Інтерпретація однойменного прозового твору
Юлії Косинської
1
Мовчання заповнює тиша
Пульсуюча і порожня,
Покраяна в мізерні частки
Розміреним хлипом хвилин.
Минуле уперто не хоче
Мене відпустити у спокій.
Розстрілює душу несправжність
Пітьмою незрілих причин.
У вікна відчинені навстіж
У парі з черницею ночі.
Дощ заблука до кімнати
Краплинами зоряних сліз.
Залишу відчинені вікна.
Порину в покинутий спомин.
В туманній омані уяви
Блукатиму в нетрях думок.

2
Ти любиш квіти? То послухай
Розмову їхню в надвечір'ї.
Як лине в шепоті пелюсток
Чарівна пісня про любов.
Вони радіють і страждають,
Роса вкрива блаженні вії…
Чому вечірня прохолода
Стає сльозою уночі?
Та тільки квіти не вмирають.
Їх цвіт – мелодія надії.
Ти доторкнись до них рукою,
Немов до мрії і помрій.
Та лиш не заподій їм болю…

3
Світло-рожеві троянди…
Я пам'ятаю їх дотик
Понад безодню років
Хвилею небуття.
Щемною радістю серце
Б'ється в полоні долі.
Вкотре кохають двоє.
Вкотре не ти й не я…
Світло-рожеві квіти –
Свідки омани світла,
Що пролетіло птахом
Й зникло вночі у ніч.
Інші вже очі голублять
Хвилі мого волосся.
Інші квіти сміються
З інших коханих рук.
Інші… Вони прекрасні,
Та тільки ті далекі,
Перші. Що були вперше.
Світло-рожевий сон…
4
Розмиті акварелі літа.
П'янке тепло твоїх долонь.
Казковий зорепад на щастя.
Потік навіяних безсонь.
А щастя десь блукало поруч,
Пройшовши між повислих рук.
У срібно-зоряних краплинах
Манила хвилями трава.
Завірена в перестороги
Й повір'я, й правильні слова,
Не доторкнулася до нього…
Холодні дні туманних звій
Ковтали сонячний напій,
А літо завертало в осінь.

5
Страждання часу в зламі літа.
Неквапна осені хода
Зхолоджує вечірні роси
Невидимий політ крила,
Розмах вибагливого пензля
В природі, стомленій душі.
Невимовна розкішна святість,
Та не уникнути дощів.
Невпинний ритм коліс, і поїзд
Вже на околиці світанку.
І певність у очах напроти.
А потім – осінь, осінь. Осінь
Віддасть омріяну красу
Вітрам заскнілим на поталу.
А певність у очах навпроти,
Вона і досі – відголосся
Перегорілих почуттів
Тепер уже далеких днів…

6
Холодні сутінки вкрива осінній дощ.
Тремтять самотні постаті дерев.
І ліс мовчить в передчутті зими.
Та чи розмиє дощ зболілий сум
Безсоння і сліпої самоти.
Останній сон, як і останній сум.
Тоді також збиралося на дощ.
Та стали недоречними слова,
Безладними благання і вагання,
Мов докір нерозквітлого кохання,
Що втратили самі. Осінній дощ
Чи сльози каяття, чи краплі туги
Тремтіли вздовж твоїх безсилих вій.
Безмежний біль у голубих очах.
Ти не знайшов слова для виправдання,
Я ж не змогла пробачити тебе.
Мовчання врешті вбило сподівання,
Й самотність впала карою обом…
1998р.