
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
2025.08.05
20:32
На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
2025.08.05
16:04
по полю-овиду без краю
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
2025.08.05
14:37
Із Бориса Заходера
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
2025.08.05
11:11
Хильни за працюючий піпол
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
2025.08.04
21:42
Прощальна засмага на пляжі -
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
2025.08.04
21:13
Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!
Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!
Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
2025.08.04
10:52
Вітру перешіптування з листям.
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
2025.08.04
09:28
серпня - день народження унікального німецького музиканта
Клаус Шульце (1947 - 2022) - композитор, клавішник, перкусист, один із піонерів ембієнту (дослівно - «навколишній») - цього напрямку електронної музики.
Батьки - письменник і балерина,
після
Клаус Шульце (1947 - 2022) - композитор, клавішник, перкусист, один із піонерів ембієнту (дослівно - «навколишній») - цього напрямку електронної музики.
Батьки - письменник і балерина,
після
2025.08.04
08:53
Із Бориса Заходера
Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!
(2025)
Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!
(2025)
2025.08.04
08:02
Для боїв із ворогами час настав.
Страх в Дніпро стікає по краплині...
Визріла чортополохом густо мста,
Вкрилось чорнотою небо синє.
Пелюстками осипаються роки,
Епілог дописує правиця.
У ходу сьогодні хрестики й вінки,
Страх в Дніпро стікає по краплині...
Визріла чортополохом густо мста,
Вкрилось чорнотою небо синє.
Пелюстками осипаються роки,
Епілог дописує правиця.
У ходу сьогодні хрестики й вінки,
2025.08.04
02:40
Оце ж вона - країна Доброти.
Для себе так відкрив її раптово.
Душа моя раділа веселково,
Коли зібрався я туди піти.
Це - світ чарівний, де немає зла,
Де сила - в ненав'язливому слові.
Де ти по вінця сповнений любові,
Для себе так відкрив її раптово.
Душа моя раділа веселково,
Коли зібрався я туди піти.
Це - світ чарівний, де немає зла,
Де сила - в ненав'язливому слові.
Де ти по вінця сповнений любові,
2025.08.03
23:39
Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гада
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гада
2025.08.03
22:31
Тіні підсмажені вітер ворушить
В деку при стовбурі дикої груші,
Щоб не згоріли до чорного.
Сонце, підійняте липнем-хорунджим,
Прагне зеніту й рахує байдужо
Хмар незаповнені човники.
Берег рудіє травою сухою,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В деку при стовбурі дикої груші,
Щоб не згоріли до чорного.
Сонце, підійняте липнем-хорунджим,
Прагне зеніту й рахує байдужо
Хмар незаповнені човники.
Берег рудіє травою сухою,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Гальшка Загорська (1979) /
Проза
ЛЮБОВЬ НА РАВНЫХ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛЮБОВЬ НА РАВНЫХ
Раньше я смотрела и думала: «Мужчина младше женщины?.. Неужели у этих женщин отсутствует здравый смысл?» Как минимум, для равноценного общения, мужчина должен был быть, в моём понимании, ровесником женской половинки.
Но жизнь удивительная штука, она способна сыграть с вами не одну злую шутку. Вот и я - влюбилась.
А в кого? В человека на девять лет моложе меня.
Я не верила сама себе. Ведь я серьёзный, ответственный человек. Как такое могло случиться?
Неожиданностью для меня было и то, что этот человек, оказывается, отвечает на мои чувства и сам пытается наладить общение между нами.
Моя реакция была, мало сказать, паническая. Каждый раз при виде его я хотела провалиться сквозь землю, исчезнуть, испариться, не существовать. А он всё это видел, и, как мне казалось,… расстраивался.
Такие отношения длились довольно долго. Он подходил - я терялась, он говорил – несла чушь.
Человек не был нагл, он понимал – у меня семья: слегка пьющий муж, маленький сын. Мужа нужно было наставлять, сына растить.
«А кто же позаботиться обо мне?» - иногда, в моменты самой глубокой тоски, думала я.
Поздним вечером, ожидая выпившего мужа, я укладывала спать ребёнка. Чувства переполняли меня: обида, боль, усталость … неожиданно, появились стихи. Удивившись этому не меньше, чем своему «неуместному» чувству, я записала их, и мне стало легше. С тех пор, каждую ночь, я вставала, чтобы писать.
Папка, в которую я складывала свои стихи становилась всё толще и толще, а мои проблемы всё больше и больше. На мужа уже не действовало ничто: ни мои уговоры, ни мои слёзы, ни мои угрозы. «Мои друзья понимают меня лучше», - утверждал он. Мне стало ясно,что доказывать больше нечего, и я ушла из дома.
Вечером в моей съёмной квартире появился Андрей.
Ребёнок весело визжал, подлетая до потолка и обратно плюхаясь в сильные руки парня. Мы стали жить вместе.
Но тут появились новые проблемы. Маме Андрея оказалось трудно пережить неравный выбор своего сына. Она решительно пыталась открыть ему глаза на происходящее, постоянно доказывая, что я слишком стара для него, а ребёнок мой избалован и не воспитан.
Я не могла бороться с ней, она была его матерью. Мне и самой казалось, что я не имею права на него. Молодой и красивый, он мог бы найти себе пару получше. А тут ещё Серёжа, мой муж:
- Я всё понял, вернись домой, - уговаривал он меня.
Разве я враг своему ребёнку, чтобы отнимать у него отца?
- У тебя будет своя семья, - прощаясь, сказала я Андрею, - и я не в праве лишать тебя этого.
- Когда поймёшь, что ошибалась, найди меня, - ответил он мне и, не став дожидаться моего отъезда, ушёл из квартиры первым.
Вскоре он уехал работать за границу, а муж, случайно прочитавший мои стихи, действительно взялся за ум и со временем заслужил моё уважение к себе.
Стихи я отослала в женский журнал и попыталась забыть эту грустную историю, произошедшую со мной.
Дни складывались в годы, а годы летели удивительно быстро.
Мой мальчик вырос. Оставшись вдвоём, мы с мужем поняли, что совершенно не нужны друг другу. Разменяв квартиру, мы разъехались.
Я стала вести самостоятельную жизнь. Мне удалось найти хорошую работу со стабильным заработком и, в каком-то роде, моя давнейшая мечта стать независимой женщиной осуществилась.
Однако сознание собственной независимости тешило недолго. Медленно ко мне подкрадывалось одиночество. Чтобы как-то занять себя, я подолгу засиживалась на работе, никогда не отказывалась от командировок и, в конце концов, завоевала полное доверие шефа.
Когда встал вопрос о том, кто будет представлять нашу фирму на переговорах в Вене, верх взяла моя кандидатура. Шеф не сомневался, что лучше меня с подобным заданием не справиться никто.
- У Вас высокая работоспособность и прекрасные внешние данные, - откровенничал он со мной в самолёте.
- Будьте посамоуверенней и у нас всё получиться, - наставлял он меня.
Слишком заботливое отношение со стороны шефа озадачивало, но предстоящая возможность увидеть Вену – город чарующего вальса, отодвигала любые опасения по этому поводу на задний план.
Наши номера с шефом оказались рядом, намёки стали прозрачными, но моё возвышенное настроение не покидало меня.
Вена завораживала. Старинные дома и улицы говорили мне о прошлом города, о событиях, произошедших много веков назад. Разве могла я отвлекаться на мелочи? И хотя цветы в номере ещё не обязывали меня развлекать шефа, все-таки отказаться от приглашения в оперу оказалось выше моих сил. Я отправилась туда, куда звало меня сердце.
Сидя недалеко от сцены, я не отрывала от неё глаз, наслаждаясь происходящим действием, как вдруг на моё плечо опустилась мужская рука.
Я оглянулась, посмотрела в глаза мужчине, побеспокоившему меня, и …забыла, куда следует смотреть, когда находишься в театре.
