Олександр МИХЕЛЬСОН
(Главред, № 34, 24- 30 серпня 2009)

Американцям із дитинства розповідають, як маленький Джордж Вашингтон чесно зізнався, що зрубав улюблену батькову вишню. За тим самим принципом радянські діти читали оповідання, як маленький Володя Ульянов, випадково розбивши тітчин графин, не міг спокійно спати, доки не зізнався в скоєному.

Через численні подібні історії радянських та американських громадян змалечку привчали до думки, що засновники відповідних держав – не лише вправні політики, але й беззастережні моральні авторитети. Така собі "совість нації". Власне, американців до цього привчають і досі. А от нащадки загиблого СРСР на теренах України подібних уроків позбавлені. І, як виявляється, це їх (тобто нас) не дуже-то й тішить

Довіра без віри

Немає сенсу наводити величезну кількість соціологічних даних від найрізноманітніших дослідницьких центрів: всі опитування неодмінно вказують, що справжніх лідерів громадської думки для українців не існує. Надміру заполітизоване (як традиційно вважається) вітчизняне суспільство не довіряє передусім політикам. Однак у інших сферах ситуація з "людьми-дороговказами" ще сумніша.

Передовсім це помітно за непрямими індикаторами – рівнем довіри до державних та суспільних інституцій. У поточному столітті результати таких досліджень в Україні публікуються регулярно. І постійно демонструють, що такий-сякий позитивний баланс – тобто коли люди комусь/чомусь довіряють більше, аніж не довіряють, – мають лише церква, армія та ЗМІ.

Правоохоронні та фінансові органи, не кажучи вже про парламент, уряд та інститут Президента, непопулярні традиційно – або, якщо хочете, хронічно. Проте не все так добре і з уже згаданими "популярнішими" інституціями.

По-перше, в цілому рівень довіри до церкви, армії чи ЗМІ стабільно лишається не таким уже й високим, украй рідко перевищуючи 30% опитаних. По-друге, і ця довіра тане – хоч повільно, проте неухильно.

"Наші дослідження протягом десяти років доводять, що крива довіри до армії спрямована донизу", – визнала в коментарі "Главреду" директор соціальних програм Центру Разумкова, шеф-редактор журналу "Національна безпека і оборона" Людмила Шангіна. За її словами, те саме стосується й церкви.

Інститут церкви – перше, що спадає на думку при розмові про те, хто, крім самодискредитованих політиків, міг би уособлювати для українців розмите, але таке бажане поняття "совісті нації". Недарма саме із церквою значною мірою пов’язані процеси творення української нації в епоху бароко. А, наприклад, у Грузії, де християнство налічує майже 1700 років, уже двадцять третій рік поспіль беззаперечним авторитетом для всіх громадян, незалежно від їхньої політичної орієнтації, лишається патріарх-католикос Ілія ІІ, чий рейтинг довіри стабільно тримається на рівні близько 80%.

Проте в Україні про подібне поки лишається тільки мріяти. З одного боку, українська церква розколота – навіть якщо говорити про саме лише православ’я. З іншого – українські пастирі душ занадто вже "від світу цього", і це не дає їм можливості відчутно відірватись за показниками довіри від світських установ.

"Ми ніколи не бачили, щоб будь-яка з вітчизняних конфесій різко розкритикувала владу за дії, що суперечать християнській моралі, хоча приводів для цього завжди було більш ніж достатньо, – пояснює Людмила Шангіна. – Свого часу, наприклад, тільки греко-католицька церква офіційно заявила, що невиплати зарплат – як на державних, так і на приватних підприємствах – є гріхом". Що вже казати про інше.

При цьому не слід забувати, що українські пастирі є лише віддзеркаленням пастви. "Ми проводили спеціальне дослідження, з якого випливло, що насправді віруючих людей в Україні – ,,аж’’ 1,7%", – стверджує пані Шангіна. Для решти ж зміст проповіді набагато менш важливий, аніж конфесійна – тобто, в кінцевому рахунку, політична – орієнтація проповідника. За таких умов ні церква як така, ні будь-хто з її ієрархів особисто на звання "совісті нації" претендувати не можуть.

Гримаси нелегких часів

"В Україні немає проблеми відсутності духовних авторитетів – є проблема відсутності нормальних політиків", – у цьому переконаний чи не найвідоміший сучасний український правозахисник, громадський діяч за покликанням і психіатр за фахом Семен Глузман. На його думку, підсвідомий пошук українцями лідерів-поводирів – це "прояв дитинства, адже українці ще не є дорослим народом". У будь-якому разі, напівжартома говорить пан Глузман, патологією він би це не назвав.

Відтак, як пояснює співрозмовник "Главреда", немає сенсу і розмірковувати про те, які риси повинен (чи повинна) мати "совість нації". Бо, по-перше, це залежить від конкретних умов, за яких виникає потреба в такого роду лідерах громадської думки. "За нормальної ситуації суспільству месії не потрібні", – стверджує з цього приводу Глузман.

По-друге, не слід забувати, що йдеться не про суперменів із планети Криптон, а таки про людей, яким притаманні як звичайні чесноти, так і відповідні вади. "Скажімо, той самий Олександр Солженіцин зрештою виявився, попри всі його беззаперечні заслуги, вельми своєрідною людиною. І я зрозумів, що мені все-таки набагато ближчий тип академіка Сахарова", – згадує Глузман дисидентські часи. "Або взяти приклад Івана Дзюби, який написав свій твір ("Інтернаціоналізм чи русифікація". – Авт.) на основі власного чесного розуміння марксизму. А йому негайно встромили до рук прапор, який він нести не хотів, та й не міг", – розмірковує наш співбесідник далі.

