Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.02
12:51
Живу минулим, там моє життя
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?
Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
від А до Я, від альфи до омеги!
Від дня народження до забуття
о, де ви, дні мого натхнення, де ви?
Ніколи не корилася вітрам —
плела віночки із маруни, м'яти.
Та тільки душу за любов віддам,
2026.06.02
12:09
Розвелось у нас хвазанів-
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".
Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".
Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
2026.06.02
11:56
Ні, я себе, напевно, знищу
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.
Я спалюю себе на вітрі
В ночах запеклих, дорогих.
Лікую невмолиму тишу
В кімнатах вигаслих, старих.
Слова сховались і принишкли
У погребах німих, сумних.
Я спалюю себе на вітрі
2026.06.02
10:36
V. СОНЦЕ З ПІВДНЯ
Зима 1043 року сковувала Київ кригою, але серця людей палали від хвилювання. На дніпровських схилах зібрався натовп, бо з півдня, пробиваючись крізь засніжені річкові простори, сунула небачена раніше сила. Це повертався в і н.
Біл
2026.06.02
08:43
він вийшов до режиму бога
покинувши вино хліб сіль
сусід вважав його за йога
а сам пиячив той сусід
йому здавалося ще трохи
і стане легко звідусіль
сусід той час привів небогу
стогнав із нею десь в куті
покинувши вино хліб сіль
сусід вважав його за йога
а сам пиячив той сусід
йому здавалося ще трохи
і стане легко звідусіль
сусід той час привів небогу
стогнав із нею десь в куті
2026.06.02
07:47
Мої сердечні ув'язнення і спускання на землю з високих веж несвобод не передбачають втеч, а тільки терміни. Рецидивістам "не світить" амністія. Час – і тільки він, є тим механізмом, який спрацьовує для свободи – тихо і без ефектів, які притаманні подіб
2026.06.02
05:27
Я міг би загинути вчора
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
2026.06.01
19:27
Полюбляю зелене оточення,
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
Особливо під промені вранішні.
І удосталь росою намочений,
Задурманений квітом акації.
Ще пройтися стежками охайними
Водночас і тужливо, і радісно,
Де жбурляють промінчики барвами
2026.06.01
17:35
в житті холоднім і похмурім
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
чогось хотів кудись-там біг
за снами уві снах моїх
і в церкві тільки та премудрість
мене оточували мури
на цім лазурнім небодні
цикуту радили мені
а в перлах порпалися кури
2026.06.01
15:25
У кожній з нас є Щось позалюдське.
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
У кожному. Без винятків. Й неясно
це Щось несимпатичне і жаске
чи неповторно самобутнє і прекрасне?
Воно у нас танцює? Чи лежить
заховане, зарите якнайглибше?
Не через цю відчуженість сюрчить
2026.06.01
14:41
В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
Блиском укрився я, і Світло засяяло світ. Утри стали поодаль і змовлялися проти мене. (…) Муж, який скинув мене зі свого місця на землю (…) ти знищиш їх (…) Не руйнуй творіння Утр і не проганяй
2026.06.01
13:44
Похмурий день у крона прослизнув
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
і зачепився поглядом за вечір.
Готується до стомленого сну
міських кварталів тьмяна порожнеча.
Сідаєш у намолене таксі,
мене лишивши на бруківці літа.
І наостанок зойкає шассі
2026.06.01
13:35
…Творчість – Така, як Ти!
Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
Як, Ти?
18 жовтня 1999 р., Київ
2026.06.01
13:01
Весна минає. Літо на порозі.
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.
ІІ
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.
ІІ
2026.06.01
12:10
Прийшов мороз такий справдешній,
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.
Мороз величною ходою
Хитнув підвалини старі.
Сховалась думка у черешні,
Сховалась мова у землі.
У теплім краю журавлі
В піснях оспівують прийдешнє.
Мороз величною ходою
2026.06.01
11:29
Зелена матова тарілка
пахла метеоритами і космічним пилом
Його несли під руки два сірих гуманоїди
обережно як перше видання класика
Він гикав у невагомости
і думав про невиплачений гонорар
Землянине ми прийшли забрати твій розум
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пахла метеоритами і космічним пилом
Його несли під руки два сірих гуманоїди
обережно як перше видання класика
Він гикав у невагомости
і думав про невиплачений гонорар
Землянине ми прийшли забрати твій розум
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тіна Рагас (1986) /
Проза
Народження Жарптиці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Народження Жарптиці
Усім відома істина стара:
Рівнялася зелена жаба до вола,
Та луснула з натуги бідолаха –
Якщо ти жаба, то й живи як жаба…
таку байку у дитячому журналі «Звірятко» читало Жабеня, зручно вмостившись на великому листку латаття. Потім важко, зовсім по-дорослому зітхнуло, закрило журнал, зробивши у ньому закладку із жовтої водяної лілії. Жабеня заплющило очі та задумалося. І линули його помисли, мабуть, дуже далеко від дитячих пустощів й забав, бо на лобику малечі з’явилися глибокі зморшки. Так тривало кілька хвилин. Повіки жабенятка затремтіли. Поволі з-під однієї з’явилась кришталева сльоза. Боязко подивилася врізнобіч, а потім побігла щічкою Жабенятка. За нею чимдуж викочувалися інші солоні кришталики-намистинки. Не зразу малюк помітив, що м’яке, зручне латаття вислизнуло з-під нього, а він сам завис у повітрі. Що це?! Сльози хутко обсохли на обличчі Жабенятка, а на зміну їм у його очах з’явився жах. І неспроста. Лапки впивалися у щось незвично шорстке та тепле. А ще щось дуже міцно обхопило його. Та це ж… людська долоня! Як на ній високо! Жабеня мало не зомліло зі страху. Та ось озвався тихий, лагідний голос: «Не бійся, Жабенятку. Я не зашкоджу тобі». Малюк боязко роздивлявся руку, що надійно тримала його та обличчя сивого дідуся.
- Не хвилюйся, відпущу. Я от рибалив на човні та й помітив тебе. Побачив, як ти гірко плачеш. Що трапилося у такого малого Жабенятка? Може, я чимось зараджу твоїй біді?
За цей час Жабеня трохи оговталося.
- Навряд чи, дідусю… Не думаю, що хто-небудь зарадить у цьому…
- То в чому все ж таки справа?
- Ось дивлюся я на своїх рідних, друзів і мені здається, що дуже жалюгідно живуть вони. Ловити комашню, їсти та спати – ось і минає день за днем. А я завжди прагнуло… не смійся, дідусю, літати попід хмарами, розмовляти із сонцем, бути сильним, красивим, могутнім, таким як орел… Скільком бідолахам змогло б я допомогти у біді: захистити невинно скривджених. Покарати злих і винагородити добрих, вказати правильний шлях у житті тому, хто на своїй стежині заблукав. Адже згори стільки всього видно!..
Задумався дідусь. Надовго поринув спогадами у лише йому знані краї та часи:
- Кажуть мудрі люди, Жабенятку, якщо дуже сильно чогось прагнути і вірити в це, а ще - мати добре серце та світлу душу, і основне – докласти всеможливих старань своїх, - то здійснитися зможе будь-яка мрія, якою б незвичайною вона не була.
- Не знаю, що кажуть люди, дідусю, та я все ж вірив, вірив, що зможе трапитися диво для мене. Та щойно мрії мої розбилися на друзки. Ким народився, тим і мусиш умерти. Такий закон життя, - Жабенятко простягло дідусеві свй журнал.
Подивився дідусь. Цього разу ще надовше задумався. Нарешті промовив:
- Не твій, Жабенятку, рід згадується у цій байці. А йдеться про мілку душу, яка заздрить усім, та лише хоче, і хоче, і хоче без угаву - задовольнити свою захланність та порожнє честолюбство. Така душа не має високої мети у житті та любові до світу. Зрештою, вона знищує себе марнотою і нездійсненністю своїх невгамовних бажань, адже докласти зусиль для їх здійснення не бажає. А у того, чиї помисли зринають до неба, у того, хто бажає щастя цілому світу, виростають крила за спиною, і несуть вони свого власника у надхмарні обрії. Немає нічого неможливого для такої душі. Найясніші зорі вклоняються перед нею, даруючи їй свої найкоштовніші дари, які вона не складає у власну велику скриню, а щедро роздає усім, хто їх потребує, - сказавши це, дідусь заплющив очі, наче згадував щось своє, дуже-дуже давнє. На устах старенького ледь затремтіла посмішка, а з рук випурхнула сонцесяйна Жарптиця. І чимдуж понеслася до неба.
Здається, Жабенятко перевершило навіть свою мрію.
Рівнялася зелена жаба до вола,
Та луснула з натуги бідолаха –
Якщо ти жаба, то й живи як жаба…
таку байку у дитячому журналі «Звірятко» читало Жабеня, зручно вмостившись на великому листку латаття. Потім важко, зовсім по-дорослому зітхнуло, закрило журнал, зробивши у ньому закладку із жовтої водяної лілії. Жабеня заплющило очі та задумалося. І линули його помисли, мабуть, дуже далеко від дитячих пустощів й забав, бо на лобику малечі з’явилися глибокі зморшки. Так тривало кілька хвилин. Повіки жабенятка затремтіли. Поволі з-під однієї з’явилась кришталева сльоза. Боязко подивилася врізнобіч, а потім побігла щічкою Жабенятка. За нею чимдуж викочувалися інші солоні кришталики-намистинки. Не зразу малюк помітив, що м’яке, зручне латаття вислизнуло з-під нього, а він сам завис у повітрі. Що це?! Сльози хутко обсохли на обличчі Жабенятка, а на зміну їм у його очах з’явився жах. І неспроста. Лапки впивалися у щось незвично шорстке та тепле. А ще щось дуже міцно обхопило його. Та це ж… людська долоня! Як на ній високо! Жабеня мало не зомліло зі страху. Та ось озвався тихий, лагідний голос: «Не бійся, Жабенятку. Я не зашкоджу тобі». Малюк боязко роздивлявся руку, що надійно тримала його та обличчя сивого дідуся.
- Не хвилюйся, відпущу. Я от рибалив на човні та й помітив тебе. Побачив, як ти гірко плачеш. Що трапилося у такого малого Жабенятка? Може, я чимось зараджу твоїй біді?
За цей час Жабеня трохи оговталося.
- Навряд чи, дідусю… Не думаю, що хто-небудь зарадить у цьому…
- То в чому все ж таки справа?
- Ось дивлюся я на своїх рідних, друзів і мені здається, що дуже жалюгідно живуть вони. Ловити комашню, їсти та спати – ось і минає день за днем. А я завжди прагнуло… не смійся, дідусю, літати попід хмарами, розмовляти із сонцем, бути сильним, красивим, могутнім, таким як орел… Скільком бідолахам змогло б я допомогти у біді: захистити невинно скривджених. Покарати злих і винагородити добрих, вказати правильний шлях у житті тому, хто на своїй стежині заблукав. Адже згори стільки всього видно!..
Задумався дідусь. Надовго поринув спогадами у лише йому знані краї та часи:
- Кажуть мудрі люди, Жабенятку, якщо дуже сильно чогось прагнути і вірити в це, а ще - мати добре серце та світлу душу, і основне – докласти всеможливих старань своїх, - то здійснитися зможе будь-яка мрія, якою б незвичайною вона не була.
- Не знаю, що кажуть люди, дідусю, та я все ж вірив, вірив, що зможе трапитися диво для мене. Та щойно мрії мої розбилися на друзки. Ким народився, тим і мусиш умерти. Такий закон життя, - Жабенятко простягло дідусеві свй журнал.
Подивився дідусь. Цього разу ще надовше задумався. Нарешті промовив:
- Не твій, Жабенятку, рід згадується у цій байці. А йдеться про мілку душу, яка заздрить усім, та лише хоче, і хоче, і хоче без угаву - задовольнити свою захланність та порожнє честолюбство. Така душа не має високої мети у житті та любові до світу. Зрештою, вона знищує себе марнотою і нездійсненністю своїх невгамовних бажань, адже докласти зусиль для їх здійснення не бажає. А у того, чиї помисли зринають до неба, у того, хто бажає щастя цілому світу, виростають крила за спиною, і несуть вони свого власника у надхмарні обрії. Немає нічого неможливого для такої душі. Найясніші зорі вклоняються перед нею, даруючи їй свої найкоштовніші дари, які вона не складає у власну велику скриню, а щедро роздає усім, хто їх потребує, - сказавши це, дідусь заплющив очі, наче згадував щось своє, дуже-дуже давнє. На устах старенького ледь затремтіла посмішка, а з рук випурхнула сонцесяйна Жарптиця. І чимдуж понеслася до неба.
Здається, Жабенятко перевершило навіть свою мрію.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
