Детектив. Справжній детектив – з убивством наприкінці. Так виглядає фінал історії про номінування українського поета і політв'язня Василя Стуса на Нобелівську премію з літератури 1985 року.

Найпопулярніша інтерпретація цієї трагедії виглядає дослівно так:

"Тернопільське видавництво "Лілея" цього року випустило друге видання монографії "Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна". ...Серед них був також поет-дисидент Василь Стус, якого 1985-го нобелівський лауреат Генріх Бьолль висував на здобуття Нобелівської премії з літератури...". "День", №226, 12 грудня 2003 р.

Або так:

"...У таборі поет продовжував залишатися поетом і зумів навіть передати на волю свої записи – "З табірного зошита", які були висунуті на здобуття Нобелівської премії 1985 року... Відомо, що в табір, де політв'язень Стус відбував покарання, надійшла телеграма, в якій повідомлялось, що він висунутий на Нобелівську премію і, серед іншого зазначалося, що мертвим премію не присуджують". "Контракти", № 47, 21 листопада 2005 р.

І навіть так:

"...Найтрагічніша доля у Василя Стуса, якого висунув на отримання Нобелівської премії німецький письменник Генріх Бьолль у 1985 році. Вважається, що тогорічна премія вже була присуджена талановитому українському поету та борцеві за свободу проти тоталітарного режиму, коли він помер (читай: був вбитий) під час голодування в карцері 3 вересня 1985 року". "Дзеркало тижня", № 36, 9-15 вересня 1995 р.

І, нарешті, один із чільних популяризаторів спадщини українських дисидентів, політв'язень брежнєвсько-горбачовських часів Василь Овсієнко так подає, так би мовити, канонічну версію цієї історії:

"27 серпня [1985 р.] - це за пізнішими розповідями Бородіна - Стус узяв книжку, поклав її на подушку своїх верхніх нарів, і, зіпершись на них ліктем, так читав. Це не сподобалося наглядачеві Руденку - дуже недоброму хлопцеві з Молдавії родом, котрий, однак, часом послуговувався українськими словами.

Він зауважив Стусові, що той "порушив форму заправки постелі", - а тоді вже сісти, чи, не дай Боже, лягти на койку до відбою було категорично заборонено.

Стус озвався на те спокійно, поправив подушку і вибрав іншу, "дозволену" позу. Однак назавтра виявилося, що Руденко з черговим помічником начальника колонії старшим лейтенантом Сабуровим та ще з кимось із наглядачів склав рапорт, що Стус у неналежний час лежав на нарах, та ще й у верхньому одязі.

Брехня була очевидна. Тож Василь, збираючись до карцеру, сказав Бородіну, що оголошує голодівку. "Яку?" - спитав Бородін. - "До кінця".

Його доля, мабуть, уже була вирішена: не закатували б за цим разом, то за другим. Ми тоді ще не чули - навряд, чи й Василь чув - що його творчість висунуто на здобуття Нобелівської премії.

Щоправда, ми не раз між собою говорили про неї, згадуючи, що в кінці 70-х років ішлося про присудження премії засновникам Московської та Української Гельсінкських груп. Цей геніальний винахід, на жаль, не був достойно оцінений Нобелівським комітетом - яка то була б підтримка правозахисному рухові...

[Юрій] Литвин обмірковував, як би від Української групи написати подання на присудження її Ліні Костенко за "Марусю Чурай". Коли я сказав про це Василеві, то він засумнівався, чи дотягує цей роман того рівня, надто що в нім є антихристиянські, як він сказав, випади.

Як би там не було, - кремлівська банда знала все і не могла допустити, що нобелівський лавріят сидів за ґратами. Такого не допускав навіть Гітлер: він випустив одного свого в'язня, коли йому присудили Нобелівську премію. Горбачов же вирішив убити його ще до присудження...

Захисники Горбачова скажуть, що він, скоріше всього, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні..." "Світло людей" (Київ, 1996).

Для початку демістифікуємо один реальний історичний факт. Василь Овсієнко пише: "Гітлер... випустив одного свого в'язня, коли йому присудили Нобелівську премію".

Справді, лауреатом премії миру у 1936 р. було обрано німецького публіциста Карла фон Осецького, який в той час перебував у концтаборі. Серед тих, хто підписав петицію на його підтримку були Альберт Ейнштейн і Томас Манн, Ромен Роллан і Анрі Барбюс.

Вістку про нагородження Осецький зустрів у тюремній лікарні. Закордонний паспорт йому так і не видали, хоча влада заявляла, що він зможе поїхати за премією, якщо цього забажає.

"Темники" Геббельса заборонили пресі навіть згадувати про лауреатство Осецького. У травні 1938 р. літератор-антифашист помер у лікарняній палаті, так і не торкнувшись медалі з профілем Нобеля.

Отже, Гітлер "випустив на свободу" свого політв'язня досить умовно.

З наведених вище цитат можна зробити висновок, що автори численних публікацій, розходячись у нюансах і обставинах, загалом погоджуються з самим фактом висунення, наявністю достатніх підстав для відзначення Василя Стуса найпрестижнішою світовою премією в галузі літератури і безумовної невипадковості таємничої смерті поета.

Головний "меседж" таких матеріалів – страдницький шлях і літературний хист Стуса мусили б бути поціновані ще за життя – і "нобелівка" в цьому сенсі видається чи не найбільш адекватною оцінкою українського генія.

Літературні критики – в Україні і поза Україною – визнають, що Стус був найбільш масштабною постаттю в українській поезії другої половини, а може й цілого, ХХ століття.

За життя (1938-1985) про це практично ніхто не казав уголос.

По-перше, боялися – передусім, ті, хто знав справжню ціну Стусового слова, - колеги по цеху, українські письменники та літературознавці, професійні мовчальники 70-тих.

По-друге, сучасники практично не мали можливості читати його твори – остання прижиттєва публікація його поезій в Радянському Союзі була у журналі "Донбас" на початку 1966 року.

Наступна – через понад тридцять років (1989) – у газеті "Молодь України". Але ті люди, яких доля пов'язувала зі Стусом, не могли не визнавати велич цієї постаті. Михайло Хейфець, товариш-співтабірник з мордовського періоду ув'язнення, щойно вийшовши з табору і діставшись на Захід написав: "В українській поезії більшого немає...".

"...З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности". Василь Стус, "Відкритий лист до Івана Дзюби" (1975)

Завдяки надзусиллям родини поета, тільки у 90-х рр. було видано повне зібрання творів Стуса – у 6 томах (9 книгах).

Можна лише подивуватися багатющій спадщині автора, який більшу частину творчого періоду життя провів за гратами. І дотепер залишається невідомою доля учнівського зошита у блакитній обкладинці, рукописної збірки "Птах душі", вилученої у поета незадовго до смерті.

Починаючи журналістське розслідування цієї справи, розбираючи завали інтерпретацій, "не фактів" і, навіть, вигадок ("антифактів"), треба було б спершу спертись на низку тверджень, які не викликають сумніву і різночитань.

Отже.

1. У заповіті шведського мільйонера і мецената Альфреда Нобеля вказано, що щороку з грошей Фонду Нобеля присуджується премія "особі, яка в галузі літератури створить видатний твір ідеалістичної спрямованості".

2. Посмертне присудження, - згідно регламенту премії, - можливе за умови, якщо претендент був живий на момент оголошення про лауреатство, яке зазвичай відбувається у жовтні, але помер до 10 грудня, дати вручення нагороди.

Наприклад, так було у 1931 році – тогорічний переможець, шведський поет Ерік Карлфельдт пішов із життя напередодні інаугурації.

3. В ніч з 3 на 4 вересня 1985 року на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1 у селі Кучино Чусовського району Пермської області представниками табірної адміністрації було зафіксовано смерть ув'язненого Стуса.

4. Лауреатом премії Нобеля 1985 року є французький романіст Клод Сімон – "за поєднання у творчості поетичного й мистецького начал".

Основними джерелами дослідження для нас будуть зібрані в Архіві-музеї українського самвидаву "Смолоскип" фонди з історії дисидентського руху 1960-1980-х роках, зокрема, й про життя та творчість Василя Стуса.

Серед іншого – це велика колекція газет, журналів і вирізок з видань української діаспори та провідних світових медіа.

У підготовленому літературознавцем Оксаною Дворко покажчику "Бібліографія: життя та творчість Василя Стуса" міститься повний перелік наявних у "Смолоскипі" публікацій українською, російською, англійською, німецькою, французькою, польською мовами -статей, рецензій, повідомлень, спогадів тощо.

Запитання перше. Чи було висунення українського поета на премію Нобеля?

Відповідь варто почати з опису процедури. Щорічно, до 1 лютого, Нобелівський комітет приймає пропозиції щодо кандидатур від окремих авторитетних осіб, громадських і наукових інституцій тощо. Відтак…

"Впродовж лютого-червня експерти відбирають найгідніших і залишають у списку від 20 до 30 персоналій. І вже серед залишених у списку кандидатур проводиться особливо вимогливий і зважений відбір.

Зазвичай копітка відбіркова робота щодо претендентів завершується у вересні, коли імена обранців подають на остаточний розгляд та офіційне затвердження членам Шведської Академії літератури...

Академія приймає до розгляду кандидатури лише тих авторів, чиї твори були опубліковані та здобули широке визнання серед читачів і високу оцінку експертів... Академія радше дає перевагу авторам за всю сукупність їх творів, аніж за окрему книгу...

Прискіпливо розглядаються не лише художня вартість творів (для цього спеціально перекладених на шведську чи англійську мови), але й інші суттєві обставини, пов'язані з конкретною кандидатурою.

...Внутрішні дискусії та результати голосування на всіх стадіях відбору й остаточного прийняття рішення ні в якому разі не розголошуються, попри наполегливі спроби публіцистів, дослідників-нобелістів вивідати бодай найменші відомості. Засідання Нобелівських комітетів не стенографують, імена претендентів, які лишилися без премії, не повідомляють". "Критерії відбору кандидатів і процедура присудження Нобелівської премії"

"Кухня" Нобелівського комітету назавжди залишатиметься для нас закритою. Але, як правило, ініціатори висунення письменників і поетів ведуть свою діяльність дуже публічно. Принаймні, громадяни їхньої країни точно знають, прізвище якого їхнього співвітчизника фігурує в посланнях до Стокгольму.

Щоб з'явитися у номінаційних списках Нобеля-85 кампанія з "розкруткою" постаті і книг Стуса мала стартувати не пізніше початку 1985 року, щоб встигнути підготувати бодай кілька листів від тогочасних літературних і суспільних авторитетів світового рівня.

У газеті "Америка" за 17 грудня 1985 року (зверніть увагу – це вже три місяці як Стуса немає в живих) подибуємо інформацію, що наприкінці 84-го у Торонто було створено "Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році".

Ця інформація тягне на сенсаційну, адже до сьогодні вважається, що поета-дисидента мали відзначити роком раніше.

Хто ж увійшов до складу комітету?

Мирослав Іван кардинал Любачівський, тодішній глава Української Греко-Католицької церкви у вигнанні, Юрій Шевельов, професор-емерит Колумбійського університету, Володимир Янів, ректор Українського Вільного університету, Петро Цимбалистий, ректор Українського Католицького університету, Валентин Мороз, відомий дисидент, митці Ганна Черінь, Яр Славутич, Володимир Біляїв, Остап Тарнавський, Леонід Полтава, Михайло Хейфець та інші представники художньої та політичної еміграції.

Іноземна складова – професор Сорбонни, американський конгресмен, римо-католицький кардинал та інші авторитетні люди з США, ФРН, Канади, Швеції, Нідерландів, Ізраїлю, Великої Британії, Бельгії, Франції та навіть Пуерто-Ріко.

Головою комітету був проголошений доктор Ярослав Рудницький, професор-емерит Університету Манітоба, а секретарями – Оксана Керч з Філадельфії та Світлана Кузьменко з Торонто.

Аналіз публікацій з архіву "Смолоскипу" дозволяє зробити висновок, що мотором процесу виступила пані Керч. Письменниця, авторка споминів про Тодося Осьмачку. Її чоловік – Володимир Куліш, син видатного драматурга Миколи Куліша.

Загалом, про діяльність комітету вдалося знайти три згадки – це серед кількох тисяч публікацій про Василя Стуса. Окрім, на жаль, наразі неідентифікованої замітки Софії Наумович "Розголос про Василя Стуса" (зберігається в архіві, але не містить назви видання і дати), всі інші написані... Оксаною Керч.

У фондах Музею-архіву українського самвидаву зберігається лист члена "Міжнародного комітету..." Остапа Тарнавського до директора видавництва "Смолоскип" Осипа Зінкевича від 29 серпня 1985 року - (до смерті Стуса залишається один тиждень!):

"...Йде тепер акція за те, щоб Стус дістав нагороду Нобеля. Почали цю акцію, правда, не так щасливо, бо її очолює самий академік Ярослав Рудницький, а за ним стоять бандерівці, але – хто б це не робив – акцію треба підтримати. Вони звернулися до мене, щоб я дав своє прізвище до президії і – зрозуміла річ – відмовлятись не можна...".

Тут можна зробити припущення – серед причин невисокої ефективності комітету варто розглядати й той факт, що нобелівську ініціативу в діаспорі почали асоціювати з конкретним політичним середовищем, а не як позаполітичний рух інтелектуалів. Так це чи не так? Ця версія потребує окремого дослідження.

Здавалося б, головною метою новоствореного громадського, та ще й міжнародного, комітету мала б стати широка рекламно-просвітницька кампанія, скерована на звільнення й можливий виїзд з СРСР "номінанта" Василя Стуса, популяризація його творів.

Для початку, публікації про Нобелівську ініціативу, про склад комітету мали б бути розміщені у кожній з масових газет у країнах українського поселення – "Свободі", "Америці", "Вільній думці", "Шляху перемоги", "Українському слові", "Новому шляхові", "Українській думці" та інших. Чому ці елементарні речі не були зроблені? Це викликає щонайменше подив.

Запитання друге. Чи має Нобелівський лауреат Генріх Бьолль якийсь стосунок до ініціативи "Міжнародного комітету..."?

Знайти публікації чи бодай окремі згадки, які б дозволили вирахувати, звідки набула поширення легенда про те, що лауреат Нобелівської премії 1972 року, колишній керівник Міжнародного ПЕН-центру Генріх Бьолль нібито був ініціатором (в іншій інтерпретації – "підтримав") висунення Стуса на найвищу літературну премію, не вдалося.

Проте можна витворити асоціативний ряд – Бьолль докладав чимало зусиль для порятунку колег по перу, які потерпали від комунізму у країнах Варшавського пакту, на захист Стуса виступав щонайменше двічі. Чому б йому і не посприяти за "нобелівку"...

27 грудня 1984 року видатний письменник разом із колегами, німецькими літераторами Зігфрідом Ленцом і Гансом Вернером Ріхтером (стимулював цей процес радянський вигнанець Лев Копєлєв, якому надавала матеріли Анна-Галя Горбач), надіслав телеграму тодішньому генсекові ЦК КПРС Костянтину Черненкові, де йшлося про незадовільний стан здоров'я поета ("...що й так уже був загрозливий, а тепер ще погіршився... набрякають очі, постійно підвищена температура, пухнуть ноги, біль серця і нирок. Це може бути туберкульоза нирок, яку можна лікувати тільки в нормальній лікарні").

Звучала і пряма вимога звільнити українського дисидента.

На звернення Нобелівського лауреата з Москви не було жодної відповіді.

Це Бьолля не здивувало: "Як президент Міжнароднього ПЕН-Клюбу я вислав впродовж 14-15 років десятки телеграм до радянських властей, до посольств, до спілок письменників – і ще ніколи не дістав жодної відповіді. Виходить, що це зовсім безглуздо, а однак треба це робити, аби звернути увагу на певну особу. Я ще ніколи не дістав жодної відповіді, навіть від моїх колег зі Спілки [радянських] письменників, з якими почасти особисто знайомий...".

Можна припустити, що однією з підстав для виникнення міфу стало телефонне інтерв'ю Генріха Бьолля німецькому радіо, датоване 10 січня 1985 року, яке неодноразово передруковувалося у пресі.

У мікрофона – журналістка радіо Західної Німеччини пані Мертесгаймер: "...У чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?

Бьолль: "Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність... Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а виключно на підставі української творчости, що трактують як антирадянську діяльність".

Кореспондентка далі питає письменника – чи більша поінформованість про в'язня "охоронятиме" його перед новими репресіями?

Бьолль: "Недавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в гамбурзькому видавництві. Ці публікації здійснено з ініціативи товариства Орієнт-Окцідент.

Більша поінформованість про нього допомогла б йому безперечно, бо він справді в дуже важкому становищі, якщо згадати, що він уже 12 років перебував у таборах і на засланні, а після заслання його одразу запроторили знову до табору. Сподіваймося, що якогось дня не прийде вістка, що все було запізно".

Нобелівський лауреат Бьолль помер 16 липня 1985 р. у Кьольні – за півтора місяці до загибелі Василя Стуса.

В архіві "Смолоскипу" зберігаються скрипти ще кількох передач Радіо "Свобода", де йшла мова про трагічну долю поета. Але відзначимо – у жодній з програм немає згадок про "нобелівську ініціативу" ні Бьолля, ані якихось інших осіб.

Запитання третє. Що конкретно було зроблено "Міжнародним комітетом для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові у 1986 році"?

Варто зробити обмовку – про діяльність комітету нам відомо лише з лічених публікацій самих комітетників. З дописів Оксани Керч виходить, що роботу скеровували в двох напрямках – видання перекладів вибраних поетичних творів Василя Стуса англійською мовою та "найширшої популяризації імени нашого поета в світі.

При цьому шляхом рекомендації кандидатури нашого поета до Нобелівського комітету при Шведській Академії".

Першу ціль реалізували шляхом збору коштів. На звернення у пресі відгукнулися: відділ Об'єднання Жінок Організації Оборони Чотирьох Свобід України (Філадельфія), Ярослава Томич (Ютика), Світлана Кузьменко (Торонто), Андрій Стецюк (Чикаго), Михайло Михалюк (Філадельфія), кредитний кооператив "Будучність" (Детройт), кооператив СУМА (Йонкерс), Спілка українців-католиків "Провидіння" (Філадельфія), кредитний кооператив св. Йосафата (Торонто), кредитний кооператив Гамільтон, Українська національна кредитна спілка (Монреаль), "Самопоміч" (Нью-Йорк), "Українська щадниця" (Філадельфія), Український федеральний кредитний кооператив (Рочестер), Ніна Міхалевич (Філадельфія), Українське об'єднання письменників "Слово" в Канаді, Український кредитний кооператив (Реджайна), Український кредитний кооператив "Карпатія" (Вінніпег), Іван Кусень (Філадельфія), Ірина Іванчишин (Нью-Йорк) та інші жертводавці.

Зі слів Керч відомо, що "Міжнародний комітет..." поширив понад сто листів з проханням написати рекомендаційні листи до Швеції "одною з европейських мов, виключаючи слов'янські".

Відтак епістоли до Стокгольму на підтримку Стуса надіслали Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка (Ярослав Падох, Леонід Рудницький), поетка Ганна Черінь, професор Володимир Жила, доктор Богдан Стебельський, доктор Ольга Вітошинська, магістр Аріядна Стебельська.

Тим часом, на початку вересня 1985 року, Стуса не стало. Ще одна витримка з щоденника "Америка": "Комітет не був песимістом навіть тоді, коли прийшла страшна вістка з пермського табору, що наш кандидат Василь Стус не живе. ...Ми написали листа до шведського короля... Ми просили короля помогти нам у випадку, коли ув'язнений поет, що заслуговує на нагороду, не витримав фізичних знущань, а ми ставили його кандидатуру тоді, коли він жив. З королівської канцелярії листа переслали в Нобелівський комітет, секретар якого Лярс Гіленстен відповів, що ця установа не підпорядковується ні королю, ні державі і вони не можуть задовольнити прохання, оскільки правильник Академії "такого випадку не передбачає". І навіть надіслали примірник статуту нагороди.

Сам Василь Стус не знав про торонтсько-філадельфійську ініціативу і тим більше не міг отримувати жодної телеграми до табору з інформацією ні про номінування (хоча спроба зробити це могла бути цілком успішною – якби про це повідомили його родину і далі через побачення), ні тим більше "лауреатство" (якого не було в принципі), але важкий стан його здоров'я не дозволяв чекати так довго...

Знаючи про це комітетники не мали права відкладати "осягнення нагороди Нобеля" на наступний 1986 рік, а повинні були відразу братися до справи.

Питання четверте. Чи "Міжнародний комітет..." підготував переклади творів Василя Стуса на англійську та інші світові мови?

До моменту загибелі на Заході виходили нечисленні переклади поезії Стуса та його публіцистики. Останньо-прижитттєвою ось ця: A Gulag Notebook. [Переклад Марка Царинника та Георгія Луцького "З таборового зошита". Вірші у перекладі Марка Царинника.] // The Washington Times. 1985. – August 28.

Звичайно, цього було фантастично мало – і для зацікавленого українського, але англомовного читача і, тим більше, для шведських академіків. Саме тому, одним із завдань "Міжнародного комітету..." стояла підготовка першої повноцінної книги перекладів.

Книга отримала назву "Selected poems". Видавець – Український Вільний університет у Мюнхені за сприяння Фундації ім. Лариси і Уляни Целевич-Стецюк при об'єднанні жінок Організації Оборони Чотирьох Свобід України у Нью-Йорку.

"Вибрані поезії" видано двома мовами – ліворуч Стусів оригінал, праворуч – переклад Ярополка Лісовського – 46 поезій зі збірок "Зимові дерева" та "Свіча в свічаді". Вступну статтю Юрія Шевельова упорядники взяли з видання "Палімпсести: Вірші 1971-1979 років" (Мюнхен, "Сучасність", 1986).

Нобелівський комітет і Шведська Академія літератури так і не отримали "Selected poems" – бо поета Стуса вже не було серед живих. Та й не факт, що листи діячів української діаспори взагалі бралися до уваги.

Бо, справді, важко уявити, що успішною могла бути спроба видати за повноцінний переклад аматорський підрядник, та ще й виданий не у престижному видавництві, про що передусім мав би й подбати зірковий за складом "Міжнародний комітет...", а у маргінальному за західними мірками УВУ, видавництві емігрантського університету.

Справедливості заради варто відзначити, що Ярополк Ласовський реально оцінював свої можливості, бо назвав англомовну частину книги Synoptic translation of Poems (у нас, зазвичай, такі переклади якраз і називають "підрядниками").

Проте, відомий поет і критик Ігор Качуровський відзначає, що ця книга була доволі успішним дебютом людини, яка досі була відома як музикознавець:

"...і до того ж у царині поетичного перекладу. А це вимагає від перекладача, крім знання обох мов, також естетичного смаку та абсолютного відчуття ритму. І тут на допомогу дебютантові прийшли, на мою думку, його музичні здібності...

З приємністю можна ствердити, що поставлене собі завдання перекладач виконав: ямбічні вірші перекладено ямбом, при тому вірш у вірш зі збереженням типових для Стусової ритмоструктури "енжамбеманів" себто ритмічних перехватів, коли закінчення думки не збігається із закінченням вірша". "Українська думка", 26 травня 1988 р.

Оскільки брошура вийшла у 1987 році, тобто через два роки після загибелі Василя Стуса, її роль у "справі популяризації творчої спадщини поета" виявилася мінімальною.

І, нарешті, останнє запитання. Чому про діяльність "Міжнародного комітету..." не були поінформовані письменницькі організації, правозахисні спілки і навіть найтиражніші газети української діаспори?

У Музеї-архіві "Смолоскип" зберігаються десятки прижиттєвих і посмертних публікацій про Василя Стуса, що були надруковані у чільних діаспорних і провідних світових газетах.

Прикметно, що у всіх цих матеріалах не знайти жодної згадки про діяльність "Міжнародного комітету для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році".

Але, судячи з усього, Оксана Керч не вважала свою місію провальною, бо в одній зі своїх статей чорним по білому написала – "досвідом нашого комітету ми радо поможемо іншому кандидатові на Нобелівську премію"...

Прикро, але практично в той самий час, коли група відомих інтелектуалів займалася відвертим прожектерством, голова Закордонного представництва Української Гельсінкської Групи Надія Світлична, маючи на руках підготовлену на основі авторських рукописів(!) книгу "Палімпсести", ходила по колу з простягнутою рукою, шукаючи незрівнянно менші гроші на першодрук унікального видання.

"У радянський період українська діаспора неодноразово намагалася використати зростаючий політичний підтекст "нобелівки". Бо, навіть, висунення на здобуття премії опозиційних комуністичному режиму літераторів Івана Багряного та Тодося Осьмачки перетворювалося у помітну маніфестацію українського інакодумства.

На жаль, бажання й прожекти не завжди підтверджувалися значущими текстами та узгодженою кампанією на підтримку кандидата. Іноді втручалися непереборні обставини, як, наприклад, нагла смерть Василя Стуса.

Якби у 1985-му чи 86-му роках Стус став Нобелівським лауреатом, літературний процес в Україні 80-90-х років виглядав би інакше, й нинішня тотальна профанізація літератури наштовхнулася б на більш переконливий смаковий спротив." Володимир Єшкілєв, "Столичные новости", № 46, 11-17 грудня 2001 р.

Що вже казати, якщо презентація "Вибраних віршів", літературний вечір у Торонто з нагоди виходу книжки, відбулася аж 15 квітня 1989 року, тобто через три з половиною роки після смерті поета.

P.S. Повний текст журналістського розслідування буде незабаром опубліковано в спеціальному "Стусовому" збірнику, що готується до друку видавництвом "Смолоскип".