Чолом, Василю, і дякую. Чекатиму нових прекрасних заставок на Ваших сторінках:) А до речі, я теж ось якраз в класи акварелів записалася (правда, час на те є хіба на заняттях...)

Ні, щодо прикмети не знаю. Просто я веселку справді бачила минулого січня, коли ранком їхала на роботу швидкісною дорогою. От і написалось.

*
* *
Скресла крига
на тілі пломінкім.
Ти бурхлива ріка.

Тамаро, це із збірочки "Тридяць солодких і печальних пісень про кохання".

Збірочка має бути просто клас!..

Дякую щиро, Олександре. Згодна, що там треба б ще подумать для кращого звучання, не звернула потрібної уваги на засилля займенників (також очевидно, дається взнаки вплив англійської, де без них - ні кроку. Оригінально мініатюри були написані, кожна в окремий час, українською, а потім перекладені мною ще двома іншими мовами. Українською вірш був опублікований, і за контрактом, я не маю права використовувати його публічно протягом року, тому я виставила тут російський варіант, і, здається, англійський теж, перед тим. Але це так - інформація між іншим).
Але перше «тебе» поки що забрати не можу, здається, то зменшить виразність. Може, пізніше прийду до вправнішого варіанту.
       Ліричний відступ: Ой, а надворі яка ж осінь у нас! Жовте листя з клена прямо під вікном летить, летить... Має сьогодні похолодати, на жаль.

Тепер стає зрозуміліше.
Здається фраза "Хочу ли я тебе неприятностей" більш характерна для англійської.
Знову ж таки, озвучу свою думку дилетанта:
мені здається в таких неримованих віршах було б дуже вдалим якомога точніше витримувати ритміку,
не порушуючи розмірності вірша.
А осінь і справді - чудова!
До зустрічі, Тамаро!
:))

Це верлібри, і завдання жорсткої ритміки мною не ставилось.
Останнім часом все більше люблю вільні вірші, не гнані ні в які рамки рядки, котрі одначе є поезією.

...Чимось зацікавило (може згадуванням укр. класиків) ось визначення, знайдене на Інтернеті:
«Із Шевченківської енциклопедії:

"ВІЛЬНИЙ ВІРШ, верлібр (франц. vers libre*— вільний вірш)*— вірш, який не має наскрізної міри повтору, вільний від метру, рими і, нерідко, від поділу на строфи, що структурно наближає його до прози. Важливим засобом організації В. в. є тематичний і синтаксичний паралелізм. Структури, подібні до В. в., знаходять у давній книжній і народній українській поезії (молитвословному вірші, голосіннях, обрядових примовляннях тощо). Різні модифікації В. в. розвинулись спочатку в Німеччині (Г. Гейне), згодом у Франції (поети-символісти), Бельгії (Е. Верхарн), США (У. Уїтмен), Росії (А. Фет, М. Кузмін, В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий та ін.). Як самостійна форма український В. в. складається на межі 19 і 20 ст. в поезії Лесі Українки та Івана Франка*— у перекладах (з Й.В. Гете, Г. Гейне у Лесі Українки) і оригінальних творах ("У чорну хмару зібралася туга моя", "Ave regina!", "Уривки з листа" та ін. Лесі Українки, "Вільні вірші" І. Франка)."»