
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.21
14:46
Із Бориса Заходера
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
2025.08.21
09:57
Над усе хлопець любив плавать. Одчайдух був і всяким там настановам батьків бути обережним запливав хоч і «по-собачому», надто на спині, далеченько. Аж поки було видно берег.
От і цього разу плив і од насолоди аж заплющив очі. І не зуздрився, як потрапи
2025.08.21
06:10
Які грузькі дороги,
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
2025.08.20
21:49
Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
2025.08.20
18:16
У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
2025.08.20
10:34
як морський штиль узявся до зброї
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
2025.08.20
09:32
серпня - День народження письменника світового рівня, одного з останніх могікан-шістдесятників,
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
2025.08.20
05:55
Я вірю не кожному слову,
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
2025.08.20
05:02
Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
2025.08.19
22:24
Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
2025.08.19
21:27
Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
2025.08.19
14:42
Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
2025.08.19
13:45
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ассоль
М
Ассоль
М
2025.08.19
13:10
Із Бориса Заходера
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
2025.08.19
13:02
Лідери думки... оті, що вгорі –
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
2025.08.19
12:36
Стерня навколо їжачиться,
над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олена Осінь (1979) /
Проза
Подруга
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Подруга
Ми з нею вже давно-давно знайомі. Інколи навіть здається, що не просто подруги, а сестри, і музику любимо схожу, і одягаємось подібно, і сни розфарбовуємо однаковими барвами.
А познайомились ще тоді, коли в каштановій діброві каталася дітвора на саморобній «тарзанці» опісля шкільних серйозностей, а час тягнувся довго-довго. Вона приїздила до бабусі на вихідні. Колись ми ватагою друзів проходили повз їхній тин, а вона стояла біля воріт і поглядала стиха на цю різнобарвну процесію, а потім попросилася гратися з нами. До гурту ми взяли її відразу з трьох причин: по-перше, більша куча – краще, особливо, коли граєш в козаки-розбійники, по-друге, вона з міста, і може знає нові цікаві ігри, а третім аргументом було те, що в мене і у неї були однакові руді сарафани, з двома великими карманами на блискучих зав’язках і з вишитою квіткою соняха на лівому боці. Всі дружно реготали, що нас висиділа мамка-папуга в однім гнізді, що мені обновку привіз тато із самісінької Москви і ні в кого такої краси просто бути не може, і що таких «пожежних-світлофорів» помітно буде за тисячі земель, то ж давайте ховатись. І я побігла ховатись. Біля тракторної бригади стояло височенне чи то корито, чи розрізаний навпіл в довжину залізничний вагон-цистерна. Давно стояла та бадя, важка, нерушима, і чомусь, завжди граючись, всі обходили її стороною. І сховатись я вирішила саме там. Летіла швиденько, щоб не помітили, а ще й тому, що на ногах були новесенькі білосніжні мокасини, все із тієї ж Москви, що неначе самі піднімали ноги у повітря і несли швидше, ніж звичайне взуття. З непомітного боку намостила одну на одну кілька каменюк, обперлася на руки, підтяглась і – стриб…у густу, чорну мазуту аж по самі кісточки. І хоч плач! Трохи переборола свій відчай, розуміючи, що вже нічим не зарадиш, дома все рівно чекає лозина, вирішила стояти до останнього. І раптом почула, що до моєї схованки дереться хтось іще. Я навіть встигла попередити про мазуту, але… стояли ми там разом із нею, довго, до самого вечора. І були визнані непереможеними переможцями гри аж на кілька років вперед! А потім, щосуботи ми обдирали з старої будівлі току маленькі шматочки облицювальної плитки, і викладали мозаїку, катались на велосипедах, згрібали жовте листя і стелили собі царські килими, на яких перекочувались через голову і робили шпагати, лазили без дозволу у страшнючий глибокий яр, катались на тій історичній «тарзанці» і міряли глибину канави, що ішла до села для прокладання газу, а потім разом відтирали засохлу глину з одягу (і чому в тій канаві так брудно!?). Дружили по справжньому, віддано, як дружать діти. А потім її батьки забрали бабусю у місто, а ми поклялись завжди пам’ятати одна одну і поклали у книгу Гайдара, через кожну сторінку, гербарій з квітів айстр, хризантем, листя тополі, кленів, каштанів. Нетлінне листя, жива пам'ять.
