
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.04.21
23:10
Фестини у столиці, День кота,
Салют, парад, гопак, хава нагіла.
А ув окопі братчиків чота
Опруху смерті порівну ділила.
Ідуть шеренги люду в чорторий,
Хто має душу - став гарматним м'ясом.
Тут, за Дінцем,- прострілля, смертний бій,
Салют, парад, гопак, хава нагіла.
А ув окопі братчиків чота
Опруху смерті порівну ділила.
Ідуть шеренги люду в чорторий,
Хто має душу - став гарматним м'ясом.
Тут, за Дінцем,- прострілля, смертний бій,
2025.04.21
21:37
Листи з минулого -
як чайки з паралельного
світу. Кому вони зараз
потрібні? Минула епоха
поблякла, вижовкла
і залишила по собі
ці листи, які втратили
свою мову, чути
як чайки з паралельного
світу. Кому вони зараз
потрібні? Минула епоха
поблякла, вижовкла
і залишила по собі
ці листи, які втратили
свою мову, чути
2025.04.21
21:16
напівіронічне
Є собі обережні,
Є однак "однозначні"...
"Бог береже береженого" -
Чорт береже обачного...
Вічність така глибока
А для брехні заплитко -
Є собі обережні,
Є однак "однозначні"...
"Бог береже береженого" -
Чорт береже обачного...
Вічність така глибока
А для брехні заплитко -
2025.04.21
21:15
війна малює кров'ю та водою
мольберти - долі душі та серця
війна малює... смерть її рукою
виводить вензлі з дозволу творця
вузли кармічні... петель - не злічити
дірки в серцях просвіти в головах...
у тлі десь бучі соледари охмаддити...
у тлі безум
мольберти - долі душі та серця
війна малює... смерть її рукою
виводить вензлі з дозволу творця
вузли кармічні... петель - не злічити
дірки в серцях просвіти в головах...
у тлі десь бучі соледари охмаддити...
у тлі безум
2025.04.21
18:55
Ніхто не хоче раю в курені -
Немає там умов для благодаті!
Осіння тиха пісня навесні
Сховалась у душі, похмурій хаті.
Холодним гострим лезом теплі дні
На шмаття ріжуть торгаші пихаті.
Хіба запалять райдужні вогні
Немає там умов для благодаті!
Осіння тиха пісня навесні
Сховалась у душі, похмурій хаті.
Холодним гострим лезом теплі дні
На шмаття ріжуть торгаші пихаті.
Хіба запалять райдужні вогні
2025.04.21
15:29
Політика – паршива справа:
присяг, обітниць цілий міх,
брехня, закута у оправу
роїв обіцянок пустих.
Слова і гасла – то наживка
у неспортивній боротьбі,
аби ловилась щедро рибка.
Усі політики слабі
присяг, обітниць цілий міх,
брехня, закута у оправу
роїв обіцянок пустих.
Слова і гасла – то наживка
у неспортивній боротьбі,
аби ловилась щедро рибка.
Усі політики слабі
2025.04.21
15:13
Аметистова квітка ночі
Розцвіла непомітно з туману.
Місяць виставив срібний носик,
Тільки з неба не сипалась манна.
Сива осінь блукала у снах,
Бо шукала дорогу до тебе.
Залишилась далеко весна,
Розцвіла непомітно з туману.
Місяць виставив срібний носик,
Тільки з неба не сипалась манна.
Сива осінь блукала у снах,
Бо шукала дорогу до тебе.
Залишилась далеко весна,
2025.04.21
14:34
Іноді краще розмовляти з тобою крізь сильний дощ,
Біля рожевих колон при вході до книжкової крамниці
Подумки, я веду з тобою надуманий діалог
Уявляючи каріатидою із незмінно пустим обличчям.
Дощ заштриховує вулицю. Жінка з парасолькою у руці
Схожа на
Біля рожевих колон при вході до книжкової крамниці
Подумки, я веду з тобою надуманий діалог
Уявляючи каріатидою із незмінно пустим обличчям.
Дощ заштриховує вулицю. Жінка з парасолькою у руці
Схожа на
2025.04.21
08:12
Ця вродливиця русява,
Причепурена, мов пава,
Йде повільно, величаво,
По росою вкритих травах,
В босоніжках на підборах
Попри стебла, в’язкість, нори, –
І сьогодні, як і вчора,
До ріки ступа бадьоро.
Причепурена, мов пава,
Йде повільно, величаво,
По росою вкритих травах,
В босоніжках на підборах
Попри стебла, в’язкість, нори, –
І сьогодні, як і вчора,
До ріки ступа бадьоро.
2025.04.20
21:23
Усе повертається
на круги своя.
Історія повторює
колишню спіраль.
Ігри в демократію
закінчились.
Хто зупинить
цю пекельну цикличність?
на круги своя.
Історія повторює
колишню спіраль.
Ігри в демократію
закінчились.
Хто зупинить
цю пекельну цикличність?
2025.04.20
16:46
Як не стало в нас Богдана, гірко геть зробилось,
Звідусюди на Вкраїну круки напосілись:
Москалі, татари, ляхи – хто лишень не пхався,
Відхопити шмат ласенький від нас намагався.
Богдан, з відчаю, напевно, москалів покликав
І вчинив в житті своєму пом
Звідусюди на Вкраїну круки напосілись:
Москалі, татари, ляхи – хто лишень не пхався,
Відхопити шмат ласенький від нас намагався.
Богдан, з відчаю, напевно, москалів покликав
І вчинив в житті своєму пом
2025.04.20
13:13
трохи давно був сон мені про магічний зоосад
в нім перебували звірі мовби лагідна сім’я
мимо кліток на початку сну я ішов поволі сам
звірі на позір щасливі їхні ігри суто гамір
але сниво розгорталося все барвистіше й чіткіше
щохвилини щосекунди ось і
в нім перебували звірі мовби лагідна сім’я
мимо кліток на початку сну я ішов поволі сам
звірі на позір щасливі їхні ігри суто гамір
але сниво розгорталося все барвистіше й чіткіше
щохвилини щосекунди ось і
2025.04.20
11:38
В твоїх очах і сутінки смеркання,
І синюваті полиски світань, -
І прикра холоднеча розставання,
І ніжність тепла радісних стрічань.
Ще з легкістю усмішка загадкова
Спалахує в очицях голубих,
А найчастіше - порухи любові
Мені на щастя бачаться у
І синюваті полиски світань, -
І прикра холоднеча розставання,
І ніжність тепла радісних стрічань.
Ще з легкістю усмішка загадкова
Спалахує в очицях голубих,
А найчастіше - порухи любові
Мені на щастя бачаться у
2025.04.20
09:28
Зелене світло довгожданній весні,
що, врешті-решт, крокує до тебе…
НІ - безжальній війні!
ТАК - веселці у небі!
НІ - «кинджалам» й «шахедам»,
нашестю смертоносних авіабомб!
ТАК - хлопчикам у білих кедах,
що, врешті-решт, крокує до тебе…
НІ - безжальній війні!
ТАК - веселці у небі!
НІ - «кинджалам» й «шахедам»,
нашестю смертоносних авіабомб!
ТАК - хлопчикам у білих кедах,
2025.04.20
06:33
Для горя одного я ложе
Кожного року щодня,
Де жодна душа не поможе
І душа не почує жодна.
Де кінця цьому все не видно,
Окрім того, щоб знов горювати.
Кожного року щодня,
Де жодна душа не поможе
І душа не почує жодна.
Де кінця цьому все не видно,
Окрім того, щоб знов горювати.
2025.04.19
12:59
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
Легенда про тих, хто "набігався"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тих, хто "набігався"
«Нині отпущаєши раба твого…» - надламаним голосом виспівував отець Андрій, захлинаючись сльозами.
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію