Дитя рівнин, ти губишся в горах, твоє серце загубилося у великому серці гір, і тепер вони (серця) б’ються в унісон, разом з пульсуючим потоком, котрий, вдаряючись у повалені стовбури дерев, кам’яні брили, вологу стіну землі, творить містичний ритм, під який танцюють гори. Вони рухаються, вони змінюються. Змінюється товщина шару опалого листя, хрусткого від заморозків, по якому ковзають твої черевики, за яке ти хапаєшся руками, коли набираєш розбігу із майже вертикального спуску; змінюється сила падаючої води, котра все більше перепон зустрічає на своєму шляху і котра є перепоною для твоєї подорожі; змінюється кількість повалених дерев і кам’яних брил, які чують підземний гул шаленого танцю і падають, падають у нестримності, у стрімкості, коли змінюється сила вітру і ритм їхнього танцю. Танцю гір.
Ти підіймаєшся вище. Дихаєш глибоко-глибоко, вбираєш в себе повітря, далекі обрії, серпанкові гори, такі містичні із своїми далекими і чіткими вершинами та долинами, де у сонячній млі виринають казкові хатинки, свічки дерев, спостерігаєш, як скісне проміння осяває крихітну дерев’яну церковцю, яка може (якщо ти дуже захочеш) поміститися на долоні.
Рівно о четвертій із тієї церковці починає доноситись церковний дзвін, а ви і той файний гуцульський леґінь палите ватру на полонині і дивитесь на захід сонця, яке надає навколишнім горам все більшої чіткості, а вам все більшої певності про те, що ви – в оточенні містики, гірської реальності, яка відрізняється від усього іншого тим, що гори вміють йти до танцю, нестримного гірського танцю, відомого тільки їм і ще, може, тому файному легеню, що пригощає вас салом, яке щойно з вогню, воно пахуче, і чується від нього димом від ватри, димом гірських трав та дров, що були завше тут, на полонині, обвіяні вітрами та обспівані дримбами мандрівників. А ти відчуваєш той їхній танець у прискореному битті серця, подиху, від якого затерпає горло, та світінні власних очей.
А потім ви повертаєтесь під блідим світлом Місяця, бачите як підіймається туман, і отак бредете – по коліна в білому потоці, маючи над головою склепіння дерев та небесне шатро, освітлене білим сяйвом. Тремтять гірські тіні, валуни перевтілюються у казкових створінь, гілля – у руки якихось істот, а шум потоку нагадує чиюсь розмову. Пахне терпко, і голосно шелестить під ногами перемерзле листя, і навколо – та неповторна гірська тиша, яку не порушите навіть човганням черевиків, тріском сухого галуззя і голосом. І тоді ти, дитя рівнин, навіки закохуєшся у гори. А потім залишаєш щось, щоб повернутися, щоб знову повертатися, і щоб кожна зустріч з горами була неповторною і нерозгаданою. Як і те, що гори танцюють.