Гаряче липневе небо стікало кров ю. Вона, густа і темна розповзалась по синьому тілі надбудинкової висоти і повільно скапувала з шибок вікон …лікарні. Сідало сонце.
Вечірня задуха поглинула увесь кисень в післяопераційній палаті, не лишивши прооперованим ані крапельки. Запах свіжих ран, фурациліну , принесених родичами продуктів і прикутих до ліжка тіл змішувався в єдину густу субстанцію, що осідала на піднебіннях отрутою. Ось уже 5 –ий день, як у хірургії не стало води. Навіть підлога виглядала свіжішою, ніж порізані і залатані люди. Учора вночі сюди привезли затриманого, ( щось із нирками) поклали у коридорі на стільцях. Медсестри говорили - він німий, та рев, що виривався з його грудей, рвав по швам бетонні закутки сильніше, ніж дзвін металевих браслетів, якими він був прикутий до батареї…чи то щоб не втік іще до операції, чи щоб не впав зі свого лікарняного ложе. Аж під ранок стих, мабуть заснув. А по обіді тут уже було повно фараонів. Тих, які й привезли сюди німого. Вони усі щось писали, а потім загравали до сестричок у напівпрозорих білих халатиках на голе тільце…, які іще годину тому грали в карти. «Цієї ночі виспитесь!!» - грякнула Люба, і так застромила шприца сусідці по палаті у її м яке місце, що у решти хворих, аж бризнули із очей сльози. Люба була велика і незграбна, вона час від часу перекидала нічні вази, які потім ніхто не квапився прибирати, і частенько псувала хворим ліки. І певне, оця незграбність її дратувала навіть більше, аніж те, що хлопці у формі клеїли сьогодні усіх її колежанок, окрім неї. «Здохло, падло. » - продовжила медсестра. «Так вже встогналося за ніч – сил немає. А ще – німе. Та верещало, наче йому без анестезії виймали оті повідбивані нирки». - Ляпнула Люба і миттю стихла. Нам не спалося.
Відкритими навстіж очима я лежачи дивилась у вікно і вперше не бачила, як падають зорі, я знала, що вони помирають.
Опів на другу в палаті увімкнули світло. Два санітари завезли загорнуте у червоне простирадло жінку. А через півгодини Люба принесла велику алюмінієву миску і підклала її під ліжко новенької. Дуже скоро стало зрозумілим, чому простирадло було червоним. Сплетений в лежак іще в радянські часи дріт, як остання хвойда прогинався під тілом змученої людини і, розчепіривши, вкриті іржею пальці, випускав, дозовану краплями , не втриману простирадлом кров нещасної.
Запах. Його неможливо забути. Запах свіжої крові. Протягом ночі він змінювався, усе більше набираючи солоду. Запах ставав липким і длубав мозок, аж поки вмить не стало боляче. Нестерпно боляче від усвідомлення того, що ти знаєш і можеш описати, як пахне сире м'ясо. М ясо ЛЮ-ДИ-НИ!!!
Ранок впав на зашиті тіла чимось важким і гострим. Це кричала стара, яка билась у конвульсіях зверху на замотаній у червону ковдру. Хапала її долонями за обличчя, цілувала їй очі, вимазуючи в кров білу ситцеву хустку, зірвану з шматом волосся зі своєї сивої голови. А в коридорі якийсь чоловік бив лікаря. Бив по обличчю. Бив так, що гупало аж у наших скронях. Бив і плакав. Усі чули, той плач за мить розставив крапки над «і » в питаннях про сенс життя, важливе і другорядне, щастя і горе…горе, яке пустило пагони, розквітло і жило тут, поруч з нами. Чуже горе, але таке страшне.
Водій вантажівки, який збив їхню доньку десь тверезів у відділку. Швидка привезла потерпілу до лікарні, а ті, які присягали Гіпократу, все що зробили – тісненько замотали майбутню студентку у свіже простирадло – чекали на батьків, які поспішали аж із Донецька. Поспішали, але не встигли.
Коли сімнадцятирічну Марію виносили із палати, з під тої червоної ковдри на плече санітару впала її важка, склеєна кров ю волосина до волосини, коса. Медик сахнувся і мало не відірвав руки від мертвого тіла. Захриплий крик матері розчиняв у собі навіть мух, що літали навколо алюмінієвої миски з кров ю, під ліжком .
Полудень знову дихав на нас спекою, проте з його пащі смерділо якось по-новому. То був запах сучасності: безвиході, відчаю. ..
Тими ж розчиненими навстіж очима, я знову дивилась у вікно палати на світ. Інший, раніше, здавалось, звичний, світ, що рухався з офісів і банків, купував у супермаркетах пиво і солодощі , йшов на побачення, пліткував, дихав і врешті лягав спати. Завтра зранку хтось знову сидітиме за кавою, листатиме глянцевий журнал, облизуватиме солоні від чіпсів пальці і облизуватиме кісточки своїм колегам. Когось, як завжди, хвилюватиме курс валюти…хтось вигадуватиме чергову історію для зустрічі з коханцем…завтра…знову
А зараз гаряче липневе небо стікає кров ю. Вона, густа і темна розповзається по синьому тілі надбудинкової висоти і повільно скапує з шибок вікон … Сонце сідає, щоб завтра знову зійти. Щоб знову одягнути у спеку землю. Щоб дати свіжу поживу тим, хто голодний на чуже горе.