(Як знічений школяр,
стою перед проблемою.
Як студент на важкому екзамені.)

Завалили мене запитання.
Додатково незайві.

За ґратами досліджень і статистик.
Волаючи в пустелю.
Дослухаючись відповіді
на передсмертні записки.
Розвертаючись,
щоб піти по-англійськи,
ні з ким не попрощавшись.

Заґратовані обличчя
з дивно помудрілими очима.
Як ляпки чорнила,
розповзаються зіниці.

Ти завжди абітурієнт
на цьому екзамені.
Вступити? Не вступити?
Знаєш відповідь,
що таке „це”?
І що таке „інше”?

Самогубство – це крок.

Люди з хворими очима,
заґратовані нерозумінням,
як особливо небезпечні звірі.

Самогубство – це крик.

Зриваючись на хрипіння,
з отого самого вікна
якогось ендесят енного року.

Самогубство – це крік.

Пересохла ріка волі.
Пересохле піднебіння
безкомпромісних переговорів із собою.

Самогубство – це крук.

А може,
замість „невермор”
усе-таки каркне „варто”?

Жити!

Можна, варто, потрібно, обов’язково!

Міцний напій,
який липне до вуст,
намагаючись їх зігріти.

Вона приходила вкрадливо
і злизувала з їхніх вуст
життя.

За п’ять хвилин до того,
як устигли б,
як змогли б,
як зуміли б повірити,
що воно
прекрасне.