«Андрей?! Боже мой! Андрей!» – до самого антракта стучало в моих висках.
- Я знал, что когда-нибудь увижу тебя, - улыбалась мне моя забытая любовь.
Эта удивительно милая манера разговаривать и такой знакомый поворот головы! Неожиданно нахлынувшая на меня волна сильнейших чувств, едва не сбила меня с ног. Я позабыла, что рядом со мной шеф, а возле Андрея - его юная спутница. Мне было всё равно, что скажут обо мне эти незнакомые, неинтересные для меня люди.
Андрей! Неужели я смогла так долго жить без тебя?!
Он видел, какими глазами я смотрю на него. Что-то глубоко, на дне, блестело и в его глазах.
«Осколки разбитого зеркала, - грустно подумала я. - Но если они только в твоих глазах, то у меня в сердце, и кто виноват в том, что теперь, двигаясь, они причиняют нам такую немыслимую боль?»
- Если это твой новый муж, то ты немедленно разведёшься, - поверг меня в столбняк своим неожиданным заявлением Андрей.
Мне показалось или нет, что его чересчур сообразительная спутница специально отвела моего шефа под каким-то невинным предлогом в сторону?
- А если это твоя жена… - попыталась также выяснить обстановку я.
- Я не женат, - перебил меня Андрей.
Из театра мы ушли вместе. Домой летели вместе и, поверьте, что никогда я не была так счастлива, как в этот раз.
А возраст?
Разве он определяет наши чувства?
Но жизнь удивительная штука, она способна сыграть с вами не одну злую шутку. Вот и я - влюбилась.
А в кого? В человека на девять лет моложе меня.
Я не верила сама себе. Ведь я серьёзный, ответственный человек. Как такое могло случиться?
Неожиданностью для меня было и то, что этот человек, оказывается, отвечает на мои чувства и сам пытается наладить общение между нами.
Моя реакция была, мало сказать, паническая. Каждый раз при виде его я хотела провалиться сквозь землю, исчезнуть, испариться, не существовать. А он всё это видел, и, как мне казалось,… расстраивался.
Такие отношения длились довольно долго. Он подходил - я терялась, он говорил – несла чушь.
Человек не был нагл, он понимал – у меня семья: слегка пьющий муж, маленький сын. Мужа нужно было наставлять, сына растить.
«А кто же позаботиться обо мне?» - иногда, в моменты самой глубокой тоски, думала я.
Поздним вечером, ожидая выпившего мужа, я укладывала спать ребёнка. Чувства переполняли меня: обида, боль, усталость … неожиданно, появились стихи. Удивившись этому не меньше, чем своему «неуместному» чувству, я записала их, и мне стало легше. С тех пор, каждую ночь, я вставала, чтобы писать.
Папка, в которую я складывала свои стихи становилась всё толще и толще, а мои проблемы всё больше и больше. На мужа уже не действовало ничто: ни мои уговоры, ни мои слёзы, ни мои угрозы. «Мои друзья понимают меня лучше», - утверждал он. Мне стало ясно,что доказывать больше нечего, и я ушла из дома.
Вечером в моей съёмной квартире появился Андрей.
Ребёнок весело визжал, подлетая до потолка и обратно плюхаясь в сильные руки парня. Мы стали жить вместе.
Но тут появились новые проблемы. Маме Андрея оказалось трудно пережить неравный выбор своего сына. Она решительно пыталась открыть ему глаза на происходящее, постоянно доказывая, что я слишком стара для него, а ребёнок мой избалован и не воспитан.
Я не могла бороться с ней, она была его матерью. Мне и самой казалось, что я не имею права на него. Молодой и красивый, он мог бы найти себе пару получше. А тут ещё Серёжа, мой муж:
- Я всё понял, вернись домой, - уговаривал он меня.
Разве я враг своему ребёнку, чтобы отнимать у него отца?
