Прости вже, Господи!
І від гріха подалі…
Присіла тихо, шапка набакир.
Вже наковталася печалі,
самі розвалини довкіл.

Та здавна сниться щось,
щось чудернацьке сниться:
тримаючи у жменьці ластів’ят
під звуки сонячних сонат
у синьострум пірнаю, як в живицю.

Далекий обрій гріє
пустотливий сонях,
а в небі хмари, наче корогви,
та десь блукає на осонні
любов по вижовклій траві.

І не замкнули серце
хмари волохаті
у спогади, пропахлі чебрецем.
Всьому приходить час минати —
не треба думати про це.

Колись було, раділа:
світ і в ньому діти,
і білий коник — розквітав ясмин.
Цього нікуди вже не діти,
бо пам’ять — листя з капустин.

За шаром — шар…
А сновидіння білі — білі…
Свят-вечір, на столі дванадцять страв.
Сріблясті тіні звечорілі
хтось на віконця розкладав.

Та крок за кроком:
літо, знов зима,
частять розлуки, за вікном сухе стернище.
Де квітло, там уже нема,
лиш сумом тхне хитке горище.

Тепер там ходить лихо.
Чуєш? Тихо, тихо…
Під серцем — біль, в зіницях — каламуть.
І смерк надій, що під обдерту стріху
когось стежки родинні приведуть.