ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.12.03
17:10
Єднаймося дорогою у прірву,
в яку ота сволота нас веде,
бо нове мінісерство – нову вирву,
пробачте міну нову, підкладе…*
Єднаймося мерщій, аби спаситися,
а радше – врятувати хоч дітей!
Усе ж допоки будемо трястися,
в яку ота сволота нас веде,
бо нове мінісерство – нову вирву,
пробачте міну нову, підкладе…*
Єднаймося мерщій, аби спаситися,
а радше – врятувати хоч дітей!
Усе ж допоки будемо трястися,
2024.12.03
09:52
Це не просто звичайний художник, а стріт-артист, який перетворив вулиці рідного Харкова на цілу галерею графічних робіт - справді філософських, навіть поетичних.
Сьогодні він творить своє унікальне мистецтво під обстрілами у деокупованих містах. Його нап
Сьогодні він творить своє унікальне мистецтво під обстрілами у деокупованих містах. Його нап
2024.12.03
06:19
Чому в далекій юності дівчата
Усмішки дарували не мені, –
Чому донині болісно гадати:
Чому холодні квіти весняні?
Чому комусь блакитним цвітом рясту
Вкриває доля обрані шляхи,
А я лиш терну прорості голчасті
Підошвами вчуваю навкруги?
Усмішки дарували не мені, –
Чому донині болісно гадати:
Чому холодні квіти весняні?
Чому комусь блакитним цвітом рясту
Вкриває доля обрані шляхи,
А я лиш терну прорості голчасті
Підошвами вчуваю навкруги?
2024.12.03
05:55
Чи марні сни були ті, чи примарні?
Шукає вітер правди на землі.
Сирі підвали. Втеча з буцегарні.
Далекі, недосяжні кораблі…
Нехай пороги розіб’ють на друзки
ворожий флот і полчища орди.
Не стане московит ніколи руським,
в улус до хана йдуть його сл
Шукає вітер правди на землі.
Сирі підвали. Втеча з буцегарні.
Далекі, недосяжні кораблі…
Нехай пороги розіб’ють на друзки
ворожий флот і полчища орди.
Не стане московит ніколи руським,
в улус до хана йдуть його сл
2024.12.03
01:33
Портрет намальований зорями
Прочанина, що приходить щоночі
На горище, де сплять кажани
До весни – дзьобатої сірої птахи,
І шукає пошерхлі слова
Зітлілої книги старої поезії,
Яку можна лише шепотіти,
Ковтаючи звуки еламські
Прочанина, що приходить щоночі
На горище, де сплять кажани
До весни – дзьобатої сірої птахи,
І шукає пошерхлі слова
Зітлілої книги старої поезії,
Яку можна лише шепотіти,
Ковтаючи звуки еламські
2024.12.02
22:40
Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерех
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерех
2024.12.02
19:48
Крига скувала вулиці
у свої залізні лещата.
Замерзлі думки
висять бурульками
на деревах.
Почуття ледь визирають
з-під заледенілих калюж.
Крижаніє свідомість,
у свої залізні лещата.
Замерзлі думки
висять бурульками
на деревах.
Почуття ледь визирають
з-під заледенілих калюж.
Крижаніє свідомість,
2024.12.02
19:34
Іноді вірш скидається на неприступну фортецю,
І його ні мечем, ні облогою — ніяк не здужати,
Слова атакують інші слова на серці,
Чорніє земля, а фортеця тримається мужньо.
На схили театру війни приходять союзники
Тримають герби, що в девізах минулих
І його ні мечем, ні облогою — ніяк не здужати,
Слова атакують інші слова на серці,
Чорніє земля, а фортеця тримається мужньо.
На схили театру війни приходять союзники
Тримають герби, що в девізах минулих
2024.12.02
15:17
В коментарях бажано залишати суто дворядкові композиції
___________________________________________________________
Гекзаметр, або Гексаметр (грец. hexmetros — шестимірник) — метричний (квантитативний) вірш шестистопного дактиля (—UU), де в кожній ст
2024.12.02
11:21
Ця осінь повела мене з собою,
Бо я ж таки Поезії солдат,
І восени я став лауреат,
Забивши на тривоги та відбої.
Пегаса осідлавши у політ,
Ця осінь повела мене з собою.
Домінувала в небі наді мною,
Бо я ж таки Поезії солдат,
І восени я став лауреат,
Забивши на тривоги та відбої.
Пегаса осідлавши у політ,
Ця осінь повела мене з собою.
Домінувала в небі наді мною,
2024.12.02
09:08
На порядку денному тривоги
І якого біса, звідкіля?..
Тільки відштовхнешся від порога
Згадуєш потвору-москаля
І сердешно шлеш йому прокляття
По-іменно ен-но сотні раз…
Хлопці — дорогесінькії браття —
Зупиніть маскви звіринний сказ
І якого біса, звідкіля?..
Тільки відштовхнешся від порога
Згадуєш потвору-москаля
І сердешно шлеш йому прокляття
По-іменно ен-но сотні раз…
Хлопці — дорогесінькії браття —
Зупиніть маскви звіринний сказ
2024.12.02
05:40
Є в пам’яті миттєвості війни,
Що блискавками чиркають до смерті
І освітляють вибухами вперто
Ослаблені бідою й страхом сни.
Є в пам’яті миттєвості війни, –
Вони повз мене не проходять мимо,
А щодоби стоять перед очима,
Пояснюючи з’яву сивини.
Що блискавками чиркають до смерті
І освітляють вибухами вперто
Ослаблені бідою й страхом сни.
Є в пам’яті миттєвості війни, –
Вони повз мене не проходять мимо,
А щодоби стоять перед очима,
Пояснюючи з’яву сивини.
2024.12.02
04:26
Освічує густу пітьму
це золотаве сяйво жовтня,
де неба зоряна безодня
в якій з тобою потону.
Давай пограєм у мовчанку
і будь-що-буде, аж до ранку,
хай заблукають у диму
ще сонні, мов коти, трамваї,
це золотаве сяйво жовтня,
де неба зоряна безодня
в якій з тобою потону.
Давай пограєм у мовчанку
і будь-що-буде, аж до ранку,
хай заблукають у диму
ще сонні, мов коти, трамваї,
2024.12.01
22:40
чи суттєво — позбутись ніг
адже люди завжди порядні
і навіщо ж тобі перейматися
як заходять сюди з полювання
закинути в себе пиріг
чи суттєво — втратити зір
славна праця є для осліплих
адже люди завжди порядні
і навіщо ж тобі перейматися
як заходять сюди з полювання
закинути в себе пиріг
чи суттєво — втратити зір
славна праця є для осліплих
2024.12.01
21:28
Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.
Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов”янський слід,
А повернутися
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.
Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов”янський слід,
А повернутися
2024.12.01
19:51
Я ходжу в ліс
і шукаю там минулий рік.
Я хочу подолати
розрив часів.
Він повинен пролягати
отут, на цьому пеньку,
ніби по краю серця.
Крижана бурулька стікає,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і шукаю там минулий рік.
Я хочу подолати
розрив часів.
Він повинен пролягати
отут, на цьому пеньку,
ніби по краю серця.
Крижана бурулька стікає,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
Легенда про тих, хто "набігався"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про тих, хто "набігався"
«Нині отпущаєши раба твого…» - надламаним голосом виспівував отець Андрій, захлинаючись сльозами.
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
Село догоряло повільно, мов згарок свічки на сплюндрованому олтарі, що його панотець якимсь відшукав на обрушині власного храму. Кам’яного Броду більше не існувало. Налетіли, попалили, понищили ногайці. Третина села стояла за спиною священика: всі кому пощастило вціліти.
Друга третина: поколота, порізана, порубана лежала прикрита ряднами біля ганку. І серед тих мерців – матушка і двійко з шести хлопців отця Андрія.
Куди поділася третя – знав хіба що степовий вітер.
Ховали нашвидку руч. Мовчки. Навіть діти на плакали. За годину почали збиратися в дорогу. Поскидали на вози усе, що помилував вогонь і не помітили загребущі степняки. Самі взялися за голоблі. Тільки у візок отця Андрія впрягли єдину, дивом не викрадену конячку.
- Ведіть нас, отче.
- До Курська, люди! Нехай Бог помагає! – перехрестивши людей вимовив священик.
І валка рушила. Вже коли видерлися на кручу хтось раптом помітив, що пропав візок Микити – мірошникова сина.
- Він останнім ішов, і Гапка, сестра його мала поруч була. – сповістили панотцю.
- Чекайте тут! Зараз приведу! - скомандував той, кидаючи віжки.
Мірошників дім, точніше, те що від нього лишилося, стояв на березі Луганки. Там і знайшов дітей отець Андрій.
Сполотнілий Микита мовчки дивився на згарищє. Поруч на землі сиділа замурзана втомлена Гапка.
- Треба їхати Микито, –тихо мовив священик торкнувши плече підлітка. – Батьків вже не повернеш. Царство їм небесно. А вам з малою рятуватися треба.
- Тікати? – глухо спитав той.
- Тікати…
- Благословіть, отче! – несподівано з жаром вигукнув хлопець.
- Господь благословить, чадо!
- От і добре! Гапка, там біля клуні лопата лежить. Неси мерщій!
Дівчинка прожогом кинулася виконувати наказ брата.
- Стій, хлопче! Що та собі думаєш?! – не второпав отець Андрій.
- Треба ж хоч яку не яку землянку собі викопати. – почулося у відповідь. – Лишаємося ми отче.
- Ти що, малий, збожеволів! Не виживете ви тут самі! У ногайський аркану сам головою лізеш! – гримнув на неслуха сільський душе пастир. - Досить витребеньок. Берись за воза. Тікати треба!
- Досить! Набігалися! Тут жити будемо. А ногаї хай приходять. Хоч одного, та в цій землі залишу.
На гору, до покинутих ним, панотець підіймався на скам’янілих ногах.
- Сам…А де ж малий?! – пошепки неслося по натовпу, поки священик не дивлячись ні на кого йшов до свого возика.
- Амвросію! - нарешті озвався він, покликавши до себе пришелепкуватого пономаря.
Той мов з під землі випурнув. Вклонився.
- Випрягай коня! До Курська ти усіх поведеш. А я… я лишаюся…
І тиша миттю вибухнула жахом.
- Не кидай нас отче!
- Пропадемо без тебе!
- Це все той малий! Бісове лічина!!!
- Що, що він сказав тобі, батьку ти наш?!!
- Він сказав: «Досить! Набігалися!». Отож, люди, тікайте, рятуйтеся! А я вже теж, набігався! – відповів отець Андрій міцно стиснувши голоблі. – Хай вам Бог в дорозі допомагає!
Спускаючись у вигоріле село, священик чув, як заскрипіли колеса, і валка, потроху розвертаючись рушила в низ, за ним. Баби голосили мов на похороні. Та крізь цей лемент пробивалося уперте, чоловіче «Досить! Набігалися!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію