Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.13
20:55
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.
Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.
Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
2026.10.13
19:53
Охрещених молитва лине
бо ми разом будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайся й Господа моли.
Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
бо ми разом будь-де й коли.
Тебе цей вірус* не поглине
покайся й Господа моли.
Щоб мати участь у молитві,
зручним щоб був для тебе час –
твій стогін хай звучить у битві
2026.10.13
15:12
Що відбувається у світі?
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
І виворіт реальності, і зовні
пронизує шалений вітер,
на жаль, багато розвелося довбнів.
Зійшли із розуму від принди
і сліпої влади. Злочинна дія:
встромили ніж у тишу. Кривда
розгулює кривавим буревієм.
2026.10.13
14:44
Він прокидався в лісі,
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
2026.10.13
10:46
Де ви, герої діорами
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
2026.10.13
10:06
У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.
Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
2026.10.13
07:35
Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
2026.10.12
22:04
у кращому разі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
2026.10.12
17:23
Наступний дубль? . .
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
2026.10.12
15:28
Жовтень ступає у шовкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
2026.10.12
12:23
Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
2026.10.12
10:02
Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
2026.10.12
06:18
Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Гальшка Загорська (1979) /
Проза
ЛЮБОВЬ НА РАВНЫХ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛЮБОВЬ НА РАВНЫХ
Раньше я смотрела и думала: «Мужчина младше женщины?.. Неужели у этих женщин отсутствует здравый смысл?» Как минимум, для равноценного общения, мужчина должен был быть, в моём понимании, ровесником женской половинки.
Но жизнь удивительная штука, она способна сыграть с вами не одну злую шутку. Вот и я - влюбилась.
А в кого? В человека на девять лет моложе меня.
Я не верила сама себе. Ведь я серьёзный, ответственный человек. Как такое могло случиться?
Неожиданностью для меня было и то, что этот человек, оказывается, отвечает на мои чувства и сам пытается наладить общение между нами.
Моя реакция была, мало сказать, паническая. Каждый раз при виде его я хотела провалиться сквозь землю, исчезнуть, испариться, не существовать. А он всё это видел, и, как мне казалось,… расстраивался.
Такие отношения длились довольно долго. Он подходил - я терялась, он говорил – несла чушь.
Человек не был нагл, он понимал – у меня семья: слегка пьющий муж, маленький сын. Мужа нужно было наставлять, сына растить.
«А кто же позаботиться обо мне?» - иногда, в моменты самой глубокой тоски, думала я.
Поздним вечером, ожидая выпившего мужа, я укладывала спать ребёнка. Чувства переполняли меня: обида, боль, усталость … неожиданно, появились стихи. Удивившись этому не меньше, чем своему «неуместному» чувству, я записала их, и мне стало легше. С тех пор, каждую ночь, я вставала, чтобы писать.
Папка, в которую я складывала свои стихи становилась всё толще и толще, а мои проблемы всё больше и больше. На мужа уже не действовало ничто: ни мои уговоры, ни мои слёзы, ни мои угрозы. «Мои друзья понимают меня лучше», - утверждал он. Мне стало ясно,что доказывать больше нечего, и я ушла из дома.
Вечером в моей съёмной квартире появился Андрей.
Ребёнок весело визжал, подлетая до потолка и обратно плюхаясь в сильные руки парня. Мы стали жить вместе.
Но тут появились новые проблемы. Маме Андрея оказалось трудно пережить неравный выбор своего сына. Она решительно пыталась открыть ему глаза на происходящее, постоянно доказывая, что я слишком стара для него, а ребёнок мой избалован и не воспитан.
Я не могла бороться с ней, она была его матерью. Мне и самой казалось, что я не имею права на него. Молодой и красивый, он мог бы найти себе пару получше. А тут ещё Серёжа, мой муж:
- Я всё понял, вернись домой, - уговаривал он меня.
Разве я враг своему ребёнку, чтобы отнимать у него отца?
- У тебя будет своя семья, - прощаясь, сказала я Андрею, - и я не в праве лишать тебя этого.
- Когда поймёшь, что ошибалась, найди меня, - ответил он мне и, не став дожидаться моего отъезда, ушёл из квартиры первым.
Вскоре он уехал работать за границу, а муж, случайно прочитавший мои стихи, действительно взялся за ум и со временем заслужил моё уважение к себе.
Стихи я отослала в женский журнал и попыталась забыть эту грустную историю, произошедшую со мной.
Дни складывались в годы, а годы летели удивительно быстро.
Мой мальчик вырос. Оставшись вдвоём, мы с мужем поняли, что совершенно не нужны друг другу. Разменяв квартиру, мы разъехались.
Я стала вести самостоятельную жизнь. Мне удалось найти хорошую работу со стабильным заработком и, в каком-то роде, моя давнейшая мечта стать независимой женщиной осуществилась.
Однако сознание собственной независимости тешило недолго. Медленно ко мне подкрадывалось одиночество. Чтобы как-то занять себя, я подолгу засиживалась на работе, никогда не отказывалась от командировок и, в конце концов, завоевала полное доверие шефа.
Когда встал вопрос о том, кто будет представлять нашу фирму на переговорах в Вене, верх взяла моя кандидатура. Шеф не сомневался, что лучше меня с подобным заданием не справиться никто.
- У Вас высокая работоспособность и прекрасные внешние данные, - откровенничал он со мной в самолёте.
- Будьте посамоуверенней и у нас всё получиться, - наставлял он меня.
Слишком заботливое отношение со стороны шефа озадачивало, но предстоящая возможность увидеть Вену – город чарующего вальса, отодвигала любые опасения по этому поводу на задний план.
Наши номера с шефом оказались рядом, намёки стали прозрачными, но моё возвышенное настроение не покидало меня.
Вена завораживала. Старинные дома и улицы говорили мне о прошлом города, о событиях, произошедших много веков назад. Разве могла я отвлекаться на мелочи? И хотя цветы в номере ещё не обязывали меня развлекать шефа, все-таки отказаться от приглашения в оперу оказалось выше моих сил. Я отправилась туда, куда звало меня сердце.
Сидя недалеко от сцены, я не отрывала от неё глаз, наслаждаясь происходящим действием, как вдруг на моё плечо опустилась мужская рука.
Я оглянулась, посмотрела в глаза мужчине, побеспокоившему меня, и …забыла, куда следует смотреть, когда находишься в театре.
«Андрей?! Боже мой! Андрей!» – до самого антракта стучало в моих висках.
- Я знал, что когда-нибудь увижу тебя, - улыбалась мне моя забытая любовь.
Эта удивительно милая манера разговаривать и такой знакомый поворот головы! Неожиданно нахлынувшая на меня волна сильнейших чувств, едва не сбила меня с ног. Я позабыла, что рядом со мной шеф, а возле Андрея - его юная спутница. Мне было всё равно, что скажут обо мне эти незнакомые, неинтересные для меня люди.
Андрей! Неужели я смогла так долго жить без тебя?!
Он видел, какими глазами я смотрю на него. Что-то глубоко, на дне, блестело и в его глазах.
«Осколки разбитого зеркала, - грустно подумала я. - Но если они только в твоих глазах, то у меня в сердце, и кто виноват в том, что теперь, двигаясь, они причиняют нам такую немыслимую боль?»
- Если это твой новый муж, то ты немедленно разведёшься, - поверг меня в столбняк своим неожиданным заявлением Андрей.
Мне показалось или нет, что его чересчур сообразительная спутница специально отвела моего шефа под каким-то невинным предлогом в сторону?
- А если это твоя жена… - попыталась также выяснить обстановку я.
- Я не женат, - перебил меня Андрей.
Из театра мы ушли вместе. Домой летели вместе и, поверьте, что никогда я не была так счастлива, как в этот раз.
А возраст?
Разве он определяет наши чувства?
Но жизнь удивительная штука, она способна сыграть с вами не одну злую шутку. Вот и я - влюбилась.
А в кого? В человека на девять лет моложе меня.
Я не верила сама себе. Ведь я серьёзный, ответственный человек. Как такое могло случиться?
Неожиданностью для меня было и то, что этот человек, оказывается, отвечает на мои чувства и сам пытается наладить общение между нами.
Моя реакция была, мало сказать, паническая. Каждый раз при виде его я хотела провалиться сквозь землю, исчезнуть, испариться, не существовать. А он всё это видел, и, как мне казалось,… расстраивался.
Такие отношения длились довольно долго. Он подходил - я терялась, он говорил – несла чушь.
Человек не был нагл, он понимал – у меня семья: слегка пьющий муж, маленький сын. Мужа нужно было наставлять, сына растить.
«А кто же позаботиться обо мне?» - иногда, в моменты самой глубокой тоски, думала я.
Поздним вечером, ожидая выпившего мужа, я укладывала спать ребёнка. Чувства переполняли меня: обида, боль, усталость … неожиданно, появились стихи. Удивившись этому не меньше, чем своему «неуместному» чувству, я записала их, и мне стало легше. С тех пор, каждую ночь, я вставала, чтобы писать.
Папка, в которую я складывала свои стихи становилась всё толще и толще, а мои проблемы всё больше и больше. На мужа уже не действовало ничто: ни мои уговоры, ни мои слёзы, ни мои угрозы. «Мои друзья понимают меня лучше», - утверждал он. Мне стало ясно,что доказывать больше нечего, и я ушла из дома.
Вечером в моей съёмной квартире появился Андрей.
Ребёнок весело визжал, подлетая до потолка и обратно плюхаясь в сильные руки парня. Мы стали жить вместе.
Но тут появились новые проблемы. Маме Андрея оказалось трудно пережить неравный выбор своего сына. Она решительно пыталась открыть ему глаза на происходящее, постоянно доказывая, что я слишком стара для него, а ребёнок мой избалован и не воспитан.
Я не могла бороться с ней, она была его матерью. Мне и самой казалось, что я не имею права на него. Молодой и красивый, он мог бы найти себе пару получше. А тут ещё Серёжа, мой муж:
- Я всё понял, вернись домой, - уговаривал он меня.
Разве я враг своему ребёнку, чтобы отнимать у него отца?
- У тебя будет своя семья, - прощаясь, сказала я Андрею, - и я не в праве лишать тебя этого.
- Когда поймёшь, что ошибалась, найди меня, - ответил он мне и, не став дожидаться моего отъезда, ушёл из квартиры первым.
Вскоре он уехал работать за границу, а муж, случайно прочитавший мои стихи, действительно взялся за ум и со временем заслужил моё уважение к себе.
Стихи я отослала в женский журнал и попыталась забыть эту грустную историю, произошедшую со мной.
Дни складывались в годы, а годы летели удивительно быстро.
Мой мальчик вырос. Оставшись вдвоём, мы с мужем поняли, что совершенно не нужны друг другу. Разменяв квартиру, мы разъехались.
Я стала вести самостоятельную жизнь. Мне удалось найти хорошую работу со стабильным заработком и, в каком-то роде, моя давнейшая мечта стать независимой женщиной осуществилась.
Однако сознание собственной независимости тешило недолго. Медленно ко мне подкрадывалось одиночество. Чтобы как-то занять себя, я подолгу засиживалась на работе, никогда не отказывалась от командировок и, в конце концов, завоевала полное доверие шефа.
Когда встал вопрос о том, кто будет представлять нашу фирму на переговорах в Вене, верх взяла моя кандидатура. Шеф не сомневался, что лучше меня с подобным заданием не справиться никто.
- У Вас высокая работоспособность и прекрасные внешние данные, - откровенничал он со мной в самолёте.
- Будьте посамоуверенней и у нас всё получиться, - наставлял он меня.
Слишком заботливое отношение со стороны шефа озадачивало, но предстоящая возможность увидеть Вену – город чарующего вальса, отодвигала любые опасения по этому поводу на задний план.
Наши номера с шефом оказались рядом, намёки стали прозрачными, но моё возвышенное настроение не покидало меня.
Вена завораживала. Старинные дома и улицы говорили мне о прошлом города, о событиях, произошедших много веков назад. Разве могла я отвлекаться на мелочи? И хотя цветы в номере ещё не обязывали меня развлекать шефа, все-таки отказаться от приглашения в оперу оказалось выше моих сил. Я отправилась туда, куда звало меня сердце.
Сидя недалеко от сцены, я не отрывала от неё глаз, наслаждаясь происходящим действием, как вдруг на моё плечо опустилась мужская рука.
Я оглянулась, посмотрела в глаза мужчине, побеспокоившему меня, и …забыла, куда следует смотреть, когда находишься в театре.
«Андрей?! Боже мой! Андрей!» – до самого антракта стучало в моих висках.
- Я знал, что когда-нибудь увижу тебя, - улыбалась мне моя забытая любовь.
Эта удивительно милая манера разговаривать и такой знакомый поворот головы! Неожиданно нахлынувшая на меня волна сильнейших чувств, едва не сбила меня с ног. Я позабыла, что рядом со мной шеф, а возле Андрея - его юная спутница. Мне было всё равно, что скажут обо мне эти незнакомые, неинтересные для меня люди.
Андрей! Неужели я смогла так долго жить без тебя?!
Он видел, какими глазами я смотрю на него. Что-то глубоко, на дне, блестело и в его глазах.
«Осколки разбитого зеркала, - грустно подумала я. - Но если они только в твоих глазах, то у меня в сердце, и кто виноват в том, что теперь, двигаясь, они причиняют нам такую немыслимую боль?»
- Если это твой новый муж, то ты немедленно разведёшься, - поверг меня в столбняк своим неожиданным заявлением Андрей.
Мне показалось или нет, что его чересчур сообразительная спутница специально отвела моего шефа под каким-то невинным предлогом в сторону?
- А если это твоя жена… - попыталась также выяснить обстановку я.
- Я не женат, - перебил меня Андрей.
Из театра мы ушли вместе. Домой летели вместе и, поверьте, что никогда я не была так счастлива, как в этот раз.
А возраст?
Разве он определяет наши чувства?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