Дійсно, в епоху перебудови та в момент розпаду СРСР на всіх теренах імперії, яка гинула, ненадовго запанували справжні володарі дум – дисиденти, нові політики, журналісти та навіть економісти, чиї думки та висловлювання підхоплювали мільйони. Однак дивує інше: сьогоднішня криза по-своєму не менша – а володарів дум щось не видно.

Можливо, це пов’язано також із періодом "скидання ідолів", який усі ми пережили під завісу радянської доби. Недарма, згадуючи про ті часи, Семен Глузман, який ні в чому не відступив від своїх тодішніх переконань, тим не менше вживає слово "ілюзії". Розуміючи під цим настрій, що водночас охоплює найширші маси людей.

Сьогодні ми вкрай далекі від будь-яких ілюзій, причому це стосується не лише українців: у тій самій Росії, на відміну від нас, є два досить високорейтингові "національні лідери", проте, як і в нас, немає "володарів дум" – якщо не зараховувати до них адептів так званого "гламуру", чия функція врешті-решт зводиться лише до реклами грошей як абсолютної цінності буття.

Чи не найпоказовішим у цьому розумінні став телепроект британського формату, що в Україні мав назву "Великі українці". Результат відомого всім телешоу, яке закінчилось майже понад рік тому, лише підкреслив конфлікт усередині українського суспільства, а "найвеличнішим" українцем врешті-решт став Великий князь Київський Ярослав Мудрий. Насправді більшість сучасних українців точно назвуть хіба що стольне місто Ярослава, а вже щодо століття, в якому він правив, виявлятимуть невпевненість – та саме це й було перевагою даного претендента. Коротше кажучи, широка аудиторія не могла сказати про князя нічого поганого, бо взагалі не мала що про нього сказати.

Показово, що аналогічна ситуація склалась і з таким самим проектом у Росії, де скандал щодо можливої фальсифікації результатів опитування громадської думки був ще гучнішим, а лідером в результаті став князь Олександр Невський.

Не Бог, не цар і не герой

За уже згаданої епохи бароко, та й пізніше – за часів того ж Вашингтона чи Леніна, – стати лідером громадської думки було легше. Адже сама "громадська думка" тоді належала досить вузьким прошаркам суспільства, що мали, по-перше, необхідну освіту та звичку до мислення, а по-друге – доступ до нових ідей, які розповсюджувались винятково у книжках, особистому спілкуванні та зародковій пресі, найширшим масам ще недоступній.

Проте в ХХ столітті "громадська думка" стала приписуваною широким масам, що стало наслідком появи перших в історії людства засобів масової інформації – дешевих газет, радіо, та, головне, телебачення. Парадоксальним, на перший погляд, чином це в багатьох випадках ускладнило справу "сіяння розумного, доброго, вічного". Адже ЗМІ звертають увагу на носія тих чи інших ідей передусім тоді, коли ці ідеї здатні викликати значний суспільний резонанс. А людська психологія влаштована таким чином, що найбільший відгук викликає ідея-скандал.

В українському виконанні це призвело до того, що суспільний розкол став живильним середовищем для медіа, а вони, в свою чергу, стали заручниками й репродукторами цього розколу. Утворився свого роду самопідтримуваний цикл – як у ядерному реакторі або в політичному ток-шоу, де кожна контраверсійна заява викликає тільки таку саму контраверсійну реакцію опонента, а обіцяного відомим прислів’ям народження істини так і не відбувається.

Проте та ж самісінька медіакратія, можливо, здатна стати інструментом "лікування" українського суспільства. Довіра до українських ЗМІ не надто висока, проте не перший рік поспіль стабільно випереджає рівень довіри до мас-медіа Росії та Заходу (наскільки взагалі можна говорити про присутність останніх в Україні).

"За часів Великої депресії американське кіно буквально романтизувало гангстерів. І тоді президент Рузвельт провів зустріч із представниками кіноіндустрії, за результатами якої було підписано Акт про те, що віднині американське кіно романтизуватиме торжество закону. Саме відтоді в цьому кіно з’явились традиційні хепі-енди та почала запроваджуватись думка про те, що герой, який бореться за справедливість і закон, завжди переможе – навіть якщо він загине", – розповідає Людмила Шангіна. Про те, що кіно в США 30-х відігравало для формування масових настроїв ту саму роль, яку в сьогоднішній Україні відіграють ЗМІ, не варто й казати.

Разом із тим, на цьому прикладі видно, що саморегульована система формування громадської думки, як правило, не здатна самотужки переключитися на захист стратегічних інтересів суспільства. Навіть в Америці для цього знадобився Рузвельт.

Однак звідси випливає й інше важливе спостереження: американці спочатку обрали Рузвельта, а вже потім визнали його право бути, певною мірою, "совістю нації". Тобто відсутність яскраво виражених лідерів громадської думки – це не причина хвороби, а не більше, ніж симптом. Це визнає Семен Глузман, який не вірить, що вітчизняні ЗМІ здатні переломити ситуацію в суспільстві – адже "рівень української журналістики в жодному разі не вищий, ніж рівень української медицини чи політики".

Відтак рецепт спасіння в цей, якщо можна так сказати, час антигероїв, пан Глузман пропонує простий: "Цей час треба пережити". З чим, з чим, а з таким твердженням важко не погодитись.

Що ж до поняття "совісті нації", то це в будь-якому разі – не ті, хто наказує іншим, і навіть не ті, хто веде інших за собою. Швидше за все, це люди, з яких варто брати приклад громадянської поведінки. Насправді таких людей у будь-якому суспільстві повно – головне, не плутати їх із вождями.