Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
2026.02.07
21:10
Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
2026.02.07
20:39
Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
2026.02.07
20:21
Я спалю на багатті книжки
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
2026.02.07
13:53
У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
2026.02.07
10:26
Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
2026.02.07
09:00
Туманом розлилося небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
2026.02.07
05:08
Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
2026.02.06
21:40
Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
2026.02.06
21:07
Наосліп, через кипінь і не в такт,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
2026.02.06
18:04
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
2026.02.06
17:31
Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
2026.02.06
10:58
Розвал душі і тіла неодмінно
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.
Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.
Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
2026.02.05
22:14
Зрікаюся тебе, моя наївна мріє!
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
2026.02.05
21:57
Сімнадцять замало?… Чекайте за тридцять.
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…
Морози із січня всі виповзли в лютий.
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь.
Щоб не робили ви — тепло
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…
Морози із січня всі виповзли в лютий.
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь.
Щоб не робили ви — тепло
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Гальшка Загорська (1979) /
Проза
ЛЮБОВЬ НА РАВНЫХ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛЮБОВЬ НА РАВНЫХ
Раньше я смотрела и думала: «Мужчина младше женщины?.. Неужели у этих женщин отсутствует здравый смысл?» Как минимум, для равноценного общения, мужчина должен был быть, в моём понимании, ровесником женской половинки.
Но жизнь удивительная штука, она способна сыграть с вами не одну злую шутку. Вот и я - влюбилась.
А в кого? В человека на девять лет моложе меня.
Я не верила сама себе. Ведь я серьёзный, ответственный человек. Как такое могло случиться?
Неожиданностью для меня было и то, что этот человек, оказывается, отвечает на мои чувства и сам пытается наладить общение между нами.
Моя реакция была, мало сказать, паническая. Каждый раз при виде его я хотела провалиться сквозь землю, исчезнуть, испариться, не существовать. А он всё это видел, и, как мне казалось,… расстраивался.
Такие отношения длились довольно долго. Он подходил - я терялась, он говорил – несла чушь.
Человек не был нагл, он понимал – у меня семья: слегка пьющий муж, маленький сын. Мужа нужно было наставлять, сына растить.
«А кто же позаботиться обо мне?» - иногда, в моменты самой глубокой тоски, думала я.
Поздним вечером, ожидая выпившего мужа, я укладывала спать ребёнка. Чувства переполняли меня: обида, боль, усталость … неожиданно, появились стихи. Удивившись этому не меньше, чем своему «неуместному» чувству, я записала их, и мне стало легше. С тех пор, каждую ночь, я вставала, чтобы писать.
Папка, в которую я складывала свои стихи становилась всё толще и толще, а мои проблемы всё больше и больше. На мужа уже не действовало ничто: ни мои уговоры, ни мои слёзы, ни мои угрозы. «Мои друзья понимают меня лучше», - утверждал он. Мне стало ясно,что доказывать больше нечего, и я ушла из дома.
Вечером в моей съёмной квартире появился Андрей.
Ребёнок весело визжал, подлетая до потолка и обратно плюхаясь в сильные руки парня. Мы стали жить вместе.
Но тут появились новые проблемы. Маме Андрея оказалось трудно пережить неравный выбор своего сына. Она решительно пыталась открыть ему глаза на происходящее, постоянно доказывая, что я слишком стара для него, а ребёнок мой избалован и не воспитан.
Я не могла бороться с ней, она была его матерью. Мне и самой казалось, что я не имею права на него. Молодой и красивый, он мог бы найти себе пару получше. А тут ещё Серёжа, мой муж:
- Я всё понял, вернись домой, - уговаривал он меня.
Разве я враг своему ребёнку, чтобы отнимать у него отца?
- У тебя будет своя семья, - прощаясь, сказала я Андрею, - и я не в праве лишать тебя этого.
- Когда поймёшь, что ошибалась, найди меня, - ответил он мне и, не став дожидаться моего отъезда, ушёл из квартиры первым.
Вскоре он уехал работать за границу, а муж, случайно прочитавший мои стихи, действительно взялся за ум и со временем заслужил моё уважение к себе.
Стихи я отослала в женский журнал и попыталась забыть эту грустную историю, произошедшую со мной.
Дни складывались в годы, а годы летели удивительно быстро.
Мой мальчик вырос. Оставшись вдвоём, мы с мужем поняли, что совершенно не нужны друг другу. Разменяв квартиру, мы разъехались.
Я стала вести самостоятельную жизнь. Мне удалось найти хорошую работу со стабильным заработком и, в каком-то роде, моя давнейшая мечта стать независимой женщиной осуществилась.
