До 100 річчя від дня народження батька і 95 річчя від дня народження матері

Батькові

Він любить свій сад над усе,
а доля йому вготувала коня.
Діти віз обсідають,
як восени гарбузи,
позаду один почепився і тягнеться…

За возом його завжди
здіймається курява…

Вдосвіта він у саду
мугиче пісні,
не тому що не знає слів –
він думає, слухає шпаків,
вони, як він, коло хати
тільки до сходу сонця.

За возом його завжди
здіймається курява…

Батько не любить
їзди швидкої –
просто спішить до людей.

Четверо дужих коліс
захекаються у спеку,
творячи міражі,
в негоду намотують тони грязі
на ободи.
між їх промінців дерев’яних,
мов у віконцях незасклених
даху,
горобці сідають без страху.

Ґедзі кусають коня.
Тут їх більше,
ніж у батька мого,
знадвору в комору
набито цвяхів,
на яких вже давно
не сохне тютюн –
засмагали і схудли вони
від часу.

Бджоли,
як на щільник,
на комору летіли…
Замість меду вони натикались
на дим,
що клубився в бійницях,
які просвердлив собі шашіль.

Поруч батько курив.
він зроду бджіл не боявся,
навіть і тих,
що дзижчали
свинцевими крильцями
над головами,
шукаючи квітку свою.

Всю війну на підводі.
Смерть на кожному кроці
просилася підвезти.
Батько був невблаганний,
як сонце,
від сходу до заходу -
і він переміг.

Ви б його бачили
серед яблук і груш,
серед вишень і слив…
Завжди біля нього
найбільше людей –
це найдорожча ціна для нього.
На базарі він часто,
та ніколи
його не застанете.
Так він стоїть з півгодини
і плоди віддає за безцінь.

За возом його завжди
здіймається курява…

Якби не паркани
і зелені хаос
можна було б іще здалеку
бачити –
батько їде селом:
чистий душею,
і кінь в нього білий.

За возом його завжди
здіймається курява…


Матері

А на подвір’ї мати
пере простирадла білі –
сини приїжджають завтра,
внучата.

Важко дихає балія парою,
хукає матері в руки.
Перші заморозки на віях.

А через двір увесь
прищіпки на дроті,
немов ластівки,
хвостами донизу
й сумують,
що небо сьогодні похмуре
і обличчя сусідки.

Діти її забули,
знати не хочуть…
Вибрикує у городі корова –
скинуть не може
лайку своєї хазяйки.

Сокира гріє носа в колоді,
криничкою складені дрова...


Мати не чує холоду знадвору
у руки –
пошерхлі, що потріскалися
замолоду.
Руки,
якими пестила, шила,
орала, косила –
руки,
якими плакала і сміялась.
Тільки, коли притуляє руки до груби,
тільки тоді вона відчуває:
холод в шибки заглядає –
скло з середини потіє.

Щоночі махає руками –
вона відчуває втому
і старість,
яких наводять судоми
до хати
і ходять домовиками.

І тепер простирадла розвішує,
а вони лопотять їй у груди,
ніби хочуть злетіти…
Вона обережно
садовить прищіпки
на білі хмарки.
Коли вони й виросли
пелюшки?!


Сини

Від учора летіла замерзлими слізьми пороша,
Ніби шерсть із коня, яку вчора рвав батьків батіг,
Коли в поле неждано йому зима-листоноша,
Вість про синову смерть принесла не в трикутнім листі.

Провела нас за хвіртку по літньому вдягнена мати,
Нам давно вже у спину дивилося рідне село.
Вона в хату не йшла, знала будемо ще оглядатись
У надії знайти між вогнів материнське тепло.

Посивілі дими в димарях повлягалися спати,
Електрички гудок десь буксує за рогом села.
І пішла із відром до сараю у сутінках мати,
Де корова на роги зажурену ніч підняла.

Оглядалась на двері в надії побачити сина,
На одвірку рушник, мов хустина в прощальній руці.
Заспокоїти матері тишу було не під силу,
Захлиналися стінки відра у дзвінкім молоці.

Білий кінь спотикавсь по притрушеній снігом дорозі.
Батько в небо дивився на сльози нічної свічі,
І щоб біль вгамувати, він кріпким затягнувся морозом,
Цигарок не знайшовши – сини розкурили вночі.


листопад 1976 року