Ми з нею вже давно-давно знайомі. Інколи навіть здається, що не просто подруги, а сестри, і музику любимо схожу, і одягаємось подібно, і сни розфарбовуємо однаковими барвами.
А познайомились ще тоді, коли в каштановій діброві каталася дітвора на саморобній «тарзанці» опісля шкільних серйозностей, а час тягнувся довго-довго. Вона приїздила до бабусі на вихідні. Колись ми ватагою друзів проходили повз їхній тин, а вона стояла біля воріт і поглядала стиха на цю різнобарвну процесію, а потім попросилася гратися з нами. До гурту ми взяли її відразу з трьох причин: по-перше, більша куча – краще, особливо, коли граєш в козаки-розбійники, по-друге, вона з міста, і може знає нові цікаві ігри, а третім аргументом було те, що в мене і у неї були однакові руді сарафани, з двома великими карманами на блискучих зав’язках і з вишитою квіткою соняха на лівому боці. Всі дружно реготали, що нас висиділа мамка-папуга в однім гнізді, що мені обновку привіз тато із самісінької Москви і ні в кого такої краси просто бути не може, і що таких «пожежних-світлофорів» помітно буде за тисячі земель, то ж давайте ховатись. І я побігла ховатись. Біля тракторної бригади стояло височенне чи то корито, чи розрізаний навпіл в довжину залізничний вагон-цистерна. Давно стояла та бадя, важка, нерушима, і чомусь, завжди граючись, всі обходили її стороною. І сховатись я вирішила саме там. Летіла швиденько, щоб не помітили, а ще й тому, що на ногах були новесенькі білосніжні мокасини, все із тієї ж Москви, що неначе самі піднімали ноги у повітря і несли швидше, ніж звичайне взуття. З непомітного боку намостила одну на одну кілька каменюк, обперлася на руки, підтяглась і – стриб…у густу, чорну мазуту аж по самі кісточки. І хоч плач! Трохи переборола свій відчай, розуміючи, що вже нічим не зарадиш, дома все рівно чекає лозина, вирішила стояти до останнього. І раптом почула, що до моєї схованки дереться хтось іще. Я навіть встигла попередити про мазуту, але… стояли ми там разом із нею, довго, до самого вечора. І були визнані непереможеними переможцями гри аж на кілька років вперед! А потім, щосуботи ми обдирали з старої будівлі току маленькі шматочки облицювальної плитки, і викладали мозаїку, катались на велосипедах, згрібали жовте листя і стелили собі царські килими, на яких перекочувались через голову і робили шпагати, лазили без дозволу у страшнючий глибокий яр, катались на тій історичній «тарзанці» і міряли глибину канави, що ішла до села для прокладання газу, а потім разом відтирали засохлу глину з одягу (і чому в тій канаві так брудно!?). Дружили по справжньому, віддано, як дружать діти. А потім її батьки забрали бабусю у місто, а ми поклялись завжди пам’ятати одна одну і поклали у книгу Гайдара, через кожну сторінку, гербарій з квітів айстр, хризантем, листя тополі, кленів, каштанів. Нетлінне листя, жива пам'ять.
Я тільки-но вступила до академії, щоб отримати освіту, щоб пізнати життя великого міста і скуштувати студентських макаронів. Ішла після лекцій в гуртожиток через невеличкий базарчик, шлунок нагадував про своє існування завиваннями тонесенького голосочку, а тут бабуся продає хризантеми. Ой гарні, невимовно красиві – золоті, бурштинові! Я прийняла рішення, що сонце у вазі на столі – це краще, ніж кефір, масло і булочка. Іду, щаслива своїм існуванням, посміхаюся, а шлунок зрадницьки – я тут, я є, а масло краще… Повертаю за ріг вулиці, а на зустріч – вона. Яка це була зустріч! Ми плакали, сміялися, цілувалися, я куйовдила її обстрижену вихрасту зачіску, вона гойдала мою довгу заплетену косу. Раділи так, що на нас почали звертати увагу перехожі. Потім вона витягла червоне блискуче яблуко мені, собі, і ми пішли в одному напрямку. Виявилось, що мешкаємо ми в одному місті, навчаємось в одному вузі, зберігаємо священний гербарій і анітрішки не змінились. За кілька днів реалізували рішення жити в одній кімнаті (комендант гуртожитку мабуть і досі пам’ятає мій незламний дух), і поклеїли стіни шпалерами з виразним малюнком жолудів, очерету і лелек. А на столі поставили сонце у вазу. І тепло нам було усі п’ять років. Ми разом сиділи в читальній залі, гуляли парком, під враженням витанцьовували балетні па, після перегляду в театрі «Бахчисарайського фонтану». Ми міряли глибину Дніпра, вивчали теорію ймовірності, підлітаючи на гойдалках найближчого дитячого майданчику, смажили на студентській кухні кукурудзяний попкорн так, що чутно було за кілька кварталів. Катались на канатній дорозі через річку, ходили у подорожі, фотографувалися зі скіфськими бабами, прогулювалися із зонтиками, приміряли дорогі шкіряні туфлі в бутіках і отримували від цього задоволення чи не більше, ніж ті жінки, що їх купували. І знову наша дружба була теплою, яскравою, молодою і юною, з ароматом ланкому (розщедрились!) і диму, кольору недосвідченості і розквітаючої мудрості, присмаку щастя. Але знову настало «потім», і ми роз’їхалися жити і працювати у різні міста, у різні долі, кожна своїм шляхом. А на згадку залишились два товстелезні альбоми фотокарток і гора конспектів зі смішними домальовками і коментарями то її, то моїм почерком.
Свіжими, дзвінкими ранками я бігала по доріжці шкільного стадіону, щоб зарядитись позитивною енергією на весь робочий день (і, можливо, щоб трішки вдосконалити майже досконале). Сонце – тільки-но випечений солодкий млинець, кружево-павутинка на плечах липи, берізки, що сонно протирають очі і змінюють зеленасту нічну сорочку на золотавий діловий костюмчик, дев’ятиповерхівки випрямляються і потягаються, від чого здаються ще вищими, лунке прохолодне повітря, що стає сизуватим від мого теплого дихання. І я вже навчилась не сопіти, не рахувати – залишились ще п’ять кружечків, чотири, три…, біжу, отримую задоволення… А тут на мою доріжку поспішає струнка красуня в яскравому спортивному костюмі. Вона! Подружка! Де ти, як ти?! Скільки років! І знову майже не змінилася, веселі кошачого розрізу очі, чи то жовто-коричневого, чи зеленого кольору, зачіска – після буревію, посмішка медова. А в погляді – сльози, чи дощі, радості зустрічі, любові (жіночої!), відчуття рідної душі, однієї пісні в серці. Ось вона – моя Осінь! І наша спільна жура, наша мрія…
Ти – хрещена моєї доньки.
Ми йдемо збирати гриби, куштувати примерзлу шипшину, проводжати в далеч гусині зграї, розвіювати по світу дим і зводити під парасольками долі.
І я розпускаю свої коси.