
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.26
00:54
Така ти перша у моїм житті,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
2023.03.25
22:52
Ні від кого так не божеволів."
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
2023.03.25
16:31
Охоронника нового
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
2023.03.25
12:41
Скажи - но друже, де ті долі,
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
2023.03.25
09:05
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2023.03.25
07:41
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
2023.03.25
06:37
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
2023.03.25
01:52
Боролися за денацифікацію а напоролися на дерусифікацію.
Лояльність до зла несумісна з добром.
Великодержавні інтереси загальнолюдських цінностей не сприймають.
Справжій рашист справжнім людям не товариш.
Рашисти запечатали тему «братских нар
2023.03.25
00:28
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
2023.03.24
22:48
На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
2023.03.24
22:11
Подаруй мені слово –
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
2023.03.24
20:28
Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
2023.03.24
19:44
Діти учать на уроці
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
2023.03.24
15:16
…Дні зникають набожні безслідно
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
2023.03.24
12:21
Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
2023.03.24
10:25
Кожний з молодих сокіл уже навчився чомусь у бойовому мистецтві. Кожний уже досяг чогось у військовій справі. Хоча це може й здаватися малим і навіть незначним у порівнянні з тим, що сокола чекає в майбутньому. Але молодий сокіл уже досяг якогось щабля вд
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
Легенда про тих, хто "набігався"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тих, хто "набігався"
«Нині отпущаєши раба твого…» - надламаним голосом виспівував отець Андрій, захлинаючись сльозами.
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію