Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівців світосяйні оселі,
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк ще не дав їм і жадних імен.

І на морі десь є зачарований грот,
де чаклує в прозорих одежах Цірцея,
мов пісок, твої спогади хвиля розмиє,
і полине у Лету життя без турбот.

А за морем ще є недосліджений край,
де під сонцем ряхтить, дозріваючи, лотос,
що дає забуття, нам дорожче від злота.
– Всі споваби, мандрівче, в дорозі спізнай!

Та минаючи острів сирен, морякам
ти до щогли себе накажи прив’язати,
щоб не міг тебе спів їх навік зчарувати;
але пісню, із уст їх почуту, затям.

Завітай до Цірцеї на день або два,
подивися їй в очі блакитні чи сині,
подивись, як летять по лиці її тіні,
але слухай, як борвій про мандри співа.

Помилуйся на гру перемінливих фарб
у рахманнім раю, де живуть лотофаги.
Та, п’ючи з злотих келихів тишу і лагідь,
збережи у душі все минуле, як скарб.

Жадним даром не нехтуй та пильно чатуй
і, на поклик вітрів розгортаючи крила,
в слушну мить напинай прудкоході вітрила.
Наодинці лише свою мрію милуй!

Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,
зріє хліб, і червоні хитаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
24.11. 1943.