ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2024.04.14 05:22
Поета безсмертна основа
Безслідно не згине в труні, -
Душа, помістившись у слові,
Вітатиме завтрашні дні.
Вона, як зоря вечорова,
Діждавшись своєї пори, -
Яскраво засяє ізнову,
Але, на жаль, тільки згори.

Микола Соболь
2024.04.14 03:16
Ціловані росою босі ноги
шукають поміж вишень солов’я,
не слухалася мамки застороги…
але ж для юні вертиться земля.
Візьми нове життя у своє лоно,
хіба важливо проти хто чи ні?
І небеса не ставлять заборони
супроти волі жінки на землі.

Артур Курдіновський
2024.04.14 02:19
Наче, сам собі могилу вирив
У відлунні нецікавих справ.
Без авторитетів, без кумирів
Дивний світ собі побудував.

Забуваю бити я поклони...
Може, справді я - такий дивак?..
Так! Позаду - заздрість та прокльони.

Марія Дем'янюк
2024.04.13 20:18
Квітень взяв у руки пензлик:
Нумо малювати!
Одягнув у білу сукню
Вишень деревцята.

Барва жовта у нарцизів,
А також в кульбабки,
І тюльпанові шеренги

Юрій Гундарєв
2024.04.13 19:04
Ювілейний Мусі-пусі


Сьогодні прочитав сатиричний вірш «Мусі-пусі»:

 Є вуйко. Пише мливо натщесерце,
Від заздрощів погавкує на світ.
А я сатирик. Полюбляю з перцем

Артур Сіренко
2024.04.13 15:39
Хтось викинув величезне дзеркало (я побачив його на світанку), і воно лежало цілісінький день під залізним фарбованим парканом і відображало Небо – синє з білими неохайними хмарами і шматок задуманої вулиці – ніби відгризений тріщиною з часопростору. У ц

Олександр Сушко
2024.04.13 14:38
Є вуйко. Пише мливо натщесерце,
Від заздрощів погавкує на світ.
А я сатирик. Полюбляю з перцем
Жувати його твори на обід.

Аж казиться, аж піниться поетик!
Потуги творчі марні! Хоч убий.
Та графоман у квецянні упертий

Леся Горова
2024.04.13 08:50
Вже вкотре яблуня цвіте, і знову подив -
Сплелася тінь з одних лиш пелюстОк,
Зайду до неї, затамую подих,
І щоб не розтоптать - притишу крок.

Збиралась довго, й от розквітла зранку ,
Запінила безлисті ще гілки.
Стою, як в казці, у її серпанку.

Олена Побийголод
2024.04.13 07:21
Послухай, недужий, що медики кажуть:
як палиш – вдихаєш отруту та сажу;
легені псуєш, тож помреш...
Паління – це треш!

Послухай, козаче! Не пий забагато,
пияцтво – не тільки добробуту втрата:
печінку псуєш, тож помреш...

Микола Соболь
2024.04.13 06:25
Тче павучок небесне макраме
у лабіринтах бабиного літа,
любов’ю сонця осінь ще зігріта,
хоч скоро вітер з півночі задме
і полетять холодні пелюстки,
так відцвітають вишні вертограду,
Гомер допише вічну Іліаду,
яка до нас долине крізь віки

Віктор Кучерук
2024.04.13 06:07
Ніч закінчила свій відлік.
Темінь сточила іржа.
Небо привітно поблідло.
Обрій синіє, мов жар.
Гаснуть зірниці останні.
Звуків збудилася гра.
Здрастуй, жадане світання!
Здрастуй, просвітла пора!

Артур Курдіновський
2024.04.13 01:33
Я бачив сон, в якому я - поет.
Де слово має безперечну владу.
Де від життя я вислухав пораду
І витончений написав сонет.

Натхненні плани кликали вперед,
Знешкоджуючи хибні протиріччя.
Там світлом сяяло моє обличчя...

Іван Потьомкін
2024.04.12 22:20
“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,

Микола Дудар
2024.04.12 18:35
Власноруч відтяпав шмат…
Проковтнув. І задихнувся.
Лиш почув вдогін він мат,
Взяв й в супрОтиві проснувся…
Зась, нікого… сам на сам
А вікно чомусь зашторив.
З того бо… виднівся Храм,
А за Ним виднілись гори…

Микола Дудар
2024.04.12 18:18
Розмовляв з лелеками учора
Постраждалі, змучені усі…
З ними в нас одне сьогодні горе…
Вибачивсь за все, передусім
Запросив до двору, як годиться
Саме раз… як добре що обід —
І спіймав себе… ні-ні, не сниться…
Захисти нас, Боженько, від бід…

Ніна Виноградська
2024.04.12 14:30
Позичили очей в Сірка,
Про гідність, честь не чули зроду.
І кинули свої війська
У пащу дикому народу.

Щоби підтримав і кричав
Про їхню вічну перемогу.
І двоголове їх курча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Іван Кушнір
2023.11.22

Олена Мос
2023.02.21

Саша Серга
2022.02.01

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Жорж Дикий (1961) / Публіцистика

  5 ЖОВТНЯ 2009 - 100-РІЧЧЯ ПОЕТУ БОГДАНУ-ІГОРЮ АНТОНИЧУ
ПОЕТ БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

Пісня про незнищенність матерії

“Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко...”

Але для того, щоб написати ці рядки, він мусив стати людиною. Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові...
Його життя було коротке і високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати зором днища світу.
Його душа була розчахнута, як дерево, «хвиль противних гураганами», але вона не впала від того на землю, не набрала у свою тріщину хробачні, не струхлявіла у брудних мокравинах, утворених навколо неї декламаторськими сльозами панської літератури Львова початку 30-х років.
Його доля повелася з ним, як нерозумна і легковажна жінка. Вона любила шал молодого натхнення, та коли він почав затихати, уступаючи місце змужнілому слову, вона привела до поета свою подругу - смерть і штовхнула його в її обійми.
Його поезія намагалася часом зайняти поставу позаісторичного світорозуміння, аби тільки приховати біль душі, розп’ятої на перехрестині ідеологій нашого віку. Але це не вдалося їй, і вона, його поезія, є незаперечним свідченням того, що великий талант обов’язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу.
Дивний вірш про своє життя на шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що «висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківською. І в цій традиції,- писав про себе Антонич,- поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».
Врослість Антонича в шевченківську традицію може бути незрозумілою для того, хто бачить у Шевченкові тільки яскравого соціального поета. Шевченко, крім усього іншого, був ще й співцем української природи, і тут він дав пишний пагін - конар Антоничевої пейзажної лірики. Але Антонич молився і до Шевченка-революціонера.


Це ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.
«Шевченко»

Подих Шевченкової поезії спалював просто над чолом Антонича трутизняне повітря міщанської веремії і загумінкової дріб’язковості, яким дихало майже все його житейське і літературне довкілля. Якщо ж він і вхопив того повітря у свої легені, то не настільки, щоб умерти як поет. Антонич живий, і подяка за це передовсім Шевченкові.

Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця знаходиться тепер на території Польської Народної Республіки.
Єдиному синові досить заможних людей життя могло стелитися м’якими і веселими веретами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназіальний учитель Л.Гец: «В класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші». Урбаністичні мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов’язані з тими враженнями, які витис на дитячій душі похмурий Відень - столиця конаючої Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як манджав вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам’ятав. А щоб не потрапити під колеса авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».
В 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті режимом Пілсудського за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці. Тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин. То було біологічне тривання, пообідня тиша, яку бурили металічні звуки патріотичних снів, пов’язані більше з дзеньком кухонного, а не церковного посуду.
Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про пістунку, яка читала напам’ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хворощі нападали хирлявого з природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Саноці Антонич горнувся до українського товариства студентів.
Відомо, як польські шовіністи боролися з українством на Лемківщині. Там, де важко було ополячити, намагалися омосквофілити. Говірка лемків - одна з найдальших приток Дніпра загальноукраїнської мови - була свого часу перегачена і спрямована в польське річище. Як знаємо, з цього нічого не вийшло, і сьогодні лемківський діалект живить свою рідну і природну стихію. Мовну віддаленість од Наддніпрянської України, а також тодішню економічну і літературну відсталість Лемківщини звинно використовували москвофіли. Санаційній Польщі було вигідно підтримувати москвофільство, яке, мов іржа, роз’їдало і без того давно затуплений і закаляний тесак національної свідомості лемків.
Але ні в москвофіли, ні в «польську віру» Антонич не пішов. Маємо завдячувати це невідомим учителям, простим новицьким дівчатам, що наймитували у попів, бавлячи піснями їх дітей.
Учився Антонич добре. Але, як пише Ольга Олійник, «не любив вириватися вперед». Дуже цікавий факт подає все та ж Ольга Олійник про замилування Антонича до музики. Він не лише любив грати на скрипці, але й пробував компонувати сам музичні твори. Одну його річ «грала ціла гімназія». Музичне обдаровання - ось відкіля починається ледь помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.
З 1928 по 1933 рік Антонич вчиться у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій. В 1931 році виходить перша книжка Антонича «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» поет готував книжку релігійної лірики під заголовком «Велика гармонія». Закінчення університету співпало в Антонича з видатною подією в його житті - виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії. Простота «Трьох перстенів» перехрещується з образною ускладненістю інших його книжок, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.
Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив:»Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Він знав, що польські власті все робили, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Одначе керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.
Антонич був неодружений. Неподілена туга молодості відіграє немаловажну ролю в зрості напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника, що з усіх жіночих примх знав тільки буркотливість своєї старомодної тети, в якої мусів мешкати.
За чотири роки (1933-1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, в 1936 році. Дві інші - «Зелена євангелія» і «Ротації» - посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.
6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але тут же друга важка недуга - запалення легенів - підкосила його на віки.
Ні мирри, ні кадила, ні ваги, що важать смуток, наче гріхи в чистилищі, ми не берем, ідучи до Антонича. Ми берем його книжки і відкриваємо їх достоту, як вікна у п’янливе повітря Лемківщини, у зорі, що «лопочуть на тополях», у сонце, яке «воли рогами колють», у світ, що живе і розвивається за законами дивовижно точних і завжди нових Антоничевих метафор. Якщо Антонич не міг догледіти очима майбутнього, то вітер століть він чув і не помилився в його охарактеризуванні.

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи,туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.
«Вітер століть»

З вітром століть приходимо до поета і беремо його у вітер століть. Пройде небагато часу, і в мисль про українську поезію увійде ім’я «закоханого в житті поганина». Краща і більша частина його творчості буде засвоєна його батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».
У храмі його творчості стоятимуть, напевно, і наші правнуки, здивовані і освітлені золотою смальтою його краєвидів, і будуть вони разом з поетом співати хвалу сонцеві, життю, людині.
Дмитро Павличко

Поезїі Ігоря-Богдана Антонича

До моєї пісні

Крутиться світ весняний і зелений.
Ясень співає, і серце співа.
Пісня натхненним кружля веретеном,
на веретені срібляться слова.

Ясень, осяяний сонцем, упився,
перстень натхнення на серці тремтить.
Гей же, п’яній, і лети, і крутися,
пісне моїх двадцять і трьох літ!


До весни

Весно - сов’янко синьоока,
тобі мої пісні складаю!
Вода шумить у ста потоках,
що з дна сріблистим мохом сяють.

Направо льон і льон наліво,
дібровою весілля їде.
Скрипки окрилюються співом,
і дзвонять тарілки із міді.

Розкотисті музики грають,
свячене сонце в короваю.
Весна весільна й п’янлива,
червоний клен, мов стяг.

Це ти мене заворожила
на смерть і на життя.

На вітер

Кинь пісню на вітер,
на вітер слова!
Десь шепотом віти,
десь шумом трава.

Не в воду глибоку,
а в сонце пливеш.
Подумай, нівроку:
ех, світ цей без меж!

Дме вітер у руна
життя молоде,
на яблуні струнах
долоні кладе.

Немає ще яблук…
Хтось кличе з яруг.
Послухай: це зяблик,
це сірий твій друг.

Ти сонно на яві,
ти п’яний від сну.
Десь шепотом явір
вітає весну.

Десь шелестом сливи…
Що більше тобі?
Сьогодні щасливий
ти птах далебі!


Поетова весно

Ну, що ж, поете безіменних мрій?
В твоїй чернетці пишних віршів рій
дзвінкими римами впиває, як вино

Ти крізь вікно
у далечінь глядиш:
виприскують яблуні бруньками
і край дороги виросте спориш.
На березовій скрипці вітер грав
і, наче шовком, витер кожний камінь.
Ти піснею розпалене чоло
в долоні похилив.
Ось ярою весною зацвіло,
іти ще раз щаслив.
Твоє перо, думкам слухняне,
нових пісень ладнає гармонійний стрій.
Тремтить захоплення струною голос твій,
і ловиш оком п’яним
на синім обрії хмаринки біло-льняні
у завороженому перстені краси.
Не знаєш сам, чи весело тобі, чи сумно,
і б’є весна до голови.
………………………………………………
а за вікном юнацтво горде та безумне
готується на зрив новий.


Кличу

Ці слова схвильовані,
ці слова неспокійні, грізні.
Їддю часу опльовані,
наче коні бичовані
батогами, злітають пісні.
Це тобі я складаю дань слів,
динаміко суворих днів!

Хоч в саду понад сливою
романтичної пташки нема,
мов добою щасливою,
своє серце виспівую,
бо мовчати не можу, дарма!
Моя пісня тобі і мій спів,
динаміко суворих днів!

Ось вітрами дебелими
вже надходить епоха світань.
Не словами веселими
з баладовими селами -
різко кличу в майбутнє: повстань!
Це для тебе любов моя й гнів,
динаміко суворих днів!


Ніч на площі Св. Юра

Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в’ються обручами смуги
на блискучих сірих мурах.
Місяць - таємничий перстень,
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи, може,
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектура мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо, до землі прилипле.

Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.


ARS CRITICA

Мистецтво - що ж?
Це надаремне
в дно дня, дно дна сягати словом,
в ядро ціляти світла темне.
Ні, не чорнила - треба крові!

Хай ваші терези розумні
відважать форму, зміст, прикраси,
і скажуть: небагато важить.
Хай!

Але в те сутнє, в дно дна срібне
не сягнуть мірою ні раз
і сятимуть, мов царство мідне,
ці строфи щільні і доцільні,
ці строфи - формули екстази.


Дружня гутірка

Поезія?
- Ні, не питай,
який рецепт її есенцій!
П’ючи свій золотавий чай,
так пробалакаємо день цей.

Узори гарних слів, мережка,
екстракти мови в срібній чаші -
хай їх краси аптекар зважить!
Ні, не туди, коханий,стежка!
Символіка завбога наша,
і орнаментика за сіра.
Де ж міра мір, єдина міра?

Чай, процідивши, попрощавшись,
розходимось. Ніч - чорна мушля,
ті самі зорі в ній, що завжди,
той самий захват серце душить.
Тоді, чужі дрібній прикрасі,
слова, затиснуті у горлі,
слова, гальмовані в екстазі
б’ють, мов джерела животворні.




Пісня про ізгоя

Чи ви знаєте пісню вигнанчу,
чи ви чули коли вже її?
Наболілу, бунтарську й підданчу,
що в ній туга, розпука і їдь.

Ох, зворушення в серці заплаче,
не дає говорити мені.
Чи ви знаєте думи бурлачі,
з криком болю замовклим на дні?

Безпощадні, отруйні, зловісні,
крик зневіри лунає із дна.
Та моєї не бійтеся пісні,
хай до серця промовить вона.

Хоч ці строфи похмурі, зловісні,
та одначе не збавлять вас сну.
О, моєї не бійтеся пісні,
хоч словами-бичами вас тну.

Світ великий, безмежний, широкий,
не обняти думками його.
Де задержить утомлені кроки
всім байдужий, недужий ізгой?

Світ безкраїй, безмежний, широкий,
має тисячі, тисячі міст.
Де задержить утомлені кроки
занімілий, задуманий гість?

Світ багатий, розкішний, привітний
має тисячі, тисячі міст.
Та одначе є люди самітні,
мов заблукані птахи без гнізд.

О, не витримав стільки би другий,
він надію поніс у душі.
Хай його відцуралися други
та покинули товариші.

Відійшли, не лишився з них жаден,
залишили самого в журбі.
Кожний день, кожна ніч силу краде...
І все сам, і все сам у юрбі.

Хоч надія у серці не гине,
на чолі незатерте тавро:
це чужинець, чужинець, чужинець,
хто його привітає добром?

Хто його привітає як друга,
хто поможе, поможе йому?
Тільки посміх, погорда, наруга...
Лиш байдужність він знайде німу.

Стільки правд, стільки діл є оманних.
Хоч на світі багато людей
нещасливих, сумних, безталанних,
він між ними самітно все йде.

Лиш затиснеш з впертістю жмені,
в них ще сила палка, молода.
Щораз слабші та слабші легені...
І заглянула в очі нужда.

У гарячці чоло, у пожарі,
повне гострих, відкривних думок.
На чужиннім, гладкім тротуарі
заломився паломника крок.

Туги серця слова не повторять,
все даремне, даремне на біль.
Чуже місто, чужа санаторія...
І лиш подув далекий із піль.

Тільки подув далекий приносить
свіжий запах німої землі.
Вже цієї мандрівки є досить,
цих блукань в безпросвітній імлі.

Вже спочине, спочине, спочине,
наближається всьому кінець.
Привітання з його батьківщини
принесе легкокрилий гонець.

Привітання землі материне
хай почує останній ще раз.
Хай думками в минуле порине,
бо забути, заснути вже час.

Давлять груди німі, білі стіни
та шпитальна, примар повна ніч.
Хтось надходить, хтось стукає в сіни
Глухий кашель і з уст кровотіч.

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
відітхнула глибоко земля.
Ще останній, придавлений шепіт:
- Я вертаюсь, Вкраїно моя.


Молитва

Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем

Навчіть мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.

Навчіть мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце - прабог всіх релігій -
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.


Схід сонця

Страшне вино ночей доспілих
по вінця в черепі хлюпоче.
Буджуся сонний, неспокійний,
і місяць чавить мої очі.

Та раптом чую: вище, тонше,
стрункіше дзвонить ясна синь.
Драконе місяцю, загинь!
Ось білий бог ізходить - сонце.


Зелена віра

Зелений бог рослин і звірів
учить мене п’янкої віри,
релігії ночей весінніх,
коли прапервні у кипінні,
у вічній зміні все незмінні.
(Релігії ночей кипучих,
коли гримлять рослинні тучі).

Зелений бог буяння й зросту
зітре на попіл мої кості,
щоб виростало, щоб кипіло
п’янких рослин зелене тіло.

Хто ти, що клониш чола куряв,
вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-09-30 12:24:33
Переглядів сторінки твору 2244
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.627 / 5.15)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.652 / 5.21)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.755
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2015.01.16 14:36
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Жорж Дикий (Л.П./Л.П.) [ 2009-10-06 13:05:03 ]
Адміну моя вдячність, бо мав би сам те зробити, але завжди пожежа і невстигаю...