Усім відома істина стара:
Рівнялася зелена жаба до вола,
Та луснула з натуги бідолаха –
Якщо ти жаба, то й живи як жаба…

таку байку у дитячому журналі «Звірятко» читало Жабеня, зручно вмостившись на великому листку латаття. Потім важко, зовсім по-дорослому зітхнуло, закрило журнал, зробивши у ньому закладку із жовтої водяної лілії. Жабеня заплющило очі та задумалося. І линули його помисли, мабуть, дуже далеко від дитячих пустощів й забав, бо на лобику малечі з’явилися глибокі зморшки. Так тривало кілька хвилин. Повіки жабенятка затремтіли. Поволі з-під однієї з’явилась кришталева сльоза. Боязко подивилася врізнобіч, а потім побігла щічкою Жабенятка. За нею чимдуж викочувалися інші солоні кришталики-намистинки. Не зразу малюк помітив, що м’яке, зручне латаття вислизнуло з-під нього, а він сам завис у повітрі. Що це?! Сльози хутко обсохли на обличчі Жабенятка, а на зміну їм у його очах з’явився жах. І неспроста. Лапки впивалися у щось незвично шорстке та тепле. А ще щось дуже міцно обхопило його. Та це ж… людська долоня! Як на ній високо! Жабеня мало не зомліло зі страху. Та ось озвався тихий, лагідний голос: «Не бійся, Жабенятку. Я не зашкоджу тобі». Малюк боязко роздивлявся руку, що надійно тримала його та обличчя сивого дідуся.
- Не хвилюйся, відпущу. Я от рибалив на човні та й помітив тебе. Побачив, як ти гірко плачеш. Що трапилося у такого малого Жабенятка? Може, я чимось зараджу твоїй біді?
За цей час Жабеня трохи оговталося.
- Навряд чи, дідусю… Не думаю, що хто-небудь зарадить у цьому…
- То в чому все ж таки справа?
- Ось дивлюся я на своїх рідних, друзів і мені здається, що дуже жалюгідно живуть вони. Ловити комашню, їсти та спати – ось і минає день за днем. А я завжди прагнуло… не смійся, дідусю, літати попід хмарами, розмовляти із сонцем, бути сильним, красивим, могутнім, таким як орел… Скільком бідолахам змогло б я допомогти у біді: захистити невинно скривджених. Покарати злих і винагородити добрих, вказати правильний шлях у житті тому, хто на своїй стежині заблукав. Адже згори стільки всього видно!..
Задумався дідусь. Надовго поринув спогадами у лише йому знані краї та часи:
- Кажуть мудрі люди, Жабенятку, якщо дуже сильно чогось прагнути і вірити в це, а ще - мати добре серце та світлу душу, і основне – докласти всеможливих старань своїх, - то здійснитися зможе будь-яка мрія, якою б незвичайною вона не була.
- Не знаю, що кажуть люди, дідусю, та я все ж вірив, вірив, що зможе трапитися диво для мене. Та щойно мрії мої розбилися на друзки. Ким народився, тим і мусиш умерти. Такий закон життя, - Жабенятко простягло дідусеві свй журнал.
Подивився дідусь. Цього разу ще надовше задумався. Нарешті промовив:
- Не твій, Жабенятку, рід згадується у цій байці. А йдеться про мілку душу, яка заздрить усім, та лише хоче, і хоче, і хоче без угаву - задовольнити свою захланність та порожнє честолюбство. Така душа не має високої мети у житті та любові до світу. Зрештою, вона знищує себе марнотою і нездійсненністю своїх невгамовних бажань, адже докласти зусиль для їх здійснення не бажає. А у того, чиї помисли зринають до неба, у того, хто бажає щастя цілому світу, виростають крила за спиною, і несуть вони свого власника у надхмарні обрії. Немає нічого неможливого для такої душі. Найясніші зорі вклоняються перед нею, даруючи їй свої найкоштовніші дари, які вона не складає у власну велику скриню, а щедро роздає усім, хто їх потребує, - сказавши це, дідусь заплющив очі, наче згадував щось своє, дуже-дуже давнє. На устах старенького ледь затремтіла посмішка, а з рук випурхнула сонцесяйна Жарптиця. І чимдуж понеслася до неба.
Здається, Жабенятко перевершило навіть свою мрію.