Виходьте з того, що людина слабка, і вам відкриється її всеосяжна ве-лич, сліпуче сяйво й розкрилений дух...


Присвячую: Їй, а також - всім. (бо Вона є зажди)…


На все це погляд ніби з боку чи з гори...

Мегаполіс... Величезна темна пляма на обличчі планети... Пухлина, що порозкидала метастази вулиць на священному тiлi землi... Клапоть неба над ме-гаполісом завжди похмурий i насуплено-невеселий, неначе його глибоко засму-чує картина внизу, що позбавлена прекрасних творінь Божих - зеленого лiсу, змочених ранковими сльозами трав, пiвочої пташини, ниви на колосi, вiдкритої i доброї душi. I той шматок небесного склепiння радий би бути просто блакит-ним, купатися у своєму першому кольорi i тонути у сонячному морi...але день у день, у нiч i ранок, сезон в сезон i рiк у рiк мегамiсто з фанатичною постiйнiстю професора вiд математики випльовувало у нього з фабричних труб, мов з дияво-лової люльки, жовто-сiро-чорно-сизим димом, який, зміїсто пiднiмаючись до кордонів планети, своєю отруєною суттю штампував у i без того змученому озонi нерахованокiлометровi дiрки i прогалини, геометрично неправильні i на-скрізь бездонні до самої чорноти космічного спокою... Тут не побачити струнко-сузiр'яного параду Великого Ковша; Чумацький Шлях загубився серед сплута-ного серпантину бетонно-залiзних дорiг i став звичайною стежиною, котрою вже не їздитимуть каравани вiчностi. Фортеця парадоксів, бо тут з якоїсь дивини ще живе людина; живе серед багатьох-багатьох, як вона, але з ними не пересікаєть-ся, не торкається душею чиєїсь душi; завжди самотня й непізнана, непомітна й одиноко блукаюча у гігантському вулику...

***
На вулицях мiста коїлося щось неймовiрне: зима видалася ну до того вже снiжною, що старожили примовляли:"Зимонька схаменулася, давно вже такої не було", а тут наприкiнцi лютого сонцю видалася сумною та нецікавою панорама заснiженого мiста - покритих бiлою порохнявою тротуарів, проспектів, мага-зинiв, висоток, перехожих,- i воно почало припікати, по-весняному щедро роз-сипаючи золотаве проміння. Снiговi кучугури одразу просiли, завалилися на бо-ки, i у їхньому пухкому тiлi з'явилися наскрiзнi проталини, схожi на роздутi нiздрi, через якi чорнi земля та асфальт жадібно вдихали прохолодне повітря.
I все потекло, запрудило, заструменiло! Жвавi струмочки, перегукуючись талою водою, спочатку спроквола-сором'язливо, а потiм все сильнiше i впев-ненiше втиналися у холоднечу, накидану за зиму, вирiзаючи у нiй жилкуватi вiзерунки і з'їдаючи її з превеликим смаком. Так гiлляста блискавка в'юнким ву-жем прошмигує крiзь розкуйовджені хмари...так полум'яний світанок пробиває собi шлях через густе молоко вранішнього туману...так утверджується саме жит-тя, живородним пензлем малюючи веселкову гамму на сірому полотні буденно-сті!..
Люди i машини місили підошвами коліс та зимового взуття підмоклий снiг, перетворюючи його у багнисту кашу. Вода в калюжах широкими колами втікала вiд нiг сотень заклопотаних чимось своїм перехожих, і тоді сонечко, розмножене на кількість ото таких ділянок з переплавленим на рідке снігом, ви-гойдувалося весело й бадьористо на розгонистих хвильках. Скільки калюжок, стільки сонечок… «А от чи можна так про людей думати? Аби ж так: скільки нас,стільки й сонечок;скільки людей, стільки й посмішок. Чому так багато лю-дей несонячних?.. Дивні всі якісь, у таку погожу днину бути хмарним й неусміх-неним… та ну їх! А я всміхатимусь, тим більше, що це мені пасує!»