- У тебя будет своя семья, - прощаясь, сказала я Андрею, - и я не в праве лишать тебя этого.
- Когда поймёшь, что ошибалась, найди меня, - ответил он мне и, не став дожидаться моего отъезда, ушёл из квартиры первым.
Вскоре он уехал работать за границу, а муж, случайно прочитавший мои стихи, действительно взялся за ум и со временем заслужил моё уважение к себе.
Стихи я отослала в женский журнал и попыталась забыть эту грустную историю, произошедшую со мной.
Дни складывались в годы, а годы летели удивительно быстро.
Мой мальчик вырос. Оставшись вдвоём, мы с мужем поняли, что совершенно не нужны друг другу. Разменяв квартиру, мы разъехались.
Я стала вести самостоятельную жизнь. Мне удалось найти хорошую работу со стабильным заработком и, в каком-то роде, моя давнейшая мечта стать независимой женщиной осуществилась.
Однако сознание собственной независимости тешило недолго. Медленно ко мне подкрадывалось одиночество. Чтобы как-то занять себя, я подолгу засиживалась на работе, никогда не отказывалась от командировок и, в конце концов, завоевала полное доверие шефа.
Когда встал вопрос о том, кто будет представлять нашу фирму на переговорах в Вене, верх взяла моя кандидатура. Шеф не сомневался, что лучше меня с подобным заданием не справиться никто.
- У Вас высокая работоспособность и прекрасные внешние данные, - откровенничал он со мной в самолёте.
- Будьте посамоуверенней и у нас всё получиться, - наставлял он меня.
Слишком заботливое отношение со стороны шефа озадачивало, но предстоящая возможность увидеть Вену – город чарующего вальса, отодвигала любые опасения по этому поводу на задний план.
Наши номера с шефом оказались рядом, намёки стали прозрачными, но моё возвышенное настроение не покидало меня.
Вена завораживала. Старинные дома и улицы говорили мне о прошлом города, о событиях, произошедших много веков назад. Разве могла я отвлекаться на мелочи? И хотя цветы в номере ещё не обязывали меня развлекать шефа, все-таки отказаться от приглашения в оперу оказалось выше моих сил. Я отправилась туда, куда звало меня сердце.
Сидя недалеко от сцены, я не отрывала от неё глаз, наслаждаясь происходящим действием, как вдруг на моё плечо опустилась мужская рука.
Я оглянулась, посмотрела в глаза мужчине, побеспокоившему меня, и …забыла, куда следует смотреть, когда находишься в театре.
«Андрей?! Боже мой! Андрей!» – до самого антракта стучало в моих висках.
- Я знал, что когда-нибудь увижу тебя, - улыбалась мне моя забытая любовь.
Эта удивительно милая манера разговаривать и такой знакомый поворот головы! Неожиданно нахлынувшая на меня волна сильнейших чувств, едва не сбила меня с ног. Я позабыла, что рядом со мной шеф, а возле Андрея - его юная спутница. Мне было всё равно, что скажут обо мне эти незнакомые, неинтересные для меня люди.
Андрей! Неужели я смогла так долго жить без тебя?!
Он видел, какими глазами я смотрю на него. Что-то глубоко, на дне, блестело и в его глазах.
«Осколки разбитого зеркала, - грустно подумала я. - Но если они только в твоих глазах, то у меня в сердце, и кто виноват в том, что теперь, двигаясь, они причиняют нам такую немыслимую боль?»
- Если это твой новый муж, то ты немедленно разведёшься, - поверг меня в столбняк своим неожиданным заявлением Андрей.
Мне показалось или нет, что его чересчур сообразительная спутница специально отвела моего шефа под каким-то невинным предлогом в сторону?
- А если это твоя жена… - попыталась также выяснить обстановку я.
- Я не женат, - перебил меня Андрей.
Из театра мы ушли вместе. Домой летели вместе и, поверьте, что никогда я не была так счастлива, как в этот раз.
А возраст?
Разве он определяет наши чувства?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію