Ігор Павлюк. Україна в диму. Послання з резервації: Соціальна лірика. – Луганськ: Книжковий світ, 2009. – 168 с.

Рекомендувати Ігоря Павлюка українському читачеві особливої потреби нема, тому що популярність його поезії, – драматичної, з потужними, соковитими метафорами, з відчуттям темної трагічності часопростору – прикметна постійна константа сучасного українського літературного процесу.
І. Павлюк у своїй поезії абсолютно ідентичний своєму щиросердному душевному світові: оригінальна, відкрито-одверта, бунтівна ( «ризиковий хлопець» – так назвав його Борис Олійник у передмові до цієї збірки) творчість письменника, гадаю, напряму пов’язана з його життям, і тому його вірші – втілення самого поета, його душевних станів і настроїв.
Книгу, про яку йдеться, склали розділи: «Даль непочата», «Цвіт кореня», «Друге дихання». Композицію кожного розділу, в свою чергу, скомпоновано зі серійних блоків, що доповнюючи один одного, способом поетичного наративу становлять тематичні та експресивні послідовності. Це – цикли віршів: «Провінція» і «Провінція і колонія», «Село ХХІ. Ретромодерн» і «Село ХХІ. Глибинка», поеми-цикли «Степ», «Літопис вітрів», «Смерть золотого міту. Американський щоденник».
Поетична релігія І. Павлюка – перейматися правдою, а це – призначення мужніх і сумлінних. Чиста, нефальшована інтонація віршів діє на читачеву підсвідомість, без зайвої риторики та надокучливого пафосу несе позитив. І хоча поет (через спогади про драматизм перших втрат у дитинстві, до яких додалися гіркота та скепсис життєвого досвіду) має схильність до фатуму, до певної приреченості й неприхованого песимізму, безрадісних пророцтв, слабкості духу він собі не дозволяє. Жива присутність автора майже у кожному творі надзвичайно виразна, поет не ховається за alter ego, він у кожному вірші сам на сам із читачем. Предметний і чуттєвий світ, енергетика «чоловічого» начала, прагнення активного добра, вкоріненість у рідну землю.
Психологія пояснює – сповідь важлива для людини тим, що передбачає не конче монолог – абияка сповідь набуває повноти лише в діалозі. Безжальна, самоочищувальна оголеність павлюкової сповідальності, безперечно, вимагає від поета крицевої стійкості й мудрості, котра йде ще від предків. Щоправда, ця рідкісна риса – ні з чим не критися від читача, як на мене, деколи трохи надмірна. Можливо, поет сам інколи шкодує, що так форсовано руйнується топос приватності? Авторська думка не знає обмежень, вона безстрашна, невдавана й нелукава: «Несемось Чумацьким шляхом. / Вже крила й чоботи стерті. / Солодке майбутнє врочать / Веселі обличчя мертвих… Полини й тумани. / Бабські сльози. / Даль солодка й зла, неначе смерть. / Пісня в горлі. / Вічні передгрози. / Вічна віра. / Вічні нетепер».
Поезійні архетипи Ігоря Павлюка – це споконвічні образи-символи, що лежать в основі національно-історично-соціальної психології українця (в аспекті української поезії – канонічні): Бог, кров, воля, сльоза, свіча, струна, крила, степ, трава, ріка, вітер, море. І ще: «Хрести і космос. / Тіло мого вірша. / Молочно-синє небо і – політ…». Новоутворений парний образ – «сльозокров» сконцентрував у собі найпомітнішу рису павлюкової поезії – кордоцентризм, етичну та естетичну перевагу emotio над ratio. Цей символообраз народився, гадаю, внаслідок таємної неексплікованої роботи інтуїції поета, що сягає глибин психології творчого процесу: «Я із себе себе / Дістаю темноокими / Віршами / Під ячання вітрів / І усмішку могильних / Трав».
Умовність і реальність у поезії І. Павлюка органічно поєднано. Як правило, вірші складено з небагатьох простих елементів, але вражає жива точність уведення побутових лексем, знайомих кожному українцеві, що викликають адекватні переживання і спогади: «Напечи, горобино, із небом мені пирогів… Вдягав вишиванку і небо вечірнє читав… Одвічний сум за минулим – / Сивий, мов самогонка… В жилах русалки бензиновий протяг з пітьми».
Мову про впливи на павлюкову творчу манеру достатньо обмежити паралеллю з дивовижною «антоничевою» грою звуками (можливо тому, що Б. І. Антонич через свій ювілей сьогодні на слуху): «Осінньо. Сінно. Синьо і осино… Святі свята. Свята рілля. Світає. / Світліє тиша».
Ігор Павлюк – поет філософського мислення, з метафізичною складовою світогляду. Деякі рядки його віршів – готові універсальні моделі психологічного ґатунку, що потенційно можуть визначати людську поведінку: «Життя цінувати вагою, а не довжиною… Нестерпно бути мертвим за життя… Допоки люд і людище – люди ще… А Всесвіт – таки сльозинка! / А ми в нім такі солоні… Вітер зі Сходу – погана прикмета».

Надзвичайно цікаві «американські» цикли автора, і насамперед, своєю найхарактернішою ознакою: чим більше непересічний поет пізнавав Америку, тим більш «українськіми» ставали його вірші: «Тож, замкнувши до весен схвильований вірності пояс, / Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов, / щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я… / Чужина – то аналіз, чи в мене дніпрова кров».
За Ігорем Павлюком, село – альфа й омега України. Невичерпне живильне середовище павлюкової поезії – рідна Волинь. Його око не минає жодного закутку «батьківщини своєї окаянної», жодної дрібнички пейзажу, в змалюванні яких поетова образоуява неординарно винахідлива, подекуди театрально візуальна, забарвлена дещицею іронії: «У селі полини / Дістають до пупів / Тонкобедрих мавок… З провінції пророки йдуть в столиці / Столичний шарм – то діло наживне, / як наживні дволикі і столиці». Принагідно зверніть увагу на свіжу омонімічну риму – знахідка!
До поетової іронії вплітається «ковиловий щем» за зруйнованим селом та «шипшиновий вітер» зі степу. На крилах Пегаса відлунює « синя магма первісних пісень… березовий сік на старому грибному ножі… усмішка в люстрі скіфського меча»…
Поет, з одного боку, зобразив реалії сучасного українського села, яке після розвалу комуністичної системи зіткнулося з неочікуваними старими-новими проблемами: безробіття, обезлюднення унаслідок втечі молоді у місто й поступового відходу в кращий світ старших людей, відмирання давніх традицій. З іншого – у сільській ліриці Ігор Павлюк декларує, наскільки важливим для збереження національної ідентичності є культивування поваги до історичних пракоренів, піклування про згромадження вічних людських цінностей на основі зв’язків поколінь. Тому не зважаючи на поетів біль за минуле, за гіркоту сьогодення, за непрогнозоване майбутнє, творчість Ігоря Павлюка – це той духовний досвід, котрий збагачує не тільки культуру рідної країни в цілому, але й кожного з нас осібно!
Я вріс корінням в землю цю по крила,
У світ, де більше блиску, ніж тепла.
У цьому моїх віршів ніжна сила,
У тому, коли треба, сила зла».

2009

________________________________________
До редакції надійшла копія листа академіка Івана Михайловича ДЗЮБИ до Ігоря ПАВЛЮКА, з приводу публікації книги поезій «Україна в диму», і ми зважили за необхідне долучити її до публікації Тетяни Дігай. _____________________________________________

ЛИСТ АКАДЕМІКА ІВАНА МИХАЙЛОВИЧА ДЗЮБИ
ДО ІГОРЯ ПАВЛЮКА

20. 02. 10


Доброго дня, Ігоре Зиновійовичу!

Оце в дні, коли Україну огорнув не тільки дим, а й чад, смог, так що й дихнути нічим, – прочитав «Україну в диму» . Пекучі афоризми, як згустки болю... гротеск із гротесків життя...

А холуїв, а п’яниць, а розп’ять…
Церков доволі,
Туалетів – дуля.
Якщо так піде –
Років через п’ять
Лише попи зостануться й зозулі. (1)

Не зовсім так: зостануться ще українські поети, яких нікому буде читати. Та ще й «гетьмани українського козацтва», які воюватимуть між собою. І не «витиратимуть сльози ланцюгами» (2), бо й сліз не буде.
Завжди захоплююсь різнобічністю трудів і продуктивністю Ігоря Павлюка. Та оце подивився на останню сторінку книжки: тираж 100 прим.! Один із цих 100 примірників маю я. Один – автор. Лишається 98. Отже, ще 98 прочитають. А тим часом «заморською піснею наша б... Свою територію мітить» (3).
Сумно. І гірко. «Горе нам!» – казав Поет. Але: «но, братія, не вдавайтесь в тугу», а «работайте разумно»...

Хай згине мара!
Бажаю добра!
І. Дзюба

1. Цитата із віршованого циклу Ігоря Павлюка «Провінція і колонія».
2. Цитата із вірша Ігоря Павлюка «Творець і гетьман».
3. Цитата із вірша Ігоря Павлюка «Хочеш-не-хочеш, а важко бува»...