Кажеш, я – відьма? Причарувала тебе і тому ти геть збайдужів до інших жінок? Ні, коханий, не відьма. Якби я була відьмою, тобі б такі думки в голову не приходили. Відьма – від слова «відає», бо їй відомі усі слабкі місця людських душ. Якби я була відьмою, ти б нічого зайвого і подумати не міг. Відьмою бути добре, вони завжди знають, чого хочуть. І досягають бажаного. А я не відьма, я одна з Тих, Що Живуть у Степових Травах, вірніше, повинна була б бути. Та скільки ж тих трав залишилось, ось і довелось людиною народитись. А відьми схожі на Тих, Що Живуть у Деревах, тільки вони живуть деревах людського роду. Який рід – така і відьма. Накопичив рід зла своїми справами – і з’явиться у ньому відьма з чорною душею. То погана ознака для роду - від моменту, коли відьма зрозуміє свою силу, зло почне повертатись. За три покоління від її появи найяскравіші гілки роду зникнуть. І можуть навіть потягнути за собою інших, ніяк до цього не причетних. Єдиний шанс – якщо відьма не скористається своєю силою. Та я навіть не знаю, чи таке взагалі можливо.
А білі відьми – окраса доброго роду. Вони як протиотрута, спілкування з ними підсилює гарні якості людських душ. Цікава річ: щось хороше для людини може зробити і чорна відьма, але за це треба не тільки заплатити їй, а ще й збудувати навколо себе бар’єр з добрих справ, бо добро, зроблене чорною відьмою, притягне собою зло, і той, хто не здогадався потурбуватись про захист, буде жорстоко покараний за свою необачність. Закохатись у відьму у разі, якщо вона на це кохання погодиться, означає забезпечити себе на все життя відчуттям щастя. Люди, що називають нещасну жінку з поганим характером відьмою, просто нічого у цьому житті не розуміють. Справжні відьми нещасними не бувають.
Живеш ти зі мною, і навіть не хочеш зрозуміти, що я здатна причарувати тебе лише настільки, наскільки ти сам цього хочеш. І вигадуєш нісенітниці, такі, як оця – що я відьма. Люди завжди вигадують нісенітниці про те, чого не розуміють чи не хочуть розуміти. Хочеш бути вільним – то відпусти мене, бо я не зможу піти від тебе, поки тобі потрібна. Захочеш піти – я і кроку не зроблю, щоб тебе втримати. Мені незатишно у людському світі. Я щаслива, коли саджаю квіти. Я люблю сонце, гарячий вітер,пахощі розпеченого степу і теплі дощі. І ти намагаєшся бути мені і сонцем, і вітром, і степом, і дощем. Я повинна була стати душею рослини. Я повинна бути чиєюсь душею – я волію бути душею твого дому. Але якщо ти переступиш межу, я змушена буду стати твоєю душею – і ти втратиш здатність жити без мене. Ти втратиш себе. А я не хочу, щоб ти себе втратив. Бо я ж не відьма. Я ж народилась людиною. І мені подобається, коли ти – і сонце, і вітер, і степ, і дощ… і тендітна рослинка, що потребує моєї уваги і захисту.
Естафета життя порушена – Ті, Що Живуть у Деревах блукають між людей, бо не мають, де жити. І намагаються пристосуватись до людського світу. І Ті, Що Живуть у Травах – теж. Нещодавно я бачила одну з тих, ким я мала бути: вона продавала саджанці квітів коло базару. Дике і садове зілля разом. І від неї пахло степом і вітром. Така маленька, суха й жвава бабуся – Та, Що Живе у Чабрецю. Мені навіть здалось, що вона мене чекала. Я вже засадила квітами весь крихітний квітник під нашими вікнами, тож нічого купувати не збиралась. Просто було цікаво глянути, що то в неї за рослини. А вона почала розповідати: « Це брат подорожника – виразку шлунка лікує. Листя у нього така гарне. Бери, не пошкодуєш. А це організм від шкідників очищує. А це чепчик, ти ж його знаєш, чуєш, як пахне? Бери, посадиш.» - і тицяє усе це мені до рук. «Бабусю, та я ж у квартирі живу, нема мені де садити». А вона сміється: «Я знаю, що посадиш…» - і геть усе зілля, що в неї було, опиняється здоровенним клунком у моїх руках. Несподівано сама для себе здаюсь від такої безцеремонності: « Бабусю, скільки ж Вам заплатити?» А вона вихоплює з моїх рук гривню: «Все, вже заплатила! Йди, саджай.» Я тоді майже увесь день під здивованими поглядами сусідів слухняно розсаджувала по двору усе, чим вона мене нагородила.
Шукаєш пояснень своїм почуттям, хочеш поєднати непоєднуване: мене і власні уявлення про щастя… Заплутався у тих уявленнях, як метелик у павутині, от і кажеш, що я – відьма… Відьми золото люблять, особливо злі. Воно їм личить. У ньому – краса, влада, оманливість, підступність, вищість над іншими, здатність до перевтілення…. А на мені воно не тримається – йде до когось чи просто губиться... Навіть обручка хотіла від мене піти. Пам’ятаєш, ми тоді жили в іншому місці, і між корінням дерев у дворі була діра, яка, здається, могла б випити не те що річку чи озеро, а навіть море. Я тоді вимила ґанок і вилила туди воду. А потім похопилася – обручки на руці немає, з водою пішла. А за пів року до цього на мені не втримались золотий ланцюжок і годинник. Я думала, ти будеш гніватись, а ти лише сказав: «Нічого, гроші будуть – купимо іншу.» Але купувати не довелось: коли я вранці відкрила двері, то побачила біля порогу свою обручку. Вона лежала наче її хтось навмисно поклав так, щоб одразу помітили. І її ідеально рівне блискуче коло було розірване тріщиною. Я взяла обручку у руки і у душі виникло непереборне бажання зчепити її з твоєю, бо ти свою не носив, а від тепер і я свою носити не мала. А вона ж така тоненька, не зчеплю – точно загубиться. А через деякий час ти потрапив в аварію і залишився живий. То було чуже зло, і воно втопилось саме у собі, і хотіло потягти тебе за собою, бо ти всього лиш людина, а люди погано розуміються у таких речах. Чи не моя обручка тоді тебе на цьому світі втримала? І чи не для цього мені її повернули? Тоді, коли я її знайшла, ти сказав, що вона і була на ґанку, просто ми її не помітили. Можливо, хоч я тоді у кожну шпаринку заглядала, і на ґанку, і кругом… Я здатна повірити у що завгодно – коли зависнеш між двома світами, то вже не знаєш напевне, у що вірити. А ти ж віриш тільки в те, що бачиш власними очима. То звідки ж узялось оте « причарувала»? Хоча може воно й так. Може й причарувала, може й відьма… Хочеш перевірити? То роз’єднай обручки…