ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2024.11.21 20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,

Євген Федчук
2024.11.21 19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як

Ігор Деркач
2024.11.21 18:25
                І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.

                ІІ
На поприщі поезії немало

Артур Курдіновський
2024.11.21 18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.

Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,

Іван Потьомкін
2024.11.21 17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу

Юлія Щербатюк
2024.11.21 13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне

Володимир Каразуб
2024.11.21 09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п

Микола Дудар
2024.11.21 06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )

Віктор Кучерук
2024.11.21 06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?

Микола Соболь
2024.11.21 04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».

Володимир Каразуб
2024.11.21 01:27
        Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
               Мов ніч, що розливає
                  Морок осінн

Сонце Місяць
2024.11.20 21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці

Іван Потьомкін
2024.11.20 13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи

Юрій Гундарєв
2024.11.20 09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…


Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.

Світлана Пирогова
2024.11.20 07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять

Микола Дудар
2024.11.20 07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Тетяна Стовбур
2024.07.02

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Роса (1964) / Проза

  Не казкова казка для тих, хто розуміє, що казка – це лише один з варіантів відображення дійсн
Кажеш, я – відьма? Причарувала тебе і тому ти геть збайдужів до інших жінок? Ні, коханий, не відьма. Якби я була відьмою, тобі б такі думки в голову не приходили. Відьма – від слова «відає», бо їй відомі усі слабкі місця людських душ. Якби я була відьмою, ти б нічого зайвого і подумати не міг. Відьмою бути добре, вони завжди знають, чого хочуть. І досягають бажаного. А я не відьма, я одна з Тих, Що Живуть у Степових Травах, вірніше, повинна була б бути. Та скільки ж тих трав залишилось, ось і довелось людиною народитись. А відьми схожі на Тих, Що Живуть у Деревах, тільки вони живуть деревах людського роду. Який рід – така і відьма. Накопичив рід зла своїми справами – і з’явиться у ньому відьма з чорною душею. То погана ознака для роду - від моменту, коли відьма зрозуміє свою силу, зло почне повертатись. За три покоління від її появи найяскравіші гілки роду зникнуть. І можуть навіть потягнути за собою інших, ніяк до цього не причетних. Єдиний шанс – якщо відьма не скористається своєю силою. Та я навіть не знаю, чи таке взагалі можливо.
А білі відьми – окраса доброго роду. Вони як протиотрута, спілкування з ними підсилює гарні якості людських душ. Цікава річ: щось хороше для людини може зробити і чорна відьма, але за це треба не тільки заплатити їй, а ще й збудувати навколо себе бар’єр з добрих справ, бо добро, зроблене чорною відьмою, притягне собою зло, і той, хто не здогадався потурбуватись про захист, буде жорстоко покараний за свою необачність. Закохатись у відьму у разі, якщо вона на це кохання погодиться, означає забезпечити себе на все життя відчуттям щастя. Люди, що називають нещасну жінку з поганим характером відьмою, просто нічого у цьому житті не розуміють. Справжні відьми нещасними не бувають.
Живеш ти зі мною, і навіть не хочеш зрозуміти, що я здатна причарувати тебе лише настільки, наскільки ти сам цього хочеш. І вигадуєш нісенітниці, такі, як оця – що я відьма. Люди завжди вигадують нісенітниці про те, чого не розуміють чи не хочуть розуміти. Хочеш бути вільним – то відпусти мене, бо я не зможу піти від тебе, поки тобі потрібна. Захочеш піти – я і кроку не зроблю, щоб тебе втримати. Мені незатишно у людському світі. Я щаслива, коли саджаю квіти. Я люблю сонце, гарячий вітер,пахощі розпеченого степу і теплі дощі. І ти намагаєшся бути мені і сонцем, і вітром, і степом, і дощем. Я повинна була стати душею рослини. Я повинна бути чиєюсь душею – я волію бути душею твого дому. Але якщо ти переступиш межу, я змушена буду стати твоєю душею – і ти втратиш здатність жити без мене. Ти втратиш себе. А я не хочу, щоб ти себе втратив. Бо я ж не відьма. Я ж народилась людиною. І мені подобається, коли ти – і сонце, і вітер, і степ, і дощ… і тендітна рослинка, що потребує моєї уваги і захисту.
