Моїй подрузі
“нечеловеческая сила
земное сбросила с земли.”

1
Від болю – хіба що нарешті розтанути.
Від розпачу – тільки молитися зорям.
Від пустки – не бути,
не думати,
канути
в безодню небес
разом з вітром прозорим.

Мечем блискавиці обвуглене серце.
На сірому попелі дим потанцює.
Хлюпніть же водиці, хоча би відерце.
Врятуйте, бо я у біді заночую.
2
П’ю гіркоту я спраглими вустами –
і від терпкого трунку захлинаюсь.
А гірч лікує – і каміння тане.
І, як в обнову, я печаллю зодягаюсь.

Солодка мить – засліпить, наче сонце:
дивись мигцем, бо ув очах згорить.
І болем очі повні, аж по вінця.
І темрява. Коли б уже прозріть...

Лиш біль гартує порухи чутливі.
Поплач. Поплач. Бо зараз це важливо!

3
Не страждай.
Не боли. Біль відбувся.

А з Голгофи –
до неба ближче...

А Голгофа твоєї любові –
варта віри й Христової крові.

4
А сили – навіть усміхнутися – нема.
Бо вже сама.
Бо вже сама.
Сама.

5
Це – правда. Люди стали убивати
Любов. Її топтали у прокльонах,
і брудом постарались закидáти.
Вона ж все сяяла – ясна і безборонна.

Тоді руками, впевнено й безжально,
(Руками, що складались до молитви!),
без сумніву, спокійно – чорним жалом
струїли. Вистачить.
Нехай уже не квітне.

І занімів, затихнув і поблід
веселий і щасливий білий світ.
Бо квітку зламано – і пісні не лунати.
Й оті – полегшено пішли собі до хати.
6
Усе мине. Це так мудрець сказав.
І після бурі небо заясниться.
Піднімешся. Закінчиться гроза.
А що було – лиш іноді присниться.

7
Знайду для пісні свіжий подих слів,
щоб сяяли, як сонце світанкове.
Щоб в небеса підноситься їх спів,
щоб розквітала голубінь шовкова!

Проллю на землю променем ясним –
їх біль цілющий, радість і страждання.
Й скажу – люби! Усе-таки – люби!
Люби цей світ. І бережи кохання.