Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.20
16:41
Хоча б краплинку справжнього знайти
У білосніжній лютій хуртовині!
Душа занурюється в холоди,
А тіло, ніби в темній домовині.
Рубає навпіл ніч зимовий сон,
Кричить реальність бенефісом фальші.
Нав'язує світанок свій канон,
У білосніжній лютій хуртовині!
Душа занурюється в холоди,
А тіло, ніби в темній домовині.
Рубає навпіл ніч зимовий сон,
Кричить реальність бенефісом фальші.
Нав'язує світанок свій канон,
2026.01.20
15:48
Накликали літній прозорий дощ:
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
2026.01.20
12:40
Поїхати б в Арабські Емірати,
Там є тепло, і світло, і вода.
А нам без цього лиш поумирати
Залишилось... Оце така біда.
Та скиглити не будем анітрохи,
А затанцюєм краще на золі.
Для нас це так, мов покусали блохи.
Там є тепло, і світло, і вода.
А нам без цього лиш поумирати
Залишилось... Оце така біда.
Та скиглити не будем анітрохи,
А затанцюєм краще на золі.
Для нас це так, мов покусали блохи.
2026.01.20
11:42
В ніч на двадцяте січня не спалося. Серіали по ютубу не заходили. Задрімав. Очнувся. О другій ночі почалось. Сирена, гул, свист… ба-бах. Я в дерев’яній хатині 1937 року. Погріб поруч, але в хаті тепло і більш спокійно… Кілька разів йокнуло, стіни затремті
2026.01.20
10:44
сніг білозубо всміхається
перезирається з небом
задивляється в його око
сміх його сиплеться крихтами як у дитини
небо дивиться
дивиться на його посмішку
дивиться сіро-блакитним уламком
перезирається з небом
задивляється в його око
сміх його сиплеться крихтами як у дитини
небо дивиться
дивиться на його посмішку
дивиться сіро-блакитним уламком
2026.01.20
10:41
Розчарування роздирають вкотре
У людях ненадійних і гнилих.
Розчарувань, немов піщинок, сотні,
І хочеться не думати про них.
Розчарування душать, і турбують,
І спати рівномірно не дають,
І б'ють розпачливо у грізний бубон,
У людях ненадійних і гнилих.
Розчарувань, немов піщинок, сотні,
І хочеться не думати про них.
Розчарування душать, і турбують,
І спати рівномірно не дають,
І б'ють розпачливо у грізний бубон,
2026.01.20
00:53
Тебе вибираю, коханий, щодня,
тому, що радієш зі мною і плачеш.
Коли мої мізки гризе маячня,
усі ревні сумніви зносиш терпляче.
І знов обираю, якщо у багні
загруз по коліна, та вибратись тяжко.
Так відчай вишукує у вихідні
тому, що радієш зі мною і плачеш.
Коли мої мізки гризе маячня,
усі ревні сумніви зносиш терпляче.
І знов обираю, якщо у багні
загруз по коліна, та вибратись тяжко.
Так відчай вишукує у вихідні
2026.01.19
23:12
Менян вподобання
Поклон чеснотам вашим
від наших від чеснот,
хто звик вважатись старшим –
той дбає за народ.
Є благочестя сина,
Поклон чеснотам вашим
від наших від чеснот,
хто звик вважатись старшим –
той дбає за народ.
Є благочестя сина,
2026.01.19
23:03
Я такий талановитий,
Що самому дивно,
Це ще змалку відчував я
Інтуїтивно.
В мене сумнівів нема,
Впевнений щомиті,
Що усі мої вірші
Що самому дивно,
Це ще змалку відчував я
Інтуїтивно.
В мене сумнівів нема,
Впевнений щомиті,
Що усі мої вірші
2026.01.19
21:20
Прости мені, Боже, що Тебе забуваю,
Як музику чую чи полотно оглядаю,
Як клопоти дня, немов листя, спадають.
Тільки потому про Тебе згадаю,
Бо ж колір і звуки від Тебе зринають.
І чую у відповідь: «Благословляю й прощаю!»
І легше на серці одра
Як музику чую чи полотно оглядаю,
Як клопоти дня, немов листя, спадають.
Тільки потому про Тебе згадаю,
Бо ж колір і звуки від Тебе зринають.
І чую у відповідь: «Благословляю й прощаю!»
І легше на серці одра
2026.01.19
16:35
Із Леоніда Сергєєва
Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.
А всім, дивлюсь, байдуже зазвичай,
Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.
А всім, дивлюсь, байдуже зазвичай,
2026.01.19
14:43
Немає світла і холодні батареї
Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
2026.01.19
13:38
Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
2026.01.19
11:24
Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
2026.01.19
02:19
Скажу, де добре, де погано,
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
2026.01.18
23:14
Є ті, які підтримують,
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Гольдін (1968) /
Поеми
Сорок сьомий
I
* * *
Отче Наш Всемогутній! Твоя воля над світом.
Ти скажи своїм дітям - доки горе терпіти?
Коли злагода, Боже, до нас завітає?
Ми питали вождів, та хіба вони знають.
Їх ворожість і лють нас лякають бідою.
Не до злагоди звикли вони, а до бою.
Котить сивий Дніпро хвиль печальну блакить.
Правий берег зітхає, Лівий берег мовчить.
***
Чумацький шлях губився в яснім небі.
Напоєний гіркотою полин
Беріг її майбутньому на требу,
А вересня зловісний тихоплин
Передчуттям в людськії душі капав.
Поля стояли голі та німі.
І місяць-кіт простяг химерну лапу,
Щоб зіроньку зловити у пітьмі.
А злаки, сонцем висотані злаки
Були на дотик, начебто зола.
Світанок спалахнув червоним маком,
Журливо шепотіла ковила.
Цей ранок наближав страшну годину,
Бо урожай вивозили з села.
Плели брехню, плели, як павутину,
І обвивали чорнії діла.
Та палички на трудодні писали,
Немов могли за працю заплатити.
Комори порожнечею лякали,
А смерть вже рахувала людське мито.
***
Прокинулася рано-рано,
Пішла на ферму до корів.
Дочка найстарша до паркану
Провела матір. У дворі
Було у дочки вдосталь діла.
Надія, йдучи, шепотіла
Сумную пісню, бо веселі
Забулися уже давно,
Біда туманила вікно
Мабуть що кожної оселі.
Назустріч матері стара
В лахмітті чорнім шкандибала.
І аж морозом пробирало
Від тої баби. Як мара,
Була вона. Повільним кроком
Гребла пилюку, босонога.
Куріла, мов зола, дорога.
А баба блима хижим оком
І виє - підвиває стиха.
Надія скрикнула: “Ой, лихо!”
Стара луною повторила,
Неначе смерть прошепотіла:
“Лихо, лихо буде з вами
Надмогильними хрестами,
Завірюхою страшною,
Мурованою стіною.
Слово в горлі запечеться,
До Бога не вознесеться.
Омине вас Божа милість
І загинете безсилі”.
І далі йде, і шлях куриться,
І чорний птах над шляхом тим.
Схід осявала багряниця
Пекучим полум’ям своїм.
Молила Господа Надія,
Щоби людей порятував,
А Янгол Божий справи злії
Вже рахувати не встигав.
* * *
Зруйновані храми
Увись - голубами
На землю сиру
Лягли куполами.
Новітня Руїна
Напоєна горем,
Плекає підлоту,
А Чорне море
Солоне від сліз
І козацької крові.
Трупом укриє
Степи волошкові.
Доле, ох, доле
Чому ж ти така?
Знову спіткала
Біда козака.
II
В Кремлі пиячив Ірод віспуватий.
Мовчали Петроград і славний Київ.
У цій землі, кому тюремні грати,
Кому сльоза, кому зашморг на шиї.
Мільйони тих, що знищені катами.
А хто порахував би всіх катів?
І тих, хто щирими й нещирими устами
Підтримували всенародний гнів.
Тепер усьому знайдеться причина:
Звичайний страх, або обставин збіг.
Було: наклепи зводила дружина,
І друг тебе виводив за поріг,
Герої раптом вбивцями ставали
Поети славили пекельную пітьму.
Мені здається, скільки б не шукали,
Пояснення не знайдеться цьому.
Чи може то велика кара Божа?
Навіщо ж і святих біда звела?
Я намагаюсь зрозуміти і не можу
Такого страху і такого зла.
***
Йосип вивчився добре
На досвіді ката-Івана:
І забитими вкрить,
І засіяти поле бур’яном.
А щоб зрада була!
Тут цареві самому наука,
Як сокира сікла
Непідняті в захваті руки.
Хай хто зиркне не так –
Вже холопами скараний хутко.
Через товщу сторіч
Недолюдок сприймав недолюдка.
Мов близнята вони,
Чорнокрилими душами схожі.
Зло пекельне на серці
І страх, що завжди насторожі.
* * *
Йосип вивчився добре.
Якби ж то училися й ми.
Він давно вже гниє,
та смердота нам горло здавила.
А було ж потепління,
і поминки стужі - зими,
Тільки сонце травневе
добром наші душі не гріло.
Ми, немов би у мареві,
знову шукаєм біди;
Ми бажаєм свобод,
а незгідних душити готові.
Скаженіють в нестямі, як звірі,
старезні діди,
Та хлоп’ята обрізи стискають
не іграшкові.
Страшно бути рабом.
Ще страшніше їм бути на волі.
Люди добрі!
Найтяжчі кайдани розіб’є добро.
Скам’янілі серцями
не здатні до ліпшої долі.
Закривавлених душ
не омиє ніколи Дніпро.
III
* * *
На Різдво - смерть.
Знову круговерть
Замітає. Знов
Голод п’є кров.
І не стане нас.
Місяченько згас.
Небо все - одна
Чорная труна.
Круки нині жнуть,
Край дороги ждуть.
Білий сніг не тав,
Не дійшов, упав,
Ворухнувся ледь:
“Круки, круки геть!”
Вітер по степу
Рознесе журбу,
Та й заплаче. Знов
Голод п’є кров.
* * *
“ Мамо! Мамо!
Дайте хліба , мамо!
Кажуть у Москві є паляниці.
От якби злетіти над степами!
Я б туди махнув, неначе птиця.
Мамо! Я не хочу помирати.
Йде весна. а за весною літо.
Буде їжа, повернуться в хату
Люба й Віра радісні та ситі.
Я за ними скучив дуже, дуже.
Я сестер побачити так хочу!
Гляньте, у людей такі байдужі
І такі зовсім несправжні очі.
Ненько, покладіть нас біля тата,
Як вмремо. І посадіть калину...”
Син заснув, а смерть суха й горбата
З марева стругала домовину.
Син заснув. І скронею сльозина
Збігла долі, мов кришталь прозора.
Мати до батьківської хатини
Понесла своє безмірне горе.
А по мазанках, знівечених бідою,
Ходить пустка в чорній власяниці,
Гулко озивається луною,
Нишком зазирає у зіниці.
“Татку! Пожалійте свого внука.
Помира моя дитина, тату!”
І змарнілі простягала руки,
Але що то батько міг їй дати.
Два замерзлі буряки цукрові,
Ось і все. Однак і це надія.
Бережно, немов дари святкові,
Несла сину удова Надія.
* * *
Діти ще народились, а батьки полягли
В рідну землю, в степу, на правічний покій.
Українки скорботу свою понесли
В посивілім волоссі, в сльозині гіркій.
Виростали малі серед бою, смертей,
До грудей припадали вогкими вустами,
Зігрівались теплом материнських очей,
З колисковою в сон відлітали птахами.
І немов би на помсту кривавим часам,
Що знівечили радість років молодих,
Піднімали дітей догори й небесам
Милуватись давали на них.
А тепер… Боже Правий, спаси малюків!
Вже нічого немає: ні кохання, ні долі,
І надії, пробач, вже нема й поготів;
Тільки вітер у полі, хижий вітер у полі.
І дитина, що з торбою йде по хатах,
І прохає в таких же злиденних людей.
Запеклися слова на голодних вустах,
А нещасна дитина поволі бреде…
* * *
Притулок у великому селі.
Дві дівчини сидять біля паркану.
Пекельну вість, про те, що смерть повстане,
Несуть на південь журні журавлі.
По зернятку гризуть качан старий
Дві ясноокі квітки, дві сестриці,
А день поволі склеплює зіниці,
Знеможений ще з ранньої пори.
Голодний степ зіщуливсь і замовк,
Присипаний засохлою стернею.
Примара пропливає… вслід за нею
Назгинці поспішає сірий вовк.
Притулок на околиці. А діти
Не граються, тихенько розмовляють.
Єдина гра, яку маленькі знають:
Про їжу мріяти, про хліб поговорити.
«Мені колись розповідали мама,
Що ми цукерки їли запашні,
Такі солодкі і такі смачні!»
Мале дівча аж сплеснуло руками.
«Цукерки? Що це? – старшеньку питало.
Здавалося, попід чужим порогом,
П’яниця-доля, позабута Богом,
Брудна й голодна мовчки помирала.
* * *
Може диво яке сталось, а може, здається:
Над хатиною сусідки дим-димочок в’ється.
То три дні від того дому ніякого звуку,
Що вже думала Одарка – удову під руки
Разом з дочкою прибрала на той світ кістлява.
А ж це співи у сусідки – оце дивна справа.
Піднялася та насилу пішла попід тином
Подивитись на Олену та її дитину.
Забрела вона до двору, чує у світлиці
Хрипким голосом горлає пісню молодиця.
«Гей, за гаєм зелененьким» - ці чотири слова
Раз за разом, мов папуга, повторює знову.
Стара в хату – удовиця сидить біля печі,
Розпустила важку косу на худенькі плечі.
Розпустила важку косу на святкову блузку,
А на шиї теліпалась зашморгом мотузка.
Край обірваний на груди ліг, як та гадюка,
Що сичить і провіщає нескінчену муку.
Погляд втупила в підлогу, а здається, в себе
Погляд втупила, від нього потьмяніє й небо.
«Ой! - злякалася Одарка, - Що ти дієш, мила?
Най тебе охороняє завше Божа сила».
«Та ось бачиш, сусідонько, вечерю готую.
Сідай, сідай, Одарочко, тебе нагодую».
Так сказала, озирнулась та й зареготала,
А із казана маленька ніжка виглядала.
Тихо скрикнула Одарка, кинулась тікати,
Шкандибаючи подалі від страшної хати.
Шепотіли, вслід шуміли верховіттям клени…
Через місяць в божевільні не стало Олени.
Епілог.
(три вірші)
* * *
Скуштував на цих дорогах
Сіль землі моєї.
Де вже там Дніпра пороги,
Роси та лілеї.
Моє серце спорожніло
Від трути людської;
Невмируща наша правда –
Це правда двобою,
Правда хижа і кривава,
З кривим ятаганом:
Порубати для забави,
Роз’ятрити рани.
П’яні від чужого болю
Судді із катами.
Волочиться ниця доля
Мертвими степами.
Людність рикає та виє
Від своєї люті,
Обвивають горло змії
І раби розкуті
Правду Божу поскидали –
Тягарі великі,
Несуть кривду пір’їною
Нещасні каліки.
Може зміниться на краще?
Помолюся Богу,
Щоби сліпонароджені
Узріли дорогу.
* * *
Гей, за морем, за бурхливим
Наше щастя десь ходило,
По шинках тинялося.
Горілочку пило.
Гей, ти щастя, наше щастя,
Полинь в Україну,
Бо без тебе гірко плаче
Земля – сиротина.
Повернися, повернися
Сонцем вранці – рано.
Прокинеться Україна,
А ти над курганом,
Над могилою святою,
Де лежать козаки,
Засіяєш, щоби горе
Вмерло з переляку.
* * *
Над полем лине дзвонів передзвін,
Відроджених, немов птахи співають.
Немає раю, крім отого краю,
Де шепчуть верби і цвіте полин.
А храми за цеглиною цеглина
Будуються – опора цій землі.
В усобицях, пожежах та золі
Я вірю, ще не вмерла Україна.
Най заколотів стихне лютий грім,
Най грішники очистяться добром.
Тече у даль, виблискує Дніпро
Надії зірка світиться над ним.
Пташиний переспів і шелестіння трав…
Я мрією в твоє майбутнє лину,
Я вірю, знаю, рідна Україно,
Вона прийде – омріяна пора.
1989 – 1991
(Ленінград, Жданов, Запоріжжя, Харків)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сорок сьомий
I
* * *
Отче Наш Всемогутній! Твоя воля над світом.
Ти скажи своїм дітям - доки горе терпіти?
Коли злагода, Боже, до нас завітає?
Ми питали вождів, та хіба вони знають.
Їх ворожість і лють нас лякають бідою.
Не до злагоди звикли вони, а до бою.
Котить сивий Дніпро хвиль печальну блакить.
Правий берег зітхає, Лівий берег мовчить.
***
Чумацький шлях губився в яснім небі.
Напоєний гіркотою полин
Беріг її майбутньому на требу,
А вересня зловісний тихоплин
Передчуттям в людськії душі капав.
Поля стояли голі та німі.
І місяць-кіт простяг химерну лапу,
Щоб зіроньку зловити у пітьмі.
А злаки, сонцем висотані злаки
Були на дотик, начебто зола.
Світанок спалахнув червоним маком,
Журливо шепотіла ковила.
Цей ранок наближав страшну годину,
Бо урожай вивозили з села.
Плели брехню, плели, як павутину,
І обвивали чорнії діла.
Та палички на трудодні писали,
Немов могли за працю заплатити.
Комори порожнечею лякали,
А смерть вже рахувала людське мито.
***
Прокинулася рано-рано,
Пішла на ферму до корів.
Дочка найстарша до паркану
Провела матір. У дворі
Було у дочки вдосталь діла.
Надія, йдучи, шепотіла
Сумную пісню, бо веселі
Забулися уже давно,
Біда туманила вікно
Мабуть що кожної оселі.
Назустріч матері стара
В лахмітті чорнім шкандибала.
І аж морозом пробирало
Від тої баби. Як мара,
Була вона. Повільним кроком
Гребла пилюку, босонога.
Куріла, мов зола, дорога.
А баба блима хижим оком
І виє - підвиває стиха.
Надія скрикнула: “Ой, лихо!”
Стара луною повторила,
Неначе смерть прошепотіла:
“Лихо, лихо буде з вами
Надмогильними хрестами,
Завірюхою страшною,
Мурованою стіною.
Слово в горлі запечеться,
До Бога не вознесеться.
Омине вас Божа милість
І загинете безсилі”.
І далі йде, і шлях куриться,
І чорний птах над шляхом тим.
Схід осявала багряниця
Пекучим полум’ям своїм.
Молила Господа Надія,
Щоби людей порятував,
А Янгол Божий справи злії
Вже рахувати не встигав.
* * *
Зруйновані храми
Увись - голубами
На землю сиру
Лягли куполами.
Новітня Руїна
Напоєна горем,
Плекає підлоту,
А Чорне море
Солоне від сліз
І козацької крові.
Трупом укриє
Степи волошкові.
Доле, ох, доле
Чому ж ти така?
Знову спіткала
Біда козака.
II
В Кремлі пиячив Ірод віспуватий.
Мовчали Петроград і славний Київ.
У цій землі, кому тюремні грати,
Кому сльоза, кому зашморг на шиї.
Мільйони тих, що знищені катами.
А хто порахував би всіх катів?
І тих, хто щирими й нещирими устами
Підтримували всенародний гнів.
Тепер усьому знайдеться причина:
Звичайний страх, або обставин збіг.
Було: наклепи зводила дружина,
І друг тебе виводив за поріг,
Герої раптом вбивцями ставали
Поети славили пекельную пітьму.
Мені здається, скільки б не шукали,
Пояснення не знайдеться цьому.
Чи може то велика кара Божа?
Навіщо ж і святих біда звела?
Я намагаюсь зрозуміти і не можу
Такого страху і такого зла.
***
Йосип вивчився добре
На досвіді ката-Івана:
І забитими вкрить,
І засіяти поле бур’яном.
А щоб зрада була!
Тут цареві самому наука,
Як сокира сікла
Непідняті в захваті руки.
Хай хто зиркне не так –
Вже холопами скараний хутко.
Через товщу сторіч
Недолюдок сприймав недолюдка.
Мов близнята вони,
Чорнокрилими душами схожі.
Зло пекельне на серці
І страх, що завжди насторожі.
* * *
Йосип вивчився добре.
Якби ж то училися й ми.
Він давно вже гниє,
та смердота нам горло здавила.
А було ж потепління,
і поминки стужі - зими,
Тільки сонце травневе
добром наші душі не гріло.
Ми, немов би у мареві,
знову шукаєм біди;
Ми бажаєм свобод,
а незгідних душити готові.
Скаженіють в нестямі, як звірі,
старезні діди,
Та хлоп’ята обрізи стискають
не іграшкові.
Страшно бути рабом.
Ще страшніше їм бути на волі.
Люди добрі!
Найтяжчі кайдани розіб’є добро.
Скам’янілі серцями
не здатні до ліпшої долі.
Закривавлених душ
не омиє ніколи Дніпро.
III
* * *
На Різдво - смерть.
Знову круговерть
Замітає. Знов
Голод п’є кров.
І не стане нас.
Місяченько згас.
Небо все - одна
Чорная труна.
Круки нині жнуть,
Край дороги ждуть.
Білий сніг не тав,
Не дійшов, упав,
Ворухнувся ледь:
“Круки, круки геть!”
Вітер по степу
Рознесе журбу,
Та й заплаче. Знов
Голод п’є кров.
* * *
“ Мамо! Мамо!
Дайте хліба , мамо!
Кажуть у Москві є паляниці.
От якби злетіти над степами!
Я б туди махнув, неначе птиця.
Мамо! Я не хочу помирати.
Йде весна. а за весною літо.
Буде їжа, повернуться в хату
Люба й Віра радісні та ситі.
Я за ними скучив дуже, дуже.
Я сестер побачити так хочу!
Гляньте, у людей такі байдужі
І такі зовсім несправжні очі.
Ненько, покладіть нас біля тата,
Як вмремо. І посадіть калину...”
Син заснув, а смерть суха й горбата
З марева стругала домовину.
Син заснув. І скронею сльозина
Збігла долі, мов кришталь прозора.
Мати до батьківської хатини
Понесла своє безмірне горе.
А по мазанках, знівечених бідою,
Ходить пустка в чорній власяниці,
Гулко озивається луною,
Нишком зазирає у зіниці.
“Татку! Пожалійте свого внука.
Помира моя дитина, тату!”
І змарнілі простягала руки,
Але що то батько міг їй дати.
Два замерзлі буряки цукрові,
Ось і все. Однак і це надія.
Бережно, немов дари святкові,
Несла сину удова Надія.
* * *
Діти ще народились, а батьки полягли
В рідну землю, в степу, на правічний покій.
Українки скорботу свою понесли
В посивілім волоссі, в сльозині гіркій.
Виростали малі серед бою, смертей,
До грудей припадали вогкими вустами,
Зігрівались теплом материнських очей,
З колисковою в сон відлітали птахами.
І немов би на помсту кривавим часам,
Що знівечили радість років молодих,
Піднімали дітей догори й небесам
Милуватись давали на них.
А тепер… Боже Правий, спаси малюків!
Вже нічого немає: ні кохання, ні долі,
І надії, пробач, вже нема й поготів;
Тільки вітер у полі, хижий вітер у полі.
І дитина, що з торбою йде по хатах,
І прохає в таких же злиденних людей.
Запеклися слова на голодних вустах,
А нещасна дитина поволі бреде…
* * *
Притулок у великому селі.
Дві дівчини сидять біля паркану.
Пекельну вість, про те, що смерть повстане,
Несуть на південь журні журавлі.
По зернятку гризуть качан старий
Дві ясноокі квітки, дві сестриці,
А день поволі склеплює зіниці,
Знеможений ще з ранньої пори.
Голодний степ зіщуливсь і замовк,
Присипаний засохлою стернею.
Примара пропливає… вслід за нею
Назгинці поспішає сірий вовк.
Притулок на околиці. А діти
Не граються, тихенько розмовляють.
Єдина гра, яку маленькі знають:
Про їжу мріяти, про хліб поговорити.
«Мені колись розповідали мама,
Що ми цукерки їли запашні,
Такі солодкі і такі смачні!»
Мале дівча аж сплеснуло руками.
«Цукерки? Що це? – старшеньку питало.
Здавалося, попід чужим порогом,
П’яниця-доля, позабута Богом,
Брудна й голодна мовчки помирала.
* * *
Може диво яке сталось, а може, здається:
Над хатиною сусідки дим-димочок в’ється.
То три дні від того дому ніякого звуку,
Що вже думала Одарка – удову під руки
Разом з дочкою прибрала на той світ кістлява.
А ж це співи у сусідки – оце дивна справа.
Піднялася та насилу пішла попід тином
Подивитись на Олену та її дитину.
Забрела вона до двору, чує у світлиці
Хрипким голосом горлає пісню молодиця.
«Гей, за гаєм зелененьким» - ці чотири слова
Раз за разом, мов папуга, повторює знову.
Стара в хату – удовиця сидить біля печі,
Розпустила важку косу на худенькі плечі.
Розпустила важку косу на святкову блузку,
А на шиї теліпалась зашморгом мотузка.
Край обірваний на груди ліг, як та гадюка,
Що сичить і провіщає нескінчену муку.
Погляд втупила в підлогу, а здається, в себе
Погляд втупила, від нього потьмяніє й небо.
«Ой! - злякалася Одарка, - Що ти дієш, мила?
Най тебе охороняє завше Божа сила».
«Та ось бачиш, сусідонько, вечерю готую.
Сідай, сідай, Одарочко, тебе нагодую».
Так сказала, озирнулась та й зареготала,
А із казана маленька ніжка виглядала.
Тихо скрикнула Одарка, кинулась тікати,
Шкандибаючи подалі від страшної хати.
Шепотіли, вслід шуміли верховіттям клени…
Через місяць в божевільні не стало Олени.
Епілог.
(три вірші)
* * *
Скуштував на цих дорогах
Сіль землі моєї.
Де вже там Дніпра пороги,
Роси та лілеї.
Моє серце спорожніло
Від трути людської;
Невмируща наша правда –
Це правда двобою,
Правда хижа і кривава,
З кривим ятаганом:
Порубати для забави,
Роз’ятрити рани.
П’яні від чужого болю
Судді із катами.
Волочиться ниця доля
Мертвими степами.
Людність рикає та виє
Від своєї люті,
Обвивають горло змії
І раби розкуті
Правду Божу поскидали –
Тягарі великі,
Несуть кривду пір’їною
Нещасні каліки.
Може зміниться на краще?
Помолюся Богу,
Щоби сліпонароджені
Узріли дорогу.
* * *
Гей, за морем, за бурхливим
Наше щастя десь ходило,
По шинках тинялося.
Горілочку пило.
Гей, ти щастя, наше щастя,
Полинь в Україну,
Бо без тебе гірко плаче
Земля – сиротина.
Повернися, повернися
Сонцем вранці – рано.
Прокинеться Україна,
А ти над курганом,
Над могилою святою,
Де лежать козаки,
Засіяєш, щоби горе
Вмерло з переляку.
* * *
Над полем лине дзвонів передзвін,
Відроджених, немов птахи співають.
Немає раю, крім отого краю,
Де шепчуть верби і цвіте полин.
А храми за цеглиною цеглина
Будуються – опора цій землі.
В усобицях, пожежах та золі
Я вірю, ще не вмерла Україна.
Най заколотів стихне лютий грім,
Най грішники очистяться добром.
Тече у даль, виблискує Дніпро
Надії зірка світиться над ним.
Пташиний переспів і шелестіння трав…
Я мрією в твоє майбутнє лину,
Я вірю, знаю, рідна Україно,
Вона прийде – омріяна пора.
1989 – 1991
(Ленінград, Жданов, Запоріжжя, Харків)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
