Вперше з 26-річною Оленою Карпенко ми зустрілися у Києві, в Будинку письменників під час засідання літературної студії Вікторії Осташ „Перехрестя”. Олена дебютувала зі своєю другою збіркою віршів „Намисто”. Симпатію до себе вона відразу завоювала непідробною щирістю, життєрадісністю та світлою палітрою своєї творчості.
Я хочу жити, як в день останній –
По вінця повний. – За це молюся!
Я вчуся співу, я вчусь коханню,
Я сонцю вчуся!
Не можна байдуже минати людей, зустріч із якими дається у житті як свято, що вдруге може й не повторитися. Тому по завершенні засідання я підійшла до дебютантки. „Приїдеш до нас у Ворзель?” – питаю. „Обов’язково!” - радо погодилась вона.
Невдовзі свою обіцянку Олена підтвердила гостинами у нашому селищі. Припаркувавши автомобіль, за кермом якого вона вже не перший рік, промовила: „Яка тут у вас краса! А повітря!..”
Подарунки, які з собою привезла гостя, довелося нести удвох. „Це – книжки, які Міжнародний благодійний фонд „Смолоскип” дарує вашій Школі мистецтв. Тут – у кількох екземплярах 23 найменування книг сучасних українських авторів та деяких класиків: Олени Теліги, Олега Ольжича, Івана Багряного... Також привезла вам свою третю книжку – тільки учора забрала частину тиражу із видавництва, - „Троянські коні телереклами. Мовні маніпуляції”.
- Так ти ще й науковими розробками займаєшся?
- Вирішила спробувати свої сили у конкурсі, який минулого року організував „Смолоскип” і - в номінації „Дослідження” вдалося перемогти.

...Поетеса, журналістка, авторка і виконавиця пісень, бакалавр Національного університету „Києво-Могилянська Академія”, магістр журналістики, випускниця вокального факультету Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського, лауреат багатьох Всеукраїнських та міжнародних літературних та музичних конкурсів, Олена вразила мене своєю багатогранністю та водночас – простотою у спілкуванні.
- Звідки у тебе такі багатства? Коли ти лише встигла стільки зробити?
- У моїй родині всі енергійні та заповзяті. Батько – Олексій Вікторович – професор, доктор медичних наук, має чимало цікавих наукових розробок. Мама – Наталя Тимофіївна – педагог, історик, багато років вчителювала в одній із київських шкіл. Бабуся – Маргарита Валеріївна - лікар-офтальмолог, широко відома у медичних колах, робила дуже складні операції і вважалась однією із кращих спеціалістів в Україні. А мій дідусь – Віктор Степанович Карпенко, який не так давно помер (у 2003 році) – одна із найбільших постатей у медицині за радянських часів – видатний хірург (провів приблизно 10 000 операцій) та вчений. 18 років поспіль він очолював Київський інститут урології та нефрології, зробивши заклад найбільшим профільним науково-дослідним інститутом у світі. Також мій дідусь уперше в Радянському Союзі провів пересадку нирки та відкрив і описав нову хворобу, яка носить його ім`я, так само, як і хвороба Боткіна, Паркінсона та ін.
- У твоїй родині стільки медиків... Напевне, тебе також бачили саме у цій галузі?
- Звичайно! Дідусь усіляко заохочував мене до цього: „У мене є пляшка старовинного вина, яке ми відкоркуємо у день твого вступу до медичного університету. Також ми з тобою помандруємо за кордон, коли ти станеш студенткою медичного...” А я дивилася на те вино, на мапу і розуміла, що я його ніколи не скуштую, і в мандрах з дідом не побуваю, тому що у мене інша дорога. Повертати людям здоров`я – велика місія, але я хочу – дарувати радість! Однак, якщо бути відвертою, дідусь завжди підтримував усі мої творчі починання. Завдяки йому я почала розвивати поетичні здібності. Він дуже любив мене і шанував мій вибір. Його остання книжка мемуарів була присвячена мені. А моя, до речі, яка щойно вийшла у світ, - йому.
- Чи невипадкова твоя пісенна жилка?
- Знаєш, у моїй родині не лише медики. П’ять поколінь маминих предків володіли сильними і красивими голосами. У моєї мами, наприклад, прекрасний оперний голос. З її боку я маю ще одного видатного прапрадіда, який віддав себе мистецтву – відомого російського поета Івана Нікітіна. Ось навіть книжку його бачу в тебе на поличці...

Зустріч з Оленою несла в собі чимало приємних несподіванок. Я не сказала про ще один подарунок, привезений гостею – її власний диск під творчим псевдонімом Solomia. До нього увійшли 12 авторських пісень, для яких вона пише тексти і музику, а також пісні на вірші Т.Шевченка „Русалка” та „Пісня Мар`яни”. У своїх музичних творах Олена поєднує класичне звучання голосу із сучасними музичними стилями (поп, блюз, рок/альтернатива, фольк). Це поєднання створює особливий музичний стиль Solomia.
Вокалом Олена займається ще з дитинства. Виступати почала у неповні два роки. Це були домашні вечори у колі друзів, коли з братом вона співала написані батьком пісні. У чотири роки Оленку узяли як солістку до хору Держтелерадіо України. У 1998р. її пісня „Зроби свій крок!” – стала гімном одного з українських конкурсів краси. Декілька її пісень сьогодні звучать у національному та міжнародному радіо ефірі. У Києві молода співачка виступала в багатьох концертах, які проводилися і в Будинку актора, в Будинку вчених, у філармонії, навіть у палаці „Україна”. А цього року Олена отримала почесну відзнаку Всесвітнього пісенного конкурсу Billboard (США) за композиції „Кохання моє!” і „І Rеalize”. Деякі із Олениних пісень увійшли до дисків „Молоді зірочки України, 2005” (Київ, Україна); „Just Talents, 2007” (Норд Маямі Біч, Флорида, США); „Positive Musiс, 2007” (Окленд, Каліфорнія, США). Зазначу, що тексти до пісень вона пише як українською, так і англійською, якою володіє вільно.
- Я співаю давно, скільки пам’ятаю себе, - розповідає Олена. – Часто усвідомлюю, що паралельно з моїми думками та відчуттями в мені лунає музика, ніби якийсь окремий шар мого „я”. І чим більше я замислююсь, тим ближче музика до поверхні. А значить – тим голосніше я наспівую. Ловлю на собі здивовані погляди перехожих та попутників у міському транспорті. Тоді лише розумію, що співала. Роблю над собою зусилля, змовкаю – і за кілька хвилин помічаю, що люди знову починають на мене озиратися...
„Згодом, коли дозріватиме жито,
Схочу в альтанці я душу сховать:
Хай нашепоче, як мені жити,
Як мені жити, коли не співать?!”
- А коли ти написала свій перший вірш?
- У сьомому класі. А вже напередодні закінчення школи вийшла моя перша збірка „Прикосновение”. Коли я навчалась у „Києво-Могилянській академії”, Поезія все частіше навідувалась до мене, і раптом спалахнула в образі Ліни Костенко. Вона у нас читала курс лекцій, після однієї з яких запропонувала всім, хто пише вірші, надати свої рукописи. І кожного вона читала, і кожного оцінила. Тримаючи в руках мою російськомовну збірку, Ліна Василівна сказала, що їй сподобались мої вірші. А потім додала: „Мабуть, це така доля України, що молода російська поетеса стукає підборами по бруківці Києва, як колись Анна Горенко”. Сказати, що мене вразило як громом, буде неточно...
- Ти почала писати українською...
- Мій перехід не був штучним. Просто одного дня виявилося, що мені легше, природніше писати українською. Що писати нею зручніше і смачніше...


АТЛАНТ
Я живу головою в небо,
У волоссі моїм – вітер,
І не Зевсові дякувать треба,
Що існує життя на світі.

Не ярмом тисне небо на шию –
Я кохану тримаю в обіймах.
По щоці лоскотнуть вії –
І я знову титан сильний.

Я тримаю – ніжно і вперто.
Я із небом – в одне злитий.
Тому вдень не лякаюсь я смерті,
А вночі – не боюся жити.

* * *
Крізь відчинене вікно – пісня осені.
Із розпущеними світлими косами.
А крізь душу розкриту, розкраяну –
Ті ж молитви і ті ж самі марення.

Кожне з них, наче „Отче наш”, завчене,
Кожне слово самотністю сплачене.
Та чи, Господи, вистачить сили
Мені винести те, що просила?

* * *
Як добре писати вірші
О другій годині ночі,
Бо світ підсувається ближче
І тікати час не хоче,

Відстукує дощ в підвіконня
Хиткі псевдоджазові ритми,
А в очі – ліхтар безсоння,
Немов бельмоока відьма.

І космос так холодно дише,
Немов заіржавіло Сонце...
Як просто писати вірші,
Тримаючи світ на долонці.

* * *
Природа – мій найкращий камертон,
А дощ сліпий – це пікардійська терція,
Проста і чиста, мов дитячий сон,
Як вірш, який ношу під серцем я.

Природа – жінка. Горда і мінлива,
Таку не викинеш ніколи з голови –
Космічний сплеск, метеоритна злива
Й лінива риба в озері – лови!
* * *
Я засіяла зорями небо,
Залила киселем ночі.
Доле, знову чекаю на тебе
І не знаю, що напророчиш.
Чи пасьянс розкладеш вогнями
Незнайомого мені міста?
Чи ув’єш мені голову снами?
Чи вдягнеш мені віршів намисто?
Чи вкладеш у мої долоні
Власницю прозрінь? І, осанно,
Чи пошлеш ти мені, своїй доні,

Величезне й чарівне кохання?

...Блукати осінніми лісовими стежками, переспівувати подумки почуті мелодії, говорити про те, що близьке, дивує, вражає, бентежить, і - розуміти, що багатство людської душі – найдивовижніше у цілому всесвіті багатство – такою видався день зустрічі з Оленою Карпенко. Доля кожному із нас збирає коштовне намисто - наші таланти, кожна намистина якого – квінтесенція власної праці, наполегливості, рішучості, прагнення наблизитися до Краси, ввібрати її та дарувати іншим людям. Спасибі тобі, Олено, за ту намистину життєствердження, яку ти лишила Ворзелю та читачам нашої газети, за те, що впевнено ідеш власною дорогою – шляхом несіння радості і світла.
Р.S. Провідний канадський журнал з питань шоу бізнесу „Toronto Ехсlysive-Magazine” нещодавно визначив найкращих світових співаків. Переможницею у номінації „Найкраща зарубіжна виконавиця” стала наша співвітчизниця - Олена Карпенко.

Юлія Бережко-Камінська

http://ikt.at.ua/publ/8