави.
Триєдине посвячення там просте:
ти лягаєш в траву, і трава росте,
і вростає крізь тебе у стелю хмар,
а крізь неї – в слова.
І тебе – нема.
Відтепер твої друзі листки й ростки,
бо на тисячу років вросли в кістки,
три мурахи, жуки і самітник_павук,
що сповідує віру в святий інфразвук.
Ці пульсації ритму клітин і мембран –
потойбічні мелодії зла і добра! –
ця статична напруга угору і вглиб,
і химерна здогадка – ким стати могли б!
До оновлення світу, до скону часів,
ти лежатимеш вічно у срібній росі,
і коли зрозумієш, що літери – гра,
от тоді-то й додому збиратись пора.
Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід:
пелюстки, різнотрав’я і маковий піт,
а в подяку, що ти не таке вже й цабе,
у просвітлений лоб поцілують тебе.
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.
У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!
6
У моєму випадку все гранично просто:
ця країна починається всередині мене,
розгалужується в артерії,
перетікає у вени
і розширюється зовні в священний простір.
7
Ой летіла стріла
востра,
і попала стріла
в острів.
І зробилось мені
млосно,
бо наснились мені
сосни.
А між сосон – жива
церква,
в ній кохана – жива
й мертва.
І упала стріла
поряд,
і пробила стріла
горе,
що дивилось мені
в очі...
І за що це мені,
Отче?
8
Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру…
Кришталеві сльози зі щік твоїх витру.
Довго і ніжно дихатиму в долоні,
передчуватиму майбутнє в твоєму лоні.
А в зіницю закотився, як мак, літак,
в пошуках маршрутів порізно вижити,
на яких і не віриться в щось_не_так
під блідолицим небом,
від вологи вижатим…
А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості,
до відрази_до_себе й на_себе_злості! –
не допомагатимуть ні жінки, ні зілля:
від жінок досада... з вина – похмілля.
9
В архетипних Ометинцях - пустота.
Глинобитні віґвами нитками диму
почіплялись за хмари і їх нестиме
мимо лірики, мимо натхнення, мимо
псевдопрагнення бути одним зі ста.
І коли б не слова, то Господь би з ним,
з тим наївним бажанням – собі любові,
бо вони – від зневаги! – на все готові:
захлинутись словами – як смерть у повінь,
щоб хитатись у хвилях зі ста одним.
Ця пісенна країна – як вірш – проста:
часто вживані рими, зужиті теми,
так багаті повторами дні_фонеми,
та коли врозуміється – хто ми й де ми!
і сформується образ UA_Едему,
от тоді-то і станеш одним зі ста!
10
Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,
під якими золото горить і зблискує.
Осінь – це коли безнадійно чужі
намагаються бути сумними і близькими.
Осінь – це простір, це видих_пара,
коли стомлені очі на сонце мружиш,
і коли не потім, а прямо зараз
взяти і заїхати: – Ну як ти, друже…
Осінь – це музика, яка так свербить
під мапою шкіри й тікає зовні,
це безодня ставу і три верби,
що бредуть у тумані, як в сивій повені.
Осінь – це здогадка про всю любов,
що пересічному смертному вже вготована,
це дописані вірші й, само-собов,
кохана, якщо і не знаєш – хто вона.
11
Я навчив тебе вірити в нас не так,
як хотіли б сторонні, і цей апокриф
переріс парування відтінків вохри
і судомне тремтіння зі мною в такт.
Я навчив тебе марити змістом слів,
відчувати їх смак, цілувати в губи,
дослухатися грому шаманський бубон
і стелитися танцем уздовж землі.
Я навчив тебе бачити спільні сни,
що проходять мурахами вище стегон,
і щомиті вживатися в alter ego –
тільки з ним римуватися. Тільки з ним.
Я навчив тебе нюхати жовтий лист,
щоб ділити між нами цей тлінний запах,
і чекати що прийде на задніх лапах
тільки мною приручений звір імли.
Я навчив тебе слухати білий шум
і у цьому умінні іти до краю:
дочекатись від Осені: – я вмираю...
а тоді заступити оту межу.
12
Я – остаток розпаду слів до атомів,
я – конверт відсутньому адресатові,
я – стежина, лишена літаком,
на сторінці Господа – небо.com.
Я – обряд посвячення у містерії,
я – причина Космосу без матерії,
я – наосліп набране sms
за тарифом „Вісточка для небес”.
Я – відсутність наслідку за причиною,
я – безглузді сповіді за чарчиною,
я – ua_статистика ru_ай-пі
і посмертне зцілення – не тобі.
13
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
І як через ніч сповідалися осені,
що так безсоромно влягалась між нами...
Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені,
за абстрактність,
за віру у серце_не_камінь.
Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини,
чи уяви речами,
що оминули тебе й досі:
ножем попід ребрами, смаком конини,
стрілою, що на злеті торкнулася волосся.
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.
Ось тобі – через відстані – моя рука,
збоченого любителя кохатися втрьох,
забувай безболісно останнього із мужикан,
аритмічного романтика – Нічиє Перо.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
