Твоя правда на земній кулі,
та апостольська правда всередині нас.

Сковорода

Яку таку «науку» має на увазі Шевченко, коли у своєму чотирирядку, приводимо його повністю:

«І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.»,

написаному за чотири місяці до смерті, ставить ту «науку» поряд з «правдою», та ще й від Апостола? Кинувши бодай побіжний погляд на життя генія, можна бачити, що все його творче єство було підпорядковане служінню ідеям просвіти і науки в загальному їх розумінні. Та, вочевидь, треба розрізняти його небайдужість до гуманітарних, суспільних наук, до правди яку вони несуть, від його титанічного напруження мислі, сердечної муки в шуканнях іншої правди і науки, з приходом яких має преобразитись увесь світ, радикальним чином, і безповоротно. Ніхто після Шевченка із українських літературних митців слова не жив, і не мислив так апокаліпсично* як він, не в значенні біблійних алегорій фізичного кінця світу, а в сенсі необхідності одкровення вічної, божественної суті людини. Тому, пророковані ним грядуща Правда і Наука, мислились йому не суспільно-історичними, а метафізичними категоріями. Поет був першим** і, вважай, останнім, хто знав інтуїтивно – «перейти калюжу» цього егоїстичного світу, можна, своїми ногами, та лише за допомогою поза-егоїстичного вищого начала в людині, себто – Правди і її Науки.

Тоді ж, щойно розпочала ходу епоха утилітаризму, самовпевненого індивідуалізму розігрітого першими науковими досягненнями, і авторитет Вищого релігійного начала стрімко падав до ніг теоретиків, винахідників чудес від науки. Інтелігентами гуманітаріями наївно вважалось – недалеко той час, коли наука і грамотність визволять народи з під ярма тяжкої праці, невігластва, і наступить ера «розкутого Прометея», вільна від релігійних забобонів і мракобісся. Інфантильно думалось: для щасливого майбутнього людства достатньо відкрити доступ всім і кожному до ідеалів культури, мистецтва, літератури, науки, встановити демократію на планеті, і то вже буде – рай.

Тож молодий науково-технічний прогрес, об’єктивістська наука крокували тоді так бадьоро, так наочно-переконливо, що вже наприкінці 19 ст. письменник міг потрапити в розряд ретроградів, якби написав щось подібне до шевченкової «Молитви»: «Царям, всесвітнім шинкарям…». Як пам’ятаємо, Пушкіну на початку 20-го ст.., дозволялось лише з берега ріки життя спостерігати за «кораблем сучасності» Маяковського. Всі багатовікові здобутки світової теїстичної мислі в літературі, поступово нівелювались, оцінювались науковою думкою переважно з точки зору художніх достоїнств того чи іншого твору, а не з огляду на його внутрішнє метафізичне наповнення, яке об’єктивістська наука об’явила ненауковим. Уже для І. Франка, скажімо, не могло існувати двох «правд» і «двох» наук. Його життя і творчість проходили під знаком НТР, атеїзму, європейського гуманізму. У роботі-розвідці «Створення світу», викриваючи ненауковість книги «Буття», Франко стверджує: «Панування теології й попів скінчилося на віки». Зрозуміло, ніякої метафізичної «шевченкової» правди і науки від Бога, ним не очікувалось, всі сподівання були на велич людини вивільненої з-під забобонів світових релігій.

Озирнувшись тепер на два століття панування споживацької науки, і загальнодержавного просвітництва на її ґрунті, стає очевидним, що ні НТП, ні богоборство, ні ліберальна демократія – не змогли і не спроможні збудувати, не лише всесвітній рай, а, навіть, порятувати тепер від краху планету, котра не без їхньої допомоги так впевнено до нього наближається. І, головне, стає зрозумілим – від людини зовнішньої, мислячої фізичними категоріями, очікувати порятунку людству марна справа. Та людство, народи, на щастя, тримають в запасниках вічно свіжі ідеї своїх пророків, геніїв, і вже, ґвалт, необхідно починати повертатись (навертатись) до тих метафізичних каменів відкинутих будівничими атеїстичного «раю». Одним із таких наріжних каменів для України є релігія вищої Правди і Науки від Тараса Шевченка. Спроба її виявлення стане лейтмотивом цієї й подальших розвідок.

Будь-яка правда для Шевченка, як відомо, важила більше від інших людських чеснот. Правда ж метафізична була маяком всього життя. Її він часто порівнює із сонцем, називає правду святою. Таких і подібних порівнянь достатньо багато, аби «правда» останнього рядка наведеного вірша домислювалась саме прикметниками: «сонячна», «свята». Тим більше «Апостол», як божий посланець, виключає будь-яке інше тлумачення «правди». Відтак і наука (учення), що вийде із уст Апостола святої правди – свята аксіоматично. Все це дає підставу рішуче відмежувати святу Правду, про котру тут ідеться, від її соціальної подобизни. Але це вже за нас зробив Тарас Шевченко:

Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.
(Чигрине, Чигрине,...)

Нам лише треба звернути увагу на цей, метафізичний аспект його творчості. Такі, на перший погляд, прості, малоінформативні вірші – не буденна римована фіксація мислі, а квінтесенція філософського і психологічного світоглядного самочуття поета, і якщо ми хочемо наблизитись до розуміння його високих метафізичних абстракцій, нам потрібно не лише знаходити відповідні рядки в його творчості***, а й намагатись сягнути за заслону слів до невербального джерела того самочуття в собі.

+ + +

У психологічних і філософських творах Шевченка можна помітити одну цікаву особливість: тайно чи явно, в межах сюжету, там об’єктивно присутні обидві основоположні філософські категорії, тобто «причина і наслідок». Наслідок займає передній план, він більш випуклий, рельєфний, насичений кольорами, відтінками, і часто притінює свою причину. Але коли око, пройнявшись наслідком, хоче зрозуміти його природу, воно дивиться углиб, за фасад і, як правило, натрапляє на причину. Образно кажучи, якщо на передньому плані вагітна Катерина, шукай на задньому плані москаля. Всі інші образи сюжетної лінії картини вже доповнюють, драматизують причинно-наслідковий момент, вказують на наступний причинно-наслідковий ланцюжок, де вже наступною причиною виступає попередній наслідок.

Так, з обох боків від Катерини, на однойменній картині Шевченка, через образи – песика (зліва) і дядька ложкаря (справа) – добре просліджується подальша доля Катерини. Тваринка, що гавкотом проводжає втікаючого на коні москаля, являє собою чи не єдиний докір кривднику. Натомість, у ложкаря, вже готова «доросла» ложка для нового роту. Тут, повне сумир’я, покора долі. А значить – час висушить сльози, а народжене життя втішить душу. В образі Катерини критики вже знаходили Україну і її талан. То ж, в образі ложкаря – можна вбачати її терплячий, аж до рабського самозречення, народ – від чого той талан гіркий як полин. Але в тому світовому терпінні – вагітність Правдою, яка повинна, врешті-решт, народитися на світ. Бо народ, який має сокиру (поряд з ложкарем) для помсти, і застосовує її для виготовлення ложки, вибираючи між убивством, і продовженням життя – останнє, яким би воно не було – такий народ не може бути непоміченим Всевишнім, згідно Його ж заповіді: «Блаженні милосердні тому, що помилувані будуть».

До Тараса Шевченка застосовною є ще й інша Божа заповідь: «Блаженні голодні та спраглі Правди, бо вони пасовище успадкують». Тому Шевченко будучи плоть від плоті терплячого народу, з нетерпінням дошукується, в середині 19 ст., апостольської правди, якої усе ще не прагне той же терплячий народ в 21 ст. борсаючись в купі своїх (і не своїх) дрібних (і не дуже) проблем, на межі всіх можливих світових катаклізмів.

Тож повертаючись до вірша запитаємо: в чому полягає правда затримки Апостола, чому він не йде? Або, в чому причина такого наслідку? Чи не вкаже нам «Катерина» на того «москаля», що затримує Апостола правди і науки?

Відштовхуючись від розгляду «Катерини», погляньмо на даний вірш теж як на художню параболу, де щось відомо, а щось приховано в інших планах «картини». Про явно відоме, або й кричуще: «чому не йде Апостол» – вже дещо сказано. Попутно відмітимо, що мова тут про Апостола від Всевишнього, а він не приходить до окремо взятого народу, оминаючи своєю увагою інших. Божа правда універсальна і Шевченкова аудиторія – світ. Але Шевченко не Апостол, він той студент, що ужахнувшись гармидеру, ґвалту, рейваху, здійнятого безбожною світовою аудиторією, запитав з апостольської кафедри: «Чому не йде Апостол..?»

На самому початку поет констатує: «І день іде, і ніч іде…» Міркуючи тут про плин часу, який проміжок його ми повинні брати до уваги – буквально день і ніч? Переносно – людське життя, або віки? Якщо віки, то скільки, який відтинок часу потрібно розглядати? Відповідь підказує останній рядок: рівно стільки, скільки відсутній Апостол. Тобто нас має цікавити сама нагальність моменту його відсутності. Ми не знаємо, коли він відійшов і, чи був взагалі, не знаємо, коли прийде, але нам достеменно відомо (в межах твору) що він має бути і його поява, принаймні в очах автора запиту, вкрай необхідна.

Але це не є відповіддю на питання: «чому він не йде?». Тепер, уже ми, «голову схопивши в руки», починаємо шукати вичерпну відповідь-причину, і, перш за все, в цьому образі: «голову схопивши в руки». Що це означає? Можна було б говорити про даний зворот, лише як про художній засіб, який випукло, предметно посилює, увиразнює кінцеве запитання. Можна було б, якби не «правда» і «наука» останнього рядка. Ці два поняття безпосередньо стосуються саме голови: зароджуються, живуть, або відсутні – в ній. І правда і неправда, і наука і псевдонаука походять від думок, із голови. Більше того, левова частка глобальних проблем вийшла саме із голови. Значить образ голови – невипадковий, а логічний, каузальний. Треба схопити голову в руки, аби зрозуміти шукану причину. Тепер ми наблизились до «москаля», та він усе ще не дається до рук. Чогось недостає...

Що на цьому широкому, як виявляється****, полотні, залишилось непоміченим? Здається нічого, крім – «дивуєшся». Москаль втік? Робити нічого, поглянемо і на «дивуєшся». Коли ми кажемо: «Дивуюсь я твоєму вбранню», або – «дивний смак», або – «подиву гідна людина» – ми, навіть в останньому випадку, виражаємо лише приватний, частковий, локальний подив. Ми ведемо мову про такий-то, «дивовижний» Шевченків вірш, таку-то поему. Захоплюємось усією творчістю його генія, «дивуємось» як він пише такі «дивні» речі. Однак і це лише локальний, частковий подив. Шевченко – дивується тотально! Ми знаємо про братські почуття Тараса Григоровича до багатьох людей того часу, про його щирий подив-захоплення чужими творами. В цьому він схожий на всіх, чи всі схожі на нього. Але тотально, апокаліпсично дивуватися, хто може? І, зрештою, хто дивується з нас відсутності «Апостола правди і науки», тобто гострій нестачі в світі правди не від людини?

Кому взагалі може прийти в голову така дивна думка в наш час: вселенському патріарху, нобелівському лауреату-академіку, міносвіти, шкільному вчителю, котрий у цю хвилину читає учням: «І день іде, і ніч іде…»? Овва! Ось і відповідь: Апостол не йде, бо ніхто не дивується! Як за часів Шевченка, так і тепер, світова аудиторія з її науками вважає себе самодостатньою, і самовпевнено не потребує ніяких Апостолів. Щоправда, поет XIX ст. пив із Дніпра, дихав чистим, свіжим повітрям, і вже тоді кликав Апостола з його Правдою і Наукою. Ми ж, проживаючи на смердючому (так!) глобальному смітнику, експлуатуючи науки з їхніми «правдами» задля майбутнього, більш комфортного проживання на ще більшому смітнику, бо він росте пропорційно нашим бажанням ще сучаснішого комфорту – не дивуємось відсутності істини, яка б заповнила життя одухотвореним смислом і, зрештою, вивела світ із порочного егоцентричного кола самознищення. Тому, ми – люди вчорашні і локальні, а Шевченко, як завжди, сучасний і глобальний. Бо він дивується – глобально. Якби він узнав, що ми зробили з його Дніпром, природою, у нього б розірвалося серце… А нам – нічого, нас усе влаштовує, ми нікого не кличемо. Ми – не дивуємось. Чи не дивно, це?

Резюмуючи дану розвідку, виведемо тепер весь замкнений причинно-наслідковий цикл вірша. Він укладається між авторським баченням двох фаз одного світу. Перша фаза (нині здравствує) існує до приходу Апостола. Вона означена улюбленим Шевченковим рефреном: «і день іде, і ніч іде…» Це фаза ветхого світу, період часу до подиву, але в ній визріває початок його кінця – самого моменту подиву, що являється модусом переходу в якісно нову фазу життя. Модус виражається дією: «і, голову схопивши в руки, дивуєшся…» Це головна передумова майбутнього приходу Апостола, котрий відкриє метафізичне сприйняття світу через вищу Правду і Науку.

Нова фаза, або фаза Апостола, у вірші не означена, лише прочитується як необхідність. Зате в багатьох інших поезіях Шевченка вона виражена і як неминучість: «і буде правда на землі» («І тут, і всюди…»); «…правда оживе, натхне, накличе…» (Осії. Глава XIV); «і знову іменем Христовим ми оновим наш тихий рай.» (Полякам); «і на оновленій землі врага не буде супостата, а буде (і далі)…» («І Архімед, і Галілей…») та б. ін.

І на останок. Питання: «чому не йде Апостол?» – «гамлетівського» звучання, якщо я не принижую його таким порівнянням, не виявляю тут українського комплексу меншовартості… Бо принц датський вирішував, все-таки, локальну проблему, яка вже потім набула глобального звучання. Шевченко ж одразу ставить світове питання. Для нього воно було гострим і глобальним уже тоді, а про його нинішню злободенність і обсяг – годі й казати. Одним словом, «чому не йде Апостол?» – проблема, явно, вже апокаліпсичного, біблійного ґатунку.

Шевченко, непересічний знавець обох заповітів, не просто звертався до біблійної тематики, він працював з нею, надихався нею, полемізував з її персонажами, включаючи найвищі. Це відбивається багатьма його поезіями безпосередньо, і ремінісценціями. Саме зі Святого письма походять його апокаліпсичні настрої виражені в образах: жнив, приходу Сонця правди, появи хребетносилих царів… Ці та інші образи вийшли із біблії і стали його художніми і полемічними засобами застосовними до себе і до світової, ще раз вживемо цей термін, аудиторії. Новозавітна, апокаліпсична ремінісценція проступає і в даному чотирирядку. Про кінець часів знаходимо в «Апокаліпсисі від Івана», стисло виражене як: «Часу більше не буде». Перед тим іде цілий ряд алегоричних образів старої фази буття, після того – нової. У своєму «Щоденнику» від 18 грудня 1857 р. про переклад В.І.Далем «Апокаліпсису» Шевченко, зокрема, говорить: «…приходит в голову, что апостол писал это откровение для своих неофитов известными им иносказаниями…» Ось це, «известными им иносказаниями» – важливе свідчення того, що Шевченко розумів святе письмо, як метафору, а не як дійсність, хай навіть майбутню, – чого абсолютно не розуміють ортодокси від релігії, та й увесь світовий загал. І хоча до образів «Одкровення» Шевченко ставився, почасти, з деякою іронією, і навіть сарказмом, сам не цурався їх використовувати як іносказання. Та важливішим є те, що його метафізичне і метафоричне світосприйняття виникало з власної пророчої глибини. Кінець старого і появу на його місці нового, апостольського світу, він виношував у собі, в своїй внутрішній творчій майстерні, реально переживав їх, виражав у неповторному «тут і тепер» стилі – на папері, ніби розповідав безпосередньо з місця події. В цьому його неперервна сучасність, актуальність, яку відмінить (задовольнить) лише «прихід Апостола».

Так на прикладі цієї та інших поезій Шевченка можна бачити, як, безпосередньо через людину, її душу і розум, проходить метаморфоза світів. Фаза ветхого світу («і день іде, і ніч іде…») – схоплена руками Подиву – припиняє своє існування в голові, в душі людини і об’являється (там таки) фаза Апостола Правди і Науки. Отже в руках людини дилема – впустити, чи не впустити в свідомість «невечірній світ» Апостольської науки, природженим учнем якої, без сумніву, був Шевченко.


* від грецького αποκαλυψις – розкриття ( тут Божої істини)
** ми не говоримо про практиків богошукачів на зразок Сковороди
*** головним чином – поетичній
**** вірш-квінтесенція завжди є широким і ємним, незалежно від розміру, оскільки така природа квінтесенції


06. 08. 07