Я тільки-но вступила до академії, щоб отримати освіту, щоб пізнати життя великого міста і скуштувати студентських макаронів. Ішла після лекцій в гуртожиток через невеличкий базарчик, шлунок нагадував про своє існування завиваннями тонесенького голосочку, а тут бабуся продає хризантеми. Ой гарні, невимовно красиві – золоті, бурштинові! Я прийняла рішення, що сонце у вазі на столі – це краще, ніж кефір, масло і булочка. Іду, щаслива своїм існуванням, посміхаюся, а шлунок зрадницьки – я тут, я є, а масло краще… Повертаю за ріг вулиці, а на зустріч – вона. Яка це була зустріч! Ми плакали, сміялися, цілувалися, я куйовдила її обстрижену вихрасту зачіску, вона гойдала мою довгу заплетену косу. Раділи так, що на нас почали звертати увагу перехожі. Потім вона витягла червоне блискуче яблуко мені, собі, і ми пішли в одному напрямку. Виявилось, що мешкаємо ми в одному місті, навчаємось в одному вузі, зберігаємо священний гербарій і анітрішки не змінились. За кілька днів реалізували рішення жити в одній кімнаті (комендант гуртожитку мабуть і досі пам’ятає мій незламний дух), і поклеїли стіни шпалерами з виразним малюнком жолудів, очерету і лелек. А на столі поставили сонце у вазу. І тепло нам було усі п’ять років. Ми разом сиділи в читальній залі, гуляли парком, під враженням витанцьовували балетні па, після перегляду в театрі «Бахчисарайського фонтану». Ми міряли глибину Дніпра, вивчали теорію ймовірності, підлітаючи на гойдалках найближчого дитячого майданчику, смажили на студентській кухні кукурудзяний попкорн так, що чутно було за кілька кварталів. Катались на канатній дорозі через річку, ходили у подорожі, фотографувалися зі скіфськими бабами, прогулювалися із зонтиками, приміряли дорогі шкіряні туфлі в бутіках і отримували від цього задоволення чи не більше, ніж ті жінки, що їх купували. І знову наша дружба була теплою, яскравою, молодою і юною, з ароматом ланкому (розщедрились!) і диму, кольору недосвідченості і розквітаючої мудрості, присмаку щастя. Але знову настало «потім», і ми роз’їхалися жити і працювати у різні міста, у різні долі, кожна своїм шляхом. А на згадку залишились два товстелезні альбоми фотокарток і гора конспектів зі смішними домальовками і коментарями то її, то моїм почерком.
Свіжими, дзвінкими ранками я бігала по доріжці шкільного стадіону, щоб зарядитись позитивною енергією на весь робочий день (і, можливо, щоб трішки вдосконалити майже досконале). Сонце – тільки-но випечений солодкий млинець, кружево-павутинка на плечах липи, берізки, що сонно протирають очі і змінюють зеленасту нічну сорочку на золотавий діловий костюмчик, дев’ятиповерхівки випрямляються і потягаються, від чого здаються ще вищими, лунке прохолодне повітря, що стає сизуватим від мого теплого дихання. І я вже навчилась не сопіти, не рахувати – залишились ще п’ять кружечків, чотири, три…, біжу, отримую задоволення… А тут на мою доріжку поспішає струнка красуня в яскравому спортивному костюмі. Вона! Подружка! Де ти, як ти?! Скільки років! І знову майже не змінилася, веселі кошачого розрізу очі, чи то жовто-коричневого, чи зеленого кольору, зачіска – після буревію, посмішка медова. А в погляді – сльози, чи дощі, радості зустрічі, любові (жіночої!), відчуття рідної душі, однієї пісні в серці. Ось вона – моя Осінь! І наша спільна жура, наша мрія…
Ти – хрещена моєї доньки.
Ми йдемо збирати гриби, куштувати примерзлу шипшину, проводжати в далеч гусині зграї, розвіювати по світу дим і зводити під парасольками долі.
І я розпускаю свої коси.
А познайомились ще тоді, коли в каштановій діброві каталася дітвора на саморобній «тарзанці» опісля шкільних серйозностей, а час тягнувся довго-довго. Вона приїздила до бабусі на вихідні. Колись ми ватагою друзів проходили повз їхній тин, а вона стояла біля воріт і поглядала стиха на цю різнобарвну процесію, а потім попросилася гратися з нами. До гурту ми взяли її відразу з трьох причин: по-перше, більша куча – краще, особливо, коли граєш в козаки-розбійники, по-друге, вона з міста, і може знає нові цікаві ігри, а третім аргументом було те, що в мене і у неї були однакові руді сарафани, з двома великими карманами на блискучих зав’язках і з вишитою квіткою соняха на лівому боці. Всі дружно реготали, що нас висиділа мамка-папуга в однім гнізді, що мені обновку привіз тато із самісінької Москви і ні в кого такої краси просто бути не може, і що таких «пожежних-світлофорів» помітно буде за тисячі земель, то ж давайте ховатись. І я побігла ховатись. Біля тракторної бригади стояло височенне чи то корито, чи розрізаний навпіл в довжину залізничний вагон-цистерна. Давно стояла та бадя, важка, нерушима, і чомусь, завжди граючись, всі обходили її стороною. І сховатись я вирішила саме там. Летіла швиденько, щоб не помітили, а ще й тому, що на ногах були новесенькі білосніжні мокасини, все із тієї ж Москви, що неначе самі піднімали ноги у повітря і несли швидше, ніж звичайне взуття. З непомітного боку намостила одну на одну кілька каменюк, обперлася на руки, підтяглась і – стриб…у густу, чорну мазуту аж по самі кісточки. І хоч плач! Трохи переборола свій відчай, розуміючи, що вже нічим не зарадиш, дома все рівно чекає лозина, вирішила стояти до останнього. І раптом почула, що до моєї схованки дереться хтось іще. Я навіть встигла попередити про мазуту, але… стояли ми там разом із нею, довго, до самого вечора. І були визнані непереможеними переможцями гри аж на кілька років вперед! А потім, щосуботи ми обдирали з старої будівлі току маленькі шматочки облицювальної плитки, і викладали мозаїку, катались на велосипедах, згрібали жовте листя і стелили собі царські килими, на яких перекочувались через голову і робили шпагати, лазили без дозволу у страшнючий глибокий яр, катались на тій історичній «тарзанці» і міряли глибину канави, що ішла до села для прокладання газу, а потім разом відтирали засохлу глину з одягу (і чому в тій канаві так брудно!?). Дружили по справжньому, віддано, як дружать діти. А потім її батьки забрали бабусю у місто, а ми поклялись завжди пам’ятати одна одну і поклали у книгу Гайдара, через кожну сторінку, гербарій з квітів айстр, хризантем, листя тополі, кленів, каштанів. Нетлінне листя, жива пам'ять.
Я тільки-но вступила до академії, щоб отримати освіту, щоб пізнати життя великого міста і скуштувати студентських макаронів. Ішла після лекцій в гуртожиток через невеличкий базарчик, шлунок нагадував про своє існування завиваннями тонесенького голосочку, а тут бабуся продає хризантеми. Ой гарні, невимовно красиві – золоті, бурштинові! Я прийняла рішення, що сонце у вазі на столі – це краще, ніж кефір, масло і булочка. Іду, щаслива своїм існуванням, посміхаюся, а шлунок зрадницьки – я тут, я є, а масло краще… Повертаю за ріг вулиці, а на зустріч – вона. Яка це була зустріч! Ми плакали, сміялися, цілувалися, я куйовдила її обстрижену вихрасту зачіску, вона гойдала мою довгу заплетену косу. Раділи так, що на нас почали звертати увагу перехожі. Потім вона витягла червоне блискуче яблуко мені, собі, і ми пішли в одному напрямку. Виявилось, що мешкаємо ми в одному місті, навчаємось в одному вузі, зберігаємо священний гербарій і анітрішки не змінились. За кілька днів реалізували рішення жити в одній кімнаті (комендант гуртожитку мабуть і досі пам’ятає мій незламний дух), і поклеїли стіни шпалерами з виразним малюнком жолудів, очерету і лелек. А на столі поставили сонце у вазу. І тепло нам було усі п’ять років. Ми разом сиділи в читальній залі, гуляли парком, під враженням витанцьовували балетні па, після перегляду в театрі «Бахчисарайського фонтану». Ми міряли глибину Дніпра, вивчали теорію ймовірності, підлітаючи на гойдалках найближчого дитячого майданчику, смажили на студентській кухні кукурудзяний попкорн так, що чутно було за кілька кварталів. Катались на канатній дорозі через річку, ходили у подорожі, фотографувалися зі скіфськими бабами, прогулювалися із зонтиками, приміряли дорогі шкіряні туфлі в бутіках і отримували від цього задоволення чи не більше, ніж ті жінки, що їх купували. І знову наша дружба була теплою, яскравою, молодою і юною, з ароматом ланкому (розщедрились!) і диму, кольору недосвідченості і розквітаючої мудрості, присмаку щастя. Але знову настало «потім», і ми роз’їхалися жити і працювати у різні міста, у різні долі, кожна своїм шляхом. А на згадку залишились два товстелезні альбоми фотокарток і гора конспектів зі смішними домальовками і коментарями то її, то моїм почерком.
Свіжими, дзвінкими ранками я бігала по доріжці шкільного стадіону, щоб зарядитись позитивною енергією на весь робочий день (і, можливо, щоб трішки вдосконалити майже досконале). Сонце – тільки-но випечений солодкий млинець, кружево-павутинка на плечах липи, берізки, що сонно протирають очі і змінюють зеленасту нічну сорочку на золотавий діловий костюмчик, дев’ятиповерхівки випрямляються і потягаються, від чого здаються ще вищими, лунке прохолодне повітря, що стає сизуватим від мого теплого дихання. І я вже навчилась не сопіти, не рахувати – залишились ще п’ять кружечків, чотири, три…, біжу, отримую задоволення… А тут на мою доріжку поспішає струнка красуня в яскравому спортивному костюмі. Вона! Подружка! Де ти, як ти?! Скільки років! І знову майже не змінилася, веселі кошачого розрізу очі, чи то жовто-коричневого, чи зеленого кольору, зачіска – після буревію, посмішка медова. А в погляді – сльози, чи дощі, радості зустрічі, любові (жіночої!), відчуття рідної душі, однієї пісні в серці. Ось вона – моя Осінь! І наша спільна жура, наша мрія…
Ти – хрещена моєї доньки.
Ми йдемо збирати гриби, куштувати примерзлу шипшину, проводжати в далеч гусині зграї, розвіювати по світу дим і зводити під парасольками долі.
І я розпускаю свої коси.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію