Сьогодні вранці, ще не зовсім виборсавшись із полону міцного сну та теплого ліжка, ще відчуваючи на устах гіркий присмак чорної без цукру кави, поспішаю до інституту на лекції. Абсолютно ідентична картина початку кожного мого нового дня.
Але сьогодні мене чекала зустріч…
Наші погляди випадково перетнулися. Наші очі відшукали один одного серед тисяч інших, дуже подібних, схожих. І не просто відшукали, а міцно схопили один одного у невидимі ні для кого обійми, промовляючи: «Не втечеш!». Без остраху й вагань очима ми повільно опускаємося на дно душі один одного, але не для дослідження, вивчення, підкорення незвіданого, а для довгоочікуваного спочинку у рідній, добрезнаній гавані. У мить, коли наші погляди зустрілися, в одному танку закружляли сонце, місяць і зорі водночас. В унісон зазвучали тисячі оркестрів, виводячи мелодію, зрозумілу тільки нам двом. Щоб розуміти її найтонші ноти та акорди не потрібно жодних класів сольфеджіо. Потрібна лише випадкова, дарована долею зустріч двох поглядів. І розлилася нами життєдайна сила весняного пробудження, охопила серця нестерпна спека гарячого, палкого літа, оповились душі найтоншим мереживом золота вишуканої осені – таким своєчасним, виваженим і надійним.
Ми такі незнайомі і знайомі водночас. Ми не знаємо ще навіть імен один одного, зате вже знаємо, що більше не існує наших «я» поодинці. Відтепер існує єдине «МИ»…
Ми загубилися один в одному. Зникли для всього світу. Бо з’явився наш власний світ із ресурсами життєзабезпечення лише для двох – не одного, не трьох, а лише ДВОХ.
2009 р.