Повз поле йшла, кудись собі летіла,
Не дивлячись вперед, ані під ноги,
Та й ніг не чула, бо хотіла крила,
Щоб якомога вище від дороги
Полинути між небом і землею,
Одним крилом торкати вогкі хмари,
А іншим – білосніжної лілеї,
Що у болоті розстелила чари;
Щоб – якомога вище від турботи,
Поближче до палючого Світила,
Яке б ввібгало в себе те болото,
Що душу полонило, задушило.

Та крил нема! І жодної пір’їни.
Згадала. Ноги є. Ведіть мене хоч ви!
Та знаєте, куди я серцем лину?
Ним хочу доторкнутись до трави.
Не просто доторкнутись – обійняти,
Послухати, як думає земля.
Я увійду у ті зелені шати,
Якими одягаються поля:
Одна нога ще втоплена в багнюці,
Що при дорозі уляглася сіро,
А інша – вже купається у звуці
Пісень землі живучих, мирних, щирих.


Подумай лиш: одна нога – в оазі,
У мирному вологому теплі,
А інша – у брудній бридкій заразі,
Яка би злиплась миттю на крилі,
Якби воно було замість ноги.
Скоріше вирвати її із пастки
І опустити в світ, який сніги,
Весна і сонце напували. Впасти
У ніжне поле. Боляче не буде.
Мене підхоплять трави й колоски.
Від них – затишок. Біль – то люди,
Що розставляють з іклами пастки.

О, поле, ти – ідилії світлиця,
Криниця сонця, колисанка дум
Й душі моєї. Дай тебе напитись,
Сп’яніти спокоєм, заколисати сум.
О, земле, ти – натхненна, мов весна,
Що мрії витинає з неба,
Твій подих життєдайністю луна.
Від тебе силі нам учитись треба.
То топчуть люди ниву цю безкраю,
То крають ралом. Та вона – жива,
Родюча. Хоча соків вже не має,
Та все ж життям людину напува…


28.01.2002.