ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олена Осінь (1979) /
Проза
Подруга
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Подруга
Ми з нею вже давно-давно знайомі. Інколи навіть здається, що не просто подруги, а сестри, і музику любимо схожу, і одягаємось подібно, і сни розфарбовуємо однаковими барвами.
А познайомились ще тоді, коли в каштановій діброві каталася дітвора на саморобній «тарзанці» опісля шкільних серйозностей, а час тягнувся довго-довго. Вона приїздила до бабусі на вихідні. Колись ми ватагою друзів проходили повз їхній тин, а вона стояла біля воріт і поглядала стиха на цю різнобарвну процесію, а потім попросилася гратися з нами. До гурту ми взяли її відразу з трьох причин: по-перше, більша куча – краще, особливо, коли граєш в козаки-розбійники, по-друге, вона з міста, і може знає нові цікаві ігри, а третім аргументом було те, що в мене і у неї були однакові руді сарафани, з двома великими карманами на блискучих зав’язках і з вишитою квіткою соняха на лівому боці. Всі дружно реготали, що нас висиділа мамка-папуга в однім гнізді, що мені обновку привіз тато із самісінької Москви і ні в кого такої краси просто бути не може, і що таких «пожежних-світлофорів» помітно буде за тисячі земель, то ж давайте ховатись. І я побігла ховатись. Біля тракторної бригади стояло височенне чи то корито, чи розрізаний навпіл в довжину залізничний вагон-цистерна. Давно стояла та бадя, важка, нерушима, і чомусь, завжди граючись, всі обходили її стороною. І сховатись я вирішила саме там. Летіла швиденько, щоб не помітили, а ще й тому, що на ногах були новесенькі білосніжні мокасини, все із тієї ж Москви, що неначе самі піднімали ноги у повітря і несли швидше, ніж звичайне взуття. З непомітного боку намостила одну на одну кілька каменюк, обперлася на руки, підтяглась і – стриб…у густу, чорну мазуту аж по самі кісточки. І хоч плач! Трохи переборола свій відчай, розуміючи, що вже нічим не зарадиш, дома все рівно чекає лозина, вирішила стояти до останнього. І раптом почула, що до моєї схованки дереться хтось іще. Я навіть встигла попередити про мазуту, але… стояли ми там разом із нею, довго, до самого вечора. І були визнані непереможеними переможцями гри аж на кілька років вперед! А потім, щосуботи ми обдирали з старої будівлі току маленькі шматочки облицювальної плитки, і викладали мозаїку, катались на велосипедах, згрібали жовте листя і стелили собі царські килими, на яких перекочувались через голову і робили шпагати, лазили без дозволу у страшнючий глибокий яр, катались на тій історичній «тарзанці» і міряли глибину канави, що ішла до села для прокладання газу, а потім разом відтирали засохлу глину з одягу (і чому в тій канаві так брудно!?). Дружили по справжньому, віддано, як дружать діти. А потім її батьки забрали бабусю у місто, а ми поклялись завжди пам’ятати одна одну і поклали у книгу Гайдара, через кожну сторінку, гербарій з квітів айстр, хризантем, листя тополі, кленів, каштанів. Нетлінне листя, жива пам'ять.
Я тільки-но вступила до академії, щоб отримати освіту, щоб пізнати життя великого міста і скуштувати студентських макаронів. Ішла після лекцій в гуртожиток через невеличкий базарчик, шлунок нагадував про своє існування завиваннями тонесенького голосочку, а тут бабуся продає хризантеми. Ой гарні, невимовно красиві – золоті, бурштинові! Я прийняла рішення, що сонце у вазі на столі – це краще, ніж кефір, масло і булочка. Іду, щаслива своїм існуванням, посміхаюся, а шлунок зрадницьки – я тут, я є, а масло краще… Повертаю за ріг вулиці, а на зустріч – вона. Яка це була зустріч! Ми плакали, сміялися, цілувалися, я куйовдила її обстрижену вихрасту зачіску, вона гойдала мою довгу заплетену косу. Раділи так, що на нас почали звертати увагу перехожі. Потім вона витягла червоне блискуче яблуко мені, собі, і ми пішли в одному напрямку. Виявилось, що мешкаємо ми в одному місті, навчаємось в одному вузі, зберігаємо священний гербарій і анітрішки не змінились. За кілька днів реалізували рішення жити в одній кімнаті (комендант гуртожитку мабуть і досі пам’ятає мій незламний дух), і поклеїли стіни шпалерами з виразним малюнком жолудів, очерету і лелек. А на столі поставили сонце у вазу. І тепло нам було усі п’ять років. Ми разом сиділи в читальній залі, гуляли парком, під враженням витанцьовували балетні па, після перегляду в театрі «Бахчисарайського фонтану». Ми міряли глибину Дніпра, вивчали теорію ймовірності, підлітаючи на гойдалках найближчого дитячого майданчику, смажили на студентській кухні кукурудзяний попкорн так, що чутно було за кілька кварталів. Катались на канатній дорозі через річку, ходили у подорожі, фотографувалися зі скіфськими бабами, прогулювалися із зонтиками, приміряли дорогі шкіряні туфлі в бутіках і отримували від цього задоволення чи не більше, ніж ті жінки, що їх купували. І знову наша дружба була теплою, яскравою, молодою і юною, з ароматом ланкому (розщедрились!) і диму, кольору недосвідченості і розквітаючої мудрості, присмаку щастя. Але знову настало «потім», і ми роз’їхалися жити і працювати у різні міста, у різні долі, кожна своїм шляхом. А на згадку залишились два товстелезні альбоми фотокарток і гора конспектів зі смішними домальовками і коментарями то її, то моїм почерком.
Свіжими, дзвінкими ранками я бігала по доріжці шкільного стадіону, щоб зарядитись позитивною енергією на весь робочий день (і, можливо, щоб трішки вдосконалити майже досконале). Сонце – тільки-но випечений солодкий млинець, кружево-павутинка на плечах липи, берізки, що сонно протирають очі і змінюють зеленасту нічну сорочку на золотавий діловий костюмчик, дев’ятиповерхівки випрямляються і потягаються, від чого здаються ще вищими, лунке прохолодне повітря, що стає сизуватим від мого теплого дихання. І я вже навчилась не сопіти, не рахувати – залишились ще п’ять кружечків, чотири, три…, біжу, отримую задоволення… А тут на мою доріжку поспішає струнка красуня в яскравому спортивному костюмі. Вона! Подружка! Де ти, як ти?! Скільки років! І знову майже не змінилася, веселі кошачого розрізу очі, чи то жовто-коричневого, чи зеленого кольору, зачіска – після буревію, посмішка медова. А в погляді – сльози, чи дощі, радості зустрічі, любові (жіночої!), відчуття рідної душі, однієї пісні в серці. Ось вона – моя Осінь! І наша спільна жура, наша мрія…
Ти – хрещена моєї доньки.
Ми йдемо збирати гриби, куштувати примерзлу шипшину, проводжати в далеч гусині зграї, розвіювати по світу дим і зводити під парасольками долі.
І я розпускаю свої коси.
А познайомились ще тоді, коли в каштановій діброві каталася дітвора на саморобній «тарзанці» опісля шкільних серйозностей, а час тягнувся довго-довго. Вона приїздила до бабусі на вихідні. Колись ми ватагою друзів проходили повз їхній тин, а вона стояла біля воріт і поглядала стиха на цю різнобарвну процесію, а потім попросилася гратися з нами. До гурту ми взяли її відразу з трьох причин: по-перше, більша куча – краще, особливо, коли граєш в козаки-розбійники, по-друге, вона з міста, і може знає нові цікаві ігри, а третім аргументом було те, що в мене і у неї були однакові руді сарафани, з двома великими карманами на блискучих зав’язках і з вишитою квіткою соняха на лівому боці. Всі дружно реготали, що нас висиділа мамка-папуга в однім гнізді, що мені обновку привіз тато із самісінької Москви і ні в кого такої краси просто бути не може, і що таких «пожежних-світлофорів» помітно буде за тисячі земель, то ж давайте ховатись. І я побігла ховатись. Біля тракторної бригади стояло височенне чи то корито, чи розрізаний навпіл в довжину залізничний вагон-цистерна. Давно стояла та бадя, важка, нерушима, і чомусь, завжди граючись, всі обходили її стороною. І сховатись я вирішила саме там. Летіла швиденько, щоб не помітили, а ще й тому, що на ногах були новесенькі білосніжні мокасини, все із тієї ж Москви, що неначе самі піднімали ноги у повітря і несли швидше, ніж звичайне взуття. З непомітного боку намостила одну на одну кілька каменюк, обперлася на руки, підтяглась і – стриб…у густу, чорну мазуту аж по самі кісточки. І хоч плач! Трохи переборола свій відчай, розуміючи, що вже нічим не зарадиш, дома все рівно чекає лозина, вирішила стояти до останнього. І раптом почула, що до моєї схованки дереться хтось іще. Я навіть встигла попередити про мазуту, але… стояли ми там разом із нею, довго, до самого вечора. І були визнані непереможеними переможцями гри аж на кілька років вперед! А потім, щосуботи ми обдирали з старої будівлі току маленькі шматочки облицювальної плитки, і викладали мозаїку, катались на велосипедах, згрібали жовте листя і стелили собі царські килими, на яких перекочувались через голову і робили шпагати, лазили без дозволу у страшнючий глибокий яр, катались на тій історичній «тарзанці» і міряли глибину канави, що ішла до села для прокладання газу, а потім разом відтирали засохлу глину з одягу (і чому в тій канаві так брудно!?). Дружили по справжньому, віддано, як дружать діти. А потім її батьки забрали бабусю у місто, а ми поклялись завжди пам’ятати одна одну і поклали у книгу Гайдара, через кожну сторінку, гербарій з квітів айстр, хризантем, листя тополі, кленів, каштанів. Нетлінне листя, жива пам'ять.
Я тільки-но вступила до академії, щоб отримати освіту, щоб пізнати життя великого міста і скуштувати студентських макаронів. Ішла після лекцій в гуртожиток через невеличкий базарчик, шлунок нагадував про своє існування завиваннями тонесенького голосочку, а тут бабуся продає хризантеми. Ой гарні, невимовно красиві – золоті, бурштинові! Я прийняла рішення, що сонце у вазі на столі – це краще, ніж кефір, масло і булочка. Іду, щаслива своїм існуванням, посміхаюся, а шлунок зрадницьки – я тут, я є, а масло краще… Повертаю за ріг вулиці, а на зустріч – вона. Яка це була зустріч! Ми плакали, сміялися, цілувалися, я куйовдила її обстрижену вихрасту зачіску, вона гойдала мою довгу заплетену косу. Раділи так, що на нас почали звертати увагу перехожі. Потім вона витягла червоне блискуче яблуко мені, собі, і ми пішли в одному напрямку. Виявилось, що мешкаємо ми в одному місті, навчаємось в одному вузі, зберігаємо священний гербарій і анітрішки не змінились. За кілька днів реалізували рішення жити в одній кімнаті (комендант гуртожитку мабуть і досі пам’ятає мій незламний дух), і поклеїли стіни шпалерами з виразним малюнком жолудів, очерету і лелек. А на столі поставили сонце у вазу. І тепло нам було усі п’ять років. Ми разом сиділи в читальній залі, гуляли парком, під враженням витанцьовували балетні па, після перегляду в театрі «Бахчисарайського фонтану». Ми міряли глибину Дніпра, вивчали теорію ймовірності, підлітаючи на гойдалках найближчого дитячого майданчику, смажили на студентській кухні кукурудзяний попкорн так, що чутно було за кілька кварталів. Катались на канатній дорозі через річку, ходили у подорожі, фотографувалися зі скіфськими бабами, прогулювалися із зонтиками, приміряли дорогі шкіряні туфлі в бутіках і отримували від цього задоволення чи не більше, ніж ті жінки, що їх купували. І знову наша дружба була теплою, яскравою, молодою і юною, з ароматом ланкому (розщедрились!) і диму, кольору недосвідченості і розквітаючої мудрості, присмаку щастя. Але знову настало «потім», і ми роз’їхалися жити і працювати у різні міста, у різні долі, кожна своїм шляхом. А на згадку залишились два товстелезні альбоми фотокарток і гора конспектів зі смішними домальовками і коментарями то її, то моїм почерком.
Свіжими, дзвінкими ранками я бігала по доріжці шкільного стадіону, щоб зарядитись позитивною енергією на весь робочий день (і, можливо, щоб трішки вдосконалити майже досконале). Сонце – тільки-но випечений солодкий млинець, кружево-павутинка на плечах липи, берізки, що сонно протирають очі і змінюють зеленасту нічну сорочку на золотавий діловий костюмчик, дев’ятиповерхівки випрямляються і потягаються, від чого здаються ще вищими, лунке прохолодне повітря, що стає сизуватим від мого теплого дихання. І я вже навчилась не сопіти, не рахувати – залишились ще п’ять кружечків, чотири, три…, біжу, отримую задоволення… А тут на мою доріжку поспішає струнка красуня в яскравому спортивному костюмі. Вона! Подружка! Де ти, як ти?! Скільки років! І знову майже не змінилася, веселі кошачого розрізу очі, чи то жовто-коричневого, чи зеленого кольору, зачіска – після буревію, посмішка медова. А в погляді – сльози, чи дощі, радості зустрічі, любові (жіночої!), відчуття рідної душі, однієї пісні в серці. Ось вона – моя Осінь! І наша спільна жура, наша мрія…
Ти – хрещена моєї доньки.
Ми йдемо збирати гриби, куштувати примерзлу шипшину, проводжати в далеч гусині зграї, розвіювати по світу дим і зводити під парасольками долі.
І я розпускаю свої коси.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію