Ти сидів переді мною на сусідньому ряді. Йшли «пари» одна за одною, то цікаві, а то й нудні, та не це було важливо, важливо було бачити тебе.
Кожного дня, збираючись на заняття, я раділа, адже там, в холодному приміщенні, замерзлі, але веселі, сиділи студенти, а серед них ти – радість життя мого…

Спогади відволікали, я хваталася за них, тримала, стараючись не забути, не втратити й краплини з того, що було колись таким дорогим для мене.
Та хіба лише колись? Тільки зараз усвідомлюю, що відношусь до категорії однолюбів.

Сонце сліпить, але я не відводжу погляд, згідно складеного списку ти підвівся, щоб отримати свій диплом.
«Чому ти сьогодні не в білій сорочці? – думаю. - Хоча й синя тобі так до лиця…»
Від яскравого світла сльозяться очі. Та чи від світла?
Завтра я назавжди залишу це місто. Тобі байдуже, ти й досі не знаєш, що значиш для мене. Я ж буду мовчати, на те стільки причин…От тільки вірш з признанням на останній сторінці твого зошита, не втрималась, хоча й не залишила підпису.

Пригальмовую, газетний кіоск, журнал на вечір, телевізор вже надто набрид.
Голодна кицька, напівпустий холодильник, не люблю їсти на самоті, то ж ти, кицю, мій найкращий товариш.

Розсипані пелюстки на підлозі, ти танцюєш з іншою. Невже вважаєш, що то був її вірш?
Нехай. Адже це ніщо не міняє.

У моїх снах ти – пусті клопоти, попередження про неприємності, що до кінця дня зійдуть нанівець.
Як мені забути тебе? Де знайти стільки сили?

Я не йду зустрічати світанок, я в полоні вічної ночі.
Глибока темрява поглинула мене. Востаннє дивлюсь тобі услід. Морок окутує душу. Ти забрав з собою моє світло, ти забрав з собою моє серце…
26 січня 2009