Іванна Голуб’юк
Дівчинка зі скрипкою
або
Як може бути чи не бути

****
Дівчинка зі скрипкою. Думки нанизувалися на залишок дня, як в літньому лісі нанизуються стиглі суниці на травинку чи галузку, залишаючи барвисті плями на руках, сорочці, подряпаних колінах, котрими спираєшся на вологу землю, що вміє думати твоїми думками. Підливав вазони. Довго витирав вологою ганчіркою їхнє лапате листя, набирав воду у прозорий слоїк, у який влітку збирав суниці, довго порався, нахлюпав цілі озера на долівку, і якщо лягти боком, притулившись щокою до підлоги і примруживши очі, то можна було б уявити, що то справжні озера, а скісне проміння через густу зелень листя – то сутінки пралісу, а ти загубився і слухаєш цокання годинника. Дівчинка зі скрипкою. На спомин. Як спомин.
Дівчинка зі скрипкою.
Чорне густе волосся, холодний блиск очей, довга чорна сукня (непомітна потертість на ліктях рукавів), мереживні рукавички, скрипка. Зі сцени вона виглядала блідою.
Вона поцілувала тебе в чоло (ставши на стільчик, недбало залишений гримером, і зіпершись на твої плечі гарячими долонями) і вистрибнула з вікна.

****
Сонце опустилось зовсім низько. Якраз так, що верхнє вікно у будинку напроти блищало і відбивало проміння у твою кухню. Ти вилив решту води із слоїка у чайник і взяв цигарку. І як останніми днями, навіть не запаливши, викинув у смітник. Скип’ятив воду і заварив чаю. Сівши на підлогу, сьорбав і думав про неї.
Вона зачепилась сукнею за пожежну драбину, і так її врятували.
Але вона уже нічого не пам’ятала.
Він залишив собі її мереживні рукавички. In memoriam.

****
Лист перший
знаєш, то був єдиний випадок в моєму житті, за який мені соромно. мені стидно своєї легкодухості, своєї наївності, що таким чином можна змінити цей світ чи бодай щось, адже навіть там існує відповідальність за свої вчинки
пробач, не запитую про твої справи і не кажу про свої, про своє існування, яке не варте того, щоб бути написаним тобі, бо це лише кволе переосмислення реальності, перетравлення останніх подій, які мені самій же нецікаві. перетираю вкотре плітки про себе і про своїх друзів, які намагаються підтримати мене, хочу вийти з цього стану заціпеніння. мені так бракує наших розмов із зеленим чаєм, який перебиває всі інші смаки, залишаючи лише смак чаю, - як казала колись подруга, а може, то був хтось інший, зрештою це вже немає значення. ти знаєш, я не пам’ятаю, чи я коли-небудь тебе цілувала, хоч би в чоло, я завжди так хотіла тебе поцілувати в чоло
тоді мені було дуже боляче. я не покалічилась і навіть не встигла трохи побути в несвідомості. я знала, що навколо відбувається, і тепер маю підозру, що я взагалі не втрачала тями і все пам’ятала, а коли відкрила очі. то зрозуміла, що краще забути все попереднє, а коли знову відкрила очі, то збагнула, що я таки дещо забула, і, може, так краще. все, що не стається, то на краще
тепер достигають яблука, і мені добре багато бувати в саду, рвати їх з гілок, або їсти їх просто з гілок, стаючи на пальчики і притримуючи яблука руками. вчора вранці я ходила боса по росі, було трохи холодно, та підошви пекли, наче то була не холодна і мокра трава, а розпечене вугілля, але я ніколи не ходила боса по розпеченому вугіллю і, взагалі, не ходила по вугіллю, тому таке порівняння безглузде. а ще я почала читати класику. ти ж знаєш мої уподобання, ти завжди мені приносив модернові і постмодернові твори, і ще бозна які, то все ковталося швидко чи повільно, залежно від текстів, зворотів, метафор, музики, під яку то читалося... а тепер я читаю класику. дістаю превелику насолоду від такого читання, неквапного і розміреного, як теперішній мій ритм життя, чи то пак існування. і ні в якому разі не читати пресу – тепер це моє табу, так добре інколи робити собі певні заборони. виключно прогноз погоди. але погоду я пізнаю вранці, коли відкриваю своє вікно чи виходжу на вулицю, тому читання прогнозу погоди – то теж саме собою перетворилося в табу
слухай, мені так не вистачає нашого піддашшя, власне твого піддашшя, тих стін, які ти так довго не білив, безлічі знимків, наших знимків. мені отут в грудях робиться так лоскітно, коли я думаю, що це "наші” знимки. сам факт тієї спільності якихось речей... жаль, що яблуні, які я бачу з вікна, лише мої, а не наші
бувай здоровий
твоя дівчинка із скрипкою
P.S. надумала собі приїхати до тебе в гостину

****
Лист другий
відповіді від тебе я не дочекалася. може, ти надто захопився вивченням рельєфів якогось собору і за виготовленням фотографій не зазираєш у поштову скриньку, а може, виміняв її (скриньку) на харчі - і тепер нікуди зазирати за листами. а може, ти просто не хочеш відповідати. у будь-якому випадку я все ж тобі писатиму, бо відчуваю велику потребу наших бесід, навіть якщо вони перетворяться на мій монолог
тепер осінь і туманно. все це мені нагадує наші походеньки туманними ранками... надто багато ностальгії відчувається в усіх моїх думках, в усіх моїх словах
нещодавно мені наснилося твоє піддашшя, яке ти називаєш майстернею. ми ходимо тихо-тихо, бо на нижньому поверсі живе істерична стара пані. ми ходимо босі. на столах розкладені світлини, які ти готуєш на виставку, по кутках безліч дерев'яних рам, на підвіконнях - сухі квіти, пелюстки та яблука у тацях. такі чіткі картинки сну, наче насправді, так, адже нічого не змінилося
о! так, звісно, потім ми питимемо зелений чай з суницями, сидячи на підлозі, і будемо дивитися крізь листя твоїх вазонів, уявляючи, що то густі сутінки пралісу, або творитимемо історії про колишніх мешканців твого піддашшя – багату примхливу пані (про те, що вона там жила, говорить ліплена стеля і слід від люстри, тепер там, звичайно, проста електрична лампочка, завішена саморобним паперовим абажуром, - і від цього не менш гарно) і бідну щиру дівчину, яка працювала на пані, вона жила у тій вузенькій кімнатці, що зараз в тебе є кухнею, і прокидалася дуже рано, щоб хоч оком кинути на молодого двірника, її таємне кохання, який щоранку замітав подвір’я і теж крадькома милувався блідим личком із вузького вікна горішнього поверху будинку
це все не менш романтично, наче слухати стукіт дощу по даху
уже не пам’ятаю, чим закінчилося їхня історія. можливо, вони випадково зустрілися на сходах, стара пані померла, переписавши майно на дівчину, бо та виявилася її єдиною родичкою, вона одружилася з двірником – і жили вони довго і щасливо, і то були твої дідусь та бабуся. а може, дівчина так ніколи і не зустрілася з тим юнаком, а якщо і так, то була дуже розчарована його неотесаності, бо не завжди двірники мають університетський диплом, який все-одно ще не говорить про освіченість. тим не менше, ніщо не заважатиме нам сьорбати зелений чай і тішитися присутністю дощу, який барабанитиме по даху, і вигаданості чи реальності історії про дівчину та її кохання до юнака, який щоранку підмітав подвір’я
я неодмінно до тебе приїду
твоя дівчинка зі скрипкою
P.S. немає моєї скрипки (сумно посміхаюсь)

****
А восени вона приїхала до нього. Тоді Іван приніс додому багато дощок та стружки і запалив в грубці. Вона розказувала про Канаду, лущила горіхи, робила з них дерев’яні кораблики і пускала їх в глибоку тацю з водою, і потім вони впилися вишнівкою.
Вона не хоче повертатися на сцену, а їй навіть подарували нову скрипку, правда, не таку вдатну і ще не зовсім приручену, що пахне сухими трісками, тими, які вони кидають в грубку і від яких потім буде тепло, вмліло і не згадуватиметься про заморозки, котрі все частішають, про всохлі айстри, про завтрашній сніг. Проте завтра сніг не впав, як і не впав він позавтра та через тиждень. Через тиждень вона поїхала в гори, коли почула, що туди йдуть хмари зі снігом. Очікувалися снігопади, і Іван залишився сам, а дівчинка зі скрипкою помчала туди, де обіцяли негоду. Вона забула подаровані Іваном теплі в’язані рукавички і останню пляшку вишнівки, якою вони не встигли впитися. Крізь запотілу шибку було видно, як на заході скупчувались снігові хмари.
Іван вистругав із решти дошок кілька корабликів і пустив їх у далеке плавання вниз по річці. А потім викурив останню цигарку.

****
Лист третій
знаю, ти й не уявляєш, що робитиму в горах, я, котра уміє лишень грати на скрипці чи позувати твоєму фотоапарату (ні-ні, тоді я існую окремо, знимки з моїм зображенням існують окремо), проте у Канаді я трохи студіювала метеорологію і перед приїздом в Україну підшукала собі роботу в Карпатах, мені в тому вельми допоміг виходець звідтіля, з Гуцульщини, він попросив за мене, дізнавшись, що я трохи метеоролог і шукаю місце, зрештою такий збіг обставин (ти віриш у збіг обставин?), тепер йому я вдячна за те, що матиму якусь корисну працю
пробач, я знову пішла, не попрощавшись, - так уже повелося у нас
мала гарне проведення часу з тобою. ми спалили у грубці, мабуть, чимало трісок, яких тобі вистачило б до кінця осені, тепер ти будеш мерзнути, і я в тому трохи винна
так несподівано для тебе і для себе самої отой мій дзвінок, а потім ти зустрічаєш мій потяг. ти приніс чорнобривці. мабуть, дивно бачити як дарують чорнобривці, але то було так щемко, бо відразу пригадалося як ми таких ж садили у горщики, які ставили на підвіконня, і потім ти мав квіти довго-довго
явилася без гостинця і ще й потягнула тебе споглядати захід сонця аж до мосту, тепер маєш застуджене горло. а ці ранкові осінні тумани... ти все ж так само, як і раніше, кутаєшся у свій плащик, насовуючи низько на очі берет, так гарно
тепер маю працю. високо у горах. геть обвітрила собі лице і трохи захолодила пальці, але то пройде. щовечора слухаю, як завиває в грубці, вранці пахне живиця на соснах
і ще тепер потроху граю на своїй новій скрипці, але то без великої охоти, просто пригадую собі, що ти любиш слухати мою гру
твоя дівчинка зі скрипкою
P.S. багато хочу тобі розповісти про гори, а ліпше сказати - про простір, який оточує, але то окремо

****
Сніги уже замели дороги, коли Іван дійшов до Дністра. Крига була тільки попід берегом, тонка, з нерівною поверхнею, в яку примерзло тонке листя прибережної рослинності та необережні осінні равлики, далі пінилася течія, чорна-пречорна, як і каміння на шляху, що тепер виступало із снігу, покрите льодовою кіркою, воно давало опору протертим підошвам черевиків, коли Іван заточувався під сильні пориви вітрів, один з яких дув із гір, інший – із рівнини, вони зустрічалися недалеко звідси і носили снігові сувої один поперед одного, розважаючись тим, що сипали їх на людину, котра від того все сильніше натягувала шапку на очі, куталась в кожух і притримувала свій клунок за плечима.
Він йшов вздовж течії в протилежну сторону її руху, зрідка заходячи в чиюсь оселю, щоб наколоти дров, почистити хлів, утеплити стіни, спожити якусь їжу, а після страви пограти на дримбі чи дудці, розважаючи господарів та босоногу малечу, ще трохи по фотографувати, довго вигадувати композиції та пози, а потім, узявши олівця, безладно записувати адреси на клаптиках газети, яку колись знайшов на лаві у парку, і потім довго кутатись в рядно, на якому густо ромбів, спіралей та сварг, та вдихати запах сіна, якщо йому постелять на вишках, або гостро відчувати запах чужої хати: запах пряженого молока, дитячих сорочечок, вареної бараболі, щойноспеченого хліба, дерев’яних лавок, сухого зілля за іконами, - якщо йому постелять в кімнаті; а потім буде йти далі, кивати проїжджим машинам, котрась та й, напевно, зупиниться, водій говоритиме про високі ціни на цукор і солярку, бійку в його селі, яке знаходиться за два дні їзди звідси, про те, що вітер порвав дроти, що досі немає електрики, про свою талановиту доню, яка грає на скрипці і живе в Канаді, - опісля Іван подякує і вийде з машини серед лісу, буде зривати губами просто з куща заморожені ягоди калини, грати на своїй дудці, яка не промовлятиме людським голосом, не квилитиме, а тільки лунатиме для маленької пташки, яка разом з Іваном їстиме калину, виблискуючи очима-намистинами та уважно прислухаючись до гри, а потім несподівано почне тулитися до рук, торкатися теплим тільцем до розпашілих від морозу пальців, щоб зненацька полетіти геть.
Іван вийшов з лісу і, грузнучи в заметах, побрів до села. Там колія і рідко ходять дизелі. Він прийшов якраз вчасно, бо навколо було багато людей, що чекали. Вони мали клунки, кошики та сумки, полотняні торбини, вони куталися в кожухи, куртки і пальта, вони лузали насіння, вони усі лузали насіння, потираючи руки, почервонілі від морозу, і хукали на пальці, чоловіки курили, раз у раз потираючи руки, почервонілі від морозу, хукали на пальці і спльовували на долівку, жінки тримали дітей і лузали насіння, раз у раз потираючи руки, почервонілі від морозу, хукали на пальці і спльовували собі в кулак, вони чекали вечірнього потяга, щоб роз’їхатись по своїх селах, везучи додому накуплене і не спродане на базарі, який нині тут був, а Іван стояв собі між ними, близько відчуваючи їхні втомлені руки, їхній галасливий гомін, сміх, жарти, зажуреність, острах, слабість, силу, і було йому добре так, як ніколи, наче ось він теж з ними повернеться додому, роздасть гостинці, розкаже останні плітки і поп’є теплого узвару.
Прийшов дизель, всі кинулись усередину, і він теж, тримаючи однією рукою за спиною клунок, а іншою оберемок галуззя, на якому пурпурно палахкотіли ягоди калини, він буде їсти у вагоні, смакуючи кожною, довго не розкушуючи тверде сердечко, дасть кілька галузок маленькій дівчинці, закутаній, щоб було тепло, з червоним носиком, дасть її мамі, бабусі і тітці, дасть галузки старому чоловікові, який везе у великому полотняному мішку порося, будуть смакувати його калиною чоловіки із суворими обличчями, у шапках-вушанках і з крамом, складеним у картонні коробки, жінки із торбинами, в яких лежать гостинці, котрі вони купили в тих чоловіків, діти, які чекають дарунків від тих жінок, що є їхніми мамами, будуть брати галуззя в нього з рук, будуть смакувати калину так, як їли її у дитинстві, будуть розповідати про те, якими вони були, коли були малими і коли калину ще їли просто на морозі, ловили кетяги губами із куща, довго не розкушували тверді сердечка і ні в якому разі не випльовували їх на сніг. Іван засне, зіпершись на тверду спинку і не побачить, як не залишиться жодної галузки, і жодне сердечко не буде виплюнуте.
Йому примарилась уві сні вона. Дівчинка зі скрипкою.
Він її фотографує напроти великого будинку із червоної цегли. Там багато залізяччя, в ньому – іржі, блиску, деталей, цілості, детальності і цілісності, билець ліжок, залізних матраців із випертими пружинами, металевих чайників, баняків, черпаків, погнутих труб, частин і часток, велосипедних рам, машинних рам, металевих віконних рам, циліндрів, кубів, куль, конусів і пірамід, а вона – у довгій білій сукні, з пречорним волоссям, яке густо закриває лице, вітер розвіває його, воно спадає на складки сукні хвилями, воно тремтить, вона дивиться на небо, а звідти падає дощ, потік води найбільший там, де мала б бути ринва, ринви немає, червона цегла стає темною, дощ подає на волосся, воно стає мокрим і тепер спадає рівно, бо немає вітру, лиш тільки вода, багато води, уся стіна стає темною, дівчина виглядає чорно-білою, мокре волосся затуляє пів обличчя, руки складені човником і притиснуті до грудей, потім злива дужчає, крізь дощову завісу проглядається постать дівчини, що притиснулась до стіни, видно обриси тіла, обтягненого мокрим одягом, обриси мокрого тіла, обриси, дощ вщухає, вона лежить на мокрій траві між розкиданим залізяччям, мокра сукня обліпила тіло, на складках багато грудочок землі, руки і далі складені човником, погляд напрямлений кудись мимо, може, в небо, вологі очі, мокре волосся займає увесь нижній край фотографії. Се були найкращі його знимки, які вони творили тоді, коли ще не очікувалися снігопади.

****
Лист четвертий
неждано для себе самої з’явилося рішення. я мала трохи часу, щоб все гаразд обміркувати. мала трохи зими
тут зима така кришталева, і я буду хотіти, щоб ти її побачив. отаку - дику, первозданну, із засніженими горами, із білим подвір’ям, на якому вранці бачила слід на снігу. хтось говорив, що то приходили козулі, і ми винесли трохи сіна. а біля свого вікна я повісила на мотузці кусень сала - тепер сюди прилітають снідати синиці, маю вдосталь часу, щоб за ними поспостерігати. птахи схожі на людей
коли втомлюся, маю забаву - лущу горіхи і дивлюся на гори
і так до безкінечності
до болю в очах, коли сніги стають вельми сліпучими під промінням сонця, до болю в пальцях, коли струни надто врізаються в пальці від довгої гри
тут такі привітні люди. але вони дуже люблять балакати про когось. розумію, що усі люблять балакати про когось, смакувати подробиці чужого життя. переминати і обсмоктувати кісточки. мене тут мало знають, за винятком хіба кількох молодиць, в яких я купую молоко і сметану, вони у вузлик мені ще кладуть гарячі пиріжки щойно з печі, з їхньої гуцульської печі, викладеної розмальованими кахлями, знаєш, тут хати такі заквітчані, а пиріжки і сирники пахнуть так п'янко, наче то я їх сама любовно замішувала, готувала та підкладала дров до печі, та дивилася чи порум'яніли. мені інколи здається, що я жила тут вічність, а може, і житиму ще стільки, вишиватиму рушники ромбами, пектиму сирники і ходитиму полонинами
так-от. дуже хочу, щоб і ти побачив цю зиму тут, щоб ми відсвяткували Різдво разом. з кутею, узваром. і щоб неодмінно були гори
твоя дівчинка зі скрипкою
P.S. знайти мене - просто, бо світ такий тісний, що ми торкаємось одне одного плечима, навіть перебуваючи на інших берегах річки

****
Іван вийшов із потяга, коли прокинувся. Це була маленька станція перед містом. Тут багато цигаркового диму і шкуринок від помаранчів. Багато гамору. Існування великого і малого. Хати і дерева. Кожухи, які похитуються, в такт крокам б’ється серце, чиїсь серця, крізь густу завісу диму проштовхуються звуки голосів, так само чиїхось голосів.
Мабуть, уже дуже пізно. Може, пізній вечір чи навіть ніч. І холодно. Тьмяне світло ліхтарів вихоплює з темряви обриси голих дерев, напевно, то яблуні, вони обмотані соломою та ганчір’ям, незграбно впираються гіллям у цегляні стіни залізничної станції, видно, що їм незручно, вони прагнуть трохи більше простору і тиші, трохи віддалік уже починається вулиця – хати низенькі, закутані у сніг, наче люди, туляться одне до одного воринами, парканами, перелазами, торкаються руками, хапають за пальці, віконниці, хукають на шибки, крізь їхні вікна ллється трохи світла, але його мало, щоб розвіяти морок вулиці, вона вся скована льодами, снігом, який рипить під ногами, вулицю майже не видно, вона сама домальовує себе в уяві. Іван змерз і хукає на пальці. Вони трохи оббризкані калиновим соком і пахнуть перемерзлими калиновими сердечками, він ховає руки у кишені і йде до закутаних яблунь. Тут стоїть гурт чоловіків, вони деруть на шматки газету, дістають тютюн, скручують цигарки, слинячи краї паперових клаптиків, потім будуть довго розкурювати, балакаючи про те, що зимно, про столицю, про сьогоднішній базар, про ціни, про анекдоти, про присутніх, про відсутніх, про що завгодно, потім хтось поведе Івана з собою, і якщо йти вздовж вулицею, то по праву сторону є корчма, там вони зігріються кухлем пива, може, кількома кухлями пива, Іван пограє на дримбі, вони вип’ють ще по кухлеві, Іван не має де ночувати, вони підуть до дому його нового знайомого, їм відкриє двері молодиця, кирпата, картата і квітчаста, вона пахне молоком, вона зіллє їм на руки теплої води, нагодує підігрітим борщем з дерунами, вона постелить Іванові чисту постіль, підіб’є подушки, рясно вишиті ромбами, спіралями та сваргами, посміхнеться, побажає добраніч і піде навшпиньки, прикривши двері.

****
Найкращі їхні знимки були зроблені тоді, коли тільки розпочиналася весна і страшенно хотілося зникнути з міста, розчинитися у новонародженій природі, вхопити трохи неба у всій його безхмарності і хмарності, у всій його висоті і величині, неба, котре в цій порі більше за землю, котре заважає зосередитись на чомусь одному, бо в цей час не думається про щось земне і суєтне, ні, земне чи суєтне, бо земне ще не означає суєтності, отож у цей час правесни, провесіні, пролісків, перших теплих протягів і перших галасливих перонів перед приходом потяга вони утекли від міського шуму. Вони гралися у слова. Вітер трохи сипав піском, тому треба було постійно примружувати очі, і від балакання пересихали вуста, зрештою, на вітрі починали пекти, і від того було якось особливо сприймати довколишні пейзажі, наповнені яскравозеленою рослинністю, котра буйно проростала з уламків каміння, битої цегли, шматків арматури, які наповнювали руїни колишнього заводу, а може, й не заводу, але це не було так важливо. Важливо було просто йти пустирем, ба, не зовсім пустирем, а величезним кладовищем матеріальних речей, які певну кількість років тому були осередком людської метушні, дихати повітрям, що уже не наповнене запахом диму, а запахом молодого соку дерев і трави, штукатуркою обвалених стін, яка ще не зовсім висохла під весняним сонцем, йти коліями, одна з яких неодмінно заведе в тупик, вона обривається несподівано, ледве встигши повернути убік і загубитись у жовтих посмішках кульбаб, братись за руки, танцювати, намагаючись не зачепитись за рейки, стирати підошви черевиків, шурхаючи ними по дрібних камінчиках - гальці, запитувати про те, чи було тут море, тому що тут море гальки, а потім, майже перед мостом, де колій побільшало, де побільшало запорошених кульбаб, перших весняних дрібних мух, дрібної пилюки, спробувати застопити потяг, та й власне не потяг, а локомотив, мабуть, службовий, бо був надто барвистий і невеликий, з усміхненими дядечками на борту, котрі у відповідь теж махали руками і зупинили свій локомотив. Вона трохи зашпорталась у довгих полах своєї сукенки, біжачи кудись поміж кульбаби та тягнучи Івана за руку. Вони утекли, виправдовуючись собі тим, що потяг їхав навпроти, і їм не хотілося повертатися. Туди, звідки прийшли. Із закинутого або покинутого заводу, а може, й не заводу, але це не так уже й важливо, із великого порожнього приміщення, наповненого лише завше скісним сонячним промінням, яке пробирається сюди через усі можливі отвори та вікна, вікна та отвори, з яких теж починає проростати яскравозелена рослинність, тінь якої створює химерні образи на долівці, всипаної уламками цегли і штукатурки, недопалками, зігнутими цвяхами, битими пляшками з під пива, горілки, вина, усього можливого алкоголю, пластиковими пляшками, колись наповненими газованою водою, тепер роздушеними черевиками тих, хто побажав залишитись за лаштунками цієї химерної нерухомої п’єси, герої якої заховались за гігантськими колонами, віддали свої ролі тим, хто щойно прийшов і тепер дивиться на величезну сцену, маючи передчуття чогось незбагненного, того, що має статися і зараз станеться, незважаючи на свідоме і підсвідоме, бо саме так написаний їхній сюжет.
На стіні висів сумлінно кимсь приклеєний папірець: “Не лінуйся, малюй!”. Вони загубились у нескінченності художньої галереї, у всіх її входах, виходах, поворотах, тупиках, у барвистості і чорно-білості, у розпливчастості і чіткості, в об’ємності і плоскості зображень, у всій їхній різноманітності, що починалась десь від крапки, лінії, кола, літери, слова, а закінчувалась у постатях людей, монстрах, будівлях, обличчях, деревах, рибах, які переплітались з тінями виступів, тінями рослин у вікнах, їхніми тінями, губилися у своїй довершеності чи недосконалості, вигадуючи свої сюжети, стаючи частиною інших сюжетів, набираючи інших обрисів, форм, і вкінці світ починає складатися лише з цих малюнків на стінах закинутої будівлі, зроблених дешевою чи недешевою фарбою з балончика. Сюжет продовжився сам по собі. Очікування чогось раптово втілилось у те щось, коли несподівано перед ними постав малюнок зовсім іншого змісту, ніж дотепер. Серед щирості і фальші зображень дитячої наївності, юнацького максималізму, дорослого цинізму і ще бозна чого було те, що зовсім не очікувалось побачити тут.
Чорно-біле зображення Богородиці. З Дитям на руках. Як чорно-біле фото або картина невідомого майстра.
Вони завмерли в очікуванні дива. Увесь світ завмер з ними в очікуванні. Скісне проміння химерно вимальовувало тіні біля їхніх ніг. Вона дивилася і вони дивилися. А навколо був бетон і цегла, бите скло і сміття. І була тиша. Наче на небі.
Вони поверталися колією, коли сонце застигло над обрієм, туманне, втомлене, запорошене якесь сонце. Вона натерла черевиком пальці і тепер йшла боса, намагалася ступати тільки по шпалам, бо трави майже не було, була земля, вогка і холодна під вечір, доводилося дріботіти або робити надто широкі кроки, тому вона розважала себе тим. Іван боявся, що вона простудиться, а вона ловила шкірою обличчя призахідне сонце і гралася з ним у слова.

****
Лист п’ятий
я нумерую свої листи до тебе. мене за це треба що мені за це треба зробити? ти подумаєш, що я це роблю (хтозна, що ти собі там подумаєш) ради того, щоб тебе мучило сумління про те, скільки ти мені винен листів. насправді, я просто заплуталась у часі. це єдина можливість вести якийсь відлік взагалі. нехай це буде відлік листами. час тут – наче завис у просторі, ні, тут не існує часу взагалі, будь-який відлік тут ведуть по тому, що листя з’являється чи опадає, десь трембітають про смерть, валяться дерева, повінь знесла хлів або, ось як я, відлік за листами, по листах, бо я вже зовсім заплуталася, я загубилася серед цих сосен, які заплутались верхівками в хмарах, так, я знаю, як народжуються хмари, я щодня бачу, як народжуються хмари, знаєш, я встаю дуже рано, на світанку, щоб хоч трохи було не так, щоб хоч трохи було інакше, я щоранку бачу, як у далеких долинах із кожного обійстя звивається в небо дим, як ревуть корови у хлівах, чую, як похитуються дзвіночки на їхніх шиях, як лають пси, бачу, як несуть молоко ґаздині, як їдуть лісовози, як валять ліс
уяви, я щоранку бачу, як валять ліс
як сходить сонце і як валять ліс
я скоро збожеволію від своїх почувань, таких незбагнених для мене самої
кілька днів тому я не витримала і поїхала геть
першим-ліпшим лісовозом, що трапився в будь-якому напрямку. я мала в кишенях кілька грудок сиру, записник, сірники і шматок старої газети, нею я могла б розпалити ватру, якби раптом залишилася сама в горах і було холодно. раніше я возила з собою книги, а не старі газети, але я не можу розпалювати ватру віршами Стуса чи Антонича. а палити книги Прохаська взагалі безглуздо. так-от, на восьмому повороті я вийшла і потрапила у снігопад. мені стало так добре, як ніколи, а може, я надто давно не потрапляла в снігопади
повернулася додому я пізно вночі, коли пальці геть задубли, коли ноги відмовлялися йти, коли виходять вовки, коли господарі сплять, а пси виють, коли снігопад закінчився, коли стежки було заметено, коли мені посміхнулися хижо колючі і холодні зорі, принаймні вони такими здалися, коли я ковтала повітря великими ковтками і брела по коліна в снігу, і була страшенно одна на такій невеликій планеті, яка загубилася в такому великому всесвіті, де чигає стільки небезпек, скажімо, комети. чи великі метеорити, уламки інших планет, космічного пилу. сонце, що згоряє
колись від нього лишиться жменька попелу
така маленька планета, беззахисна, а я, що я можу зробити, я к їй допомогти, а якщо вона ні, то що вже я, така, на таких безмежних просторах
я попарила ноги, напилася теплого узвару і лягла спати
а потім думала, що я дурна, і не могла заснути
якби
якби ти
(я боюся про це думати)
(я боюся це сказати вголос)
якби ти був тут, я
я б так не зробила, правда?
а якби зробила, то більше не повернулася, бо замерзла б у якомусь заметі, не знайшла дороги, мене б знайшли вовки, упало б дерево, проломився лід, перевернулися гори, не втрималось небо, а ти б чекав і пив узвар, пив теплий узвар і чекав, читав або проявляв фотографії, або грав на дримбі, або слухав казки Першого Метеоролога, ти не й не знаєш, він завжди розповідає казки, він мені їх розповів вже, мабуть, більше тисячі, що там Шехерезада, так-отак, ти б слухав казки і не чув, як витікає час, а час би витік весь, і ти б тоді почав гірко плакати, бо зрозумів би, що я вже не вернуся, що гори перевернулися, ріки вийшли з берегів, дерева повалилися
і от тепер я думаю, що ти трохи сон
або світ трохи сон
я щоранку бачу, як сходить сонце і як валять ліс
я не вмію так бути
твоя дівчинка зі скрипкою

****
Іван думав, куди йти далі. Він вирішив для себе, що має зробити вибір. Він не може зловживати гостинністю давніх і нових знайомих, він не може зловживати будь-чим взагалі. Намагаючись звинуватити в своєму тупцянні на місці люті холоди, він нікуди не йде. А морози! Хукаєш і хукаєш на шибку, ледве чи не усі пальці стираєш, щоб хоч на мить зиркнути на світ через крихітне озерце шибки, здалеку бачиш білі рукави зимової сорочки, а то й нічого не видно через густу завісу снігу, тільки дарма торкаєшся кінчиком язика крихкого намерзлого інею на шибках.
Іван вирішив, що мусить завтра йти.
Вчора вони з господарем утепляли ще одну стіну хати, ставлячи одне біля одного сніпки кукурудзи, кладучи оберемки соломи, що вже досить увібрала холоду, від неї аж пекли пальці, вони ще й досі почервонілі, не відішли, Іван довго їх відігрівав в теплій воді, потроху підливаючи з кухля окропу, зашпори виходили повільно, було злегка боляче, але Іван думав, що вони на славу попрацювали, тепер хата захищена від вітру і морозу з двох боків, і хоч вони заставили сніпками вікно (крізь шибки тепер виднілося лише жовте аж біле листя кукурудзи, здавалося, що чути його шурхіт), та тепер стало затишніше, діти господарів поскидали камізельки, підбиті вовною, бо від груб було тепер більше тепла – вітер його не видував. Сьогодні роботи багато не було, Іван, щоб розрухатися, розім’яти м’язи, вранці трохи порубав дрова, поскладав їх попід стінкою дровітні, а потім пройшовся вздовж саду дорогою, що вела за село, залишив сліди чобіт. Сніг був неторкнутий, тільки виднілися дві колії від чиїхось саней та його сліди. Потупцяв на місці, відчув, що змерз, і пішов до хати. Там витягнув з торби дримбу, почав щось награвати, щось незвідане, що ринуло десь з глибин душі, де, певне, не було снігу, а без упину йшли дощі, то малими, то великими кроками, творячи грози і райдуги, творячи звуки Іванової дримби. Діти миттю забіги в кімнату і сіли хто де – малий, не перестаючи вертіти в руках дерев’яний вітрячок, примостився на стільчику, а двоє старших хлопців сіли біля столу, один з книжкою, інший з плоскогубцями та якимось хитромудрим механізмом, ввійшла і дівчинка, мала, закутана у велику картату хустку, волочила за собою велику пластмасову ляльку з синім видертим волоссям та виколупаним оком, - як так можна познущатися з ляльки! Іван ледве не перестав грати, а мала посміхнулася беззубим ротом (в неї саме випадали молочні зуби) і, простеживши його здивований погляд, почервоніла і випалила одним духом:
То сусідка видряпала око моїй ляльці від заздрости!
Але мала зле вимовляла і р, і л, то Іван її мало зрозумів, але кивнув на місце біля себе, – він сидів на застеленій барвистим ліжником канапі, позаду квітла гора подушок, як то прийнято тут, ноги взуті в теплі в’язані шкарпетки, - мала, в якої почервоніли навіть вушка, і від того здавалося, що й волоссячко набрало рожевого відтінку, вилізла на канапу, закинувши спершу туди свою ляльку, і почала слухати гру, притискаючи до себе кулачки. Хлопці і далі робили своє, але було видно, що слухали уважно, краєм ока зиркаючи на Івана, а той все дримбав та дримбав, добуваючи десь з глибини свої грози та райдуги, граючи на інструменті, звичнішому для цих країв, ніж для тих, звідки вийшов, коли стали очікуватися снігопади.

****
Зиркнув на себе в дзеркало і пішов, не озираючись. Воно було величезне, бо поміщало в собі ще один світ з такими ж залами з усіма їхніми люстрами, канделябрами, занавісками з китицями, гігантськими рослинами в гігантських горщиках, сходами, їхніми розкішними кованими перилами, доріжками, пилом, а поміж тим то з’являлись, то зникали чоловічі постаті, від яких безумовно віяло мужністю і подвигами, котрих проте не було видно в дзеркалі, але які однак були, бо неодмінно за мужчинами пурхали зграйками чарівні панни, і тільки величезне дзеркало могло показати їхні прекрасні барвисті крильця та чіпкі лапки, інколи проходилися поважні жінки з ще поважнішими виразами облич, вони здмухували пил з листя рослин, протирали перила та проводили швабрами та щітками по підлозі, котра одразу ставала наче ще одне гігантське дзеркало, і тоді зала ставала надто яскравою, схожою на обгортку цукерки, але люди метушилися, наносили підошвами черевиків бруд, все тьмянішало, вазони чмихали в кулак, а величезний годинник у кутку злісно починав відбивати години.
Іван завжди крадькома зиркав на себе у це дзеркало. Йому здавалося, що воно надто багато уваги приділяє кожному, і кожен мимохідь вдивляється у відображення, тоді усі повертають голови і стрічаються очима, тобі стає незручно, наче ти підглянув те, що не треба було б бачити, підслухав чужу розмову… Воно йому заважало. До дзеркала підходили, жадібно вдивлялися в своє відображення, корчили гримаси, підглядали за кимсь, натягали шапки, дзеркало вбирало в себе всі історії, випадкові сюжети, ввічливість і грубість. Іван боявся, що колись дзеркало кине на нього всі свої емоції, які воно ввібрало за час перебування тут, а потім розсиплеться і розвіється по світі, несучи з собою картинки тутешнього життя, чиїсь усмішки та сльози. Це був, можливо, його потаємний страх. Іван навіть почав уявляти собі як уламки будуть летіти згори, розсипатися по підлозі, а з усіх дзеркальних частинок на нього будуть дивитися обличчя, заплакані чи веселі, з неодмінними зморшками навколо очей, будуть котитися горщики, розсипаючи землю та гублячи свої рослини, утікати з дзеркальної реальності, будуть гамселити кулачищами театральні прибиральниці, розмахувати щіточками та пудрою гримери, губити банти та віяла співаки і актори… А коли вітер віднесе все це геть, залишаться лише ліплені колони, що підпирають стелю, прозорі занавіски з обірваними китицями, блискучі плити підлоги і стіни з пустими рамами, в яких були картини. Загалом досить непоганий сюжет для циклу світлин. Або відеоролик. Не вистачало лише якоїсь босоногої напівголої красуні з розпатланим волоссям, сумним поглядом синіх очей, і в руках якої обов’язково буде зів’яла жовта троянда.
Вона була боса, але аж ніяк не напівгола. Вона була вбрана в довгу чорну сукню з мереживом, в одній руці тримала за пасочки босоніжки, а іншою притискала до себе скрипку без футляра, просто так, затискуючи разом з грифом смичок, щоб не випав. І вона сміялася, шалено сміялася, сходячи вниз по сходах у колі якихось своїх друзів чи знайомих, вона легенько примружувалась у посмішці, відкидаючи назад голову з густим темним волоссям, вона сміялася, а шкіра личка залишалася блідою і так контрастувала з кольором її кіс та вбрання. А очі… Очі Іван вже встиг роздивитися, коли після того, як зупинив на мить свою ходу біля зачарованого дзеркала, в якому побачив її відображення на сходах, пробіг кілька метрів, а тоді став як укопаний, повернувся, пішов просто їй назустріч і спинився напроти. Її погляд не був сумним, бо вона ще не встигла відійти від приступу того найщирішого сміху, який виникає тільки в правдиво смішних ситуаціях, а сині чи ні її очі… То й не є таким важливим. Вона запитально глянула на Івана, на мить зупинилась, а потім мовила:
Дозвольте пройти, будь ласка.
Вона обминула його і пішла далі вниз сходами до виходу. Вона натерла ноги босоніжками, тепер не могла йти взута. Іван чекав, що вона озирнеться. Вона не озирнулася, лише зиркнула у величезне дзеркало на стіні театру, і він встиг зловити її погляд.
А потім Іван мав її фотографувати. Тоді вона було трохи печальна, щось непокоїло її думки, вона слухала неуважно, гралася пасмами свого волосся, поглядаючи у вікно, і відмовилася від того фотографування.
- Завтра, гаразд?
А наступного дня вони знову зустрілися. Іван розкидав по студії квіти, куплені у бабусь на розі вулиць, зірвав зі стін картини і кинув їх безладною купою у кутку, а потім привів туди дівчинку зі скрипкою, попросив скинути її взуття і посадив отаку босу, здивовану біля розкиданих картин у хризантемах. Вона покірно сіла, обхопила руками свої плечі і дивилася кудись у простір. Сьогодні вона теж була в своїй чорній мереживній сукні, схоже, іншої сукенки вона не мала, або просто хотіла мати світлини, де будуть лише чорно-білі контрасти.
Потім він зробив зелений чай з жасмином, і вони розмовляли. Він – зіпершись на триногу фотокамери, раз у раз відкидаючи з чола пасма довгого волосся, притуляв гаряче горня до вуст і щоразу, обпікаючись, торкався тильної сторони долоні, розповідав щось про свою студію, вона – сидячи на підлозі, уважно його слухала, чаю майже не торкалася, більше гріючи руки, обхопивши чашку двома руками, наче мала дитина.
О, студія!.. Надто гучно так називати цю кімнату, але тим не менше… Він влаштувався в театр фотографом кілька років тому, відколи зрозумів, що світ бачить через кадри фотоплівки. Світ ділиться на сюжети і картинки, що тривають якусь мить, але з них можуть вийти непогані світлини. Зображені постаті самі стають своїми емоціями та думками. Будинки вивертають потаємні задуми, міста виштовхують свої болі, показують рани, божевілля, абсурд, і все поглинається неймовірною ейфорією панування пір року, незбагнених сил природи, все обціловується дощем, вітром, снігом, туманом, поцілунок цей легкий, повітряний, майже не простежується на негативі, але він явний. Речі бачаться інакше через фотоплівку. Кольори або ж яскравіші, ніж бачиш, або ж сумно сірі, безнадійні, або все затуманене. До втрати свідомості. Оголені дерева, поскидавши останнє листя, підступають ближче, хапають в свої обійми одне із крил будівлі театру, своїми тілами вони закривають вікна від цікавих поглядів глядачів, туристів чи просто випадкових перехожих, але дерева хижі, вони не дають проникнути сюди достатньої кількості світла, Іван змушений поставити безліч світильників, він приносить сюди масивні мідні підсвічники, щоб знимки виходили якісні. Тут є кілька стільців, але тепер на них лежать засушені квіти і жовте кленове листя. Кілька кольорових килимків, щоб було не холодно сидіти, якщо стільці набриднуть. Фотографії Іван проявляє вдома. Там пахне різними чаями, сушеними фруктами і все завалено негативами та плівкою. Хоча, може, й ні, не завалено. Але добре, що йому платять зарплату, бо інакше він би не мав би за що купляти плівку, робити цикли світлин для преси (вони підіймає брівки), знимкувати файних панн (вона посміхається кутиками вуст). А виставки? Так, звісно, колись він їх матиме, тепер він тільки дарує свої непрезентовані виставки.
Дівчина накинула на себе плащ і пішла, не дозволивши себе провести.
За знимками вона явилась йому додому. Тоді був дощ, один з тих осінніх дощів, що несуть з собою депресію і неспокійне очікування чогось, що ніяк не може прийти, бо навколо мряка та холод, бо сонце ще не скоро проб’ється через густу завісу хмар. Іван проявив кілька фотоплівок, прочитав усі газети, які знайшов в шухляді з паперами, вони були кількамісячної давності, з наперед відомим розвитком подій, загалом вони були придатні тільки хіба що для розпалювання дров в грубах, що й він зробив. Потім підлив вазони. Уже хотів був запалити цигарку, як хтось постукав.
Вона прийшла промокла наскрізь, мала зимні руки, а в черевичках явно хлюпало. Він кинувся запарювати чай і приніс чисті рушники.
Я не знайшла своєї парасольки, - вона винувато посміхалася, - а коли виходила з дому, то дощ ледве накрапав, думала, швидко забіжу, а він сильнішає і сильнішає все. Мені дуже незручно, але мене попросили відіслати фото вже сьогодні, тож мусила не гаятись, а йти до вас.
Пий чай і тулись до груби. Вона ще не сильно нагрілась, бо щойно розпалив старі газети і тріски.
Іван поставив сушитись її черевички. Дівчина вдячно кивнула.
Вона з подивом розглядала незліченно багато глиняних горщиків з рослинами, хаос із книг, знимків, репродукцій картин, вирізок з газет і журналів, кольорового паперу, білого паперу, негативів на полицях. На столі стояли горнятка з чаями різної міцності (вчорашній чай, якщо його долляти окропом, смакує краще), кілька свічок, книг та лежали її фотографії, ради яких вона змокла.
Іван дав їй рушника, а поки вона витирала волосся, загорнув знимки у фольгу, щоб не промокли.
То чим ти займаєшся?
Граю. Граю на скрипці. Інколи виступаю соло, але, як правило, з оркестром. Вірніше – в оркестрі.
А як багато маєш шанувальників?
О, - вона таємниче посміхнулася, - дуже багато.
Вона потроху відігрілася, допила чай і, уже збираючись іти, запитала:
Можна буде до тебе заходити?
Іван провів її до дверей і на прощання поцілував тендітну і зимну ручку панни.
Чомусь був схвильований. Викурив одразу кілька цигарок і відчув запаморочення.

****
Він вирішив завтра ж вирушати. Потрібно ще попрасувати випрану сорочку, добре просушити чоботи, скласти свою торбину. Може, цим дітям подарувати свою дримбу? Дудку він же подарував. Тиждень тому. Якомусь чоловікові, який пустив його переночувати до хати, його дружина поставила перед ним вечерю, а Іван чомусь зворушився. Бо… Йому, певне, допомагає всенький світ. Йти, йти, йти, йти... Знаходити щось нове, не загубитись серед різних варіантів подій і сюжетів, які можуть втілитися в реальність, або не втілитися, а добрих людей так багато, історія кожного стає близькою, і кожного наступного разу все важче прощатись, і кожного наступного разу все важче вирушати у новий відрізок дороги.
Він подякував за вечерю і подарував їм дудку, а вранці встав раніше за господиню і насмажив дерунів, щоб зробити несподіванку, а потім зібрався і пішов.
Коли вийшов на шлях, то подумав, що вже не мислить себе без дороги.

****
Лист шостий
давно тобі не писала. трохи хворіла. мабуть, після того випадку моєї безрозсудності, коли легковажно подалася сама куди очі бачили, але то швидше від якоїсь безвиході, бо чим більше я тут є, тим більше розумію, що залишуся тут назавжди, маю залишитись, відчуття обов’язку заглушує все, тут я потрібна
хотіла б бути лікарем, аби рятувати людські життя, аби бачити, як поволі рум’яніють щоки і прибуває сила при видужуванні, як починають ходити каліки, як радіє родина, як...
але можу тільки говорити з хмарами, давати людям дощ, попереджати бурі та повені та переповідати казки Першого Метеоролога
тепер, коли незабаром Різдво, морози стали дуже люті, і до нас часто прилітають птахи та приходять звірі з лісу
приходиться робити багато справ, аж іноді до пізнього вечора, а коли довго надворі, то потім, лише зайшовши в хату, бачу свої почервонілі руки і відчуваю, як обмерзли щоки, гріюся біля груби, холод виходить довго, іноді мені здається, що я більше змерзла біля печі, аніж надворі
хочу бути корисною
роблю годівнички для птахів, виношу сіно для звірів і виховую свою кицьку
а вечорами читаю книги, знайшла на горищі якісь грубезні томи з пожовтілими сторінками різними мовами, і тепер маю можливість багато читати мовами Центральної Європи, сидячи у плетеному кріслі-гойдалці, вкрившись пледом, перед читанням обов’язково набравши повні жмені сушених яблук та груш, або ж слухаю казки Першого Метеоролога (я тобі вже згадувала про нього), тепер я потроху їх записую, папір скручую у трубочки, обв’язую їх стрічками, – веселі казки мають бузкові стрічки, сумні – жовті, а просто гарні мають якісь інші яскраві кольори, темних стрічок не знайшла у крамниці, мабуть, нікому і не спадає на думку сумувати, – і складаю їх у великий глек на комоді, скоро він наповниться по вінця, прийдеться шукати іншу схованку для них. коли хтось приходить у гостину і виявляє бажання почути казку, то вибирає собі казку за кольором стрічки і має гарний вечір
скоро Різдво
останнім часом бачу, як ми його святкуємо разом
мені аж самій лячно таких думок. звідкіля вони взялися? чом не помітила їхнього приходу? зненацька підкралися і вносять неспокій у моє спокійне і розмірене життя
і бачиться мені
мороз тріскоче, дзвіночки видзвонюють. входиш у хату, Багата вечеря готова
будуть вареники, риба і горох, і голубці, і сливи, і пшенична кутя з медом і з горіхами, і тушкована капуста, і бараболя, і ячмінна каша з олією або медом, і квасоля, і пироги з маком, і пшоняна каша
ти принесеш дідух, обперезаного стрічкою, поставиш його на покуті, підстеливши сіна, а я застелю стола новим білим обрусом, під його чотири роги покладу часник і монети, а горщик з кутею поставлю у кутку і прикрию його хлібиною…
знаєш, у мене є платівки з колядками
я… не знаю…
чи маю право отак собі мислити?
твоя дівчинка зі скрипкою

