Вона чекала чоловіка,
Та він ніяк не падав з неба.
А їй хотілося – до крику, –
Задовольнити цю потребу.
Хоч би здавалося – чого там:
І не дурепа, і не стерво,
І одягалася по моді,
І начебто в порядку нерви?!
Були, звичайно, кандидати,
Та на біду – не ті, що треба:
Не відчувала з ними свята –
Лише приземлені потреби...
Але з роками все частіше
Летіли погляди повз неї
На мить ніде не зачепившись,
Не те що – „узи” Гіменея.
А вечорами з нею поряд
Сиділи „подруги” завзяті:
Печаль, Нещастя, трохи Горя –
Ворони на людському святі.

Надмір обтяжлива свобода
І ця самотність вечорами...
Даремно пропадає врода.
Кому відкрити серця браму?
Луною оживають кроки
В пустій, напівживій квартирі.
Холодне ліжко – одиноке
І дні – безрадісні і сірі.
Поволі павутина років
Лягає зморшками на личко
І сльози змореним потоком
Течуть - і це вже стало звичним.

– Чи я така вже безталанна,
Чи бог мене за щось карає:
Не падає із неба манна,
А бідам і не видно краю,
І у коханні – теж невдачі,
Розлуки на шляху до раю?
Я виходу ніде не бачу!
Люстерко – підкажи,
Благаю!

– Я дам тобі одну пораду:
Аби життя пішло на краще,
Зміни свій імідж і помаду,
Покинь Печаль напризволяще,
Намрій, що все – як ти хотіла:
Зваблива, молода, красива,
Забудь, що в серці накипіло.
Твоя душа, від болю сива,
В майбутньому забуде муки:

Ти бачиш там себе щасливу!
Ти чуєш так жадані звуки!
Ти робиш крок назустріч диву
І Долі простягаєш руку!