Естафета життя порушена – Ті, Що Живуть у Деревах блукають між людей, бо не мають, де жити. І намагаються пристосуватись до людського світу. І Ті, Що Живуть у Травах – теж. Нещодавно я бачила одну з тих, ким я мала бути: вона продавала саджанці квітів коло базару. Дике і садове зілля разом. І від неї пахло степом і вітром. Така маленька, суха й жвава бабуся – Та, Що Живе у Чабрецю. Мені навіть здалось, що вона мене чекала. Я вже засадила квітами весь крихітний квітник під нашими вікнами, тож нічого купувати не збиралась. Просто було цікаво глянути, що то в неї за рослини. А вона почала розповідати: « Це брат подорожника – виразку шлунка лікує. Листя у нього така гарне. Бери, не пошкодуєш. А це організм від шкідників очищує. А це чепчик, ти ж його знаєш, чуєш, як пахне? Бери, посадиш.» - і тицяє усе це мені до рук. «Бабусю, та я ж у квартирі живу, нема мені де садити». А вона сміється: «Я знаю, що посадиш…» - і геть усе зілля, що в неї було, опиняється здоровенним клунком у моїх руках. Несподівано сама для себе здаюсь від такої безцеремонності: « Бабусю, скільки ж Вам заплатити?» А вона вихоплює з моїх рук гривню: «Все, вже заплатила! Йди, саджай.» Я тоді майже увесь день під здивованими поглядами сусідів слухняно розсаджувала по двору усе, чим вона мене нагородила.
Шукаєш пояснень своїм почуттям, хочеш поєднати непоєднуване: мене і власні уявлення про щастя… Заплутався у тих уявленнях, як метелик у павутині, от і кажеш, що я – відьма… Відьми золото люблять, особливо злі. Воно їм личить. У ньому – краса, влада, оманливість, підступність, вищість над іншими, здатність до перевтілення…. А на мені воно не тримається – йде до когось чи просто губиться... Навіть обручка хотіла від мене піти. Пам’ятаєш, ми тоді жили в іншому місці, і між корінням дерев у дворі була діра, яка, здається, могла б випити не те що річку чи озеро, а навіть море. Я тоді вимила ґанок і вилила туди воду. А потім похопилася – обручки на руці немає, з водою пішла. А за пів року до цього на мені не втримались золотий ланцюжок і годинник. Я думала, ти будеш гніватись, а ти лише сказав: «Нічого, гроші будуть – купимо іншу.» Але купувати не довелось: коли я вранці відкрила двері, то побачила біля порогу свою обручку. Вона лежала наче її хтось навмисно поклав так, щоб одразу помітили. І її ідеально рівне блискуче коло було розірване тріщиною. Я взяла обручку у руки і у душі виникло непереборне бажання зчепити її з твоєю, бо ти свою не носив, а від тепер і я свою носити не мала. А вона ж така тоненька, не зчеплю – точно загубиться. А через деякий час ти потрапив в аварію і залишився живий. То було чуже зло, і воно втопилось саме у собі, і хотіло потягти тебе за собою, бо ти всього лиш людина, а люди погано розуміються у таких речах. Чи не моя обручка тоді тебе на цьому світі втримала? І чи не для цього мені її повернули? Тоді, коли я її знайшла, ти сказав, що вона і була на ґанку, просто ми її не помітили. Можливо, хоч я тоді у кожну шпаринку заглядала, і на ґанку, і кругом… Я здатна повірити у що завгодно – коли зависнеш між двома світами, то вже не знаєш напевне, у що вірити. А ти ж віриш тільки в те, що бачиш власними очима. То звідки ж узялось оте « причарувала»? Хоча може воно й так. Може й причарувала, може й відьма… Хочеш перевірити? То роз’єднай обручки…



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-06-07 02:51:02
Переглядів сторінки твору 1894
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.837
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2020.03.17 20:38
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тамара Шевченко (Л.П./Л.П.) [ 2009-06-21 21:29:20 ]
Цікаве трактування. Згадала, як одного разу, восени, загубила обручку, навіть, не пам"ятала де. Знайшлася вона у землі, на клумбі під балконом, коли ґрунт готувала, щоб квіти садити. Стільки людей ходило і ніхто не бачив... От так буває.