Однако сознание собственной независимости тешило недолго. Медленно ко мне подкрадывалось одиночество. Чтобы как-то занять себя, я подолгу засиживалась на работе, никогда не отказывалась от командировок и, в конце концов, завоевала полное доверие шефа.
Когда встал вопрос о том, кто будет представлять нашу фирму на переговорах в Вене, верх взяла моя кандидатура. Шеф не сомневался, что лучше меня с подобным заданием не справиться никто.
- У Вас высокая работоспособность и прекрасные внешние данные, - откровенничал он со мной в самолёте.
- Будьте посамоуверенней и у нас всё получиться, - наставлял он меня.
Слишком заботливое отношение со стороны шефа озадачивало, но предстоящая возможность увидеть Вену – город чарующего вальса, отодвигала любые опасения по этому поводу на задний план.
Наши номера с шефом оказались рядом, намёки стали прозрачными, но моё возвышенное настроение не покидало меня.
Вена завораживала. Старинные дома и улицы говорили мне о прошлом города, о событиях, произошедших много веков назад. Разве могла я отвлекаться на мелочи? И хотя цветы в номере ещё не обязывали меня развлекать шефа, все-таки отказаться от приглашения в оперу оказалось выше моих сил. Я отправилась туда, куда звало меня сердце.
Сидя недалеко от сцены, я не отрывала от неё глаз, наслаждаясь происходящим действием, как вдруг на моё плечо опустилась мужская рука.
Я оглянулась, посмотрела в глаза мужчине, побеспокоившему меня, и …забыла, куда следует смотреть, когда находишься в театре.
«Андрей?! Боже мой! Андрей!» – до самого антракта стучало в моих висках.
- Я знал, что когда-нибудь увижу тебя, - улыбалась мне моя забытая любовь.
Эта удивительно милая манера разговаривать и такой знакомый поворот головы! Неожиданно нахлынувшая на меня волна сильнейших чувств, едва не сбила меня с ног. Я позабыла, что рядом со мной шеф, а возле Андрея - его юная спутница. Мне было всё равно, что скажут обо мне эти незнакомые, неинтересные для меня люди.
Андрей! Неужели я смогла так долго жить без тебя?!
Он видел, какими глазами я смотрю на него. Что-то глубоко, на дне, блестело и в его глазах.
«Осколки разбитого зеркала, - грустно подумала я. - Но если они только в твоих глазах, то у меня в сердце, и кто виноват в том, что теперь, двигаясь, они причиняют нам такую немыслимую боль?»
- Если это твой новый муж, то ты немедленно разведёшься, - поверг меня в столбняк своим неожиданным заявлением Андрей.
Мне показалось или нет, что его чересчур сообразительная спутница специально отвела моего шефа под каким-то невинным предлогом в сторону?
- А если это твоя жена… - попыталась также выяснить обстановку я.
- Я не женат, - перебил меня Андрей.
Из театра мы ушли вместе. Домой летели вместе и, поверьте, что никогда я не была так счастлива, как в этот раз.
А возраст?
Разве он определяет наши чувства?
Но жизнь удивительная штука, она способна сыграть с вами не одну злую шутку. Вот и я - влюбилась.
А в кого? В человека на девять лет моложе меня.
Я не верила сама себе. Ведь я серьёзный, ответственный человек. Как такое могло случиться?
Неожиданностью для меня было и то, что этот человек, оказывается, отвечает на мои чувства и сам пытается наладить общение между нами.
Моя реакция была, мало сказать, паническая. Каждый раз при виде его я хотела провалиться сквозь землю, исчезнуть, испариться, не существовать. А он всё это видел, и, как мне казалось,… расстраивался.
Такие отношения длились довольно долго. Он подходил - я терялась, он говорил – несла чушь.
Человек не был нагл, он понимал – у меня семья: слегка пьющий муж, маленький сын. Мужа нужно было наставлять, сына растить.
«А кто же позаботиться обо мне?» - иногда, в моменты самой глубокой тоски, думала я.
Поздним вечером, ожидая выпившего мужа, я укладывала спать ребёнка. Чувства переполняли меня: обида, боль, усталость … неожиданно, появились стихи. Удивившись этому не меньше, чем своему «неуместному» чувству, я записала их, и мне стало легше. С тех пор, каждую ночь, я вставала, чтобы писать.
Папка, в которую я складывала свои стихи становилась всё толще и толще, а мои проблемы всё больше и больше. На мужа уже не действовало ничто: ни мои уговоры, ни мои слёзы, ни мои угрозы. «Мои друзья понимают меня лучше», - утверждал он. Мне стало ясно,что доказывать больше нечего, и я ушла из дома.
Вечером в моей съёмной квартире появился Андрей.
Ребёнок весело визжал, подлетая до потолка и обратно плюхаясь в сильные руки парня. Мы стали жить вместе.
Но тут появились новые проблемы. Маме Андрея оказалось трудно пережить неравный выбор своего сына. Она решительно пыталась открыть ему глаза на происходящее, постоянно доказывая, что я слишком стара для него, а ребёнок мой избалован и не воспитан.
Я не могла бороться с ней, она была его матерью. Мне и самой казалось, что я не имею права на него. Молодой и красивый, он мог бы найти себе пару получше. А тут ещё Серёжа, мой муж:
- Я всё понял, вернись домой, - уговаривал он меня.
Разве я враг своему ребёнку, чтобы отнимать у него отца?
- У тебя будет своя семья, - прощаясь, сказала я Андрею, - и я не в праве лишать тебя этого.
- Когда поймёшь, что ошибалась, найди меня, - ответил он мне и, не став дожидаться моего отъезда, ушёл из квартиры первым.
Вскоре он уехал работать за границу, а муж, случайно прочитавший мои стихи, действительно взялся за ум и со временем заслужил моё уважение к себе.
Стихи я отослала в женский журнал и попыталась забыть эту грустную историю, произошедшую со мной.
Дни складывались в годы, а годы летели удивительно быстро.
Мой мальчик вырос. Оставшись вдвоём, мы с мужем поняли, что совершенно не нужны друг другу. Разменяв квартиру, мы разъехались.
Я стала вести самостоятельную жизнь. Мне удалось найти хорошую работу со стабильным заработком и, в каком-то роде, моя давнейшая мечта стать независимой женщиной осуществилась.
Однако сознание собственной независимости тешило недолго. Медленно ко мне подкрадывалось одиночество. Чтобы как-то занять себя, я подолгу засиживалась на работе, никогда не отказывалась от командировок и, в конце концов, завоевала полное доверие шефа.
Когда встал вопрос о том, кто будет представлять нашу фирму на переговорах в Вене, верх взяла моя кандидатура. Шеф не сомневался, что лучше меня с подобным заданием не справиться никто.
- У Вас высокая работоспособность и прекрасные внешние данные, - откровенничал он со мной в самолёте.
- Будьте посамоуверенней и у нас всё получиться, - наставлял он меня.
Слишком заботливое отношение со стороны шефа озадачивало, но предстоящая возможность увидеть Вену – город чарующего вальса, отодвигала любые опасения по этому поводу на задний план.
Наши номера с шефом оказались рядом, намёки стали прозрачными, но моё возвышенное настроение не покидало меня.
Вена завораживала. Старинные дома и улицы говорили мне о прошлом города, о событиях, произошедших много веков назад. Разве могла я отвлекаться на мелочи? И хотя цветы в номере ещё не обязывали меня развлекать шефа, все-таки отказаться от приглашения в оперу оказалось выше моих сил. Я отправилась туда, куда звало меня сердце.
Сидя недалеко от сцены, я не отрывала от неё глаз, наслаждаясь происходящим действием, как вдруг на моё плечо опустилась мужская рука.
Я оглянулась, посмотрела в глаза мужчине, побеспокоившему меня, и …забыла, куда следует смотреть, когда находишься в театре.
«Андрей?! Боже мой! Андрей!» – до самого антракта стучало в моих висках.
- Я знал, что когда-нибудь увижу тебя, - улыбалась мне моя забытая любовь.
Эта удивительно милая манера разговаривать и такой знакомый поворот головы! Неожиданно нахлынувшая на меня волна сильнейших чувств, едва не сбила меня с ног. Я позабыла, что рядом со мной шеф, а возле Андрея - его юная спутница. Мне было всё равно, что скажут обо мне эти незнакомые, неинтересные для меня люди.
Андрей! Неужели я смогла так долго жить без тебя?!
Он видел, какими глазами я смотрю на него. Что-то глубоко, на дне, блестело и в его глазах.
«Осколки разбитого зеркала, - грустно подумала я. - Но если они только в твоих глазах, то у меня в сердце, и кто виноват в том, что теперь, двигаясь, они причиняют нам такую немыслимую боль?»
- Если это твой новый муж, то ты немедленно разведёшься, - поверг меня в столбняк своим неожиданным заявлением Андрей.
Мне показалось или нет, что его чересчур сообразительная спутница специально отвела моего шефа под каким-то невинным предлогом в сторону?
- А если это твоя жена… - попыталась также выяснить обстановку я.
- Я не женат, - перебил меня Андрей.
Из театра мы ушли вместе. Домой летели вместе и, поверьте, что никогда я не была так счастлива, как в этот раз.
А возраст?
Разве он определяет наши чувства?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