****
Іван зладнував торбину, одягнув чисту і попрасовану сорочку, вона мала вишитий комір і китички, які він завжди зав’язував на вузлик так, що потім ніяк не міг розв’язати, светра, защебнув кожух, шию закутав своїм смугастим шарфом, який колись подарували йому з якоїсь нагоди, шарф був улюбленим і гарно носився, тому він і взяв його у цю подорож, яка триває… триває, мабуть, нескінченно довго, бо він і сам уже втратив лік дням, які відмірюються не кількістю листків відривного календаря, а зміною краєвидів, звичаїв та облич.
З цього вийшло б кілька грубезних фотоальбомів із купою світлин, які розповідали б свої дорогі моменти, кривили б гримаси чи посміхалися, .
Іван попрощався з господарями і їхніми дітьми. Він пішов з господи, залишаючи сліди на снігу. Сліди вели за ворота, а потім далі, вулицею, майже серединою дороги, поміж двох колій, що залишили чиїсь сани, в які були запряжені двоє коней, може, коні мали дзвіночки і червоні китички біля вух, може, були вкриті попонами, що колись були різнобарвними ліжниками, домотканими, теплими, і тепер коням теж тепло, ба навіть в мороз, що ой як відчувається, Іван ховає вуха під шапку, ліпше закутує шию в шарф, а дерева вздовж дороги в інеї, і хати, і паркани, і білизна на шнурках, замерзла і біла, і вона в інеї, і вії стають поволі білими, і шарф від подиху біліє, стає холодним і замерзлим, наче та білизна, яку розвішали, а вона схожа на застиглі вітрила, такі картинні вітрила, що збираються ось-ось вирушити вдалеч.
Іван йде пішки. Іній на віях густіший, але дорога пуста і чиста, наче папір, тільки ті дві колії і сліди від підків, і ще якісь сліди, напевно, пса, який біг за саньми, і чиїсь сліди через дорогу – жінки, що несла повне відро води, переходила дорогу з повним відром на щастя, щастя трохи вихлюпувалось їй з відра, яке було заважке для неї, трохи сутулої, закутаної в кожух і велику хустку, її лице із зморшками, котрі сонечками цвітуть навколо очей і кутиків вуст, вона привітно помахала Іванові вільною рукою, а потім взялася за хвіртку і зникла, тільки посипався їй услід іній, струшений раптово із віття.

****
Рубання дерев стає звичною справою. Прокидаєшся і засинаєш під цюкання сокири. Встаєш вдосвіта, визираєш у вікно і бачиш тільки снігові замети та вогники вікон, пораєшся, снідаєш – бараболя надто гаряча, поки оббираєш, пальці стають червоні, попечені, вона смакує з олією та часником або цибулею, краєш сало, бо прийдеться важко працювати, потрібно мати багато сили, хліб ще гарячий, його тільки вночі вийняли з печі, скоринка хрумтить, але у вікно заглядає ранок і треба поспішати, – виходиш, білі дими з коминів піднімаються вгору, ноги ковзаються на дорозі, роз’їждженій санями, йдеш вгору, хат все менше, все більше дерев, каміння, снігу, але добре протоптана стежка, яка веде туди, де рубають дерева.
Рубають дерево взимку. Валять його ближче до схилу, обрубують від гілляк і залишають до відповідного часу, щоб скотити при нагоді для дальшого транспорту. Потім приїжджають лісовози, прокладають високо глибокі колії і забирають колоди, котрі аж світяться рудим і червонястим, пахнуть живицею і стікають своєю деревною кров’ю на дно кузова, борти, бризкають на пилки і сокири, течуть по руках лісорубів, скапують на сніг, проникають в землю, а потім разом з запахами моху та зілля збігають струмками донизу, до ріки, кров набирають у глеки на Водохреща, і вона світиться цілий рік барвами лісу і пахне глицею і листям. І по всіх карпатських коліях розбризкується деревна кров, що скапує з кузовів машин, які везуть ліс.
По Іванових руках стікає деревна кров. Вона густа і липка, пахне терпко, прилипає до пальців, увесь одяг густо поцяцькований краплями, що світяться і липнуть. Іван рубає ліс.
Він знайшов тут роботу випадково, але якраз дуже вчасно, бо зима стала глибша, а сніги біліші, а роботу і так зараз знайти важко, тому він залишився в цьому селі на якийсь час. І ось тепер працює на лісоповалі.
Він тепер має де жити. Він уже не дивується тому, що світ тісний. Він уже звик. Навіть на іншому краю землі можна знайти своїх далеких родичів – бабцю, тітку чи бозна кого, в яких можна трохи пожити при потребі, коли йдеш дорогою – зайти, попити води і поїсти пахучих пиріжків. А тепер, ось, він має дах над головою, вранці кусень сала, вдень – ліс, ліс, ліс, а ввечері розмови та розповіді.
По Іванових руках стікає кров. Але інша. Вони різали гілля, дядьки мали широкі плечі і гучний голос, їм голосно гукалось і добре працювалось, але вони щось там не розрахували, щось там не втримали – і велика гілляка добряче зачепила Івана, обдерши йому ногу шорсткою корою і гострим суччям. Тепер він сидить на поваленій колоді, бинтуючи ногу снігом, що біліший і стерильніший бинтів, крові не так вже і багато, радше мало, а дядьки, голосно сперечаючись, уже не шукають винного і йоду, а ріжуть дерева, обрубують гілляччя та далі проливають деревну кров, яка липне і пахне, і пахне тирса, і пахне хвоя, і вода, і каміння, а Іван сидить і дивиться, і думає, що не пам’ятає, скільки днів залишилось до Різдва, що, певне, пора йому йти, що кров схожа на живицю, що треба взяти в дорогу горіхів, що...
Він тепер уявляє їхнє Різдво. Будуть вареники, риби і горох, і голубці, і сливи, і пшенична кутя з медом і з горіхами, узвар, і тушкована капуста, і бараболя, і ячмінна каша з олією або медом, і квасоля, і пироги з маком. І всі страви – у глиняних горщиках, макітерках, мисках, полумисках... Іван принесе дідуха, обперезаного стрічкою, поставить його на покуті, підстеливши сіна, а вона застелить стола новим білим обрусом, під його чотири роги покладе часник і монети, а горщик з кутею поставить у кутку і прикриє його хлібиною. І вона заграє йому на скрипці. Скрипці, що пахне деревом, натягнутими струнами, хоч він не знає, як пахнуть натягнуті струни, а там надворі колядують, луна дзвіночків котиться горами, котиться долинами, дзвенить вже і місяць, і зорі видзвонюють кришталево, в небі юрмляться янголи, а вони тільки сіли до столу, і так дивно, дивно, і струни співають, і Бог предвічний народився, і тріє царі поспішають з дарами, а зоря горить яскраво, а зорі виблискують самоцвітами, хтось бачив ті самоцвіти і так промовив, з тих пір на небі зорі горять самоцвітами, а по землі бродять юрбами янголи і сповіщають благу вість, слава во вишніх Богу!
Кров не хотіла втихомиритись, вона залишала на сліду червоні сліди, і живиця текла, колоди повантажили в кузов лісовоза, живиця текла по бортах, по руках лісорубів, і ліс шумів, не втихомирюючись, не бажаючи змиритися з втратою. Іван сидів, зіпершись на стовбур смереки, що пахла високостями і полонинами, пахла Карпатами, десь трембітали про чиюсь смерть, у високості бродили вітри, чоловікам гукалось, а живиця текла і текла, розтоплюючи сніг, що світився близьким приходом Різдва.
Еге-ге-ге-ей! Чоловіче!
Голос розбудив Івана раптово, захопив зненацька, як та трембіта, що тужливо загомоніла видихом трембітаря з однієї гори і з другої, і з третьої, і раптом всі гори затужили трембітами, він щокою відчув шорсткість кори смереки, він тулився до неї щокою, кора пахнула хвоєю різдвяних ялинок, паперовими кульками і кутею, небо дивилося на нього через верхів’я синіми клаптями лляної тканини і білою ватою, вата розтріпана кудись поспішає, а вітри витанцьовують свої дивні па, світ поволі починає обертатися разом з ними, звук трембіти ближчає, заповнює все довкола, навіть кора під щокою починає ворушитися, з під неї виповзають сонечка, червоні і жовті, виповзають павучки, визирають свою павутину, вхоплюються за звук, і їх вітер несе кудись вверх, де видно гори, де сині клапті неба більшають, де видно, як у далеких долинах із кожного обійстя звивається в небо дим, як пси на подвір’ях вимахують хвостами, як визирають через шибки діти, як несуть молоко ґаздині, як ідуть з повними відрами, як живиця вихлюпується з криниць, як їдуть лісовози, як валять ліс, як трембітарі стоять у ряд.
– Еге-ге-ге-ей! – Голос пролунав ближче, десь зовсім близько, сонечка, червоні і жовті, раптом кинулись врозтіч, кора боляче натерла щоку, Іван прокинувся, може, то тільки йому здалося, що він спав, може, задрімав на мить, притулившись до смерічки, холод його заколисав, він відчув слабкість, подумав, що пора йти, він зараз піде звідси, щоб йти далі, що встигнути до Різдва. Іван підвівся і пішов. Позаду залишилися гучні голоси чоловіків, колоди, лісовози, повалені дерева і дерева, яких ще встигнуть нині зрубати, і яких зрубають завтра чи післязавтра, чи через рік, чи їх розчахне блискавка, вдарить грім чи поламає буревій, чи струхлявіють від старості, колоди і гілля, позаду залишилась деревна кров, що пахне живицею, що схожа на живицю, що пахне Карпатами, що звучить трембітами, позаду залишилась кров, що маленькою цівкою стікала крізь порвану холошу штанів, краплі були невеликі, чорнильні ляпки на папері снігу, сніговому папері, в обличчя зазирали, вхопившись за віття, мавки, котрі не заснули на зиму, вони струшували зі свого зеленого волосся іній, трусили сніг просто в обличчя, Іван майже нічого не бачив крізь ту пелену, мавки сміялися, сміялися то голосом трембіт, то криками лісорубів, то гуркотом бензопили, то тріскотом сухого галуззя, а то голос їхній бринів звуком скрипки, і тоді Іван відганяв настирливих мавок і починав бігти, спотикатися, ковзатися на снігу, торішньому листі, хапатися за стовбури, збігати донизу, в долину, де біля кожної домівки пахне хлібом, щойно вийнятим з печі, де брешуть пси, де скриплять двері, де калина досить настоялась на морозі, щоб стати смачною, щоб наломити її повний оберемок і смакувати ягоди, що мають в собі маленькі серця, маленькі червоні серця…
Коли йому прийшлося обходити вже третій завал (повалені стовбури засипані снігом, гілля в льодовій кірці, що навіть і не візьмешся рукою, ще багато каміння, мабуть, десь тут, під снігом, є потік, котрий тепер вкритий кригою, довкола прямовисні скелі, приходилось повертатися назад і пробувати дертися по камінню, один раз Іван зірвався, боляче напоровся на сук, роз’ятривши рану, кров не зупинялася, він розгріб сніг, дістав трохи моху і прив’язав його до ноги хустинкою, потім знайшов собі палицю, обстругав кінці, стало легше йти, палиця служила опорою, стало простіше перебиратися через каміння та стовбури, певніше йти по кризі, яка тепер частіше з’являлася на шляху – крижані плеса потоку ненадійно потріскували під ногами, зраджуючи нещодавню відлигу, він намагався йти по краю, а коли доводилося переходити – опирався на палицю, робив дрібніші кроки), Іван зрозумів, що збився з дороги, він ще не ходив сюдою, понад потоком, мабуть, він проминув потрібний поворот, і тепер ось бреде поміж двома горами, і стежка тут лише одна, і вийде, мабуть, в третьому селі, добре би хоч встигнути до смеркання, бо повертатися він не здужає з його ногою, а звернути убік немає як, бо не видно стежок якихось інших, окрім цієї, що веде потоком не знати куди, а хоч би в нікуди, але кудись би вийти, бо якось все важче, все важче і… Він посковзнувся, тіло забалансувало, намагаючись втриматись, але не втримався і розпластався на притрушеній снігом кризі потоку. Впав на спину, вдарившись головою, шапка зменшила силу удару. Лежати розпластаному на дні потоку під склепінням дерев, гладкими боками валунів, що заступали передвечірнє небо, було якось надто беззахисно.
О, можна трохи побути янголом!
Іван випрямив руки, поклав їх на сніг і уявив свій політ – певно, то був би дуже гарний політ, принаймні, він би вибрався з цього потоку, може, трохи заплутався б крилами в гіллі дерев, потім покружляв над горами, подивився, якими маленькими виглядають фігурки людей, а хати – ледь більші від сірникових коробок, села нагадують листівки, на кожній з яких обов’язково виблискують банями храми і дзвіниці, і блискучі плеса річок та ставків світяться блакиттю… Він зробив кілька рухів руками – наче крилами. Потім сів, обмацав свої боки – чи цілі, так, ніби цілі, потів встав. На тому місці, де Іван лежав, виднілися сліди янгола – такого, в людський зріст, сліди від крил дуже чітко проступали на снігу, здавалось, якщо добре придивитись, то можна знайти кілька пір’їнок.
Іванові запаморочилось в голові і він сів на якийсь камінь. Ех, друже, либонь, справи кепські. Він перев’язав ногу і пішов далі.

****
Вони садять чорнобривці у полив’яні горщики. Одні з них надщерблені, інші мають тріщини та відбиті ручки, але усі цілком симпатично виглядають, особливо коли стоять в ряд і чекають своєї черги. Вони ще вчора ходили за місто на торфовисько і принесли два відра землі, а нині Іван зняв з підвіконня на кухні дерев’яного ящика з розсадою, звідкись приніс аж шість старезних горщиків, і тепер вони садять чорнобривці. Щоб не заважало волосся, вона зав’язала квітчасту хустку, руки вимащені землею, вона садить пагінці в ямки, ллє воду, загортає землею, кілька разів провівши долонями, потім витирає горщика і ставить на стіл. Іван тільки насипає землю залізною чашкою і подає воду. Він знайшов якісь цікаві записи і їм грають старі платівки. Вони трохи шумлять, риплять, але грають ніби цілком пристойно.
Вона прийшла до нього якось дуже рано. Іван якраз прасував сорочки, – останнім часом він почав любити ходити в білих сорочках, – на кухні кипів чайник, годинник цокав дуже голосно, як завжди вранці, а у відчинене вікно вливалося перше весняне тепло. Вона відкрила двері сама, лише натиснувши на клямку, зняла чайник, запарила два горнятка суничного чаю і внесла їх до кімнати, тримаючи обома руками за денця, посміхнулася і поставила їх на стіл, накритий ковдрою, на якій Іван прасував сорочки.
Не розіллю, - промовила, побачивши його застережливий погляд.
Іще вона з собою принесла паперовий кульок з пагінцями якихось квітів.
Вони попили чаю і спалили випадково одну сорочку.
Іван приніс горщиків, які ще вчора наготував, але залишив надворі, прикривши ящиками. І тепер вони садять чорнобривці та інші квіти, які будуть цвісти йому довго, може, до холодів.

****
Вдень було холодно і сиро, але надвечір обіцяло випогодитися. Іван наготував плівку і фотоапарат. Ще в наплічник він поклав термос з гарячою ячмінною кавою. Вони сьогодні підуть дивитися на захід сонця аж на міст.
Йти через пів міста пішки, вслухаючись у дихання вологих стін будівель, що нервово тремтять антенами, ворушать віконними рамами, вслухаючись у скрипіння дверей, у скреготання сорок, у нав’язливе бурмотіння протягів.
Йти через пів міста пішки, дихаючи вологим повітрям, і дивитись, як там, на заході, вітер розгонить хмари, бачити, як з’являється сонце, як вітер його обтирає рушниками хмар, як флюгери поволі повертаються в інший бік.
Йти через пів міста пішки, відчуваючи за плечима у термосі гарячу ячмінну каву, уявляти, як за годину вона буде випита на містку у гарному товаристві дівчини зі скрипкою у чорному футлярі, вона щодня повертається сюдою з роботи – будинку культури чи театру, то не є так важливо, важливіше стояти на містку, дивитися на відблиски дня, на кола на воді, на те, як червоніють краї хмар, і пити гарячу ячмінну каву з одного горнятка на двох.
Йти через пів міста, щоб зробити єдину світлину – як сонячний зайчик заплутався в чиємусь волоссі.
Йти через пів міста, щоб потім повертатися лабіринтами провулків у пошуках доброї кав’ярні і доброї кави, але врешті замовити собі чаю і пригадати, що маєш вдома вишневе вино, яке можна підігріти, щоб зігрітися і зігріти горло, бо вечори надто холодні, щоб пів години стовбичити на мосту і милуватися заходом сонця, а можна і не підігрівати, а випити так, потім, певно, подивитися старі знимки, потім провести дівчину, а потім повертатися собі, спостерігаючи, як на тлі нічного неба флюгери повертаються в інший бік.

****
Лист сьомий
пишу тобі, а може, що й собі, бо напевно знаю, що не отримаєш цього листа
щодо тих, попередніх, то все ж таки маю надію, що розгортав мої конверти, що тримав в своїх руках папір, що все-таки читав, що в той момент думав про мене
кажуть, коли тобі сниться хтось, кого давно ти не згадувала, значить, він про тебе нині подумав
нині ти мені приснився
приснилося, що ми йдемо обоє лісом, а ліс якийсь дивний, не знаю, чим він дивний, але дивний, а найдивніше те, що йдемо разом, взявшись за руки, але по дорозі у тебе з’являються в руках якісь речі, ти береш їх на оберемок, речей все більшає, ти вивільняєш свою руку з моєї, тримаєш ті речі, вони вже не поміщаються, а ти несеш їх, тебе майже не видно за оберемком, а ліс не закінчуються, і стає все дивніше і дивніше, чи чудніше, і я гублюся серед дерев і речей, які падають у траву, трава густішає і більшає, я дивлюся вгору, ти давно загубився, а я дивлюся вгору – мені не залишається нічого, як стояти серед цього дивного лісу з високою зеленою травою і дивитися вгору, а там літає янгол, такий, в людський зріст, а в нього поранена нога, я бачу, як позаду нього залишають сліди крові – краплі невеликі, схожі на чорнильні ляпки на папері неба, а небо таки справді схоже на папір – біле і шершаве, і на ньому сліди янгола
дивний сон, правда?
вчора я нарешті зібралася з духом і вирішила тут залишитись назавжди
ніколи раніше не задумувалась на словом назавжди. люди іноді все життя живуть в якомусь місці, думаючи, що це тимчасово, що колись так не буде, а потім, коли нарешті розуміють, що так пройшло ціле життя, що вже й діти тут їхні виросли, бідкаються і кажуть, що якби вони знали, що це буде назавжди, то ніколи б тут не залишились
моя одна знайома дуже любить одне містечко, знаєш, є така дивна любов наполовину з ненавистю, коли одного дня проклинаєш, а іншого ходиш зачудований, так-от, вона каже, що любить це місто доки знає, що тут не залишиться назавжди, а якби їй сказали, що вона тут буде жити до кінця своїх днів, то вона перестала б любити це місто і всі його недоліки мучили б її і не давали б сповна радіти життю
думаю, вона просто хоче, щоб це місто залишилось вимріяним містом, яке має закарбувати її теперішній вік або стан, знаєш, отаке місто-картинка, в яке вона буде приїздити колись рідко, але знаючи напевно, що тут вона має трохи минулих років, якщо хочеш, можна сказати Місто Своєї Юності, а яке місто твоєї юності?
а яке місто моєї юності?
вчора я вирішила залишитись тут назавжди, тут зима така кришталева тут вранці на подвір’ї можна бачити сліди на снігу – то приходять козулі, а коли біля вікна повісити на мотузці кусень сала - прилітатимуть снідати синиці, добре мати вдосталь часу, щоб за ними поспостерігати. птахи схожі на людей
а нині Перший Метеоролог сказав, що ми усі мусимо перебиратися на іншу станцію
якраз почався снігопад, тріскотіли дрова в грубці дуже голосно, і я подумала, що щось не розчула, я попросила його повторити, бо не розчула, а він раптом дуже розхвилювався і сказав, що це правда, і що він, певне, покине свою роботу, а я запитала, хто ж буде розповідати казки і все інше, тобто… звісно, він має свої обов’язки, але мені здається, що люди мають робити те, що в них найкраще виходить, а в нього найліпше розповідаються казки…Перший Метеоролог сказав, що нашу станцію закривають, бо тут будуватиметься санаторій, а там, на схилі, буде підйомник
отак. а ми? а ми будемо працювати на іншій станції, або… або на будівництві санаторію чи підйомника, або торгувати на базарі, або рахувати овець, або рахувати повалені дерева, або ходити полонинами і збирати трави
з того, що я почула, останнє сподобалось мені найбільше
і тут я згадала про свою скрипку
вірніше – спершу я згадала про свій сон і про тебе, а потім про свою скрипку
я сіла писати тобі листа
тепер ти усе знаєш
потім я спечу пиріжків з квасолею і спакую свої речі, знаєш, їх в мене не вже і багато, хоч мені здається, я тут дуже довго, либонь, половину вічності, хіба можна у вічності відміряти половину? а якщо можна, що тоді?
у мене є скрипка, моя скрипка
і хай я тебе не дочекалася, та завжди ти будеш зі мною
твоя дівчинка зі скрипкою

****
Іван проблукав цілу ніч і вийшов у село, коли уже розвиднилось.
Він був знесилений, він цілу ніч був на ногах, бо думав, що коли сяде перепочити, то засне і більше не прокинеться. Він кілька разів звертав з дороги, бо думав, що там є якась інша стежка, але то були яруги, провалля – що завгодно, але не стежка. Йому світив місяць, і в його світлі дерева здавались зачарованими істотами, їхні корчуваті руки хапали Івана за рукави, ставили підніжки, він падав, набиваючи собі гулі, десь вгорі, поміж смереками, кричали інші дивні істоти, між гіллям раз у раз з’являлися бліді обличчя мавок, вони струшували зі свого зеленого волосся іній, вони реготали, але Іван робив вигляд, що він їх не бачить, і вони до нього не доторкалися, вони його не чіпали, тільки одного разу якась мавка, певно, ще дуже молода і дуже збиточна, зірвала з його шиї шарф і, зареготавши над вухом так, що аж мурашки по спині, утекла. Іван зупинився, постояв трохи, зачекав, коли пройде тремтіння і холодок у грудях, потім перев’язав ногу і пішов далі.
Він бачив, як пливе місяць і пильно дивиться на подорожнього.
Він бачив, як оживає каміння і пні, як вони ворушаться, і скиглить під ногами крига, і вода під нею розповідає історії.
Він бачив, як мавки розчісують своє зелене волосся.
Він бачив, як місяць ховається за гору.
Він бачив, як змінюється небо над ранок.
Він бачив, як зорі поволі тануть, як дерева розступаються, як потік вливається у ріку, над якою не височіє жоден міст.
Іван пішов по кризі, опираючись на палицю і розгортаючи ногами сніг вчорашнього снігопаду. Крига була тонка, вона прогиналась, і він бачив, як під нею шумить вода.
Коли він перейшов ріку, то побачив старий цвинтар, а може, і не старий, але Іванові завжди здавалось, що цвинтарі мають бути старі з порослими мохом кам’яними хрестами та струхлявілими дерев’яними і щоб там були лавки, на яких можна сидіти і дивитися, і щоб росла калина. За цвинтарем було село, а за селом гори. І позаду були гори. Небо захмарилось, але на сході воно ще палало, і дими з коминів були трохи рожеві та бузкові і йшли догори.
Іван зрозумів раптом, що далі йти він не може. Він зайшов у перший-ліпший двір. Це була маленька залізнична станція. Холодна зала чекання і довгі дерев’яні лави. Там сиділа дівчина зі скрипкою та валізою.
Вона дивилася у вікно і м’яла у руці квиток на потяг.
Вона мала на шиї барвисту червону хустку.
Футляр був відкритий, мабуть, щойно вона торкалася струн, а може, просто вийняла скрипку, потримала трохи, думаючи про щось дуже далеке від цього вокзалу, а потім поклала її назад, ще не встигнувши закрити футляр.
В її темному волоссі заплутався промінь сонця, яке щойно зійшло.
Вона поклала на свою потерту коричневу валізу букет сухого зілля, перев’язаний кольоровими стрічками.
Вона була гарна, хоч і мала старі черевики.
І вона дивилася на гори за вікном.

****
що хочеш далі почути?
і впізнали вони один одного, і залишились в горах, і жили довго і щасливо, він робив знимки, грав на дримбі і писав спогади про свої мандри, а вона відгадувала погоду, збирала зілля та грала на скрипці?
і впізнали вони один одного, і поїхали разом у місто, а там вона знову повернулася на сцену, або просто працювала вчителькою музики, а він зробив виставку світлин про звичаї і побут народу та зажив собі слави, і час від часу вони приїздили в Карпати, щоб подихати свіжим повітрям та походити полонинами?
і впізнали вони один одного, але не мали що сказати, бо надто довго не бачились, бо пройшов час не від перших снігопадів і до Різдва, а кілька років, якщо хочеш, половина вічності, вони встигли себе загубити і знайти: він – у багатьох людях, яких зустрічав на своєму шляху і які ставали йому трохи рідні, з якими потім було важко розлучатися і яким він залишав частинку себе, коли йшов далі, вона – у горах, котрі стали рідними, так, як і йому, у казках, у птахах, у листах, які хтозна чи він таки отримав, крім останнього, бо останній лист Іван отримав напевно, мабуть, таки ж на тій маленькій залізничній станції, може, перед самим потягом, який зупиняється тут тільки на п’ять хвилин, за які треба було встигнути розповісти про половину вічності і віддати листа, який буде читатися іншу половину вічності…
а може, вони не впізнали один одного, бо вона не дивилася на змученого молодого чоловіка, який цілу ніч йшов потоком і мав поранену ногу, а дивилася у вікно на гори, бо не знала, коли наступного разу тут буде, бо гори стали частиною її життя і частиною її самої, а він не міг підійти, бо щось затерпло всередині і нога страшенно заболіла, і заболіла забита спина, і голова, і знову почала кровоточити рана, і він сів на лаву, сперся на дерев’яну спинку, понищену торішніми і вчорашніми написами, видряпаними ножиками і цвяхами, відкинув голову назад – і стало трохи легше, і він на мить забувся, а коли відкрив очі, то побачив, що прибув потяг, що люди почали бігти, шукаючи свої вагони, чому вони біжать, здивувався він, мабуть, потяг стоїть тільки п’ять хвилин, за п’ять хвилин можна багато встигнути, але всі завжди чомусь біжать, можна багато встигнути, багато, але він, здається, не встиг…
а може, вони не впізнали один одного, бо не хотіли впізнати, або розминулися, так, так, вони просто розминулися на тій маленькій залізничній станції і навіть не знали про те, що вони розминулися, вона вийшла, нашвидкуруч зібравши свої речі, бо прибув її потяг, який стоїть лише п’ять хвилин, а їй ще треба було знайти свій вагон, і вона швидко вийшла, а він в той час зайшов, навіть не зауваживши, що вона вийшла, бо там були ще інші люди і він був надто втомлений, і страшенно боліла голова, і він сів на лаву, зіперся на спинку і відкинув голову назад, йому стало трохи легше, а потім він подумав, що треба кудись їхати, і сів в той самий потяг, в загальний вагон, а потім зійшов через дві зупинки в тому селі, де жила його бабця чи тітка, чи інші родичі, і де лежали на накритому полотняною скатертиною столі його фотографії, зроблені впродовж цілої подорожі, і він зібрав свої речі, отримав свою плату за роботу на лісоповалі та поїхав собі у місто, до свого помешкання та своєї студії, побачив, що його поштову скриньку зняли якісь розбишаки, стало трохи прикро, бо йому не прийшло жодного листа, газети, мабуть, забирали сусіди, але ось шкода листів…
а може, він потім прочитає в газетах про якусь талановиту скрипальку…
а може, все-таки вони жили довго і щасливо…

2007-II.2008